Війна вчить нас бути милосердними…
Вівторок, 01 липня 2014, 13:30
Що ви уявляєте, коли чуєте слово «війна»? Перед обличчям відразу постає незліченна кількість жертв, сльози матерів, постріли й засмучені, проте такі рідні очі захисників нашої багатостраждальної України. Пригадується й заголовок книги відомої білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У війни – не жіноче обличчя». Її обличчя – це маска, під якою ховаються зло та агресія, намагаючись проникнути в душу кожної людини.
Та навіть найбільше зло безсильне перед Любов’ю, яка так тихо і ненав’язливо змінює нас на краще і дарує віру в те, що за кожен наступний день нашого життя слід боротися. А сьогодні, коли українська земля вмивається кров’ю своїх дітей, люди демонструють, що більше нема байдужих, що всі ми прагнемо миру і свободи, але в жодному разі не готові жертвувати своєю людською та громадянською гідністю.
В моменти найбільшої духовної скрути ми маємо вірити, що справедливий і добрий Господь на стороні правди, на стороні українського народу. Бо цей народ ніколи не посягав на чуже, він був терплячим, коли його обкрадали і коли з нього знущалися, а тепер він без страху дивиться в очі смерті, щоб вибороти для себе справжнє життя.
«Війна – це екстремальна подія в житті людини і народу. Кожна незвичайна страшна справа в житті змушує нас ставити собі безліч запитань про справедливість, про мир, про сенс життя і про Бога! Пересічний християнин переконаний, що оскільки Бог є царем історії, то й війну Він зможе перетворити на щось позитивне для воюючих сторін і для людства. Але тут йде мова про близьку майбутність. Будь-яка людина, яка знаходиться на фронті, має вбивати ворога, а це завжди негативно впливає на кожного, навіть, якщо така поведінка необхідна, щоб спасти своє життя. Чи можна при тому стати кращим? Відповідь можна сягнути не відразу, а тільки після переосмислення своєї поведінки і щирого діалогу з Богом. В тому випадку людина стає кращою. Якщо, натомість, наступає закриття на собі чи на нації, то озлобленість набуває небезпечних вимірів, і людина, хоч боролася за інших, впадає в хуртовину ненависті до всіх, хто інакший. Війна ніколи не може бути доброю, ані чистою! Людина, яка на війні вбиває, приносить смерть і несе трагічні наслідки своїх вчинків, які можна тільки в Бозі перетворити на воскресіння», - о. д-р. Михайло Димид, викладач УКУ.
Як би там не було, але ця війна справді змінила усіх нас. Когось вона навчила любити свій край, пишатися власною історією, традиціями, інших – зрозуміти, наскільки велику ціну ми платимо за свободу. Колись А. Камю сказав: «Вільний той, хто може не брехати». І в ті моменти, коли нам важко, коли наша мета виглядає, мов міраж у пустелі, згадаймо, що ми вже посіяли зерно правди, яке, без сумніву, проросте у наступних поколіннях вільного українського народу.
«Ми всі перемінилися, і ніхто з нас вже ніколи не буде таким, яким був. В нас відновилася відповідальність за наслідки нашого молитовного життя. Не тільки за особисту чи спільнотову молитву, але саме за наслідки нашої молитви. Ми стали відповідальнішими за слово і за думку, бо тепер ми знаємо, що слово - це дія, значно міцніша і реальніша, ніж метушня. Ми наново відкрили для себе реальність присутності потойбіччя у нашому житті, реальність Пасхального світу, де все - нове. Пасхального світу, який виборов нам Христос Своєю голгофською мукою, і до якої прилучені всі співпричетні Христу Страждаючому і Воскреслому. Ми називаємо їх Небесною Сотнею, і ми знаємо, що судитися будемо і перед їх обличчям так само, як перед Божим. Ми наново відчули смак солідарності - гірко-солений смак сліз, передвістя майбутнього Пасхального бенкету у Воскресінні Христовому. Нас вже не треба агітувати міряти всі цінності Вічним Життям. Ми воскресли», - о. Олесь Август Чумаков, СДБ, духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа.
Війна вчить нас бути милосердними? Відповідь на це запитання: «Так». Те, що сталося із нашою країною, змусило нас задуматися над тим, наскільки міцно ми любимо наші сім’ї, наших родичів та друзів, наскільки безглуздими були наші сварки до того. А ще – наскільки сильно нам потрібен Господь, який для кожного є скелею і фортецею, охоронцем віри. Боротьба, яка триває на теренах України, – це продовження вікової боротьби за свободу, це не війна між ангелами і демонами, а протистояння людей: тих, які відчули своє покликання бути вільними, і тих, хто назавжди залишиться у ярмі своїх жорстоких царів. Та чи змогли українці позбутися усіх своїх людських індивідуальних амбіцій заради загального блага свого народу, щоб прозріти у власній вірі?
«На це питання важко відповісти однозначно… І так, і ні. З одного боку, справді, і Майдан, і анексія Криму, і війна на Сході, та всі трагедії, які ці події супроводжували, наблизили людей до Господа, пробудили християнську солідарність, люди стали більш співчутливими, жертовними. З іншого боку (і всі ми це бачимо), попри всі події, деякі наші співвітчизники (навіть ті, що декларують себе християнами, а й, щобільше, вважають практикуючими християнами) продовжили жити у старій системі координат. Не зрозуміли, аби почати зміни, то не достатньо лише вигнати злодія-тирана, але міняти треба, насамперед, себе. Дуже вдалий вислів про «кров Небесної Сотні на руках» тих, хто надалі чинить корупцію, мусить бути не просто гарною фразою, але абсолютним імперативом істини, порушувати який, маючи совість і називаючи себе християнином, категорично не можна!», - Володимир Мамчин, семінарист Львівської духовної семінарії Святого Духа.
«Я не знаю… Чесно. Війна змінила мене конкретно, мого брата, а за ціле місто я не можу сказати. Є в нас отець Степан Сус, так він зробив дуже багато речей і для Майдану, і після цього як капелан війська. Хоча, формулювання «для Майдану» не дуже коректне. Пригадую, після смерті Сергія Нігояна, львівські чоловіки вирушали до Києва від віденської кав’ярні. Жінки плакали. Обіймали, як на війну. Автобус запізнювався. Холодно… Люди стоять під гарнізонним храмом Петра й Павла. Набираю отця-настоятеля і кажу: «Я на ніщо не натякаю, але вже північ, а люди під дверима мерзнуть!». О. Степан відкрив миттю, нічого не пояснюючи. Але це не війна його змінила, він завжди був таким справжнім…», - Софія Кочмар, студентка магістерської програми з медіакомунікацій УКУ.
«Ви чули, що сказано: люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А я вам кажу: любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі...» (Євангеліє від Матвія 5:43-46). Прочитавши ці слова, ми розуміємо, як важко їх виконувати, як важко бути милосердним до свого ворога. І чи можливо це взагалі? Незважаючи ні що, кожен із нас усвідомлює, що українці ніколи не втратять своєї людяності, свого серця. Ненависть робить нас слабкими, подібними до ворога. А тому ні заздрити, ні навіть зневажати його треба. Хіба що співчувати. Бо в нього нічого нема: ні волі, ні коріння, ні мрії, ні любові, ні майбутнього. Він. нікому не потрібен. Його забуде історія, його соромитимуться цілі покоління. Натомість, той, хто бореться за правду, знову і знову народжуватиметься у своїх дітях і внуках, щоб, гортаючи книгу великої боротьби, пишатися гідністю, силою і честю свого народу.
Лідія Батіг