Субота, 02 серпня 2014, 23:20

На березі моря бавився хлопчик він підіймав і кидав камінці в море. Час від часу перш ніж кинути камінці у пінисті хвилі, він пильно їх розглядав, деякі відкладав у торбинку. Як згодом з’ясувалося він робив це щоб показати їх свої матусі. Удома він витягував камінчик за камінчиком і захоплено показував свої знахідки. Наприкінці він витягнув останній і сказав:

-          Це мій улюблений камінь, він мені сподобався найбільше. Такий зелений і гладенький.

Мама усміхнулася і відповіла:

-          Це шматок скла.

-          Не камінь? – здивувався син.

Його маленькі пальчики ковзали по гладенькій поверхні зеленого предмета.

-          Ні!

-          Не, може бути! Скло гостре. Я порізав би пальці, якби доторкнувся до нього.

Тоді мама пояснила, що маленькі камінці також колись були гострими, а коли лагідні хвилі моря колихали їх, вони терлися одне об одного і так постирали свої гострі краї. Шматок гострого скла потрапив між камінці і вони також відшліфували його.

Хлопчик стиснув вій камінчик і вигукнув:

-          Це добре, що він попав між тих камінців, він тепер не тільки гарний, а й гладенький, він найкращий!

За кілька тижнів хлопчик пішов до школи, до класу потрапили різні діти: кожен зі своїм характером, звичками, смаками. Минув час і син сказав, що не хоче йти до школи, бо там є бешкетні діти і між ними виникають суперечки. Мама пішла до його кімнати і щось з відти принесла. Сіла і зазирнула йому у вічі:

-          Синку, ти пам’ятаєш море? – далі показала йому камінь і нагадала історію про те, як стираються гострі краї.

Синок сильно обійняв маму і хотів ще щось сказати, але жодного слова чутно не було, він мовчки взяв свого наплічника, витер сльози і міцно стиснув щось у руках.

Ми не завжди помічаємо гострі краї свого характеру і тільки після зустрічі із друзями сховане стає явним. Настає час спільного життя і нас починають шліфувати долі тих, хто поряд з нами.

«365 притч на щодень» - видавництво «Свічадо» 2013  (с)