Понеділок, 07 квітня 2014, 16:59

Людина, сотворена на Божий образ і Його подобу (див.: Бут. 1, 26; 2, 7), знехтувала наказ свого Господа, а зважила на слова спокусника і вчинила за його намовою. Так, гріхопадіння відвернуло людину від її Творця і Господа. Втративши первинну невинність, вона спотворила у собі Божий образ. Проте Творець не відвернувся від людини, яка заслуговувала на кару, а продовжив із нею свій діялог.

Як свідчить протоєвангеліє, відразу після гріхопадіння людини Господь пообіцяв їй спасіння. Проклявши спокусника, Господь промовив: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Але й надалі поставало питання: як можна віднайти зв’язок із Богом, як відновити, відреставрувати пошкоджений образ у його первісній цілісності, як досягнути схожости з Богом?

На це запитання відповів сам Господь, який не мовчав, а прагнув постійного діялогу з людиною. «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, якого зробив спадкоємцем усього і яким створив віки. Він – відблиск Його слави, образ Його істоти, – підтримуючи все своїм могутнім словом...» (Євр. 1, 1-3). Отже, Бог промовляв до вибраного народу Старого Завіту і через посередників, насамперед через пророків, які невідступно зберігали пам’ять про обіцяний прихід Месії-Спасителя. Псалмопівець так оспівує Господню вірність: «Поклявсь Господь Давидові правдою і не відступить Він від неї: “Плід твого лона насаджу я на твоїм престолі”» (Пс. 132, 11). А на світанку Нового Завіту Бог знову промовляє через посередника: шле архангела Гавриїла для звістування благовісти: «... Зачнеш у лоні й вродиш Сина й даси Йому ім’я Ісус» (Лк. 1, 31).

Так здійснилося те, про що Господь сповістив не лише словами, а й через прообраз – у видінні драбини Якова: «... Ось драбина спирається об землю, а вершком сягає неба, і оце ангели ступають по ній вгору й сходять наниз» (Бут. 28, 12). Святий Йоан Дамаскин пояснення цього фрагмента пов’язує з Богородицею: «Чи не зрозуміло усім, що це – як попереднє благовіщення – написано про тебе, і що про це відомо, як про твій прообраз?» (1). Воз’єдналися небо і земля! Це оспівує наша Церква, святкуючи Христове Різдво: «Небо і земля нині з’єдналися, коли Христос народився» (2). Цей образ зустрічаємо також у літургійних текстах Благовіщення: «Радуйся, мосте, що на небо переводиш, і драбино висока, яку бачив Яків!» (3). А в Акафисті до Богородиці молимося такими словами: «Радуйся, драбино небесна, що Бог зійшов нею! Радуйся, мосте, що сущих на землі веде до неба!» (ікос 2).

У Старому Завіті Бог говорить до Якова: «Усі народи землі будуть благословенні через тебе і твоє потомство» (Бут. 28, 14) (за Острозькою Біблією: «И благословятся о тебі вси язици земній во сімені твоєм». – «Сім’я» тут в однині, на відміну від сучасного перекладу – «потомство», цей іменник можна прочитати й у множині. – Прим. пер.). Цим потомством є Ісус; це однозначно засвідчує й апостол Павло: «Обітниці ж були дані Авраамові та його потомкові. Не сказано «Потомкам», немов би про багатьох, лише про одного: «І твоєму потомкові [тобто сімені). – Прим, пер.)”, яким є Христос!» (Гал. 3, 16).

Але у празнику Благовіщення думка, що «земне стало небом» (4) присутня не лише образно, а й таїнственно, і тому «днесь радість благовіщення, торжество дівства: долішні з горішніми з’єднуються» (5). Так збувається те, про що сказано в тропарі: «Син Божий сином Діви стається», це справді «спасення нашого начало». Тобто задум, який був захований у вічному Божому плані спасіння ще споконвіку, з моменту благовіщення починає здійснюватися на землі.

Але для цього було треба згоди Марії, яка мала відповісти Богові, що звернувся до неї. І ми знаємо, яку відповідь дала Богородиця. Вона, хоча не розуміючи, як здійсниться благовість, принесена архангелом, згодилася з Божою волею. «Без цієї згоди Бог не зміг би стати чоловіком, не міг би воплотитися, бо Бог ніколи не чинить насильства над волею сотворіння, Він завжди чекає, аби людина відповідала свобідно» (6).

Ікона зображає євангельську подію благовіщення як одну з віхових в історії спасіння. Святкування цієї події пов’язане з початками Церкви. Щоправда, богородичні празники сформувалися після Ефеського Собору (431 р.), на якому було проголошено правовірність вчення щодо Богоматеринства Марії, проте народне почитання Богородиці було поширене ще задовго до собору. Це й стало передумовою формування богородичних празників. Історія розвитку свята Благовіщення розвивалася у двох напрямках (7). З одного боку, євангельська подія, яку описав Лука, доповнена апокрифами, вже з другої половини II століття сформувала основну ідею празника. До цього спричинилися також й антиаріянські гомілії, в яких стверджували, що Христос посідає не лише людську, а й Божу природу. З іншого боку, доволі значним був вплив літератури арамейською мовою, яка вперше назвала Марію другою Євою (8).

А загалом, широко розуміючи історію спасіння, дату 25-го березня (7 квітня) спочатку пов’язали із зачаттям Христа, з Його розп’яттям, а, згідно з древнім світоглядом, і з сотворенням світу й людини. Останнє, з огляду на близькість часу весняного рівнодення, вказує і на нове сотворення світу. Згодом, «історизуючи» подію благовіщення, її приєднували до Епіфанії, себто до Різдва. Це було пов’язане з переконанням, що архангел Гавриїл проголосив добру вістку Діві Марії за дев’ять місяців до народження Ісуса.

Імовірно, на Сході святкували Благовіщення 25 березня (7 квітня) вже з дуже ранніх часів. Перший незаперечний доказ цьому знаходимо у примітці до гомілії ефеського єпископа Авраама зі середини VI століття (9). Щоправда, вже Прокл, який згодом став патріярхом Царгородським, також виголосив гомілію про Благовіщення, і завважимо, в присутності Несторія (429 р.), але у проповіді не згадано дати святкування (10). «Сьогоднішнє Богородичне торжество спонукає нас до прославляння, брати і сестри, і теперішній празник служить добру вірних, що насамперед є законним. Бо суттю празника є непорочність, і те, що є її сповненням, тому і прославленням жінки, яка є водночас і Матір’ю, і Дівою» (11). У іншій гомілії цей красномовний оратор із захопленням говорить про те ж саме: «Празники на честь мучеників завжди чудові, і сяють у світлі зірок. Але хоча і дні пам’яті святих завжди прекрасні, ні один з них не сягає слави цього празника. Обійди, о людино, в думках сотворіння й побач, чи є подібне чудо серед сотвореного?» (12).

А 52 канон Трульського Собору виразно зазначає, що в празник Благовіщення – навіть коли він припадає на будь-який день Великого посту – завжди треба служити Божественну літургію (13), отже, це свято звільняє від посту. Так у візантійській традиції формувалося це складне літургійне нормування, яке регулює святкування празника Благовіщення, що відзначаємо під час Великого посту. Згідно з цим розпорядженням, Божественну літургію слід служити навіть у Велику п’ятницю, якщо вона збігається зі святом Благовіщення.

Празник Благовіщення, що віддавна був відомий на Сході, у західній Церкві постав у VII столітті. У Римі його запровадив Папа Сергій (687-701), сирійського походження, він також розпорядився щодо двох інших богородичних празників і щодо святкування Воздвиження Чесного Хреста (14). На празник Благовіщення вірні йшли процесією до базиліки Санта Марія Маджоре. Ця практика була тісно пов’язана з вченням Ефеського Собору.

Іконографія Благовіщення базується на богослов’ї, яке поза Євангелієм Луки передають апокрифи – протоєвангеліє Якова і євангеліє Псевдо-Матея, а також патристика і особливо звеличуючі Богородицю гомілії чи літургійні тексти. Здається, що іконографія об’єднує цю різноманітність, аби, за Євангелієм від Луки, виразити віру первісних християн у воплочення, її суть, що сформульована у Символі віри: «... воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком». Сенс життя віруючої людини криється у цій фундаментальній істині: кожен може стати сопричасником життя Богочоловіка. Адже Бог став людиною, щоб людина могла стати богом – навчають східні Отці. Це оспівує й утреня празника: «Людиною стає Бог, щоб Адама богом учинити» (15).

У візантійській Церкві празник Благовіщення має одноденне предпразденство, а з огляду на Великий піст також і одноденне попразденство. Свято Благовіщення належить до дванадцяти головних свят літургійного року. Літургійні тексти сповнені тихим, але завжди глибокозмістовним торжеством: «Хай веселиться створіння, нехай ликує природа» (16).

Це ж торжество віддзеркалює й ікона празника, адже Бог не відвернувся від людини, а, провадячи з нею діялог, дарував їй спасіння! Предвічний план «споконвіку закрите й ангелам незнане таїнство» (17) – це таїнство спасіння не зміг змінити навіть гріх Адама (18). Тому можемо цього дня святкувати «початок нашого спасіння», яке довершилося в неабияким чином: Бог зі своєї безмежної любови й милосердя став чоловіком. Господь із власної волі прийняв на себе все, що впродовж життя досвідчує кожна людина: народження, зростання, труд, страждання і, врешті, смерть. Задля нашого спасіння Бог став крихітним, невидимим у лоні Богородиці (19). Цим Господь засвідчив, як високо Він цінує людину і як Він її любить! Так, людина удостоїлася найвищої гідности: кожен із нас може стати дитиною всемогутнього Бога, тому що Божий Син став нашим братом.

Джерело: Іштван Іванчо, Ікона і Літургія, Видавництво «Свічадо», Львів 2009