Головна

Кому заважає Шептицький?

Останнім часом, здавалося б повністю обґрунтована ініціатива Церкви із постановки пам’ятника одній із найвидатніших постатей в історії України та Української греко-католицької церкви – митрополиту Андрею Шептицькому, викликала шквал пристрастей та негативних емоцій.

У цьому році відзначаємо 150-ту річницю із дня народження Митрополита, у цей же період у Ватикані планується довести до логічного завершення процес беатифікації Шептицького, котрий триває ще з середини минулого століття.

У народі кажуть «боїться, як дідько кадила». І у ці дні у Львові ми спостерігаємо саме таку боротьбу зла із символом добра, яким власне і є світла пам'ять про Андрея Шептицького.

Не дивно, що проти постановки пам’ятника виступають сектанти-догналівці (УПГКЦ). Догналівські кликуші, до прикладу, «турбуючись» про економічну ситуацію в державі у такий складний час, закликають перехожих протестувати проти фінансування спорудження пам’ятника, розпускають брехливі чутки про джерела фінансування, порочать чесне ім’я митрополита.

Треба розуміти, що сектанти, не зробивши абсолютно нічого у напрямку допомоги армії, переселенцям зі Сходу та Криму, чи державі в цілому, не мали б так глибоко турбуватися питанням увіковічення пам’яті Митрополита Андрея.

Враховуючи т.зв. «релігійну неправомірність», тобто оголошену екскомуніку її лідерів, УПГКЦ стала напівпідпільною. Після чого секта паралельно почала діяти через мережу створених нею громадських організацій. Одним з моментів, котрі вартують уваги, є активні протести сектантів проти розробки родовищ сланцевого газу, при чому відбувались вони за підтримки регіональних псевдопатріотичних проросійських політичних сил. Чого зрештою й було досягнуто – процес розвитку альтернативного російському газу джерела енергії зазнав фіаско, причому із політичною гірчинкою. Активну фонову підтримку у вигляді протестів «свідомої галицької громади» тоді забезпечили «ліберальні» українські правовірні греко-католики через свої громадські організації, при чому тоді, як і сьогодні, також декларували благі наміри – боротьбу із експансією західних капіталістичних структур та негативними екологічними наслідками. У минулому році «Правовірні» також закликали українців саботувати мобілізацію, як «неугодне Богу дійство»: боротьбу за «хунту» - а не за Україну.

У світлі діянь сектантів виникає логічне питання: кому це вигідно? Для нас, українців, відповідь на це запитання лаконічно дає російський релігійний псевдоексперт Кіріл Фролов: «УПГКЦ – група отців і вірян, яка відділилася від лона УГКЦ, котра не приймає русофобію офіційної церкви й вважає, що Україна і Росія повинні спільно протистояти секулярному проекту ЄС».

Коли з метою діяльності й цілями, котрі стоять перед сектантами-москвофілами, все зрозуміло, то доволі загадковим видається протидія постановці пам’ятника Митрополиту з боку окремих представників Українського католицького університету (УКУ), про що у статті «Пам’ятник, гей-скандал, гендер і ліберальний фашизм» на сайті catholicnews.org.ua пише о. Орест-Дмитро Вільчинський. Так, окрім самого факту, неординарним є й спосіб активного протесту проти спорудження пам’ятника: основним активістом та моралізатором цього питання виступив викладач школи журналістики УКУ Отар Довженко, та створена, як наслідок, фейсбук-група «Врятуй сквер Святого Юра».

Досить незрозуміло від кого його потрібно рятувати, адже довший час сквер залишається невпорядкованим, а камінь про плани спорудження пам’ятника Митрополиту у сквері вже почав поростати мохом. Можливо п. Отару краще було б працювати у сфері екології, до речі як і догналівцям, які також мають досвід у питанні захисту природи від можливих наслідків розробки родовищ сланцевого газу (!). Агресія та ненависть у риториці п. Отара та його прибічників з УКУ (студентів, котрі приймають активну участь у розповсюдженні інформації у соцмережах) у питанні спорудження пам’ятника однозначно повинні б насторожити керівництво української християнської Alma Mater.

Той факт, що кошти на спорудження пам’ятника цільово збиралися Українською греко-католицькою церквою, ліберальний експерт з питань моралі та екології до уваги не прийняв, а лишень кидає тінь на репутацію  Церкви, наголошуючи при цьому на непосильні витрати, котрі є не на часі у важкий для держави період. Пан Отар, до речі, окрім християнських цінностей та природоохоронних ініціатив, підтримує й дещо суперечливі віяння «прогнилого Заходу», про що можна зробити висновок із активної підтримки (у мережі фейсбук) представника ЛГБТ-руху, п. Володимира Бєглова, який у свій час проводив майстер-класи на кафедрі соціальної педагогіки УКУ. Суть у даному випадку полягала у підтримці гомосексуальної поведінки, котру у своїх поглядах сповідує п. Бєглов.

До слова, Університет, у якому працює пан Довженко, є прямим спадкоємцем Греко-Католицької Богословської академії, котру у 1929 році й було засновано за ініціативи А.Шептицького, проти постановки пам’ятника якому у 150-ті роковини від дня народження й активно протестує група осіб на чолі із вищезгаданим викладачем.

На негативні міркування наводить також той факт, що до недавнього часу на посаді керівника відділу зовнішніх зв’язків УКУ був теперішній галицький топ-сепаратист Володимир Павлів (очолює ГО «Європейська галицька асамблея» та у минулому дискусійний клуб «Митуса», на базі якого до Революції гідності останній системно збирав до антиукраїнських псевдонаукових дискусій різнокаліберних українофобів: від дрібних місцевих україноненависників до таких глиб як В.Корнілов, О.Чаленко, С.Уралов та інших кремлівських зайд, а також дипломатів з Генерального консульства Російської федерації у м. Львові). Новостворена громадська організація (ЄГА), яка нібито торує шлях Галичині в Європу та, попри гарну назву з натяком на політичний проект В.Чорновола, насправді є концептуальною складовою побудови Росією нового Євразійського наддержавного утворення (див. «Основи геополітики» О.Дугіна, розділ про роль Західної України у зовнішній політиці Росії), страшні плоди чого ми пожинаємо сьогодні у першу чергу на Сході у вигляді тисяч жертв мирного населення та українських військових.

Зібравши такі, здавалося б, дрібні факти воєдино можна задуматись, що в середовищі УКУ існує численна група однодумців, котрі цілеспрямовано працюють над питанням дискредитації навчального закладу в очах громадськості: під покровом потужного та модерного навчального майданчику, серйозної наукової бази створюють якийсь альтернативний, ба навіть, ворожий щодо позиції УГКЦ бастіон. Окрім того, треба пам’ятати, що Університет є конфесійним навчальним закладом, тісно пов’язаним із УГКЦ. Тому постають питання: чи знає про це керівництво Університету, чи розуміють це студенти, чи бачить це громадськість та віряни?

А що каже місцева влада на питання спорудження пам’ятника? Мерія та сам Андрій Іванович «блаженно бездіють»: на словах нібито й прихильні, наводять здавалося б прості та зрозумілі львів’янам аргументи «за», хочуть це питання в черговий раз винести на обговорення громади і т.д., однак на ділі увімкнули режим абсолютного не сприяння та блокування. Для цього навіть влаштовуються фейкові обговорення цього питання у фейсбуці, де коментатори наводять на перший погляд «залізні» аргументи: не доцільно під час війни ставити на перший план культурні питання; пам’ятник – це добре, але не ціною скверу (екологія чи ностальгія?); пріоритетність; для чого пам’ятник – ми і так шануємо Митрополита; Шептицький би не одобрив таке марнотратство; криза і т.д.

Чому така невизначеність у відомстві А.Садового? Можливо хочуть перенаправити кошти на більш нагальні, ніж культура та історія, питання? Однак, пану меру варто зважити чи згадати про іншу, невидиму для широкого загалу грань, про яку він напевне знає, – інформаційно-ідеологіну. Мається на увазі питання національного самовизначення, а можливо й державної безпеки, адже основний фронт боротьби чи війни з окупантом проходить саме на інформаційному полі за свідомість українців.

Коли в Росії у час шаленої економічної кризи, галопуючої інфляції, відтоку капіталу з пропагандистською метою для возвеличення імперської величі, обґрунтування «перемоги» над українцями, справедливого повернення у «лоно матушкі» Криму та «захисту» пригноблених путінофілів на нашій землі впомповуються мільярди рублів у кінематограф, телебачення, радіомовлення, друковані ЗМІ, культуру, то наші високочолі державні мужі, в тому числі й львівські, задумуються чи є доцільність вшанувати Шептицького. Треба зрозуміти, що Митрополит Андрей – символ України, символ захисту пригноблених, видатна фігура українського християнства, нескорений борець за нашу віру й волю. На сьогодні увіковічення пам'яті про нього у ідеологічному плані на рівні використання технічно високомодернізованого полку важкої артилерії у справжньому бою з окупантом.

До речі, чи викликало таке «щире» занепокоєння у львівських мужів питання спільного із сім’єю Януковичів «цільового» використання коштів під час «Євро - 2012», де ставки були стократ вищі, ніж 30 мільйонів гривень?

Системна дискредитація християн України в очах світової громадськості, сприяння розвитку між- та внутрішньоконфесійної ворожнечі, блокування всіх здорових ініціатив у напрямку створення єдиної української церкви на сьогодні є складовими одного химерного плану, який втілюється кремлівськими загарбниками. У нашому випадку як інструменти для цього використовуються секта Догнала, деструктивні групи у такому ключовому для українських християн, студентської молоді місці як Український католицький університет, інші ще явно не засвічені релігійно-диверсійні групи чи окремі особи, а також наша заскорузла фінансово-падка бюрократична машина.

Знищення українського християнства є особливо пріоритетним для Кремля в умовах війни з Україною, оскільки російське православ’я (яке по-суті є нічим іншим як частиною зовнішньої експансивної політики) є потужною опорою для побудови нової російської імперської держави, а наша держава є колискою апостольської віри та церкви: саме на берегах Дніпра у Києві зупинився Апостол Андрій Первозванний, розмов та дискусій про що системно уникає москвинський клір РПЦ. Окрім того, Україна - країна із найбільшою кількістю православних вірян у світі, що вкрай гостро суперечить реалізації реваншистської путінської політики «Русского мира» та ніяк не вкладається у цю ворожу мозаїку.

Ярослав Безгрішний

http://catholicnews.org.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/