Головна

«Феномен гумору та сміху в культурно-релігійному контексті» - частина ХІІІІ

Розділ ІІ. Феномен сміху та гумору у культурно-релігійному контексті.

2.3.4. Нерелігійний вимір гумору в культурі.

Тепер проаналізуємо гумор у арабо-мусульманській культурі. Важливо, що поняття гумору в мусульманських країнах не є однозначним. Так, з одного боку (теоретичний підхід), сміх не є допустимим, схвальним або таким, який би цінували. З іншого боку (практична сторона) без сміху, жартів та маси фольклорних надбань – в котрих є елемент гумору – важко зрозуміти культуру ісламу[1].

Стосовно цього існує дві думки – про закоренілості гумору у мусульманській культурі. По-перше, мусульманські жарти були підкріплені  культурою європейського християнства, а з іншого боку, на Заході побутує думка, що мусульмани не мають почуття гумору[2]. Здається, що культура ісламу виглядає двозначною щодо висвітлення гумору, втім мусульманський фольклор переконує в іншому. Безсумнівно, зацікавлення сміхом та гумором було віддавна. Перші рефлексії базувались на основі грецької філософії та медицини, оскільки сміх розглядали як процес психологічний та фізіологічний. Відтак, науковці мусульманського світу у часи Середньовіччя базували свої роботи на основі власних досліджень та грецьких джерел. І попри те, що вони не залишили особливо ґрунтовних результатів, до нас дійшли деякі рефлексії про походження та причини сміху, що свідчить про їхнє заглиблення та навіть глибоке розуміння досліджуваних тем. Відповідно, те, що робив Схід, не вельми розумів Захід. Проте коли європейські вчені та філософи ознайомились із результатами напрацювань східних науковців (на зламі XVI-XVII ст.), вони зацікавились ними[3].

Тема гумору та жартів, як пояснює Г. Гелдер (Geert Jan van Gelder) надає відомості більшою мірою про звички, матеріальну культуру, світогляд, правила, цінності та упередження певної культури. Саме тому жарти є серйозною темою[4]. Жарти можуть бути приводом для серйозного аналізу – темою для дослідження культури та побуту, світогляду народу, притаманних та характерних йому властивостей, звичок. Жарти є корисними при написанні будь-яких серйозних робіт[5]. Зокрема, середньовічні арабські письменники завжди додавали жарти при написанні своїх серйозних трактатів. Аль-Джахіс (Al-J?hiz), найбільш відомий арабський прозаїк, теж часто додавав гумористичні анекдоти при написанні, пояснюючи, що так він зможе пожвавити несконцентрованість читачів[6]. Подібне тлумачення  функцій гумору має місце не тільки в арабській культурі, але й у християнській[7]. Можливо, тому існує багато заперечень стосовно несхильності  арабської культури до сміху, особливо з боку представників західної культури[8] (подібна ситуація і з християнською культурою, котра, нібито, розуміє сміх виключно як негативний феномен, що має демонічні конотації[9]).

Беззаперечним фактом є те, що серед арабських письменників відсутні чіткі   дефініції поняття «гумор». Аналіз гумору в культурі мусульман є дещо технічним: «лінгвістичні форми, від котрих вони [гумористичні нюанси] залежать, і соціальні умови, і релігійні відомості, які вони мають в собі, мусять бути добре дослідженими та вивченими задля того, аби оцінити арабські історії і відтворити для них атмосферу живої дійсності, котра є необхідною для гумору»[10]. Тому, що більше аспектів культурно-релігійного життя буде висвітлено та враховано, то повніше буде розкрито поняття гумору в культурній традиції.

У культурі ісламу найбільший культурний розмах припадає на часи Середньовіччя[11], коли найпопулярнішими були такі теми: розумний і тупий бедуїн, чоловіки та дружини, судді, і частково представники всіх інших професій, ремесел та вікових груп. Франц Розенталь (Franz Rosenthal) констатує, що пророк Мухаммед та його послідовники мали добродушну любов до жартів і витівок. Але декотрі теологи не тільки не схвалювали сміх, але навіть вважали його гріховним. Та це не дуже зачіпало мусульманських вірних – сприйняття жартів та гумору в народу не було виключно негативним. Якраз навпаки – дуже часто переважали саме такі жарти[12]. Так наприклад, є згадки з IX ст. поета Аль-Бухтурі (al-Buhturi), де він подає кілька рядків, що засуджують жарти, викриваючи радше форму «нездорових» жартів, аніж невинних. Бо такі гумористичні витівки, як зазначає поет, несуть погибель[13]. Тобто, розуміння жартів в арабській культурі часто змінювались та перетікало з однієї форми в іншу – від негативного до позитивного трактування і навпаки.

«Гумор служить необхідним природнім засобом релаксації, тож це є доведено через багато заяв Мухаммеда та раннього ісламу»[14]– ще одна функція гумору – на цей раз психологічна. Гумор продукує розслаблення та відпочинок, а тому така функція дає очищення, і вивільнення негативних накопичень. Сміх підвищує енергетичні потоки організму людини – зокрема, коли він веде до підвищення сексуальної збудливості[15], або коли дію сміху на людину прирівнюють до дії наркотику[16].

Сміх у Середньовіччі (як вважали арабські лікарі) начебто пришвидшував рух крові по організмі, а відтак дещо піднімав температуру. Наприклад, Йов з Еддеси (писав на початку IX ст.) вважав: «сміх є власністю, діяльність, що є наслідком гомогенності у кругових рухах, бо це є результатом (певного виду) гомогенності. Сміх дає насолоду для тіла. Щоразу, як тіло черпає задоволення від деякого лоскотання, задоволення від сміху додається до задоволення від лоскотання, і сміх керує тілом»[17]. Вартує уваги інша думка середньовічних мусульманських лікарів про сміх. Так, один із них – Алі б. Раббан ат-Табарі – говорить, що «сміх є природним (результатом) закипання крові…»[18]. Біологічна теорія сміху може бути проводжена, наприклад, Суллі (Sully). Він вважає, повний процес сміху є подібним до кашлю – нахабним перериванням дихальних процесів. Тому, його функція в людському організмі видається обмеженою подібно до випадкового поривання[19]. Сміх є певним стресом для організму, втім, опісля такий стрес приносить задоволення.

Колись, як вважали, сміх змінював фізичний стан організму. Натомість пізніші трактування гумору та сміху вже визначали більший вплив на духовний та психологічний стани людини, аніж фізичний (тілесний). Сміх класифікувався як фактор, що стимулює людину, додає сили та енергії. Ан-Нуваeрі (An-Nuwayri) про жарти каже: «Люди не можуть працювати постійно, але вони потребують певних змін. Якщо вони є постійно навчені до анекдотів та жартів, вони повертаються до своєї серйозної роботи із оновленою енергією та великою силою до навчання»[20]. Тому жарти варто розуміти як повне розслаблення, котре потім заряджає і ще більше стимулює до діяльності[21].

«Словнику ісламу» про поняття «жартівливий» каже: «жартівливий» (арабською «гумор») має дві інтерпретації: з одного боку Мухаммед начебто особливо полюбляв жарти, втім, він сказав: «не жартуй над своїм братом мусульманином, аби не зранити його». Другий варіант трактує сміх дещо по-іншому: пророк Мухаммед сказав одній жінці, що жодна із старих жінок не увійде до раю. Тоді жінка запитала чому саме. І Пророк відповів: «Бо написано у Корані (Сура 56, 35-36) «…ми створили їх ще раз, і зробили їх цнотливими…»[22]. Не буде старих жінок у раю»[23]. Іншими словами, на запитання – чи потрапить до раю вона, зріла жінка, пророк відповів їй не без гумору. Сенс жарту в тому, що Пророк ніби вводить в оману жінку, кажучи їй, що не ввійде до раю, бо є старою. Вона це розуміє так, що жодна із таких жінок, як вона, за віком взагалі не потрапить до раю. Родзинка діалогу в тому, що через свої заслуги вона таки може потрапити до раю, але вже не старою, а молодою дівицею[24]. Читаючи цей уривок, пригадую теорію гумору Т. Гобса, котрий визначав гумор як «свого роду раптову славу».  Відповідно таке відчуття пов’язане із усвідомленням власного тріумфу та переваги – коли ми сміємось над людськими вадами, нещастями, недолугістю. Щоправда, інколи такі ситуації мають моральну основу: якщо ми вдоволені інцидентами, що стосуються сексу, алкоголю, наркотиків чи людської пожадливості[25]. Але тут Мухаммед абсолютно тріумфує через незнання жінки і її довірливість йому.

Як бачимо, жартівлива форма спілкування є елементом культури мусульман. Іслам за основу визначає Коран, а там показані різні варіації «стьобу» та глузування, насмішок та іронії. Якщо сміються пророки і Аллах, то сміх не може бути забороненим. Сміхове табу накладається на три теми: Аллах,  Мухаммед та Коран.

Ще одна важлива заувага – сміх є маркером соціальної або групової ієрархії – хто і над ким може сміятись. Сильніші, впливовіші та вищі за ієрархічним статусом мають привілеї іронізувати над тими, хто внизу, над тими, хто слабкий або соціально незахищений. У мусульманській традиції характерна також релігійна дискримінація іновірців. Якщо ти не є з переважною більшістю (в даному випадку не з мусульманами – маємо поділ на релігійній основі), то ти є іншим, а отже, мусульмани не втрачають нагоди розставити акценти за допомогою стьобу (на свою користь, звісно).

Так направду сміється тільки Аллах, бо він єдиний має повноту влади  сміятись, жартувати над усіма без винятку – чи то вірними мусульманами, чи то іновірцями. Сміх показує його беззаперечну правоту, істина завжди на Його боці. Попри те, що мусульманам нібито і не є заборонено сміятись чи насміхатись, Аллах все-одно застерігає їх не сміятись над іншими, оскільки ті, хто насміхається, можуть бути далеко не такими чеснотливими як ті, з кого вони насміхаються.

Як бачимо, в основному сміх має негативні конотації – глузування, насмішка, іронія, стьоб, кпини і т.д. Сміється сильніший, статусніший над слабшим та соціально незахищеним. Сміх не використовується як поняття похвали чи заохочення. З іншого боку, гумор також показує деяку несерйозність – хто глузує, той часом користується наївністю чи недалекоглядністю того, хто йому вірить.

Гумор наче не схвалюється, але все-таки допускається. А якщо і не заохочується, то все одно використовується. І навіть коли для Заходу мусульмани не є найгумористичнішою культурою, мусульманський фольклор знає численні приклади жартів всередині самої культури.



[1] Тут доречно згадати про Ходжу Насреддина. Він – герой східних казок, веселий плуг, котрий на перший погляд не відрізнявся глибоким розумом. Він карав жадібних багатіїв і несправедливих суддів – такий собі тип дурака-блазня побутових казок.  Його наївність та тупість приховують незвичайний розум, прекрасну логіку і непересічну хитрість.  А взагалі Ходжа Насреддин – історична постать, турецький вчитель (це  і означає «ходжа»), що жив у кінці XIV ст. Історії та казки про нього поширені у всіх народів Сходу, також часто мають анекдотичний характер. Будур Н., Сказочная энциклопедия., ОЛМА Медиа Групп, 2005. – с. 537.

[2]Humour and Religion: Challenges and Ambiguities / (ed. by Geybels H.,W. Van Herck) // Proceeding of a congress held Apr. 20-21, 2009 at the University Centre Saint Ignatius Antwerp. / L.:Continuum International Publishing Group. 2011. – P.170-171

[3]Tamer G. Humor in der arabischen Kultur / Humor in Arabic Culture / Tamer Georges. - Walter de Gruyter, Berlin. 2009 – P. 132

[4] Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. – p. 132, P. xiv

[5]З такого приводу доцільно буде навести і в даній роботі мусульманський жарт. Оскільки він побудований на грі слів, то більш лаконічно він звучить в англійському перекладі. “WhatisaMuslimprostitute? A ram-madam”. Kessel M., Merziger P. The Politics of Humour:Laughter, Inclusion, and Exclusion in the Twentieth Century / Martina Kessel, Patrick Merziger. – Toronto:University of Toronto Press, 2012. – P.184.

[6]Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. – p. 132, P..xiv

[7]Тут треба пригадати практику Василія Великого, котрий на запитання від подорожуючого – чому дозволено монахам сміятись, відповів, що це допомагає не бути у постійному стані напруги. Як приклад він пропонує  подорожуючому тримати лук зі стрілою із натягнутою тятивою. По якомусь часі цей туземець втомлюється, на що В.Великий відповідає, що подібно і людині є складно бути весь час у стані серйозності та напруженості.

[8]Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Ntroduction Brill. Leiden. Boston. 2011. – p. 132, P.xv

[9] У частині даної дипломної роботи про гумор у християнській культурі було спростовано таку тезу, оскільки на основі розгляду сміху за різними версіями походження, сміх є наслідком або Св. Духа, або Люцифера.

[10]Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. –P..2

[11]Як і слід того чекати, в Європі на той час гумор набував все більше варіативності. Так наприклад, у часи до Чосера (тобто, вже до XIVст. ), вже було кілька розвинених варіацій абсурдного гумору – для того ,аби спровокувати легку усмішку або короткий сміх стосовно особи, котру дискримінували Tatlock J.S.P. Mediaeval Laughter / J.S.P.Tatlock. – Speculum, Vol. 21, No. 3, Jul., 1946. - P. 290.  В мусульманській культурі сміх теж виступає дискримінуючим фактором, але відповідно на релігійному підґрунті. Втім, основа простонародної фольклорної літератури в Англійському варіанті найперше стосувалась повчання, напоумлення або ще задля розваги. В східній мусульманській традиції гумор мав чіткіше призначення – розставити соціальні чи релігійні акценти у цілому суспільстві чи групі людей. Цікаво, що Хелен Адольф (HelenAdolf) аналізуючи середньовічний гумор пише: «…сміх у Середньовіччі був добре відомий як «власність» людської раси». Втім, навряд чи хтось міг надати особливу честь сміхові. Adolf  H. On Mediaeval Laughter / Helen Adolf. SpeculumVol. 22, No. 2, Apr., 1947.  – P. 252.

[12]Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. – P.3-4

[13]Там само, С. 4

[14] Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. – Р.5

[15]Тут згадати цитату Золотоустого – про сміх, як першопочатковий фактор у ланцюжку, котрий веде до плотського гріха.

[16]Таке порівняння не є випадковим. Річ в тім, що декотрі дослідники вважають, що сміх та наркотики багато в чому функціонують подібно. Так, наприклад, аудиторія очікує, що жарти будуть весь час наростати, так само як і збільшується доза наркотиків при споживанні. І тільки після досягнення максимуму настає відчуття насиченості та вдоволенняMorreall J. Taking Laughter Seriously / John Morreall. – SUNY Press, 1983. – P.83

[17]Rosenthal F. Humor in early Islam / Franz Rosenthal. - Brill. Leiden. Boston. 2011. – P.132

[18] Там само, С. 133

[19] Sully J. An Essay on Laughter. Its Forms, Causes, Its Development  and Its Value / James Sully. – London /NY and Bombay.: LONGMANS, GREEN, and CO. 1902. – [Electronic mailing list message]. Retrieved from http://archive.org/stream/cu31924028924888/cu31924028924888_djvu.tx

[21]Як пряму аналогію до цього місця можна навести приклад із Св. Василієм Великим, котрий теж виховував монахів у дусі серйозності та глибини, що час від часу перериваються на жарти та сміх.

[22]Коран – укр. переклад

[23]Dictionary of Islam. – [Electronic mailing list message]. Retrieved from http://www.qurango.com/j.htm

[24]До речі, у християнстві одна з версій говорить, що всі ті, хто потрапить до раю – будуть молодими або ж віку 33 років – віку, коли Христос був розіп’ятий. Навіть ,якщо у земному житті людина померла старою або зовсім немовлям. Це, вважається, значення не матиме.

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/