Вівторок, 25 листопада 2014, 01:02

Останнім часом у зв‘язку із розвитком екуменічного діалогу дуже часто можна натрапити на спроби переосмислити ті чи інші події минулого через призму сьогодення. Зрозуміти, яке місце повинні займати різні постаті нашої церковної історії в майбутньому нашої Церкви.

Одним із таких церковних діячів нашої минувшини є св. Йосафат Кунцевич. Дехто вважає, що його подвиг зовсім не вписується в сьогоднішній екуменічний вік. Інші ж вважають його зразком для теперішніх спроб віднайти єдність між православними і католиками.

Однак ці точки зору здебільшого стикаються між собою в полемічному запалі в мережі Інтернет та дуже часто зводяться до елементарних сварок. З метою вивести дискусію в цивілізованіше русло, часопис «Патріярхат» започатковує ширше обговорення ролі й місця св. йосафата Кунцевича в історії УГКЦ та християнстві взагалі. Відкриває рубрику стаття історика Віктора Заславського. А всіх, хто бажає взяти участь у цій дискусії, просимо надсилати свої напрацювання до редакції.

Хамство та зброя як засоби вирішення церковних проблем

Про Кунцевича та сварки між католиками, православними й уніатами пишуть багато. Розповідають і про захоплення церков, про вуличні процесії, що перетворювались у бійки… І зазвичай трактують це як доказ жорстоких переслідувань православних з боку католиків. Проте ті часи були часами взаємного хамства, коли навіть священики та єпископи не завжди дбали про ввічливість та милосердя і в боротьбі за свої законні (як їм здавалось) права залюбки використовували досить екзотичні методи. Ані католики, ні православні ніколи не цурались «адмінресурсу» – зверталися до короля, князів, магнатів чи козацтва. Гедеон Балабан, проповідуючи проти унії, мав при собі кількатисячне військо князя Острозького. Козаки відкрито погрожували «ворогам православ’я» вбивством – і подеколи таки втілювали ці погрози в життя (наприклад, втопивши в Дніпрі уніатського архімандрита Антонія Грековича 1618 року). Києво-печерський архімандрит Нікіфор Тур разом зі слугами та ченцями Лаври багато разів нападав на землі князя Корецького. Той відповідав Турові взаємністю. При тому вони час від часу кликали один одного до суду за «свавілля». Кликати один одного до суду, писати в міські книги скарг (з яких історики тепер переважно й дізнаються про різні випадки переслідувань та утисків) – це взагалі було однією із улюблених тодішніх розваг. Користі з того не було ніякої (судова система тоді працювала через пень-колоду), зате можна було потренувати фантазію – в разі якщо хтось із бурмістрів чи якийсь воєвода ці книги вирішить почитати.

Подібні витівки були притаманні не тільки міжконфесійним сваркам – і православні, і католики залюбки бились всередині своїх спільнот. У 1580-83 роках Жидичинський монастир неодноразово ставав яблуком розбрату між різними кандидатами (усі вони, до речі, були православними) на «опікунство» обителі. Кілька разів монастир силою зброї захоплював луцький єпископ Іона Борзобогатий-Красненський, і щоразу його звідти вибивали та ставили на його місце інших архімандритів.

Київський Митрополит Петро Могила 1631 року воював з конкурентом Ісаією Копінським не менш енергійно – тримав останнього в Лаврі під замком, аж поки той не зрікся сану. У львівських архівах 1748 року навіть бачимо згадку про справжню війну, яку ченці монастиря кармелітів оголосили капуцинам. Зброї, щоправда, кармеліти не мали, тому обмежувались перекопуванням доріг до капуцинського монастиря та побиттям самих капуцинів.

Отже, розглядати вчинки та думки Йосафата Кунцевича слід у контексті саме тих часів. Часів, коли люди вважали питання віри й Церкви настільки важливими, що залюбки могли відстоювати свою рацію в цих питаннях і словом, і мечем, і дрючком, і наклепом – і при тому вважати себе цілком правим та праведним. Мабуть, саме тому учасники тогочасних конфліктів наламали стільки дров, що навіть через три століття з гаком, коли прийшов час збирати каміння, нам важко розгребти ці завали…

Війна Русі з Руссю…

Головним церковним конфліктом того часу був, звісно, конфлікт греко-католиків та православних, або, як казали в ті часи, унітів та дезунітів. Православні єпископи (крім львівського Гедеона Балабана) та Митрополит вступили в єдність із Папою Римським. Їх можна зрозуміти – покровительство царгородського патріарха обмежувалась вимаганням грошей під час «пастирських візитів». Крім того, патріарх був підданим турецького султана, а з турками Річ Посполита вела перманентну війну. Але більшість священиків, міщан та шляхти, а також козацтво сприйняли цей крок як зраду «батьківській вірі» – і їх теж можна зрозуміти, адже унія була проголошена форсованими темпами, фактично без згоди мирян та нижчих ланок духовенства. Єпископи вимагали від своїх підлеглих та парафіян покірності – й таки мали на це право. Братства, більшість монастирів та православна шляхта (а запорожці належали до обох категорій) вимагали непохитного збереження православ’я – і також мали на це право. Кожен вважав, що має рацію і кожен по-своєму таки мав рацію. Але поки противники унії не мали своїх висвячених єпископів та Митрополита, у них не було жодних канонічних підстав для протестів: згідно з усіма канонами, вони мали б слухатись своїх єпископів, а майже усі єпископи Східної Церкви були уніатами.

Становище змінилося 1620 року. Тоді через українські землі проїжджав Єрусалимський Патріарх Феофан. Він прямував до Москви. По дорозі Патріарха зустрів гетьман війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний, звернувшись до нього з проханням висвятити Митрополита і єпископів. Аргументи Сагайдачного (можливо, навіть матеріального характеру – гетьман був знаним меценатом) переконали Патріарха, й він висвятив Митрополита Іова Борецького та кількох єпископів. Тепер ревнителі православ’я мали легітимно висвячених ієрархів, які, звісно, хотіли сісти на своїх кафедрах. А кафедри ці були в руках унійних єпископів! Крім того, цей Патріарх дав нововисвяченим єпископам грамоти на вилучення церковного майна. Отже, конфлікт розростався: починалась боротьба єпископів за кафедри. Йосафат Кунцевич не міг не стати учасником цієї конфронтації: з 1617 року він був єпископом Вітебським, а ще через рік став Архієпископом Полоцьким. На його Полоцьку архієпископську кафедру був висвячений Мелетій Смотрицький, блискучий памфлетист з усіма задатками енергійного політика.

…та бійка пастирів із вівцями

Отримавши канонічні підстави (хоча Єрусалимський Патріарх не мав до Русі жодного стосунку) для боротьби за полоцьку кафедру, Смотрицький пише короткий памфлет-листівку з наклепами на Кунцевича:

Кінець зловредній унії! Кінець латинським єретикам та єзуїтам! Бог почув молитви православних людей, і православні ієрархи Сходу дали йому законних пастирів. Славетне Військо Запорізьке стоїть на захисті православ’я, а король та сейм тільки і мислять як би відібрати в уніатів церкви й монастирі та передати їх православним.

Уніатська ієрархія тремтить і думає тільки як втекти від гніву. Вони відкрили карти та переходять у латинство. Латинський душехват Кунцевич вже відправив у Варшаві латинську месу. Є свідки, що бачили його в латинських ризах в латинському костелі. Прийшов час навести лад, а хто буде чинити опір – того геть на всі чотири сторони, геть разом із узурпатором Кунцевичем. Я – Смотрицький, законний владика Полоцький та Вітебський.

Листівки ці він посилає до Полоцька та Вітебська через ченця Сільвестра Коссова. І тут слід зазначити кілька важливих речей: по-перше, Смотрицький не поїхав до Полоцька сам, а послав «розвідника» (хоча Кунцевич на той час був на черговому сеймі в Варшаві).

І головне – в цих памфлетах Смотрицький брехав: Кунцевич аж ніяк не збирався перетворити уніатську Церкву в латинську. Відновлений ним Василіянський чин був спрямований на відновлення саме східних церковних та чернечих традицій. Інколи він, щоправда, просив допомоги в єзуїтів, і навіть посилав своїх священиків до них на курси морального богослов’я, але пояснював це просто: «Що робити як наш вогонь загасне? Мусимо брати в чужих». У цьому випадку мета виправдовувала засоби (до того ж, не такі вже й аморальні) – лекції «братів по вірі» загалом допомогли трохи підвищити рівень моралі та освіти священиків східного обряду. За кілька років управління єпархією Йосафат насправді змінив її обличчя, зробивши місцеву Церкву живою та спроможною служити народові. Стараннями Кунцевича в Білорусії та Литві було відкрито кілька нових монастирів. Сам він також ніколи не припиняв особисто проповідувати – й по церквах, і на вулицях. Освічених протестантів архієпископ приваблював вишуканістю аргументів, начитаних прихильників православ’я – знанням східних традицій (Кунцевич навіть зробив кілька списків «Статуту» Ніла Сорського), простих міщан та селян – суворим дотримуванням православних канонів. Цим самим він здобув певний авторитет не тільки серед парафіян, а й у середовищі інших конфесій міста – католиків, юдеїв, протестантів.

Крім того, молодий архієпископ мусив тримати під своєю владою схильних до непокори священиків та парафіян, адже, крім ворогів унії, в Білорусі було багато протестантів, і їхні ідеї, спрямовані проти головних традицій Католицької та Православної Церков, могли стати на заваді не тільки Кунцевичу, а й усій Східній Церкві. Тому від священиків він вимагав покірності, непокірним забороняв служити. Щоправда, піклуючись про їхню долю, Архієпископ призначав їм високі пенсії (це було своєрідне поєднання милосердя та прагматизму – «заборонені в служінні» священики могли й покоритись доброму начальникові). Водночас Архієпископ боровся за неможливість для мирян розпоряджатись церковним майном та тримати в себе ключі від храмів (нерідко бувало, що православні купці зберігали в храмах свій крам).

Отже, Йосафат Кунцевич виконував пастирські обов’язки належним чином, і в єпархії його якщо не любили, то принаймні шанували, і без підступних наклепів Смотрицький не міг би вбити клин між пастирем та його паствою. З іншого боку, яким би не був авторитет Кунцевича, дехто все ж таки повірив Сільвестрові Коссову та памфлетам, які він приніс. І відреагували ці вітебські та полоцькі «дисиденти» досить своєрідно: побудували за міськими валами величезні намети та почали збиратись там на служби, обравши з-поміж себе пресвітерів – за протестантським зразком. Тож не дивує той факт, що повернувшись з сейму, Архієпископ почав «наводити лад» у єпархії, яку все ж таки вважав своєю.

Жорстокий душехват чи дбайливий пастир?

Отже, 1620 року Йосафат Кунцевич вертається до своєї єпархії та починає боротися з впливом Мелетія Смотрицького. Саме цей, останній період служіння героя нашої розповіді здобув такі негативні оцінки у творах православних авторів. Найпромовистіше висловлює свій погляд відомий російський історик Карташов:

«Это была натура фанатическая. Иосафат…взорвался и начал с кучкой своих неистовых приверженцев насильственные обходы с погромами православных дворов… Иосафат, при посещении Витебска осенью 1623 г., изгнав православных из всех церквей, разгромил даже те шалаши за городом, в которых православные начали совершать богослужения. На дикое насилие толпа ответила физическим сопротивлением».

Що ж то були за «погроми» та «дике насильство»? Як уже було зазначено, тренувати фантазію, пишучи скарги в міські «гродські» книги було одним із улюблених хобі того часу. Звісно, скарги писали й на Кунцевича, й скарги ці цитує в листі до Архієпископа литовський канцлер Лев Сапега. Лист канцлера (себто першого міністра) Литви Сапеги до Кунцевича є єдиним джерелом, яке свідчить про «жорстокості» Архієпископа. Щоправда, майже всі дослідники використали не сам текст цього листа, а лише його вільний переклад, який зробив російський історик та архівіст Бантиш-Каменський. Лист це досить цікавий, бо викриває характер та думки Лева Сапеги – талановитого й далекоглядного політика, який, хоч і був цілком світською людиною та оцінював церковні справи лише з позиції суспільної користі, але все ж таки помилявся як християнин. Канцлер у цьому листі захищає «дисидентів», але суто через те, що нову православну ієрархію підтримали запорожці. А запорожці, особливо після Хотинської війни 1620 року, були чи не найефективнішим військом тогочасної Речі Посполитої. Але й у цьому листі, крім загальних роздумів про необхідність примирення та урахування козацьких інтересів, єдиним конкретним звинуваченням є скарга на те, що Кунцевич та його священики нібито «опечатували» церкви. Крім того, Сапега вказує, що скарги на опечатування церков надійшли тільки з білоруського міста Могилева (не плутати з українським Могилевом-Подільським на молдавському кордоні).

Серед православних єпископів передунійних часів така практика подеколи поширювалася – церкву зачиняли й ставили на брамі єпископську печатку. Робилося це, коли храм не можна було використати – чи то через осквернення, чи то через бажання єпископа позбутись конкурентів та отримувати більше пожертв і плати за треби. Звісно, і серед мирян, і серед нормальних священиків, що дбали передусім не про кишеню, а про служіння, опечатування церкви вважалось якщо не гріхом, то дуже поганим тоном. Тому Кунцевич, відповідаючи на скарги Сапеги, спростовує ці звинувачення:

«Вони мають добрих священиків, то хай з ними і моляться. Церкви стоять зачинені та відкриваються лише на богослужіння. Якщо бажають – можуть бути благочестивими, але дозволяти їм хулити Бога в цих церквах мені совість не дозволяє. Якщо ж вони насильством та беззаконням намагатимуться в мене відібрати церкви, я захищатиму свої права – навіть до того, щоб передати це на суд Божий».

Отже, ситуація виявляється такою: православні міщани в Могилеві, збентежені памфлетами Смотрицького, намагалися силоміць захопити церкви, які належали до Полоцької Архієпархії. Кунцевич, не бажаючи допустити насильного захоплення храмів, наказав відчиняти їх тільки на богослужіння – не чергувати ж цілий день біля храмів озброєним уніатам! До речі, ще 1618 року Кунцевичу ледь вдалося відібрати в могилевських міщан ключі від церков та передати їх священикам. Тенденції в міщан майже не змінились – головним чином через протестантські ідеї спільного керування Церквою та (особливо!) церковним майном. Щоправда, для зазіхань на церковне майно необов’язково було захоплюватись ученням Лютера – достатньо було й простого грошового зацікавлення.

Отже, Йосафат Кунцевич замість того, щоб віддати групі міщан церковні приміщення, вирішив все ж таки відстояти свої інтереси – або, якщо точніше, інтереси Полоцької Архієпархії, інтереси молодої уніатської Церкви:

«Я ніколи нікого до Унії насильно не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мене мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга… Чому ж ми не можемо, як і інші, використати законні засоби охорони наших прав та свобод, особливо якщо інакше неможливо»?

Щоправда, на сеймі у Варшаві православний депутат Лаврентій Древинський звинувачував Кунцевича в тому, що він нібито «наказав викопати з землі християнські тіла й викинути з могил на поживу псам». Що ж, тогочасні скарги давали великий простір для фантазії. Не дивує, що на ці байки ніхто не звернув уваги.

Таким чином, немає жодних обґрунтованих відомостей про насильства та жорстокості полоцького Архієпископа. Єдине, що він робив, – це захищав свої законні права, цілковито законним та культурним шляхом. У нас немає жодних звісток про те, що Кунцевич домагався свого за допомогою озброєних загонів, влаштовував погроми православних чи закликав когось вбити. Його провиною є лише одне – небажання розділити наміри православних перебувати в роз’єднанні з Римом. Патріарха, як і всіх греків, Кунцевич вважав турецьким шпигуном, а підкорення йому – зрадою загальнохристиянської справи боротьби проти турків. Чи дійсно грецькі ієрархи були турецькими шпигунами? Важко сьогодні сказати напевно. Але на тоді й Патріарх, і його посланці поводились на руських землях винятково як жебраки, які приїжджали, збирали милостиню та хабарі. Крім того, Полоцьк не так давно був визволений від московського панування, а в підпільних інтригах супротивників унії за бажання можна було побачити й московську руку. Саме ці фактори й штовхнули свого часу ініціаторів унії на перехід під покровительство Папи – і в цьому їх можна зрозуміти.

Звісно, захисники православ’я вважали інакше – і в цьому їх теж можна було зрозуміти. Тому в боротьбі між Кунцевичем та Смотрицьким за вплив на полоцьких та вітебських парафіян обидва архієпископи в чомусь мали слушність, а в чомусь – не зовсім. Можливо, Смотрицький мав би обійтись без брехні, а Кунцевич – підставити праву щоку, піти назустріч дисидентам та дозволити зруйнувати власну єпархію. Але не слід забувати, що до появи листівок Смотрицького в Полоцькій Архієпархії владу Кунцевича визнавали всі, й серйозних проблем у своєму служінні він не мав. Тому в цій ситуації йому залишалось лише захищати свої вівці від вчення, яке він вважав єретичним, та від людей, яких не без підстав розглядав як джерело розбрату – до того ж, досить брехливе. І знову – в нас немає жодних серйозних свідчень про те, що Йосафат Кунцевич доповнював свої проповіді будь-якими примусовими заходами. Він не мав при собі озброєних прихильників чи воєводського війська та діяв лише словом. Супротивники ж його словами не обмежувались.

«Фізичний спротив»

У Полоцьку уніатському Архієпископові вдалося вгамувати непокірних та привести парафіян до покори. Залишалося «розібратися» з Вітебськом. Це місто, як і будь-які великі стародавні міста з сильними традиціями самостійності, було схильне до свавільної демократії (згадати хоча б Новгород чи Київ!), отже, їхати туди було досить небезпечно. Знов-таки, власного війська Йосафат при собі не тримав і боронитись міг хіба що словом чи молитвою. Тому, від’їжджаючи з Полоцька вгамовувати Вітебськ, він наказав заздалегідь приготувати йому в Полоцьку труну.

Тим часом у Вітебську православний священик Ілля Давидович (один із тих «священиків», кого вітебські прихильники Смотрицького обрали з-поміж себе на протестантський манер), вирішивши, що Архієпископ вже прибув до міста, підійшов до архієпископського будинку (звичайна невеличка плебанія) та почав словесно ображати Кунцевича. Зрозумівши, що той до Вітебська ще не приїхав, Ілля покинув подвір’я резиденції, але наступного дня, в неділю, 12 листопада 1623 року, він знов був там, неподалік від собору, де Кунцевич правив службу. Знов-таки – ані озброєної охорони, ані тюрми в резиденції Архієпископа не було. І сам Йосафат Кунцевич, приїхавши нарешті до Вітебська, не ходив з гайдуками до шопок, що їх за містом влаштували прихильники Смотрицького. Він просто почав служити Літургію в соборі. Піп Ілля викриками спробував зірвати Службу. Помічник Архієпископа Кантакузен, що був у палаці, довго намагався вгамувати цього мітингувальника, але не зміг і нарешті змушений був схопити Іллю та відвести на палацову кухню.

І тут виявилось, що викрики Іллі були частиною заздалегідь продуманого плану: як тільки Кантакузен схопив невгамовного попа, задзвонив набат на ратуші, й на площі перед собором з’явився натовп із палицями та камінням. Він вимагав відпустити Іллю. Архієпископ, відправивши Службу, вийшов до натовпу, наказав звільнити горе-провокатора та пройшов до своєї резиденції (люди перед ним розступилися).

Але невдовзі натовп ринув до архієпископського будинку і увірвався туди після трьохгодинного «штурму». Палацик не мав укріплень, а «охорона» його складалася з п’яти осіб прислуги – Архієпископ не тримав великої свити. До розбійників вийшов сам Кунцевич. Він промовив до людей: «Діти мої, чому б’єте моїх слуг? Якщо шукаєте мене, то ось я». Сталася заминка: люди не знали, що тепер робити. І ось двоє «героїв», що були напідпитку, вийшли з натовпу, один вдарив Архієпископа палицею, другий розрубав сокирою голову…

Далі події відбувались за законом натовпу: від насильства та крові людина п’яніє не менше ніж від горілки. Тіло Кунцевича ледь не розірвали на шматки, хтось прострілив йому (ще живому) голову. Тіло поклали в бочку та спустили в Двину. Потім «борці за віру» розграбували архієпископський палац, не оминувши і винних погребів…

Післямова

Вбивство церковного ієрарха, та ще й серед білого дня, було злочином не тільки проти людського життя, а й проти благочестя, проти порядку, проти закону й права. І винним у цьому вбивстві був не один злочинець, а ледь не ціле місто. Тому спустити справу на гальмах було неможливо, і судовий процес мав бути показовим. Розбирати цю справу доручили тому самому ліберальному резонерові Левові Сапезі, який провів ретельне слідство та вивідав, хто в чому був винний. 90 осіб були звинувачені у вбивстві. Ще понад 70 підозрілих заздалегідь втекли з міста. На суді вітебські міщани свідчили про свою любов до Кунцевича, а розправу над Архієпископом називали «карою за гріхи»:

«Ми бачили його святим та натхненним проповідником в науці приватного життя, який до того ж зберігав усі звичаї нашого обряду, як це вимагає церква та святі отці. Ми любили його і шанували як свого пастиря, розділяючи його милосердя та батьківську зичливість до нас.

Все це продовжувалось поки по волі Божій та за гріхи наші Смотрицький не прислав до нас свого монаха Сильвестра з листом своїм та літературою, який і схиляв на до бунту. Ми повірили що владика Йосафат є відступником, а Смотрицький по волі короля – архієпископ Полоцький…»

Суд тривав до самого січня. 19 осіб, що визнали себе винними у злочині, стратили. Цікаво, що майже всі вбивці перед стратою просили «прийняти їх в унію», сповідались та причащались в уніатського священика. Лише засуджений до страти священик Петро Василевич (один із обраних дисидентами на протестантський манер) відмовився приймати Святі Тайни від уніата, а ще один смертник повісився в камері. Після страти вітебська ратуша була зруйнована, а саме місто позбавлене Магдебурзького права (щоправда, через 10 років усі привілеї вітебцям були повернені – «нова» барокова ратуша і тепер прикрашає місто). Але головний організатор та винуватець убивства – Мелетій Смотрицький – жодних покарань не зазнав. Зате через кілька років він і сам перейшов в унію.

Їдучи до Вітебська, Йосафат швидше за все розумів, що кров мученика важить більше за слово проповідника, і його майбутня загибель стане найкращим свідченням його правди, ніж будь-які слова. Мабуть, він знав, що чекає на нього в Вітебську – тому і проповідував на своїй останній Літургії на слова з Євангелія від св. Івана: «Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу приносить він Богові».

Тут він мав слушність. Беатифікували Кунцевича через три роки. Мучеників зазвичай беатифікують швидко, але у випадку з Йосафатом Кунцевичем внесок свій зробила і величезна популярність Архієпископа навіть серед іновірців. Коли тіло Архієпископа переносили до Полоцька, труну супроводжували не тільки уніати з католиками, а й вітебські євреї та кальвіністи – вони з Архієпископом дружили. І на беатифікаційному процесі свідками виступали навіть євреї. А на білорусів загибель Йосафата Кунцевича зробила неабияке враженнявідтоді всі вони вважали Йосафата Кунцевича своїм духовним пастирем, а єднання з Римом ствердилось тут остаточно – аж поки російські солдати не принесли сюди на багнетах московське православ’я…

Постскриптум. Коли 1631 року новий король Речі Посполитої Владислав легалізував підпільну православну ієрархію, два Митрополити – уніат Йосип Рутський та православний Петро Могила – почали публічно висловлювати скарги один на одного щодо переслідувань уніатами православних та православних уніатами. Йосип Рутський поіменно перерахував трьох уніатських ієрархів, вбитих православними. Петро Могила говорив про «жахливі утиски» та «незчисленні знущання», але не навів жодного конкретного випадку, не назвав жодного православного, вбитого уніатами. Це може служити красномовним свідченням про те, якими методами поширювалось єднання Східної Церкви з Римом, а якими методами діяли тодішні «захисники православ’я», і звідки насправді чинилося «дике насильство».

Але не можна забувати й про те, що в будь-якому конфлікті завжди тією чи іншою мірою винні обидві сторони (згадати хоча б те, що унію руські ієрархи прийняли, не порадившись зі своєю паствою), і тодішня «боротьба Русі з Руссю» трагічно закінчилася для обох її учасників. А якщо бути точнішим – боротьба ця триває ще й досі, і має користь з тієї сварки аж ніяк не Україна…

Віктор Заславський, Патріярхат

CREDO