І. ВСТУП

ВСТУП

ЗНАК ЧАСУ

1. Гідність жінки та її покликання - постійна тема людських і християнських роздумів - останнім часом набрала особливої ваги. Свідчать про це, між іншим, виступи НАЧАЛЬНОГО УРЯДУ ЦЕРКВИ, що відобра­жені в окремих документах ДРУГОГО ВАТІКАНСЬ­КОГО СОБОРУ, в кінцевому Посланні якого сказано: "Надходить година, більше того - година ця вже над­ійшла, коли покликання жінки проявляється на повну силу; година, коли жінка здобуває в суспільстві вплив, розвиток, владу, яких досі вона ще ніколи не досяга­ла. Тому в хвилину, коли людство переживає таку глибоку переміну, жінки, сповнені євангельським ду­хом, можуть подати людству велику допомогу, щоб воно не занепало". СЛОВА ЦЬОГО ПОСЛАННЯ з'я­совують те, про що сказано в соборовому повчанні, зокрема в душпастирській Конституції РАДІСТЬ І НАДІЯ (2), як і в Декреті про апостолят мирян "APOSTOLICAM ACTUOSITATEM" (3).

Подібні вислови з'являлися у передсоборовий час, наприклад, у численних промовах Папи Пія XII (4), або в Енцикліці "Мир на землі" Папи Івана XXIII (5). Після II Ватиканського собору мій поперед­ник, Папа Павло VI, показав особливе відчуття "знаків часу", надаючи титул доктора Церкви святій Тересі від Ісуса і святій Катерині із Сієни (6), а також ство­рюючи в 1971 році на бажання Синоду Єпископів СПЕЦІАЛЬНУ КОМІСІЮ, завданням якої було вивча­ти сучасні проблеми, зв'язані з "дійовим сприянням гідності й відповідальності жінок" (7). В одній із своїх промов Павло VI, між іншим, сказав: "У христи­янстві більше, як в будь-якій іншій релігії, жінка від початку займала особливе становище гідності, на чис­ленні й важливі аспекти якого вказує Новий Завіт... Очевидно, що жінка повинна брати участь у живій і діяльній структурі християнства таким чином, щоб проявити ті свої можливості, які ще не були з'ясо­вані" (8).

Отці останньої Асамблеї Єпископського Синоду (у жовтні 1987 року), присвяченої "Покликанню й місії мирян в Церкві та в світі двадцять років після II Ватиканського Собору", знову зайнялись темою гідності й покликання жінки. Вони, між іншим, вказали на необхідність поглиблення антропологічних й теолог­ічних основ, які потрібні для розв'язання проблем, що стосуються значення й гідності буття жінок й чо­ловіків. Тут йдеться про розуміння причин і наслідків постанови Творця, щоб людська істота існувала зав­жди і тільки як жінка й як чоловік. Виходячи з таких принципів, які дозволяють прийняти глибину гідності й покликання жінки, можна говорити про її роль у Церкві та в суспільстві.

Якраз про це бажаю говорити в нинішньому До­кументі. Післясинодальний заклик, що буде опублі­кований далі, представить висновки душпастирського характеру відносно ролі жінки в Церкві та в суспільстві, в яких синодальні отці висловили важливі погляди, що були також підтверджені свідчення­ми світських слухачів - жінок і чоловіків, - які походи­ли з окремих Церков усіх континентів.

МАРІЙСЬКИЙ РІК

2. Останній Синод відбувся під час МАРІЙСЬКО­ГО РОКУ, який дає особливий поштовх, щоб зайня­тися тією темою, на що вказує також Енцикліка МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ (9).

Ця Енцикліка розгортає й усучаснює науку Друго­го Ватиканського Собору, що міститься в VIII розділі Конституції про Церкву - СВІТЛО НАРОДІВ. Цей розділ має знаменний заголовок: БЛАГОСЛОВЕННА ДІВА МАРІЯ БОГОРОДИЦЯ В ТАЇНСТВІ ХРИСТА Й ЦЕРК­ВИ. П. Д. Марія - оця біблійна "жінка" (пор. Бут. 3, 15; Ів. 2, 4; 19, 26) - безпосередньо належить до спасенного таїнства Христа і через це теж особливим чином присутня в таїнстві Церкви. Коли ж "Церква в Христі є в деякій мірі таїнством... з'єднання з Богом і єдності всього людського роду" (10), то оця особли­ва присутність Богородиці в таїнстві Церкви дозволяє нам думати ПРО ВИНЯТКОВІ ЗВ'ЯЗКИ МІЖ ТІЄЮ "ЖІНКОЮ" ТА УСІЄЮ ЛЮДСЬКОЮ СІМ'ЄЮ. Йдеть­ся тут про кожного і про кожну, про всіх синів і дочок людського роду, в ході поколінь яких здійснюється ота ОСНОВНА СПАДЩИНА всього людства, зв'язана з таїнством біблійного "початку": "Створив Бог людину на свій образ; на Божий образ створив її; чоловіком і жінкою створив їх" (Бут. 1, 27).

Оця споконвічна ПРАВДА ПРО ЛЮДИНУ, чолов­іка і жінку, - правда, яка є також незмінно утвердже­на в досвідах усіх людей, СТАНОВИТЬ ОДНОЧАСНО ТАЇНСТВО, ЯКЕ НАСПРАВДІ ВИЯСНЮЄТЬСЯ ЩОЙ­НО У ВОПЛОЧЕНОМУ СЛОВІ. "Христос повністю об­'являє людину самій людині й вказує їй на її найви­ще покликання", - так навчає Собор (12). Чи в цьому "об'явленні людини людині" не треба вбачати особ­ливе місце для тієї "жінки", яка була Матір'ю ХРИС­ТА? Чи це "ПОСЛАННЯ" ХРИСТА, що міститься в Євангелії, на тлі всього Святого Старого й Нового Завіту не може особливо багато сказати Церкві й людству про гідність та покликання жінки?

Власне це має стати основою теперішнього До­кументу, зв'язаного з широким контекстом Марійського Року у приготуванні до закінчення другого й по­чатку третього тисячоліття від народження Христа. Здається мені, що найкраще буде НАДАТИ ЦЬОМУ ТЕКСТОВІ СТИЛЮ Й ХАРАКТЕРУ РОЗДУМУ.

Примітки

1.   Послання Собору до Жінок (8 грудня 1965): ААС 58 (1966); 13-14.

2.   Див. Всел. Собор Ватиканський II, душпастирська конституція про Церкву у сучасному світі РАДІСТЬ І НАДІЯ, 8, 9, 60.

3.   Див. Собор Всел. Ват. II, декрет про апостолят -мирян АПОСТОЛЬСЬКЕ НАПОУМЛЕННЯ, 9.

4.   Див. Пій XII, проповідь до італійських жінок (21 жовтня 1945 р.): ААС 37 (1945) 284-295; проповідь до Світового Об'єднання Організацій Католицьких Жінок (24 квітня 1962 р.): ААС 44 (1954) 420-425; промова до учасників XIV Міжнародного Конгресу Світового Об'єднання Орган. Кат. Жінок (29.9.1957): ААС 49 (1957), 966-922.

5.   Див. ІВАН XXIII, ЕНЦ. МИР НА ЗЕМЛІ (11.4.1963): ААС 55 (1963), 276-268.

6.   Проголошення св. Тереси від Ісуса "Доктором Вселенської Церкви" (27.9.1970): ААС (1970) 590­596; проголошення св. Катерини зі Сієни "Доктором Вселенської Церкви" (4.10.1970): ААС 62 (1970) 673­678.

7.   Див. ААС 65 (1973) 284 і наст.

8.   Павло VI, проповідь до учасників Крайового З'їзду Жіночого Італійського Центру (6.12.1976): НАВЧАННЯ ПАВЛА VI, XIV, (1976), 1017.

9.   Див. Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ (25.3.1987), 46: ААС 79 (1987) 424 і наст.

10. Собор Всел. Ват. II, догматична конст. про Церкву СВІТЛО НАРОДІВ, 1.

11. Вияснення антропологічного й теологічного значення "початку" можна знайти у першій частині проповідей у середи, присвячених "теології тіла", почавши від 5 вересня 1979 р.: НАВЧАННЯ II, 2 (1979), 234-236.

12.   Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі РАДІСТЬ І НАДІЯ, 22.

ІІ. ЖІНКА - ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ (Теотокос)

ЖІНКА - ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ

(Теотокос)

ЄДНІСТЬ З БОГОМ

3. Коли "сповнився час, БОГ ПОСЛАВ СВОГО СИНА, ЩО НАРОДИВСЯ ВІД ЖІНКИ". У цих словах листа до ГАЛАТІВ (4, 4) апостол Павло пов'язує між собою основні моменти, які в істотний спосіб визна­чають здійснення таїнства, "споконвічно укритого в Бозі" (пор. Еф. 1, 9).

Син, єдиносущне Слово з Отцем, народжується, як людина, з жінки, коли надходить "повнота часу".

Ця подія веде до КЛЮЧОВОГО ПУНКТУ в історії

людини на землі, визначеної, як історія спасіння. Знаменно, що апостол не називає Христову Матір власним іменем "Марія", але визначає Її як "жінку": це узгоджується зі словами Протоєвангелія в КНИЗІ БУТТЯ (пор. 3, 15). Власне ота "жінка" присутня в центральній спасенній події, що вирішує про "повно­ту часу": ця подія здійснюється в Ній і через Неї.

Так починається ЦЕНТРАЛЬНА Й КЛЮЧОВА ПОДІЯ В ІСТОРІЇ СПАСІННЯ: ВОСКРЕСІННЯ ГОСПОДНЄ. Все ж таки варто глянути на неї, починаючи від духовної історії людини в найширшому розумінні, так, як вона трактується в різних релігіях світу. Посилаємось на слова Другого Ватиканського Собору: "Люди очіку­ють від різних релігій відповіді на приховані загадки людського існування, які, як колись, так і тепер, до глибини непокоять людські серця: що таке людина, який сенс і мета нашого життя, що є добре, а що грішне, яке джерело і яка мета страждання, який шлях веде до справжнього щастя, що таке смерть, суд і заплата після смерті, чим, нарешті, є ОЦЯ ОС­ТАННЯ Й НЕВИСЛОВЛЕНА ТАЄМНИЦЯ, ЯКА ОГОР­ТАЄ НАШЕ БУТТЯ, з якої беремо початок і до якої прямуємо" (13). "Від найдавніших часів аж до нашої епохи серед різних народів існує певне відчуття тієї таємничої сили, яка присутня в ході світових справ і подіях людського життя; часом навіть визнавання Найвищого Божества або також Отця" (14).

На тлі такої розлогої панорами, яка виявляє праг­нення людського духу, що шукає Бога - іноді наче "навмання" (див. Діян. 17, 27), "повнота часу", про яку говорить Павло у своєму Листі, вказує на ВІДПОВІДЬ САМОГО БОГА - ТОГО, "в Якому живе­мо, рухаємося та існуємо" (див. Діян. 17, 28). Це отой Бог, який "багаторазово й багатьма способами говорив колись ... до батьків наших через пророків. За останніх же днів Він говорив до нас через Сина" (Єв.1, 1-2). Послання цього Сина , єдиносущного з Отцем як Чоловіка, "народженого з жінки", стано­вить кульмінаційний й ОСТАТОЧНИЙ ПУНКТ САМООБ'ЯВЛЕННЯ БОГА ЛЮДСТВУ. Це самооб'явлення має СПАСЕННИЙ ХАРАКТЕР, як навчає в іншому місці Другий Ватиканський Собор: "Сподобалось Бо­гові у своїй доброті й мудрості об'явити Себе самого й виявити нам таїнство своєї волі (див. Еф. 1, 9),  через Христа - Воплочене Слово, - завдяки якому люди у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи" (див. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4).

Жінка знаходиться в ЦЕНТРІ СПАСЕННОЇ ПОДІЇ Самооб'явлення Бога, який є незбагненною єдністю Тройці , вже міститься в основних рисах у БЛАГО­ВІЩЕННІ В НАЗАРЕТІ: "Ось ти зачнеш у лоні, й вродиш Сина, й даси Йому ім'я Ісус. Він буде вели­кий і Сином Всевишнього назветься". - "Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?" - "Дух Святий зійде на Тебе й сила Всевишнього Тебе отінить; тому й святе, що вродиться, назветься Син Божий... Нічо­го бо немає неможливого в Бога" (див. Лк. 1, 31-37). (16).

Легко думати про цю подію в перспективі ІСТОРІЇ ІЗРАЇЛЯ, вибраного народу, дочкою якого є Пресвята Діва Марія, але також легко думати про Неї у перспективі всіх тих доріг , ідучи якими людство споконвіку шукає відповіді на найосновніші й водночас остаточні пи­тання, що його турбують. Хіба в цьому Назаретському Благовіщені не міститься початок тієї остаточної відповіді, через яку САМ БОГ ВИХОДИТЬ "НАЗУСТРІЧ НЕСПОКОЄВІ ЛЮДСЬКОГО СЕРЦЯ" (17)? Тут, однак, не йдеться тільки про Божі слова, об'явлені через пророків, але з цією відповіддю дійсно "Слово стає тілом" (Ів. 1, 14). Пресвята Діва Марія, таким чином, осягає ТАКУ ЄДНІСТЬ З БОГОМ, що ПЕРЕВИЩУЄ ВСІ СПО­ДІВАННЯ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ, перевищує навіть очі­кування всього Ізраїля, а, зокрема, дочок цього виб­раного народу, які на основі обітниці могли сподіва­тись, що колись одна з них стане матір'ю Месії. Однак же, хто з них міг сподіватись, що цей обіцяний Месія буде Сином Всевишнього? На основі старозавітньої монотеїстичної віри це було немислиме. Тільки силою Святого Духа, яка її "отінила", Пресвята Діва Марія змогла прийняти те, "що у людей неможливе, але можливе в Бога" (див. Мрк. 10, 27).

ТЕОТОКОС - БОЖА МАТИ

4. Так, отже, "повнота часу" виявляє надзвичай­ну гідність "жінки". Ця гідність, з одного боку, ґрунтується на надприродному ПІДНЕСЕННІ ДО ЄДНОСТІ З БОГОМ в Ісусі Христі, що визначає найглибшу мету існування кожної людини, як на землі, так у вічності. З цієї точки зору "жінка" є тут представником і про­образом усього людського роду, ПРЕДСТАВЛЯЄ ЛЮДСТВО, до якого належать усі людські істоти, як чоловіки, так і жінки. З другого боку, однак, Назаретська подія підкреслює таку форму єдності з жи­вим Богом, що може належати ТІЛЬКИ ЖІНЦІ, ПРЕСВЯТІЙ ДІВІ МАРІЇ: ЄДНІСТЬ матері з сином. Діва з Назарету стає справді Матір'ю Бога.

Оця правда, яка від початку була прийнята христи­янською вірою, діждалася урочистого схвалення на Ефеському Соборі (431 р.) (18). Протиставляючи свої погляди поглядам Нестора, який вважав Пресвяту Діву Марію виключно матір'ю Ісуса - Чоловіка, цей Собор виріз­нив істотне значення материнства Пресвятої Діви Марії. При Благовіщені, відповідаючи своїм "НЕХАЙ СТАНЕТЬ­СЯ", Пресвята Діва Марія почала чоловіка, що був Сином Бо­жим, одноістотним з Отцем. Тому ВОНА Є СПРАВДІ БОЖОЮ МАТІР'Ю, БО МАТЕРИНСТВО ВІДНОСИТЬ­СЯ ДО ВСІЄЇ ОСОБИ, А НЕ ТІЛЬКИ ДО ТІЛА чи ЛИШЕ ДО САМОЇ ТІЛЬКИ ЛЮДСЬКОЇ "ПРИРОДИ". Таким чином, назва "ТЕОТОКОС" - Божа Мати - ста­ла власним іменем єдності з Богом, якої удостоїлась Пречиста Діва Марія.

Ця особлива єдність Божої Матері з Богом, що є найповнішим виразом єдності з Отцем, може бути поширена на всіх людей (СИНИ В СИНІ), і є чистою ласкою і ДАРОМ ДУХУ. Водночас же, Пресвята Діва Марія через свою відповідь висловлює свою вільну волю, отже, повну участь у ділі втілення свого особистого й жіночого "я". Через своє "Нехай станеться" Пресвята Діва Марія стає СПРАВЖНІМ СУБ'ЄКТОМ ЦІЄЇ ЄДНОСТІ з Бо­гом, яка здійснилась в тайні втілення Слова, одно-істотного з Отцем. Увесь вплив Бога на людську історію завжди шанує вільну волю людського "я". Те саме сталось під час Благовіщеня в Назареті.

"СЛУЖИТИ - ОЗНАЧАЄ ПАНУВАТИ"

5. Ця подія має виразний МІЖОСОБОВИЙ ХА­РАКТЕР: це діалог. Не зрозуміємо її повністю, якщо не вмістимо усієї розмови Ангела з Пресвятою Дівою Марією в привітанні : "Благодаті повна" (19). Увесь діалог у Благовіщені відкриває справжній вимір події, ВИМІР НАДПРИРОДНИЙ (КЕХАРІТОМЕНУ). Ласка, однак, ніколи не усуває природи ані її не знецінює, але, навпаки, удосконалює її й ушляхетнює. Так, отже, оця "ПОВНОТА БЛАГОДАТІ", якою наділяється Діва з Назарету, як Та, що має стати Божою Матір'ю ("Теотокос"), ОЗНАЧАЄ одночасно ПОВНОТУ ДОСКО­НАЛОСТІ ТОГО, ЩО "ХАРАК-ТЕРНЕ ДЛЯ ЖІНКИ", ТОГО, ЩО "ЖІНОЧЕ". Маємо тут, в певній мірі, кульмінаційний момент в житті жінки і її прообраз особи­стої гідності.

Відповідаючи на слова небесного Провісника своїм "ТАК", Пресвята Діва Марія, "благодаті повна", відчуває по­требу висловити своє особисте ставлення до дару, який їй об'явлений. Отож відповідає: "ОСЬ Я СЛУГИ­НЯ ГОСПОДНЯ" (Лк. 1, 38). Глибину змісту даного вислову можна зрозуміти тільки в контексті події і виходячи зі змісту об'явленої правди про Бога й про людину. У вислові "слугиня Господня" виявляється усвідомлення Пресвятої Діви Марії, що Вона є СТВОРІННЯ СТО­СОВНО ТВОРЦЯ. Однак слова "слугиня Господня" наприкінці назаретського діалогу Благовіщеня впи­суються в усю перспективу історії Матері й Сина. Справді, цей Син, що є справжнім і одноістотним "Сином Всевишнього", багато разів скаже про себе, і, зокрема, в кульмінаційний момент свого посланництва: "Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служили, лише щоб служити" (Мр. 10, 45).

Христос повсякчас носить в собі усвідомлення "Слуги Господнього", згідно з пророцтвами ІСАЇ (див. 42, 1; 49, 3, 6; 52, 13), в якому вміщена найістотніша суть Його месіанського посланництва: усвідомлення, що Він є Відкупителем світу. ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ від першої хвилини свого Божественного материнства, своєї злуки з Сином, якого "Отець послав у світ, щоб Ним світ спасти" (див. Ів .3, 17), ВКЛЮЧАЄТЬСЯ ДО МЕСІЯНСЬКОГО СЛУЖІННЯ ХРИСТА (20). Бо власне це служіння становить фундамент того царства, в якому "служити - означає панувати" (21). Христос - "Гос­подній Слуга" - об'явив усім людям царську гідність служіння, з якою найтісніше поєднується покликання кожної людини.

Отже, роздумуючи над поняттям "жінка - Божа Мати", вступаємо найвідповіднішим чином у теперішні роздуми про Марійський Рік.

ТАКА ДІЙСНІСТЬ ВИЗНАЧАЄ ТАКОЖ ГЛИБИН­НУ СУТЬ РОЗДУМІВ ПРО ГІДНІСТЬ І ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ. Неможливо будь-що подумати, сказати чи зробити відносно гідності й покликання жінок, якщо відірвати думки, серце й вчинки від цієї суті. Гідність кожної людини й покликання, яке відповідає цій гідності, знаходить свою остаточну міру у єдності з Богом. Пресвята Діва Марія - біблійна жінка - є найвимовнішим проявом цієї гідності й цього покликання. Бо кожна людина, чоловік чи жінка, створені на образ і подобу Божу, не можуть проявити себе поза виміром цього образу й подоби.

Примітки

13.   Собор Всел. Ват. II, декларація про стосунки Церкви з нехристиянськими релігіями, НАШІ ЧАСИ, 1.

14.   Там же, 2.

15.   Собор Всел. Ват. II, догматична конст. про Боже об'явлення у СЛОВІ ГОСПОДНІМ, 2.

16.   Вже Отці Церкви вважали, що перше об'явлення Тройці у Новому Завіті мало місце у Благовіщенні. У проповіді, що приписується св. Григорієві Чудотворцеві, читаємо: "Ти є блиском світла, о Маріє, у найвищому духовному царстві! У тобі прославлений Отець, Який не знає початку і якого сила Тебе отінила. У Тобі дізнає адорації Син, Якого Ти носила згідно з тілом. У Тобі прославлений Святий Дух, що заподіяв у Твоїй утробі народження великого Царя. Завдяки Тобі, о благодатна, Свята і Співістотна Тройця могла бути визнана у світі" (Проповідь 2 на БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ: ПГ 10, 1169), див. також Св. Андрій з Крети, на БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ: ПГ 97, 909.

17.   Див. Собор Всел. Ват. II про стосунки Церкви з нехристиянськими релігіями НАШІ ЧАСИ, 2.

18.   Теологічна наука про Божу Матір (Теотокос), підтримана численними Отцями Церкви, вияснена й окреслена Собором в Ефесі (ДС 251) та в Халкедонії, знову була запропонована Другим Ват. Собором, у другому розділі VIII догматичної конституції про Церкву, СВІТЛО НАРОДІВ, 52-69. Пор. Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ, 4, 31-32, і примітки 9.78-83: ц.м. 365, 402-404

19. Пор. Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ, 7-11, і там цитовані тексти Отців у нотатці 21: ц.м. 367-373.

20. Пор. там же, 39-41; ц.м., 412-418.

21. Пор. Собор Всел. Ват. II, догматична конст. про Церкву - СВІТЛО НАРОДІВ, 36.

ІІІ. ОБРАЗ І ПОДОБА БОГА

ОБРАЗ І ПОДОБА БОГА

КНИГА БУТТЯ

6. Треба, щоб ми поставили себе в контексті цьо­го біблійного "початку", в якому об'явлена правда про людину, "образ і подобу Божу", що становить незмінну ОСНОВУ ВСІЄЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ АНТРО­ПОЛОГІЇ (22). "Створив... Бог людину на свій об­раз; на Божий образ створив її, чоловіком і жінкою створив їх" (Бут. 1, 27). Цей короткий текст вміщає основні антропологічні правди: людина є вершиною всього створеного у видимому світі; людський рід, що бере початок від чоловіка й жінки, увінчує діло створення; обоє є людськими істотами, як чоловік так і жінка, обоє створені на образ Бога. Цей образ і подібність до Бога властиві людині, чоловікові і жінці, як подружжю й батькам, передається їхнім потом­кам: "Будьте плідні й множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28). Творець до­віряє "панування" над землею людському родові, усім людям, усім чоловікам й усім жінкам, які черпають свою гідність і покликання із спільного "початку".

В КНИЗІ БУТТЯ знаходимо ще інший опис ство­рення людини, чоловіка й жінки (див. 2, 18-25), на який надалі будемо посилатися. Однак уже тепер на­лежить ствердити, що з біблійного запису виринає правда про індивідуальний характер людської істоти. ЛЮДИНА, ЯК ЧОЛОВІК, ТАК І ЖІНКА, Є ОСОБОЮ, адже ж вона була створена на образ і подобу Бога. Уподібнює людину до Бога те, що - на відміну від усього світу живих створінь, а також істот, обдарова­них почуттями (animalia), - людина є, крім того, ро­зумною істотою (animal rationale) (23). Завдяки цій властивості чоловік і жінка можуть "панувати" над іншими істотами видимого світу (див. Бут. 1, 28).

ДРУГИЙ ОПИС СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ (Бут. 2, 18-25), зокрема жінки, дещо відмінний від першого, дещо менш точний, більш описовий і метафоричний, наближений до поширених тоді міфів. Однак не можна знайти жодної істотної суперечності між цими текста­ми. Текст усієї КНИГИ БУТТЯ (2, 18-25) допомагає зрозуміти те, що знаходимо у короткому записі пер­шого розділу (Бут. 1, 27-28), тобто допомагає зрозу­міти вміщену там ПРАВДУ ПРО ЛЮДИНУ, створену на образ і подобу Бога, як чоловіка і жінку.

У КНИЗІ БУТТЯ (2, 18-25) сказано, що жінка була створена Богом "з ребра" чоловіка і була поставлена як друге "я", як співрозмовниця поруч з чоловіком, який в світі живих істот, що його оточували, був самотній і в жодному з тих створінь не знаходив відповідної для себе "допомоги". Жінка, покликана в такий спосіб до існування, негайно була визнана чо­ловіком як "кість з його кості і тіло з його тіла" (Бут. 2, 23), і тому була названа "жінкою". У біблійній мові ця назва вказує на справжню тотожність з чоло­віком: ІШ – ІШША, чого, на жаль, в загальному не можуть висловити сучасні мови ("Вона зватиметься жінкою (ішша), бо її взято від чоловіка (іш) (Бут. 2,23).

Біблійний текст дає достатню основу для підтвер­дження істотної рівності між чоловіком і жінкою щодо людської природи (24). Від початку вони обоє є осо­бами, на відміну від світу живих істот, що їх оточує. ЖІНКА Є ІНШИМ "Я" У СПІЛЬНІЙ ЛЮДСЬКІЙ ПРИ­РОДІ. Від початку вони з'являються як "єдність двох", що означає вихід із первісної самотності чоловіка, в якій він не знаходив "допомоги, відповідної для ньо­го" (Бут. 2, 26). Чи йдеться тут тільки про "допомо­гу" в дії, у "підпорядковуванні землі"? (Бут. 1, 28).

Напевно, йдеться про товаришку життя, з якою чоловік може з'єднатись як з дружиною, стаючи з нею "одним тілом" і залишаючи свого "отця й матір" (Бут. 2, 24). Біблійний текст, отже, говорить про ВСТА­НОВЛЕННЯ БОГОМ ПОДРУЖЖЯ як необхідної умо­ви для передавання життя новим поколінням людей, для чого подружжя й подружня любов призначені по своїй природі: "Будьте плідні, й множтеся, і напов­няйте землю, та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28).

ОСОБА - СПІЛЬНІСТЬ - ДАР

7. Вдумуючись у зміст КНИГИ БУТТЯ (2, 18-25) й з'ясовуючи його в світлі правди про образ і подобу Божу (див. Бут. 1, 26-27), можемо ПОВНІШЕ ЗРО­ЗУМІТИ, У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ОСОБИСТИЙ ХАРАК­ТЕР ЛЮДСЬКОЇ ІСТОТИ, завдяки якому обоє, чо­ловік і жінка, подібні до Бога. Бо кожна окрема лю­дина, створена за Божою подобою як істота розумна й вільна, здатна Його пізнати й любити. Читаємо, крім того, що чоловік не може існувати "самотньо" (Бут. 2, 18); він існує тільки як "єдність двох", отже, - у стосунку до іншої людини. Йдеться тут про взаємні стосунки чоловіка з жінкою й жінки з чоловіком.

Бути особою на образ і подобу Божу - означає також жити у відношенні до другого "я". Це готує остаточ­не самооб'явлення Триєдиного Бога: єдності, що живе в спільності Отця, Сина й Святого Духа.

На початку Біблії про це безпосередньо не сказа­но. Увесь Старий Завіт є, передусім, об'явленням прав­ди про єдиність і єдність Бога. У цю основну правду про Бога Новий Завіт вводить об'явлення незбагнен­ної тайни внутрішнього Божого життя. Бог, який доз­воляє пізнати себе через Христа, - ЦЕ ЄДНІСТЬ ТРОЙЦІ, єдність у спільності.

Таким чином, у новому світлі трактується поняття подоби й образу Бога в людині. Те, що людина, створена як чоловік і жінка, є Божим образом, озна­чає не тільки, що кожний з них зокрема подібний до Бога, як розумна й вільна істота, але і те, що чоловік і жінка створені як "єдність двох" у спільній людській природі і є покликані до життя в спільності любові, що є віддзеркаленням тієї спільності любові, що є в Бозі, спільності, через яку три Божі особи люблять одна одну у внутрішній таємниці єдиного Божого життя. Отець, Син і Святий Дух, один Бог через Бо­жественну єдність, існують як Особи в незбагненних Божественних відношеннях. Тільки таким чином стає зрозумілою правда, що Бог сам в собі є любов'ю (див. I Ів. 4, 16).

ОБРАЗ І ПОДОБА БОЖА В ЛЮДИНІ, що створе­на як чоловік і жінка (у тій аналогії, яку можна прий­няти між Творцем і створінням) означає також "єдність двох" у спільній людській природі. Ота "єдність двох", що є знаком міжособової спільності, ВКАЗУЄ НА ТЕ, ЩО У СТВОРЕННІ ЛЮДИНИ також закладена певна подібність до Божественної спільності. Оця подібність закладена як властивість індивідуального існування обох, чоловіка й жінки воднораз, як покли­кання і завдання. В образі й подобі Божій, що їх людський рід носить в собі від "початку", знаходить­ся основа всього ЛЮДСЬКОГО ЕТОСУ, тобто сукуп­ності стабільних рис індивідуального характеру. Цей ЕТОС буде розвинутий у Старому і Новому Завітах, а його вершиною є ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ (25).

В "єдності двох" чоловік і жінка від "початку" покликані не тільки до того, щоб існувати "поряд" чи навіть "разом", але також покликані до того, щоб існувати ВЗАЄМНО "ОДНЕ ДЛЯ ОДНОГО".

Так само пояснюється значення тієї "допомоги", про яку йде мова в КНИЗІ БУТТЯ (2, 18-25). "Створю йому ПОМІЧ, ВІДПОВІДНУ ДЛЯ НЬОГО". Біблійний текст дозволяє розуміти це так: жінка має "допомага­ти" чоловікові, а він одночасно повинен допомагати їй - що випливає з самої суті поняття "бути людсь­кою особою" і дозволяє їм наново відкривати й підтверджувати інтегральний сенс власної людської природи. Легко зрозуміти, що тут йдеться про ВЗАЄ­МНУ "ДОПОМОГУ". Людина покликана для міжособової спільності. Текст КНИГИ БУТТЯ (2, 18-25) вка­зує, що подружжя - це перший і, в певному розумінні, основний вимір цього покликання. Але не єдиний. Уся історія людини на землі здійснюється в рамках цього покликання. На основі взаємного життя для іншого, в міжлюдській "спільності" осіб розгортаєть­ся в цій історії задумана Творцем ІНТЕГРАЦІЯ в са­мому людському роді ТОГО, що "ЧОЛОВІЧЕ" й ТОГО, ЩО "ЖІНОЧЕ". Біблійні тексти, починаючи від КНИ­ГИ БУТТЯ, дозволяють нам постійно віднаходити ґрунт, в якому вкорінена правда про людину, ґрунт тривкий і непорушний серед стількох змінностей людського існування.

Оця істина стосується також ІСТОРІЇ СПАСІННЯ. З цього приводу, зокрема, є знаменний вислів Дру­гого Ватиканського Собору. У розділі "Людська гро­мада" Душпастирської Конституції "РАДІСТЬ І НАДІЯ" читаємо: "Коли Господь Ісус молив Отця, щоб "усі були одно... як і ми одно" (Ів. 17, 21-22) - то поста­вив перспективи просто недосяжні для людського розуму, вказуючи на деяку подібність між єдністю Божих осіб та єдністю синів Божих у правді й лю­бові. А ця подібність виявляє, що людина, яка є єдиною істотою на землі, яку Бог створив задля Ньо­го самого, не може повністю віднайти саму себе іна­кше, як тільки через щиру самопосвяту" (26).

У цих словах соборовий текст узагальнено охоп­лює сукупність правди про чоловіка й жінку, тієї прав­ди, яка зарисовується вже в перших розділах КНИГИ БУТТЯ, наче сама структура біблійної й християнсь­кої антропології. ЛЮДИНА як чоловік, так і жінка - є ЄДИНОЮ СЕРЕД СТВОРІНЬ видимого світу, ЯКЕ БОГ - ТВОРЕЦЬ "ХОТІВ ДЛЯ СЕБЕ САМОГО", а, отже, є особою. Бути особою - означає прагнути до самови­раження (Соборовий текст говорить про "самовіднайдення"), яке не може здійснитись інакше, як тільки "ЧЕРЕЗ ЩИРУ САМОПОСВЯТУ". Прообразом тако­го розуміння особи є сам Бог як Тройця, як спільність Осіб. Те, що людина є створена на образ і подобу цього Бога, одночасно означає, що вона покликана для того, щоб існувати для інших, щоб бути даром. Це стосується кожної людини, як жінки, так і чоловіка, які, очевидно, здійснюють це способом, що вла­стивий кожному з них.

У рамках сьогоднішніх роздумів про гідність і по­кликання жінки оця правда про людину становить НЕОБХІДНУ ВИХІДНУ ТОЧКУ. КНИГА БУТТЯ дозво­ляє спостерігати такий характер шлюбних відносин між особами, на основі якого ґрунтується правда про материнство, а також про дівоцтво як про два особ­ливі виміри покликання жінки в світлі Божого Об'яв­лення. Ці два виміри знайдуть свій найвищий вираз у здійсненні "повноти часу" (Гал. 4, 4), в образі "жінки" з Назарету - Матері - Дівиці.

АНТРОПОМОРФІЗМ БІБЛІЙНОЇ МОВИ

8. Представлення людини як "образу і подоби Божої" на самому початку Святого Письма має ІНШЕ ЗНАЧЕННЯ. Можна сказати, що воно становить ключ до розуміння біблійного Об'явлення як мови Бога про себе самого. Говорячи про себе, однаково, чи "через пророків, чи через Сина" (див. Єв. І, 1,2), який став чоловіком, БОГ ПРОМОВЛЯЄ ЛЮДСЬКОЮ МОВОЮ, вживає людських понять і виразів. Якщо цей спосіб вислову характеризується певним антропо­морфізмом, то це випливає з факту, що людина "под­ібна" до Бога: створена на його образ і подобу. У зв'язку з цим, отже, і Бог якоюсь мірою "подібний" до людини; тобто може бути пізнаний людьми на основі тієї подібності. Воднораз же мова Біблії дос­татньо докладна, щоб зазначити межі "подібності", межі "аналогії". Насправді, біблійне об'явлення підтвер­джує, що якщо справжньою є "подібність" людини до Бога, ТО ЩЕ БІЛЬШЕ ІСТОТНО СПРАВЖНЬОЮ Є "НЕПОДІБНІСТЬ" (27), яка відрізняє всі створіння від Творця. Отже, для людини, створеної на образ Бога, Бог не перестає бути Тим, який "в світлі живе неприступнім" (I. Тим. 6, 16): є "цілковито іншим", істотно "іншим".

Ці зауваження щодо меж аналогії - меж подібності людини до Бога в біблійній мові - повинні братися до уваги тоді, коли в різних місцях Святого Письма (зок­рема в Старому Завіті) знаходимо ПОРІВНЯННЯ, ЯКІ ПРИПИСУЮТЬ БОГУ "ЧОЛОВІЧІ" або також "ЖІНОЧІ" ЯКОСТІ. У цих висловах знаходимо підтвердження прав­ди, що і чоловік, і жінка були створені на образ і подобу Бога. Оскільки існує подібність між Творцем і створінням, то зрозуміло, що Біблія у стосунку до Нього вживає такі вислови, які приписують Йому як "чоловічі", так і "жіночі" якості.

Зокрема наведемо характерні вислови пророка Ісаї: "Сіон сказав: "Господь мене покинув, забув мене Вла­дика мій, НЕВЖЕ Ж ЗАБУДЕ МОЛОДИЦЯ СВОЄ НЕМОВЛЯ? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, Я ТЕБЕ НЕ ЗАБУДУ" (49, 14­15). А в іншому місці: "Як утішає когось РІДНА МАТИ, так я буду вас утішати; в Єрусалимі найдете втіху" (Іс. 66, 13). Також і в Псалмах Бог порівнюється з дбай­ливою матір'ю: "Немов дитятко у матері своєї, немов дитя - душа моя у мене. Надійсь, Ізраїлю, на Госпо­да" (Пс. 131, 2-3).

У багатьох висловах любов Бога, котрий дбає про свій народ, порівнюється з любов'ю матері. Так, ЯК МАТІР, БОГ "носив" людство, а зокрема свій вибра­ний народ, у своєму лоні, зродив його в болях, його годував і потішав (див. Іс. 42, 14; 47, 3-4). Божа любов представлена в численних місцях як "чолові­ча" любов жениха й батька (див. 11, 1-4; Єр. 3, 4­19), а, іноді, як "жіноча" любов матері.

Ця властивість біблійної мови, її антропоморфічний спосіб висловлення про Бога також ВКАЗУЄ НА ТАЙНУ СПОКОНВІЧНОГО "НАРОД-ЖЕННЯ", яке належить до внутрішнього Божого життя. Однак, це "народження" само в собі не містить ані "чоловічих", ані "жіночих" характеристик. Воно має цілком Боже­ственну природу. Є найдосконалішим духовним чи­ном, бо "Бог є духом" (Ів. 4, 24), не має жодних прикмет, властивих тілові, ані "жіночих", ані "чолов­ічих". Тим то, "батьківство" БОГА Є НАСКРІЗЬ БО­ЖЕСТВЕННЕ, вільне від тілесної характеристики, яка властива людському батьківству. У цьому значенні СТАРИЙ ЗАВІТ говорив про Бога, як про Отця, і звертався до Нього, як до Отця. Ісус Христос поста­вив цю правду в самому центрі свого Євангелія як норму християнської молитви, в якій звертався до Бога, називаючи його "Авва, Отче" (Мр. 14, 36), як Єдинородний і Співістотний Син, вказуючи на батьків­ство в цьому понадтілесному, понадлюдському, цілко­вито Божественному значенні. Говорив, як Син, що був зв'язаний з Отцем споконвічною Божественною Тайною народження, а робив це, одночасно будучи справді людським Сином своєї непорочної Матері.

Якщо тому споконвічному народженню Божого Слова не можна приписувати людських властивостей, то також Божественне батьківство не має "чоло­вічої" прикмети у фізичному значенні, зате треба вба­чати в Бозі абсолютний первообраз всякого "народ­ження" в світі людських істот. Таке ж, здається, значення вкладено в зміст ЛИС­ТА ДО ЕФЕСЯН: "Я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім'я все отцівство на небі й на землі" (3, 14-15). Всяке "народження" у вимірі створінь зна­ходить свій первообраз в цьому народженні, яке є в Бозі на спосіб цілком Божий, тобто духовний.

До цього абсолютного, нествореного первообразу подібне всяке "народження" у створеному світі. Тому все те, що в людському родженні властиве чо­ловікові, як також те, що властиве жінці - ОДНАКО­ВО "БАТЬКІВСТВО", ЯК І "МАТЕРИНСТВО" - но­сить у собі подібність або аналогію до Божественно­го "родження" і цього "батьківства", яке в Бозі "цілком інакше": абсолютно духовне й по суті Божественне. Навпаки ж, у людському випадку родження є власти­ве для "єдності двох"; обоє є "батьками" однаково, як чоловік, так і жінка.

Примітки

22. Пор. св. Іриней, проти єрет. V, 6, 1; V, 16, 2-3; Хриз. 153, 72-81 і 216-221; Св. Григорій Нісський, про люд. вчинки 16: ПГ 44, 180; На кн. Пісня Пісень 2: ПГ 44, 805-808; св. Августин, на Пс. 4, 8: ССЛ 38, 17.

23.    "Особа - це індивідуальне єство розумної природи": М.Северин Боецій КНИГА ПРО ОСОБУ І ДВІ ПРИРОДИ, III: ПЛ 64, 1343; пор. св. Тома з Аквіно, Сумма Богословії 1-а, кв. 29, а. 1.

24.    Серед Отців Церкви, які навчають про основну рівність чоловіка й жінки супроти Бога, пор. Оріген "На човні Ісуса", IX, 9: ПГ 12, 878; Климентій Олександрійський, Пед. 1, 4: С.Х. 70, 129-131, св. Августин, ПРОПОВІДЬ 51, 11, 3; ПЛ 38, 334-335.

25.    Св. Григорій Нісейський пише: "Бог є крім того любов'ю і джерелом любові. Це говорить великий Іван: "Любов є від Бога" і "Бог - любов" (1 Ів. 4, 7­8). Творець вмістив у нас також цей характер. "З того усі спізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати" (Ів. 13, 35). Отже, якщо цього нема, цілий образ стає викривлений" ("Про люд. твір", 5: ПГ 44, 137).

26.    Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 24.

27.    Пор. Числа 23, 19; Ос. 11, 9; Іс. 40, 18; 46, 5; пор. також Собор Латеранський IV (ДС 807).

IV. ЄВА – МАРІЯ

ЄВА – МАРІЯ

"ПОЧАТОК" І ГРІХ

9. "Людина, створена Богом у праведності, вже з самого початку історії, за намовою Лихого, зловжила своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї мети поза Богом" (28). Такими словами повчання останній Собор пригадує об'явлену науку про гріх, а, зокрема, про той перший гріх, що є "первородним". Біблійний "початок" - створення світу й людини у світі - одночасно МІСТИТЬ В ОСОБІ ПРАВ­ДУ ПРО ЦЕЙ ГРІХ, який можна також назвати гріхом людського "початку" на землі. Хоча це у КНИЗІ БУТ­ТЯ зображено у формі символічного оповідання, подібно, як опис створення людини чоловіком і жінкою (див. Бут. 2, 18-25), та одночасно тут пояснено, що треба називати "тайною гріха", а ще повніше "тай­ною зла", існуючого в світі, який створив Бог.

Неможливо розшифрувати "тайну гріха", не поси­лаючись на всю правду про "образ і подібність" Бога, яка лежить в основі біблійної антропології. Ця прав­да представляє створення людини, як особливе об­дарування з боку Творця, яке є не тільки основою й джерелом істотної гідності людини - чоловіка й жінки - у створеному світі, але також "ПОЧАТКОМ" ПОКЛИКАННЯ ОБОХ ДО УЧАСТІ У ВНУТРІШНЬОМУ ЖИТТІ САМОГО БОГА. У світлі Об'явлення СТВОРЕННЯ ОЗНАЧАЄ ТЕЖ ПОЧАТОК ІСТОРІЇ СПАСІН­НЯ. Власне в цей початок включається гріх і пред­ставляється як контраст і заперечення.

У парадоксальному сенсі можна сказати, що гріх, представлений в третьому розділі КНИГИ БУТТЯ, - це підтвердження правди про образ і подобу Бога в людині, оскільки ця правда означає свободу, тобто вільну волю, яку людина може використовувати, ви­бираючи добро, але може також зловживати нею, вибираючи - всупереч Божій волі - зло. Однак, у прямому значенні, гріх - це заперечення того, ким є Бог - як Творець - у стосунку до людини і того, чого Бог від початку й споконвічно бажає для людини. Створюючи чоловіка й жінку на свій образ і подобу, Бог бажає для них повноти добра, тобто надприрод­ного щастя, яке випливає з участі людей в Його влас­ному житті. ВЧИНЯЮЧИ ГРІХ, ЛЮДИНА ВІДКИДАЄ ЦЕЙ ДАР, одночасно бажаючи стати "як Бог, що знає добро й зло" (Бут. 3, 5), тобто судити про добро і зло незалежно від Бога, свого Творця. По­чатковий гріх має свою людську "міру", внутрішню міру у вільній людській волі, разом з тим має в собі певну "диявольську" рису, як підкреслено в КНИЗІ БУТТЯ (3, 1-5). Гріх розбиває ту первісну єдність, якою людина втішалася в умовах первісної справед­ливості: єдність з Богом, як джерелом єдності влас­ного внутрішнього "я" й у взаємовідносинах чоловіка й жінки, нарешті, у ставленні до зовнішнього світу, до природи.

Біблійний опис первородного гріха в третьому розділі КНИГИ БУТТЯ певним чином "розділяє ролі", які в ньому відіграли жінка й чоловік. На це пізнішеще посилаються деякі біблійні тексти, як, наприклад, ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ ПАВЛА ДО ТИМОТЕЯ: "Адам бо спершу був створений, а Єва - потім. І Адам не був зведений, жінка ж, зведена, завинила" (2, 13­14). Однак не підлягає сумніву, що, незалежно від цього "поділу ролей" у біблійному описі, отой ПЕР­ШИЙ ГРІХ Є ГРІХОМ ЛЮДИНИ, яку Бог створив чо­ловіком і жінкою. Він є також гріхом "ПРАРОДИЧІВ", з чим пов'язується його спадкоємний характер. Тому називаємо його "первородним гріхом".

ГРІХ ЦЕЙ, як сказано, НЕ МОЖЕ БУТИ ДОСТАТ­НЬО ЗРОЗУМІЛИЙ, ЯКЩО НЕ ПОСИЛАТИСЬ НА ТАЙНУ СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ - чоловіка й жінки -НА ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ. Таким чином можна зрозуміти тайну цієї "неподібності" до Бога, що по­лягає в гріху й проявляється в сучасному злі, наявно­му в історії світу, бо "Добрий є один тільки Бог" (Мт. 19, 17) і Він є повнотою добра. Якщо ця "неподібність" гріха до Бога, самої Святості, припускає "подібність" у сфері свободи, вільної волі, то можна сказати, що якраз з тієї рації "НЕПОДІБНІСТЬ", ВМІЩЕНА В ГРІХУ, є тим більше драматичною і тим більше болючою. Необхідно також визнати, що Бог, як Творець і Бать­ко у даному випадку також тут заторкується, "знева­жається", і, очевидно, зневажений в самому серці цього дарування, що належить до споконвічного за­думу стосовно людини.

Однак, ЛЮДИНА - ЧОЛОВІК І ЖІНКА - ПОЗНА­ЧЕНА В ДЕЯКІЙ МІРІ ЗЛОМ ЦЬОГО ГРІХА, ВИКО­НАВЦЕМ ЯКОГО Є. Біблійний текст третього розділу КНИГИ БУТТЯ представляє це словами, які ясно опи­сують нове становище людини у створеному світі. У ньому вказано на перспективу труду, з яким людина буде здобувати засоби до існування (див. Бут. 3, 17­19), а також великого болю, в якому жінка буде народжувати своїх дітей (див. Бут. 3, 16). А також говориться про смерть, яка СТАНОВИТЬ СОБОЮ КІНЕЦЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ. Таким чи­ном, людина повертається до землі, з якої була взя­та, як порох: "Бо ти є порох і вернешся в порох" (Бут. 3, 19).

Ці слова підтверджуються з покоління в поколін­ня. Вони не означають, що ОБРАЗ-ПОДОБА БОЖА В ЛЮДИНІ, як у жінці, так і в чоловікові, знищений гріхом; навпаки, вони означають, що він "ПРИТЕМ­НЕНИЙ" (30) і наче "зменшений". Бо гріх "примен­шує" людину, на чому наголошує також Другий Ватиканський Собор (31). Якщо людина вже із самої своєї особової природи є образом і подобою Бога, то її величність і гідність здійснюються у союзі з Богом, у з'єднанні з Ним, у прямуванні до тієї основ­ної єдності, яка належить до внутрішньої "логіки" самої тайни Творення. Ота єдність відповідає гли­бокій правді всіх створінь, обдарованих розумом, а зокрема людини, яка між істотами видимого світу від "початку" була ПІДНЕСЕНА через споконвічне вибрання з боку Бога в Ісусі: "в Христі... Він нас вибрав перед заснуванням світу... у любові. Він призначив нас насамперед для себе для того, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа, за рішенням своєї доброї волі" (Еф. 1, 3-5). Цілість біблійного навчан­ня дозволяє ствердити, що те призначення відносить­ся до всіх людей, до чоловіків і жінок, кожного і кожної, без винятку.

"ВІН БУДЕ ПАНУВАТИ НАД ТОБОЮ"

10. КНИГА БУТТЯ, накреслюючи правду про на­слідки людського гріха, вказує також на ПОРУ-ШЕН-НЯ тих первісних ВЗАЄМИН МІЖ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ, що відповідали особистій гідності кожного з них. Людина, чи то чоловік, чи то жінка, є особою, а, отже, "єдиною на землі особою, яку Бог бажав для себе самого" - одночасно ж, якраз ця особа, єдина і неповторна, "не може інакше повністю віднайти себе, як тільки через щиру самопосвяту" (32). Звідси бере початок стосунок "спільності", в якій вислов­люється "єдність двох" й особиста гідність як чолов­іка, так і жінки. Отож, коли читаємо в біблійному тексті слова, звернені до жінки: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Бут. 3, 16), тоді відкриваємо розрив і постійну загрозу тієї власне "єдності двох", яка відповідає гідності об­разу й подобі Божій в обох. Така загроза, однак, стосується більше жінки. Бо до буття "безкорисли­вого дару", що означає жити "для" іншого, додаєть­ся "панування": "він буде панувати над тобою". Оце панування вказує на порушення і НЕСТАБІЛЬНІСТЬ ТІЄЇ ҐРУНТОВНОЇ РІВНОСТІ, яку в "єдності двох" мають чоловік і жінка, і, насамперед, на шкоду жінки; проте тільки рівність, яка виникає з особистої гідності обох, може надати взаємним стосункам характеру "спілкування осіб". Якщо порушення тієї рівності, що є одночасно даром і правом, що походить від самого Бога Творця, приносить із собою скривдження жінки, то одночасно воно применшує також справжню гідність чоловіка. Торкаємось тут НАДЗВИЧАЙНО ВРАЗЛИ­ВОЇ ТОЧКИ У ВИМІРІ ЦЬОГО ЕТОСУ, що був первісно вписаний Творцем уже в сам факт створення обох на свій образ і подобу.

Це твердження КНИГИ БУТТЯ (3, 16) має вели­чезну вагу. Воно вказує на взаємні стосунки чоловіка і жінки В ПОДРУЖЖІ. Йдеться тут про прагнення, що зроджується в атмосфері подружньої любові, яка вимагає, щоб "безкорисливий дар себе" з боку жінки знайшов відповідь і доповнення в аналогічному "дарі" з боку чоловіка. Тільки на цій основі обоє, а зокрема жінка, зможуть "відшукати себе" як справжню "єдність двох" згідно з гідністю особи. Подружня єдність ви­магає пошанування і вдосконалення справжньої осо­бової суб'єктивності обох. НЕ МОЖЕ ЖІНКА СТА­ВАТИ "ПРЕДМЕТОМ ЧОЛОВІЧОГО ПАНУВАННЯ І ВОЛОДІННЯ". Але слова біблійного тексту безпосе­редньо стосуються первородного гріха і його тривких наслідків в чоловікові й жінці. Обтяжені спадкоєм­ною грішністю, вони носять в собі тривкий "ЖАР ГРІХА", тобто схильність до порушення цього мо­рального порядку, який відповідає самій розумній природі й особистій гідності людини. Ця схильність виявляється в ПОТРІЙНІЙ ПОЖАДЛИВОСТІ, яку апо­стольський текст визначає як пожадливість тіла, по­жадливість очей і гординю життя (див. I Ів. 2, 16). Попередньо наведені слова з КНИГИ БУТТЯ вказу­ють на те, яким чином оця потрійна пожадливість, як "ЖАР ГРІХА", буде обтяжувати взаємні стосунки чо­ловіка й жінки.

ТІ СЛОВА стосуються не тільки подружжя, але й РІЗНИХ СФЕР СУСПІЛЬНОГО СПІВЖИТТЯ, наприк­лад, тих ситуацій, в яких жінка принижена або диск­римінована. Об'явлена правда про створення людини чоловіком і жінкою становить головний аргумент проти всіх таких ситуацій, які, будучи об'єктивно кривдні, тобто несправедливі, вміщують і висловлю­ють ту спадщину гріха, яку носять в собі усі люди. Книги Святого Письма у різних місцях підтверджують ІСНУВАННЯ ТАКИХ ФАКТИЧНИХ СИТУАЦІЙ, і, вод­нораз, об'являють потребу навернення або очищення від зла й визволення від гріха: від того, що кривдить іншого, що "применшує" людину - не тільки покрив­дженого, але також того, хто завдає кривду. Таким є незмінне послання об'явленого Божого Слова. У цьо­му від початку до кінця висловлюється біблійний ЕТОС (33).

У наш час справа "прав жінки" набрала нового значення в широкому контексті прав людської особи. Висвітлюючи цю, постійно проголошувану і на різний лад пригадувану програму, БІБЛІЙНЕ Й ЄВАНГЕЛЬСЬ­КЕ ПОСЛАННЯ ЗБЕРІГАЄ ПРАВДУ ПРО "ЄДНІСТЬ ДВОХ", тобто про ту гідність і про те покликання, які виникають із особливої відмінності й особистої "ори­гінальності" чоловіка й жінки. Тому справедливий жіночий протест щодо того, що висловлюють біблійні слова "Він буде панувати над тобою" (Бут. 3, 16), у жодному разі не може вести до "маскулінізації" жінок. В ім'я визволення від "панування" чоловіка жінка не може прямувати до того, щоб - всупереч своїй власній жіночій "оригінальності" - присвоювати собі чоловічі властивості. Виникає обґрунтоване побоювання, що на цьому шляху жінка не "здійснить себе", але, на­впаки, може ВТРАТИТИ Й ВИКРИВИТИ ТЕ, З ЧОГО СКЛАДАЄТЬСЯ ЇЇ СПРАВЖНЄ БАГАТСТВО. А йдеться про величезне багатство. У біблійному тексті вигук першого чоловіка, який побачив створену жінку, є вигуком подиву й захоплення, що проходить через усю історію людини на землі.

Особисті ресурси жіночості напевно не менші від ресурсів чоловічого роду, вони лиш відмінні. Отож, жінка - як, зрештою, і чоловік - мусить розуміти своє особисте "здійснення", свою гідність і покликання на основі цих засобів, згідно з цим багатством жіно­чості, яке отримала в день створення і яке дістає в спадщину, як властивий собі вислів "образу й подо­би Бога". Тільки на цьому шляху може бути ПОДО­ЛАНА ТАКОЖ ОТА СПАДЩИНА ГРІХА, на яку вка­зують слова Біблії: "Тягти буде тебе до твого чолов­іка, а він буде панувати над тобою". Подолання цієї злої спадщини - це завдання кожної людини, як жінки, так і чоловіка. Бо завжди, коли чоловік ображає осо­бисту гідність жінки та її покликання, він поводиться проти своєї власної гідності й власного покликання.

ПРОТОЄВАНГЕЛІЄ

11. КНИГА БУТТЯ свідчить про гріх, що є злом людського "початку", про його наслідки, що відтоді обтяжують увесь людський рід. Разом з тим, вона вміщує ПЕРШУ ЗАПОВІДЬ ПЕРЕМОГИ над злом, НАД ГРІХОМ. Про те свідчать слова, які читаємо в КНИЗІ БУТТЯ (3, 15), у "ПРОТОЄВАНГЕЛІЇ": "Я ПОКЛАДУ ВОРОЖНЕЧУ МІЖ ТОБОЮ І ЖІНКОЮ І МІЖ ТВОЇМ ПОТОМСТВОМ ТА ЇЇ ПОТОМСТВОМ. ВОНО РОЗЧА­ВИТЬ ТОБІ ГОЛОВУ, А ТИ БУДЕШ НАМАГАТИСЯ ВП'ЯСТИСЯ ЙОМУ В П'ЯТУ". Це знаменно, що вміще­на в цих словах обіцянка Відкупителя, Спасителя світу, стосується "жінки". У Протоєвнгелії вона названа на першому місці як праматір Того, хто буде Відкупите-лем людини (34). Якщо Відкуплення має звершитись через боротьбу із злом, через "ворожнечу" між по­томством жінки й потомством того, який, як "батько лжі" (див. Ів. 8, 44), є першим винуватцем гріха в історії людини, то це буде також ВОРОЖНЕЧОЮ МІЖ НИМ І ЖІНКОЮ.

У цих словах відкривається перспектива всього Об'явлення, насамперед, як приготування до Єван­гелія, а потім, як саме Євангеліє. У цій перспективі ІМЕНЕМ ЖІНКИ об'єднано дві жіночі постаті: ЄВА Й МАРІЯ.

Слова Протоєвангелія, наново прочитані в світлі Нового Завіту, достатньо висвітлюють посланництво жінки в спасенній боротьбі Відкупителя проти автора зла в людській історії.

Зіставлення Єва-Марія постійно зустрічається в ході роздумів про депозит віри, отриманої у Божому Об­'явленні, і є однією із тем, яку часто порушували Отці, церковні письменники й богослови (35). На пер­ший погляд, у цьому порівнянні, звичайно, виступає відмінність протиставлення. ЄВА як "мати всіх жи­вих" (див. Бут. 3, 20), є СВІДКОМ БІБЛІЙНОГО "ПО­ЧАТКУ", в якому міститься правда про створення людини на образ і подобу Божу та правда про первородний гріх. МАРІЯ - ЦЕ СВІДОК НОВОГО "ПОЧАТ­КУ" і "нового творіння" (див. II Кор. 5, 17). Більше того, Вона сама, як перша відкуплена в історії спасін­ня, є "новим творінням": Вона "благодаті повна". Важко зрозуміти, чому слова Протоєвангелія так дуже вирізняють "жінку", якщо не взяти до уваги те, що В НІЙ МАЄ СВІЙ ПОЧАТОК НОВИЙ І ОСТАТОЧНИЙ СОЮЗ Бога з людським родом, СОЮЗ у відкупительній Крові Христа. Він спочатку установлений з однією "жінкою" під час Благовіщеня в Назареті. Це зовсім нове в Євангелії. Ще в Старому Завіті Бог, щоб впливати на історію свого Народу, звертався до деяких жінок, як, наприклад, до матері Самуїла й Самсона, але, щоб встановити свій Союз з людським родом, звертався й до чоловіків: до Ноя, Авраама, Мойсея. На початку Нового Союзу, що має бути вічним і непорушним, стоїть жінка - Діва з Назарету. Йдеть­ся тут про вказівний ЗНАК, що В ІСУСІ ХРИСТІ "НЕМАЄ НІ ЧОЛОВІКА, АНІ ЖІНКИ" (Гал. 3, 28). У ньому це взаємне протиставлення між чоловіком і жінкою - як спадщина первородного гріха - стає ґрунтовно подолане. "Бо всі ви, - напише Апостол, - одно у Христі Ісусі" (Гал. 3, 28).

Ці слова говорять про ту первісну "єдність двох", що пов'язана зі створенням людини як чоловіка й жінки на образ і подобу Божу, на зразок тієї найдос­коналішої спільності Осіб, якою є сам Бог. Павлові слова підтверджують, що таїнство Відкуплення лю­дини в Ісусі Христі, Сині П. Д. Марії, піднімає й відновлює те, що в тайні Творення відповідає спокон­вічному задумові Бога-Творця. Якраз тому в день тво­рення людини як чоловіка й жінки "Побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре". (Бут. 1, 31). ВІДКУПЛЕННЯ ПОВЕРТАЄ, в певному значенні, до свого власного кореня ТЕ ДОБРО, що в основному було "поменшене" гріхом і його спадщиною в історії людини.

"Жінка" Протоєвангелія включена в перспективу Відкуплення. Зіставлення "Єва-Марія" можна розумі­ти також і таким чином, що МАРІЯ в собі самій ПРИЙ­МАЄ й охоплює ТАЇНСТВО "ЖІНКИ", початком якої є Єва - "мати всіх живих" (див. Бут. 3, 20), і насампе­ред приймає її в глибині Христового таїнства, "пер­шого й останнього Адама" (див. I Кор. 15, 45), що прийняв у своїй особі природу першого Адама. Адже ж суть Нового Союзу полягає в тому, що Син Божий, одноістотний із Споконвічним Отцем, стає чоловіком, приймає людську природу в єдності Божественної Особи Слова. Той, хто здійснює Відкуплення, є вод­ночас справжньою людиною. Таїнство Відкуплення світу припускає, що БОГ - СИН ПРИЙНЯВ ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ як СПАДЩИНУ АДАМА, став подібним до нього і до кожної людини в усьому, "крім гріха" (Єв. 4, 15). Таким чином, Син Божий до кінця "по­вністю об'являє людину людині і вказує їй на найви­ще її покликання", як навчає Другий Ватиканський Собор (36). Бог допомагає наче наново відкрити, "чим є людина" (Пс. 8, 15). У всіх поколіннях, у традиції віри та християнського роздуму над вірою ЗІСТАВЛЕННЯ "АДАМ-ХРИ­СТОС" ЧАСТО йде в парі з зіставленням "ЄВА-МА-РІЯ". Якщо П. Д. Марія також окреслена як "нова Єва", то які можуть бути значення у тієї аналогії? Вони, напевно, різноманітні. У першу чергу, в Марії втілено все те, що міститься в біблійному слові "жінка": через неї відбулося таїнство Відкуплення. П. Д. Ма­рія певною мірою означає перехід тієї межі, про яку говорять слова КНИГИ БУТТЯ (3, 16), та повернення в напрямі того "початку", в якому знаходимо "жінку" такою, якою вона була задумана в ділі створення, а, отже, в споконвічному Божому задумі в лоні Пресвя­тої Тройці. П. Д. Марія є "новим початком" ГІДНОСТІ Й ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ, всіх жінок і кожної зокре­ма (37).

Ключем розуміння цього зокрема можуть бути слова, які Євангеліст вкладає в уста Пресвятої Діви Марії після Благовіщеня під час відвідин Єлизавети: "Велике-бо вчинив мені Всемогутній" (Лк. 1, 49). Ці слова, на­певно, відносяться до зачаття Сина, що є "Сином Всевишнього" (Лк. 1, 32), "Святим", "Божим"; ті слова можуть також означати ВІДКРИТТЯ ВЛАСНОЇ ЖІНО­ЧОЇ ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ. "ВЕЛИКЕ БО ВЧИНИВ МЕНІ" - це ВІДКРИТТЯ В СОБІ ЖІНОЧОГО НАЧАЛА, ЖІНОЧОГО ЄСТВА, споконвічної оригінальності такої "жінки", якою її бажав бачити БОГ: особи для неї самої, і яка одночасно знаходить себе "через безко­рисливий дар себе самої".

ЦЕ ВІДКРИТТЯ ПОВ'ЯЗУЄТЬСЯ З ЯСНИМ УСВІ­ДОМЛЕННЯМ ДАРУ, ЩО ЙОГО ЩЕДРО ДАРУВАВ БОГ. Гріх же, що вже з самого "початку" затемнив їй те усвідомлення, певною мірою приглушив його, як на це вказують слова першої спокуси з боку "батька брехні" (див. Бут. 1-5). З приходом "повноти часу" (див. Гал. 4, 4), коли в людській історії починає спов­нюватись Тайна Відкуплення, усвідомлення цього в усій своїй повноті відчувається в словах біблійної "жінки" з Назарету. У Пречистій Діві Марії ЄВА НА­НОВО ВІДКРИВАЄ, якою є справжня гідність жінки, що таке жіноча природа. Це відкриття повинно пост­ійно доходити до серця кожної жінки та формувати її покликання й життя.

Примітки

28.    Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 13.

29.    "Диявольський" з грецького "дія-балло" - "ділю, розділюю, кидаю наклеп".

30.    Пор. Оріген, "Гом. на Бут.", 13, 4; ПГ 12,; Св. Григорій Нісейський, "Про Діву", 12: С.Х. 119, 404­419; "Про благи", VI: ПГ 44, 1272.

31.    Пор. Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ.

32.    Там же, 24.

33.    Отці IV століття, посилаючись власне на Божий закон, рішуче виступали проти існуючої ще дискримінації супроти жінки, у звичаях та державному законодавстві того часу. Пор. св. Григорій з Назіянзу, Пром. 37, 6: ПГ 36, 290; св. Єронім, До Океан., Лист 77, 3: ПЛ 22, 691; св. Амвросій, про вих. дів. III, 16: ПЛ 16, 309; Св. Августин, ПРОПОВІДЬ 132, 2: ПЛ 38, 735; ПРОПОВІДЬ 392, 4; ПЛ 39, 1711.

34.    Пор. св. Іриней, Проти єрет. III, 23, 7: С. 3. 211, 462-465; V, 21, 1: С.Х. 153, 260-265; Св. Епіфаній, Панар III, 2, 78: ПЛ 42, 728-729; Св. Августин; Поясн. Пс. 103, ПРОПОВІДЬ 4; 6: ССЛ 40, 1525.

35. Пор. св. Юстин, Діал. з Троф., 100: ПГ 6, 709-712; Св. Іриней, Проти єрет. III, 22, 4: С.Х. 211, 438-445; V, 19, 1: С.Х. 153, 248-251; св. Кирило Єрусалимський, КАТЕХ. 12, 15: ПГ 33, 741; св. Іван Хризостом; На пс. 44, 7: ПГ 55, 193; Св. Іван Дамаскин, Проп. 5 на Усп. Пресвятої Діви Марії З.С.Х. 80, 130-135; Гезихій Проп. 5 на Богород. ПГ 93, 146 ісл.; Тертульян; Про Тіло Христове; 17: ССЛ 2, 904 і сл.; св. Єронім, Дист 22, 21: ПЛ 22, 408; Св. Августин, ПРОПОВІДЬ 51, 2-3; ПЛ 38, 335. ПРОПОВІДЬ 232, 2: ПЛ 38, 1108; І.Н. Нюман, ЛИСТ ДО О. Е.Б.Пусі, Лонгмен, Лондон 1865 (італійський переклад, лист до о. Пусі про Пресвяту Діву Марію й християнське життя, Рим, 1975); М.І. Шеебен, Підручник католицької догматики, V/I (Фрайбург, 1954 2); 243-266; V/2 (Фрайбург 1954 2) 306-499.

36. Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 22.

37. Пор. св. Амвросій, Про вихов. дів., V, 33; ПЛ 16, 313.

V. ІСУС ХРИСТОС

ІСУС ХРИСТОС

"ДИВУВАЛИСЯ, ЩО РОЗМОВЛЯВ ВІН З ЖІНКОЮ"

12. Слова Протоєвангелія в КНИЗІ БУТТЯ дозво­ляють нам перенестись в Євангельське оточення. Відкуплення людини, там сповіщене, стає тут дійсністю в Особі й посланництві Ісуса Христа, в них розпізнає­мо також те, що означає оця ДІЙСНІСТЬ ВІДКУПЛЕННЯ ДЛЯ ГІДНОСТІ Й ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ. Це значення пояснюють нам і Христові слова, і вся Його поведінка щодо жінок, надзвичайно проста й тому незвичайна на тлі Його часу; поведінка, що характе­ризується великою ясністю та глибиною. Різні жінки оточують Ісуса з Назарету, а зустріч з кожною з них є підтвердженням тієї євангельської "новини життя", про яку вже була мова.

Загально прийнято навіть тими, що критично став­ляться до християнського послання, що СЕРЕД СВОЇХ СУЧАСНИКІВ ХРИСТОС СТАВ ЗАХИСНИКОМ СПРАВЖНЬОЇ ГІДНОСТІ ТА ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ, що відповідає цій гідності. Неодноразово це виклика­ло здивування, незрозуміння, що часто граничило з обуренням: "Дивувалися, що розмовляв Він з жінкою" (Ів. 4, 27), бо така поведінка була відхиленням від тогочасних норм співіснування. "Дивувалися" навіть самі Учні Христові. Фарисей, до дому якого прийшла жінка-грішниця, щоб намастити пахощами ноги Ісуса , міркував собі, кажучи: "Якби це був пророк, він знав би, якою є ця жінка, що доторкається Його: це ж грішниця!" (Лк. 7, 39). Ще більшим жахом, навіть "святим обуренням" мусіли наповнити задоволених собою слухачів слова Христові: "Митарі й блудниці вас випереджують у Царстві Божім" (Мт. 21, 31).

Той, хто так говорив і поводився, давав зрозу­міти, що "таїнства царства" відомі Йому до глибини. Він також "відав, що міститься в людині" (Ів. 2, 25), у неї внутрі, у її "серці". Був свідком споконвічного Божого задуму щодо людини, яку Бог створив на свій образ і подобу, як чоловіка, так і жінку. Був також до глибини свідомий наслідків гріха, тієї "тай­ни нечесності", що діяла в людських серцях, як гіркий плід затьмарення цього Божого образу. Як же це знаменно, що в ключовій розмові про подружжя та його нерозривність Ісус перед своїми співрозмовни­ками, що були офіційними знавцями Права, "вчени­ми у Письмі", згадує "ПОЧАТОК". Дана проблема стосується "чоловічого" права "відпустити свою жінку з будь-якої причини" (Мт. 19, 3), а, отже, права жінки щодо належного їй становища в подружжі, її гідності. Співрозмовники Ісуса посилаються на існуюче в Ізраїлі Мойсеєве законодавство: "Мойсей звелів дати розві­дний лист й відпустити її" (Мт. 19, 7). Ісус відповідає: "Через жорстокість сердець ваших Мойсей дозволив вам відпустити жінок ваших; спочатку ж не було так" (Мт. 19, 8). Ісус посилається на "початок", на ство­рення людини чоловіком і жінкою та на Боже уста­новлення, що ґрунтується на тому, що ОБОЄ БУЛИ СТВОРЕНІ "НА ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ". Відповід­но, коли чоловік "залишає батька і матір" і з'єднуєть­ся із своєю жінкою так, що обоє стають "одним тілом", залишається дійсним закон, який походить від самого Бога: "що Бог поєднав, людина нехай не розділяє" (Мт. 19, 6).

Принцип цього ЕТОСУ, що від початку був вписа­ний у дійсність створення, зараз підтверджений Хри­стом всупереч тій традиції, що несла із собою прини­ження жінки. У тій же традиції чоловік "панував", достатньо не рахуючись з жінкою та її гідністю, яку ЕТОС СТВОРЕННЯ ставив в основу взаємних сто­сунків двох осіб, з'єднаних в подружжі. У СЛОВАХ Ісуса цей етос нагаданий і підтверджений: "це етос євангелія й відкуплення".

ЖІНКИ В ЄВАНГЕЛІЇ

13. По сторінках Євангелія перед нашими очима проходять ЧИСЛЕННІ ЖІНКИ РІЗНОГО ВІКУ Й СТА­НУ. Зустрічаємо жінок, втомлених хворобою та фізич­ним стражданням, як, наприклад, ця, що "її тримав дух у недузі; вона була скорчена й не могла ніяк випростатись" (Лк. 13, 11); чи як Симонова теща, що "лежала у гарячці" (Мр. 1, 30), чи як жінка, що страж­дала на "кровотечу" (див. Мр. 5, 25-34), якій не мож­на було до нікого доторкнутись, бо вважалось, що такий дотик чинить людину "нечистою". Кожна з них була оздоровлена, а та, що "в юрмі" (Мр. 5, 27) доторкнулась до Його одежі, заслужила на Його по­хвалу, бо великою була її віра: "Тебе спасла віра твоя" (Мр. 5, 34). Є також дочка ЯЇРА, яку Ісус по­вертає до життя, звертаючись до неї з ніжністю: "Дівчинко, кажу тобі: встань!" (Мр. 5, 41). Є ще вдо­ва з Наїну, якій Ісус повертає до життя єдиного сина, висловлюючи щире співчуття: "Зглянувся над нею і сказав до неї: "Не плач" (Лк. 7, 13). Є, нарешті, ХАНААНЯНКА, жінка, якої віра, покора і сила духу, на яку може здобутись лише серце матері, заслужи­ли особливого визнання Ісуса. "О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш!" (Мт. 15, 28). (Жінка-ханаанянка просила про оздоровлення дочки).

Іноді жінки, яких Ісус зустрічав і які зазнавали від Нього різних ласк, супроводжували Його у подоро­жах по містах та селищах, під час яких Він разом з апостолами проповідував Євангеліє, й "допомагали їм із своїх маєтків". Євангеліє згадує серед них Йоанну, жінку Іродового урядовця, Сусанну та "багато інших" (див. Лк. 8, 1-3).

Інколи жіночі постаті з'являються У ПРИТЧАХ, якими Ісус з Назарету пояснював своїм слухачам прав­ду про Боже царство: притча про загублену драхму (див. Лк. 15, 8-10), про закваску (див. Мт. 13, 33), про мудрих і нерозумних дів (Мт. 25, 1-13). Зокрема, промовистою є притча про вдовині лепти. Коли "за­можні кидали свої дари до скарбнички, ... то убога вдова кинула туди дві лепти". Сказав тоді Ісус: "Ця бідна вдова кинула більше від усіх ... з убозтва свого поклала весь свій прожиток" (Лк. 21, 1-4). Таким чином, Христос ставить її за зразок для всіх і захи­щає, бо в існуючій тоді суспільно-юридичній системі вдови були зовсім беззахисними (див. Лк. 18, 1-7).

В усьому навчанні Ісуса, як також і в Його по­ведінці, немає нічого, що могло б скривдити жінку, а це було звичайним у Його часи. Навпаки, ЙОГО СЛОВА ТА ДІЇ ЗАВЖДИ СПОВНЕНІ ПОШАНОЮ ДО ЖІНКИ, ВІДДАЮТЬ ЇЙ НАЛЕЖНУ ЧЕСТЬ. Скорчена жінка стає названою "дочкою Авраама" (див. Лк. 13, 16) в той час, як в усій Біблії титул "син Авраама" надається тільки чоловікам. Йдучи хресною дорогою на Голгофу, Ісус каже до жінок: "Дочки єрусалимські, не плачте наді мною" (Лк. 23, 28). Спосіб спілкуван­ня з жінками, розмови про них, а також ставлення до них є цілком новими на тлі пануючих тоді звичаїв.

Це ще краще виявляється у ставленні до тих жінок, яких громадська думка зневажала як грішниць, явних грішниць та перелюбниць. Ось САМАРЯНКА, якій сам Ісус сказав: "П'ятьох - бо мала єси чоловіків, та й той, що тепер у тебе, - не чоловік тобі". А вона - почувши, що Він знав тайни її життя - впізнає в Ньо­му Месію і біжить розказати про Нього своїм земля­кам. Діалог, що випереджує це розпізнання, є одним з найкращих у Євангелії (див. Ів. 4, 7-27). А ось згадка про ще одну явну грішницю, яка - всупереч громадській думці, що її засуджувала - входить до дому фарисея, щоб намастити пахощами ноги Ісуса. Обуреним цим фактом господарям Ісус скаже про неї: "Прощаються її гріхи численні, бо багато полю­била" (див. Лк. 7, 37-47). А ось, нарешті, хіба не найбільш промовиста ситуація: ДО ІСУСА ПРИВЕЛИ ЖІНКУ, СПІЙМАНУ НА ПЕРЕЛЮБІ. На провокаційне питання: "Мойсей у законі приписав нам каменувати таких. Що Ти на це скажеш?" - Ісус відповідає: "Хто з вас без гріха, - нехай перший кине у неї камінь!" Сила правди, вміщена у тій відповіді, була така вели­ка, що "вони почали виходити один по одному, по­чавши з щонайстарших". Залишився сам Ісус і жінка. "Де ж вони, жінко? Ніхто не осудив тебе?" - "Ніхто, Господи!".- "То і я тебе не осуджую. Йди, та вже віднині не гріши!" (див. Ів. 8, 3-11).

Усі ті події становлять вельми ясну цілість. Хрис­тос - це Той, хто знає, "що міститься в людині" (Ів. 2, 25), в чоловікові й у жінці. Знає ГІДНІСТЬ ЛЮДИ­НИ, її ЦІНУ В ОЧАХ БОЖИХ. Він сам, Христос, є остаточним підтвердженням цієї ціни. Все, що гово­рить і що чинить, знаходить своє остаточне здійснен­ня у Пасхальному Таїнстві Відкуплення. Ставлення Ісуса до жінок, яких зустрічає на шляху свого Месіянського посланництва, є віддзеркаленням споконвіч­ного Божого задуму, який, створюючи кожну з них, вибирає і любить її в Христі (див. Еф. 1, 1-5). Тому кожна з них є отим "єдиним на землі створінням, яке Бог призначив для себе". КОЖНА ВІД "ПОЧАТКУ" ДІСТАЄ В СПАДЩИНУ ГІДНІСТЬ ОСОБИ САМЕ ЯК ЖІНКА. Ісус з Назарету підтверджує цю гідність, на­гадує про неї, відновлює її, наповнює змістом Єван­гелія і Відкуплення, задля якого був посланий на світ. Отож кожне із Христових слів або ставлень до жінки треба ввести у вимір Пасхального Таїнства. Таким чином усе досконало вияснюється.

ЖІНКА, СПІЙМАНА НА ПЕРЕЛЮБІ

14. Ісус входить у КОНКРЕТНУ ІСТОРИЧНУ СИ­ТУАЦІЮ ЖІНКИ - СИТУАЦІЮ, ОБТЯЖЕНУ СПАД­ЩИНОЮ ГРІХА. Ця спадщина, закорінена в самій жінці, виявляється, між іншим, у звичаї, що понижує жінку на користь чоловіка. З цієї точки зору подія з жінкою, "спійманою на перелюбстві" (див. Ів. 8, 1-11), здається особливо промовистою. На закінчення Ісус говорить до неї самої: "Віднині не гріши", але ПЕРЕД ТИМ ВИКЛИКАЄ УСВІДОМЛЕННЯ ГРІХА В ЧОЛОВІКІВ, які її звинувачують, щоб її каменувати; виявляючи при цьому свою глибоку здатність бачити по правді людську совість і вчинки. Здається, що Ісус говорить до обвинувачувачів: чи оця жінка не є, на­самперед, підтвердженням усіх важких негідних вчинків, вашої чоловічої несправедливості, ваших зловживань?

ЦЯ ПРАВДА СТОСУЄТЬСЯ ВСЬОГО ЛЮДСЬКО­ГО РОДУ. Подія, записана в Євангелії від Івана, може повторитись у незліченних аналогічних ситуаціях кож­ної історичної епохи. Жінка залишена, самітня, із "своїм гріхом" виставлена на осуд громадської дум­ки, коли, тим часом, за оцим "її" гріхом криється чоловік, як грішник, винний у "чужому грісі", більше того, за нього співвідповідальний. Однак же його гріх не помічається, про нього не говориться, бо, здається, чоловік не несе відповідальності за "чужий гріх"! Іноді, забуваючи про свій гріх (може, також і вона іноді несе вину за гріх чоловіка, як "чужий гріх") - платить, однак, вона сама і платить лише вона! Скільки-то разів вона залишається покинутою із ди­тиною, коли чоловік, батько дитини, не хоче прийня­ти відповідальності? А крім всіх тих "незамужніх ма­терів" у нашому суспільстві є ще й такі, що, і дуже часто під тиском різних обставин, а також і з боку винного чоловіка, "звільняються" від дитини перед народженням. "Звільняються", але якою ціною? Су­часна громадська думка на різний лад намагається "скасувати" зло цього гріха, але людська СОВІСТЬ ЖІНКИ НЕ МОЖЕ ЗАБУТИ, що відібрала життя власній дитині, бо не зуміє вона знищити готовності приймати життя, що вписана в її ЕТОС від "початку".

Знаменною є поведінка Ісуса у події, записаній в ЄВАНГЕЛІЇ ВІД СВЯТОГО ЙОАНА (8, 3-11). У неба­гатьох випадках саме в такій мірі, як тут, виявляється Його сила - сила правди - супроти людської совісті. При цьому Ісус спокійний, зосереджений, задуманий. Чи й тут, як і в розмові з фарисеями (див. Мт. 19, 3­9), Його свідомість не спілкується з таїнством "почат­ку", коли-то людина була створена чоловіком і жінкою, а жінка була довірена чоловікові в своїй жіночій відмінності, а також із своїм потенціальним материнством? Також і чоловік був довірений Твор­цем жінці. ВОНИ ВЗАЄМНО ДОВІРЕНІ одне одному ЯК ОСОБИ, створені на образ і подобу самого Бога. У такій довірі є міра любові, подружньої любові: щоб ставати "безкорисливим даром" одне для одно­го, треба, щоб обоє почувались відповідальними за дар. Ця міра призначена для обох - чоловіка й жінки - від "початку". Після первородного гріха в чолові­кові й жінці діють протилежні сили з причини по­трійної пожадливості, "збудника гріха". Ті сили діють в людині з середини. Тому Ісус скаже в Нагірній Проповіді: "Кожний, хто дивиться на жінку з пожа­данням, ТОЙ УЖЕ ВЧИНИВ ПЕРЕЛЮБ У СВОЇМ СЕРЦІ" (Мт. 5, 28). Ці слова, безпосередньо адресо­вані чоловікові, вказують на вагу його відповідальності за жінку, за її гідність, за її материнство, за її покликання. Але вони стосуються також і жінки. Хри­стос чинив усе можливе, щоб у сфері тогочасних звичаїв і громадських стосунків жінки віднайшли в Його навчанні і в Його поведінці свою власну суб­'єктивність і гідність. На основі тієї споконвічної "єдності двох" ЦЯ ГІДНІСТЬ БЕЗПО-СЕРЕДНЬО ЗА­ЛЕЖИТЬ ВІД САМОЇ ЖІНКИ ЯК відповідального за себе СУБ'ЄКТА Й ОДНОЧАСНО ДОРУЧАЄТЬСЯ ЧО­ЛОВІКОВІ, ЯК ОБОВ'ЯЗОК. Тим самим Христос по­силається на чоловічу відповідальність.

Судячи сьогодні про гідність і покликання жінки, необхідно посилатись на підхід, з яким зустрічаємось в Євангелії. Гідність жінки та її покликання, зреш­тою, як і чоловіка, знаходить своє споконвічне дже­рело в Божому Серці, а в сучасних умовах людського буття є тісно пов'язані з "єдністю двох". Тому кожний чоловік повинен подивитись у свою душу, чи та, яка доручена йому як сестра в цьому самому людсь­кому роді, як наречена не стає в його серці предме­том перелюбу; чи та, яка на різний лад є співпідметом його буття у світі, не стала для нього предметом задоволення, предметом визискування.

ПОВІРНИЦІ ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ПОСЛАННЯ

15. Спосіб Христової поведінки, ЄВАНГЕЛІЄ ЙОГО ВЧИНКІВ І СЛІВ, є послідовним запереченням всього, що ображає гідність жінки. Саме тому жінки, які ото­чують Христа, відшукують себе в правді, яку Він "на­вчає" і яку "виконує", навіть якщо то правда про їхню власну "грішність". Вони відчувають себе "ВИЗ­ВОЛЕНИМИ" ТІЄЮ ПРАВДОЮ, поверненими самим собі, почуваються улюбленими тією "споконвічною" любов'ю, яка знаходить свій безпосередній вияв у самому Христі. Під впливом Христа змінюється їхнє суспільне становище. Усі чують, що Ісус розмовляє з жінками про такі справи, про які тоді з ними не гово­рилося. Найцікавішим прикладом цього є САМАРЯН­КА при криниці в Сихарі. Ісус, Який знає, що вона грішниця, каже їй про це, РОЗМОВЛЯЄ З НЕЮ ПРО НАЙГЛИБШІ БОЖІ ТАЙНИ. Говорить їй про безмеж­ний Божий дар любові, що є "джерелом такої води, яка струмує в життя вічне" (Ів. 4, 14). Говорить їй про Бога, що є Духом, і про справжнє поклоніння, яке Отець має одержати в дусі та правді (див. Ів. 4, 24). Об'являє їй, нарешті, що Він - Месія, обіцяний Ізраї­лю (див. Ів. 4, 26).

Ця подія безпрецедентна: оця ЖІНКА, і ще до того "жінка-грішниця", стає Христовою "ученицею": більше того, раз навчена, ЗВІЩАЄ ХРИСТА мешкан­цям Самарії, так що і вони приймають Його з вірою (див. Ів. 4, 39-42). Безпрецедентна подія, коли йдеть­ся про загальноприйняте ставлення до жінок з боку тих, які навчали в Ізраїлі, натомість у поведінці Ісуса з Назарету таке ставлення стає чимось нормальним. Особливої згадки в першу чергу заслуговують сестри Лазаря: "Любив же Ісус Марту, і її сестру, і Лазаря" (див. Ів. 11, 5). Марія "слухала слова" Ісуса, коли приходив відвідати їх у їхнім домі. Він сам каже про її поведінку, що "вибрала кращу частку", порівнюю­чи із домашніми клопотами Марти (див. Лк. 10, 38­42). При іншій нагоді - ПІСЛЯ СМЕРТІ ЛАЗАРЯ – і Марта стає співрозмовницею Христа, а розмова сто­сується найглибших правд об'явлення та віри: "Гос­поди, якби Ти був тут, мій брат не вмер би!" - "Твій брат воскресне... " - "Знаю, що воскресне у день останнього суду". А Ісус відповідає: "Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той, навіть і вмерши, - житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує, не вмре повіки. Віриш тому?" - "Так, Господи! Вірую, що Хри­стос єси, Божий Син, який гряде у світ цей" (Ів. 11, 21-27). Після того визнання віри Ісус воскресив Лаза­ря. Розмова З МАРТОЮ Є ОДНІЄЮ ІЗ НАЙВАЖЛИ­ВІШИХ В ЄВАНГЕЛІЇ.

Христос розмовляє з жінками про Божі справи, й вони виявляють розуміння цих справ через відгук розуму та серця, через віру. Й Ісус у тій особливій "жіночій" вірі бачить визнання і подив, як у випадку з ханаанянською жінкою (див. Мт. 15, 28). Іноді цю живу віру, проникнену любов'ю, Він подає за при­клад: НАВЧАЄ, БЕРУЧИ СПОНУКУ З ТІЄЇ ЖІНОЧОЇ ВІДПОВІДІ РОЗУМУ Й СЕРЦЯ. Чинить так, як у ви­падку з тією жінкою - "грішницею", поведінка якої в домі фарисея стає для Ісуса початковою точкою для пояснення правди про відпущення гріхів: "Прощають­ся її гріхи численні, бо багато полюбила. Тому ж мало прощається, хто мало любить" (Лк. 7, 47).

З нагоди іншого намащення Ісус бере під захист жінку та її поведінку серед учнів, а, зокрема, висту­пає проти Юди: "Чому ви докучаєте цій жінці? ВОНА ЗРОБИЛА ДОБРЕ ДІЛО ДЛЯ МЕНЕ... Виливши це миро на моє тіло, вона вчинила те на похорон мій. Істинно кажу вам: де тільки буде проповідуватись це Євангеліє по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, на спомин про неї" (Мт. 26, 6-13).

Дійсно, Євангеліє не тільки сповіщає про те, що вчинила згадана жінка у Витанії, в домі Симона про­каженого, але також підкреслює, що в хвилину остаточного випробування, що вирішувала долю всього Месіанського посланництва Ісуса з Назарету, до ПІДНІЖЖЯ ХРЕСТА ПРИЙШЛИ НАЙПЕРШИМИ ЖІНКИ. З Апостолів зберіг вірність лише Іван. Жінок, навпаки, було багато. Не тільки Христова Мати і "се­стри Його Матері Марія Клеопова та Марія Магдали­на" (Ів. 19, 25), але "було ж там багато жінок, які дивилися здалека; вони слідом ішли за Ісусом з Галілеї і Йому прислуговували" (Мт. 27, 55). Як видно з цього найважчого випробування віри й вірності, жінки виявились міцнішими від Апостолів; у момент небезпеки ті, які "багато полюбили", зуміли перебо­роти страх. Перед тим були ще ЖІНКИ НА ХРЕСНІЙ ДОРОЗІ, "які плакали за Ним та голосили" (Лк. 23, 27). А ще раніше була ЖІНКА ПИЛАТА, яка застер­ігала свого чоловіка: "Нічого не роби Праведникові тому, бо я цієї ночі вві сні багато витерпіла за Нього" (Мт. 27, 19).

ПЕРШІ СВІДКИ ВОСКРЕСІННЯ

16. Від самого початку місії Христа жінки виявля­ють щодо Нього й щодо Його таїнственного служін­ня особливу ЧУТЛИВІСТЬ, ПРИТАМАННУ ЖІНОЦТ­ВУ. Слід також сказати, що це знаходить особливе підтвердження у відношенні до Пасхального Таїн­ства - не тільки до моменту Розп'яття, але також на світанку Воскресіння. Жінки є першими ПРИ ГРОБІ.

Вони перші знаходять гріб порожнім. ПЕРШІ ЧУ­ЮТЬ: "Нема Його тут... Він воскрес, як ото сам прорік" (Мт. 28, 6). ВОНИ ПЕРШІ "кинулися Йому в ноги" (Мт. 28, 9). Вони також першими були покликані звістити цю правду Апостолам (див. Мт. 28, 1-10; Лк. 8-11). Євангеліє від Івана (див. також Мр. 16, 9) підкрес­лює при цьому ОСОБЛИВУ РОЛЬ МАРІЇ МАГДАЛИ-НИ. Вона перша зустрічає воскреслого Христа. Спо­чатку приймає Його за садівника, а впізнає Його лише тоді, коли Христос називає її по імені. "Мовить до неї Ісус: "Маріє!" А та обернулася та до Нього по-єврейському: "Раввуні!" (що у перекладі означає "Учи­телю"). А Ісус їй каже: "Не стримуй мене, не зійшов-бо я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого". І пішла Марія, щоб спові­стити учням: "Бачила я Господа", - та й розповіла, що Він їй повідав" (Ів. 20, 16-18). Тому її теж НА­ЗВАНО "АПОСТОЛКОЮ АПОСТОЛІВ" (38). Раніше, ніж Апостоли, Марія-Магдалина була свідком воскреслого Христа і з тієї причини ПЕРШОЮ ДАЛА СВІДЧЕННЯ ПРО НЬОГО У ПРИСУТНОСТІ АПОС­ТОЛІВ. Ця подія теж свідчить про те, що Христос довірив Божі правди жінкам нарівні з чоловіками. Можна сказати, що таким чином здійснились слова Пророка: "А після цього я виллю мій дух на всяке тіло, а ваші сини й ВАШІ ДОЧКИ БУДУТЬ ПРОРО­КУВАТИ" (Йоіл. 3, 1). П'ятдесятого дня після Хрис­тового Воскресіння ті слова знайдуть ще раз підтвер­дження в Єрусалимській світлиці під час Зіслання Святого Духа Утішителя (див. Діян. 2, 17).

Все те, що досі було сказано щодо Христового ставлення до жінок, підтверджує і вияснює У СВЯТО­МУ ДУСІ правду про "РІВНІСТЬ" ОБОХ - чоловіка й жінки. Треба говорити про основну "рівноправність": якщо обоє, як жінка, так чоловік, створені на образ і подобу Бога, то обоє вони у рівній мірі податливі на подання Божої правди й любові у Святому Дусі. Обоє також зазнають Його спасенних й освячуючих "відвідин".

Факт існування чоловіком або жінкою не вносить тут жодного обмеження, так само, як зовсім не обме­жує цієї спасенної й освячуючої дії Духу в людині факт бути "юдеєм чи греком, невільником чи вільним", згідно зі словами Апостола, "бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. 3, 28). ОТА ЄДНІСТЬ НЕ НИЩИТЬ РІЗНО-РОДНОСТІ. Святий Дух, що цю єдність довершує в надприродному порядку освячуючої ласки, однако­вою мірою причиняється до того, що "пророкують сини ваші", як і до того, що "пророкують дочки ваші". "ПРОРОКУВАТИ" - означає проповідувати словом і життям "ВЕЛИКІ ДІЛА БОЖІ" (див. Діян. 2, 11), в чому збережена різноманітність й оригінальність кожної особи, як жінки, так і чоловіка. Євангельська "рівність", "рівноправність" жінки й чоловіка відносно "великих Божих діл", що так ясно виявляється в ділах і словах Ісуса з Назарету, становить очевидну основу гідності й покликання жінки в Церкві і у світі. Кожне ПОКЛИ­КАННЯ МАЄ ГЛИБОКО ОСОБИСТИЙ Й ПРОРОЧИЙ СЕНС. У так зрозумілому покликанні те, що прита­манне тільки жінці, досягає нових вимірів - вимірів "великих Божих діл", живим суб'єктом і незамінним свідком яких стає жінка.

Примітки

38. Пор. Радан Мауро: Про життя блаженної Марії-Магдалини, XXVII: "Спаситель..., свого вознесіння зробив її (Марію-Магдалину) апостолкою до апостолів": ПЛ 112, 1424) "Стала Апостолкою Апостолів через те, що їй доручено звістити учням про Господнє Воскресіння": св. Тома з Аквіно, виклад на Євангелію Івана, гл. XX, Л. III, 6 (св. Тома з Аквіно, Послання Єван. від Матея і від Івана), вид. Парменс, X, 629.

VI. МАТЕРИНСТВО – ДІВОЦТВО

МАТЕРИНСТВО – ДІВОЦТВО

ДВА ВИМІРИ ПОКЛИКАННЯ ЖІНКИ

17. Варто тепер скерувати наші роздуми на дівоц­тво й материнство як два особливі виміри прояву жіночої особистості. У світлі Євангелія вони здобува­ють повноту значення й вартості в Пресвятої Діви Марії, яка, як Діва, стала Матір'ю Божого Сина. Оті ДВА ВИМІРИ ЖІНОЧОГО ПОКЛИКАННЯ зустрілись і поєднались у ній винятковим чином, так, що один не виключає другого, але чудово доповнює. Опис Благовіщеня в Євангелії від Луки виразно вказує, що самій Діві з Назарету це здавалось неможливим. Коли Вона чує слова: "Ось Ти зачнеш у лоні, й вродиш Сина, й даси Йому ім'я Ісус", відразу запитує: "Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?" (Лк. 1. 31, 34). У звичайному ході подій материнство є плодом взаєм­ного "пізнання" чоловіка й жінки в подружньому з'єднанні. Пресвята Діва Марія, вирішивши залишитись діви­цею, ставить Благовіснику запитання й отримує пояс­нення: "ДУХ СВЯТИЙ ЗІЙДЕ НА ТЕБЕ"; Твоє мате­ринство не буде наслідком подружнього "пізнання", але буде ділом Святого Духа, а "сила Всевишнього отінить" тайну зачаття й народження Сина.

Як Син Всевишнього, Він Тобі даний виключно від Бога, лише Богові відомим способом. Отож, Пресвята Діва Марія зберегла своє дівоче "мужа не знаю" (див. Лк.1, 34), й одночасно стала Матір'ю. ДІВОЦТВО Й МАТЕРИНСТВО У НІЙ СПІВІСНУЮТЬ: себе взаємно не виключають ані не обмежують. Більше того, осо­ба Пречистої Богородиці ДОПОМАГАЄ всім людям, а, зокрема, усім жінкам з'ясувати, яким чином ці два виміри й два шляхи особистого покликання жінки себе взаємно пояснюють і доповнюють.

МАТЕРИНСТВО

18. А щоб взяти участь у цьому "з'ясуванні", тре­ба ЩЕ РАЗ ЗАГЛИБИТИСЬ В ПРАВДУ ПРО ЛЮДСЬ­КУ ОСОБУ, ЯКУ НАГАДУЄ Другий Ватиканський Собор: людина - як чоловік, так і жінка - єдине у світі створіння, яке Бог забажав для себе самого, - вона є особою, підметом, що вирішує свою долю. Разом з тим, людина "не може віднайти себе інакше, як че­рез безкорисливий дар з себе самої" (39). Вже було сказано вище, що таке визначення особи відповідає основній біблійній правді про створення людини - чоловіка й жінки - на образ і подобу Божу. Це не є чисто теоретичне тлумачення чи абстрактне визначен­ня, бо воно ВКАЗУЄ головним чином на СЕНС БУТИ ЛЮДИНОЮ, вирізняючи ЦІННІСТЬ ДАРУ З СЕБЕ, ДАРУ ОСОБИСТОГО. У цьому трактуванні особи ба­чимо також суть цього ЕТОСУ, який, нав'язуючи до правди Створення, буде повністю з'ясований у Кни­гах Одкровення, а, зокрема, у Євангеліях.

Ця правда про особу відкриває, крім того, ШЛЯХ ДО ПОВНОГО РОЗУМІННЯ МАТЕРИНСТВА ЖІНКИ. Материнство - це плід подружнього з'єднання чоло­віка й жінки, отого біблійного "пізнання", що відпо­відає "єдності двох одним тілом" (див. Бут. 2, 24). І, таким чином, воно здійснює - з боку жінки - особли­вий "дар з себе самої" як прояв подружньої любові, завдяки якій подружня пара з'єднується між собою так стисло, що стає "одним тілом". Біблійне "пізнан­ня" здійснюється в усій правді особи тільки тоді, коли взаємний дар з самої себе не підлягає викрив­ленню через прагнення чоловіка стати "паном" своєї дружини ("він буде панувати над тобою"), ані через замкнення жінки у власних інстинктах ("тягти буде тебе до твого чоловіка") (Бут. 3, 16).

ВЗАЄМНИЙ ДАР ОСОБИ В ПОДРУЖЖІ ВІДКРИ­ВАЄТЬСЯ ДО ДАРУ нового життя, НОВОЇ ЛЮДИ­НИ, яка також є особою на подобу своїх батьків. Від самого початку материнство містить в собі особливу відкритість до нової особи, власне це є "часткою" жінки. У такій відкритості, в зачатті й народженні дитини, жінка "віднаходить себе через безкорисли­вий дар з себе самої". Дар внутрішньої готовності прийняти й привести на світ дитину зв'язаний із под­ружнім з'єднанням, яке, як сказано, повинно стати особливим моментом взаємного обдарування себе з боку жінки й чоловіка. Зачаття й народження нової людини, згідно з Біблією, супроводиться наступними словами жінки-матері: "Я ПРИДБАЛА ЛЮДИНУ з Господньої ласки" (Бут. 4, 1). Вигук Єви, "матері всіх живих", повторюється кожного разу, коли на світ приходить нова людина, і висловлює радість та усві­домлення участі жінки у великій таємниці споконвіч­ного родження. Подружня пара бере участь у творчій Божій силі!

Материнство жінки в період між зачаттям й народ­женням дитини є біофізіологічним та психологічним процесом, що тепер пізнаний краще, ніж у минулому, і надалі є предметом численних вивчень. Наукові досліди повністю підтверджують факт, що сама фізична конституція жінки та її організм вміщають у собі при­родну схильність до материнства й зачаття, вагіт­ності й народження дитини як наслідку подружнього з'єднання з чоловіком. Це, одночасно, відповідає пси­хофізичній структурі жінки. Все, що на цю тему гово­рять різні галузі науки, важливе й корисне, якщо не обмежується виключно біофізичним поясненням жінки й материнства. Такий "СКОРОЧЕНИЙ" образ йшов би в парі із матеріалістичним поняттям людини й світу. У такому випадку ми втратили б те, що справді сут­тєве: материнство, як факт і ЛЮДСЬКА подія, по­вністю пояснюється на основі правди про людину.

Материнство ПОВ'ЯЗАНЕ З ОСОБИСТОЮ СТРУК­ТУРОЮ ЖІНОЧОСТІ Й З ОСОБИСТИМ ВИМІРОМ ДАРУ: "Я придбала людину з Господньої ласки" (Бут. 4, 1). Батьки обдаровані дитиною через Творця. З боку жінки цей факт є пов'язаний особливим чином з "безкорисливим даром себе". Слова Пресвятої Діви Марії під час Благовіщеня: "Нехай зо мною станеться по твоєму слову!" - означають жіночу готовність до такого дару з себе самої й до прийняття нового життя.

У материнстві жінки, поєднаної з батьківством чо­ловіка, віддзеркалюється споконвічна таємниця на­родження, що є в самому Бозі, - у Бозі єдиному і Триєдиному (див. Єф. 3, 14-15). Оте людське народ­ження спільне чоловікові й жінці. І якщо жінка, керована любов'ю до свого чоловіка, скаже: "Я дала тобі дитину", - її слова означають заразом: "Це наша дитина". Однак, хоч обоє разом є батьками своєї дитини, та МАТЕРИНСТВО ЖІНКИ СТАНОВИТЬ ОСОБ­ЛИВУ "ЧАСТКУ" ЦЬОГО СПІЛЬНОГО БАТЬКІВСТВА, його більш зобов'язуючий вимір. Батьківство - хоч належить до обох - здійснюється набагато більше в жінці, зокрема в період перед народженням. Жінка безпосередньо "платить" за це спільне народження, що дослівно поглинає енергію її тіла й душі. Треба, отже, щоб ЧОЛОВІК повністю усвідомлював, що в цьому спільному народженні він має ОСОБЛИВИЙ БОРГ ПЕРЕД ЖІНКОЮ. Жодна програма "рівноправності" жінок і чоловіків не є переконливою, якщо не мається на увазі цього в цілком принциповий спосіб.

Материнство вміщує в собі особливе спілкування з таємницею життя, що дозріває в лоні жінки: мати захоплюється цією таємницею, з особливою інтуї­цією "розуміє" те, що в ній діється. У світлі "почат­ку" мати приймає і любить дитя, яке носить в лоні, як особу. Цей єдиний спосіб спілкування з новою людиною, що формується, створює, в свою чергу, таке відношення й до людини - не тільки до власної дитини, але до людини взагалі, - що глибоко харак­теризує всю особистість жінки. Загальноприйнято, що ЖІНКА БІЛЬШЕ від чоловіка ЗДАТНА приділяти ува­гу КОНКРЕТНІЙ ЛЮДИНІ та що материнство цю здатність ще більше розвиває. Чоловік, незважаючи на свою участь у батьківстві, завжди перебуває "на­зовні" процесу вагітності й народження дитини і му­сить під кожним оглядом ВЧИТИСЬ ВІД МАТЕРІ СВО­ГО ВЛАСНОГО "БАТЬКІВСТВА". Можна сказати, що до нормального людського розвитку належить бути батьками, навіть коли йдеться про етапи, що наступа­ють після народження дитини, зокрема в першому періоді. Загальне розуміння виховання дитини повин­но б вміщувати в собі подвійний вклад обох батьків: материнський і батьківський. Однак, материнський вклад є вирішальним у побудові основ нової людсь­кої особистості.

МАТЕРИНСТВО СТОСОВНО ДО СОЮЗУ

19. Пригадаємо БІБЛІЙНИЙ ПРИКЛАД (ПАРАДИГ­МА) "ЖІНКИ", взятий із Протоєвангелія. "Жінка" як мати й перша вихователька людини (виховання є ду­ховним виміром батьківства), має особливу першість щодо чоловіка. Якщо її материнство (насамперед у біофізичному значенні) залежить від чоловіка, то воно відбиває основний "знак" на всьому процесі вирощу­вання, як людей, нових синів і дочок людського роду. Материнство жінки в БІОФІЗИЧНОМУ СЕНСІ виявляє очевидну пасивність: адже процес формування ново­го життя "стається" в ній, в її організмі, за посеред­ництвом величезної співпраці чоловіка. Одночасно ж В ОСОБОВО-ЕТИЧНОМУ СЕНСІ материнство перед­бачає дуже важливу творчість жінки, від якої голов­ним чином залежить людська природа нової люди­ни. Також з цієї точки зору материнство жінки озна­чає особливе покликання й особливий виклик чолов­ікові та його батьківству.

Біблійний приклад (парадигма) "жінки" знаходить свій кульмінаційний вияв у МАТЕРИНСТВІ БОГОРО­ДИЦІ. Слова Протоєвангелія "Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою" знаходять тут нове підтверджен­ня. Ось Бог у Ній, у її материнському "нехай станеть­ся" ("зо мною") дає ПОЧАТОК НОВОМУ СОЮЗОВІ З ЛЮДСЬКИМ РОДОМ. А цей Союз є споконвічний й остаточний в Христі, в Його Тілі й Крові, в Його Хресті й Воскресінні. І тому, що цей Союз мусить збутися "в Тілі й Крові", його початок є в Матері. "Син Всевишнього" тільки завдяки їй та її дівочому й материнському "Нехай станеться", може сказати до Отця: "Приготував єси тіло мені. Ось іду, щоб чинити твою волю, Боже" (див. Єв. 10, 5, 7).

Материнство жінки було введене в порядок Со­юзу, який Бог уклав з людиною в Ісусі Христі. І відтоді кожного разу, скільки разів МАТЕРИНСТВО ЖІНКИ ПОВТОРЮЄТЬСЯ в людській історії на землі, залишається воно вже назавжди у стосунку ДО СО­ЮЗУ, що його Бог встановив з людським родом за посередництвом материнства Богородиці.

Чи ця дійсність не є вказана у відповіді Ісуса на вигук тієї жінки з-поміж народу, яка благословить Його через материнство Його Матері: "Щасливе лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили"? Ісус на те відповів: "Справді ж, блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають" (Лк. 11, 27-28). Ісус підтверджує значення материнства щодо тіла; однак разом з тим вказує на ще глибше його значення, що пов'язується з порядком духу: є воно знаком Союзу з Богом, який "є духом" (Ів. 4, 24). Таким є, головним чином, материнство Богородиці. Також МАТЕРИН­СТВО кожної жінки, прийняте в світлі Євангелія, не є тільки "з тіла й крові": в ньому втілюється глибоке "ВСЛУХУВАННЯ В СЛОВО БОГА ЖИВОГО й готовність "зберігання" його Слова, що є "Словом жит­тя вічного" (див. Ів. 6, 68). Бо власне народжені із земних матерів сини й дочки людського роду прий­мають від Божого Сина силу, щоб стати "дітьми Бо­жими" (Ів. 1, 12). Вимір Нового Союзу в Христовій Крові пронизує людське родження, вчиняючи його дійсністю і завданням "нових сотворінь" (2 Кор. 5, 17). Материнство жінки, з погляду історії буття кож­ної людини, є першим порогом, подолання якого зумовлює також "виявлення синів Божих" (див. Рим. 8, 19).

"ЖУРБА ЖІНЦІ, КОЛИ ВОНА НАРОДЖУЄ, бо година її вибила; а вродить дитятко, - З РАДОЩІВ, що людина на світ народилася, ВЖЕ Й ПАМ'ЯТІ ПРО БОЛІ НЕМА!" (Ів. 16, 21). Христові слова стосуються насамперед "болів родження", які становлять частину спадщини первородного гріха. Одночасно ж вказу­ють на ЗВ'ЯЗОК МАТЕРИНСТВА ЖІНКИ З ПАСХАЛЬ­НИМ ТАЇНСТВОМ. Бо в цьому таїнстві міститься та­кож страждання Матері під Хрестом, Матері, яка че­рез віру бере участь у вражаючому таїнстві "самови­нищення" власного Сина. "Це, можливо, найглибша в людській історії "кеноза" віри" (40).

Думаючи про ту Матір, якій "меч прошиє душу" (див. Лк. 2, 35), бачиш УСІХ ЗНЕДОЛЕНИХ ЖІНОК У СВІТІ, що страждають чи то фізично, чи морально. Причина страждання полягає у властивій жінці враз­ливості, хоч часто вона витриваліша під час страж­дання від чоловіка. Важко назвати всі ці страждання на ймення: можна згадати про материнську журбу про дітей, зокрема, коли захворіють або зійдуть на злі дороги; смерть найближчих осіб; самотність матерів, забутих дорослими дітьми, або вдів; страж­дання жінок, що самотньо ведуть боротьбу за існу­вання; жінок скривджених або використаних. Є, на­решті, також страждання совісті з причини гріха, який вразив людську гідність жінки або матері; рани сумл­іння, що легко не гояться. І з тими стражданнями треба стати під Христовий Хрест.

Жінка, яка родить, зазнає болю, але тут же пере­живає і радість - "БО ЛЮДИНА НА СВІТ НАРОДИ­ЛАСЯ". І ця радість пов'язана з Пасхальним ТАЇН­СТВОМ, тобто це та радість, що буде сповіщена апо­столом У ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВОГО: "Оце й ви нині в журбі" (ці слова були промовлені перед Розп'яттям); "Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере" (Ів. 16, 22-23).

ДІВОЦТВО ДЛЯ ЦАРСТВА

20. У навчанні Христа МАТЕРИНСТВО ПОВ'ЯЗА­НЕ З ДІВОЦТВОМ, але воно є також ВІДРІЗНЕНЕ від нього. З цієї точки зору залишається основою дум­ка, висловлена Ісусом у розмові про нерозривність подружжя. Вислухавши відповідь, яку Ісус дав фари­сеям, учні сказали до Христа: "Коли така справа чо­ловіка з жінкою, то ліпше не женитись" (Мт. 19, 10). Незалежно від того, яке значення мало тоді оце "то ліпше ні" у думках учнів, ХРИСТОС звертається до їхньої помилкової думки, щоб повчати їх ПРО ВАРТІСТЬ НЕОДРУЖЕНОСТІ: Він відрізняє неодруженість, що є наслідком природних хиб, навіть якщо вони спричинені людиною, від "НЕОДРУЖЕНОСТІ ЗАДЛЯ НЕБЕСНОГО ЦАРСТВА". Христос каже: "Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небес­ного Царства" (див. Мт. 19, 12). Йдеться, отже, про добровільне неодруження, вибране задля Царства Небесного, тобто задля есхатологічного покликання людини до з'єднання з Богом. Потім Він додав: "Хто може збагнути, нехай збагне", а ці слова є повторен­ням того, про що Він говорив на початку своєї про­повіді про неодруженість (Мт. 19, 11). Так, отже, НЕОДРУЖЕНІСТЬ ЗАДЛЯ НЕБЕСНОГО ЦАРСТВА - це наслідок не тільки добровільного ВИБОРУ з боку людини, але її особлива ЛАСКА від Бога, який кли­че дану особу жити в дівоцтві. Оскільки це є особли­вим знаком Божого Царства, що має прийти, то слу­жить також для того, щоб під час земного життя присвячувати всю енергію душі й тіла виключно для есхатологічного царства.

Ісусові слова є відповіддю на запитання учнів. Вони безпосередньо звернені до тих, хто запитував, в да­ному випадку це були чоловіки. Проте відповідь Хри­ста сама в собі має ЗНАЧЕННЯ ЯК ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ, ТАК І ДЛЯ ЖІНОК. У цьому контексті вона вказує на євангельський ідеал дівоцтва, на ідеал, який стано­вить виразну "новину" стосовно традиції Старого Завіту. Ця традиція якоюсь мірою була пов'язана з очікуванням Ізраїля, а, зокрема, ізраїльської жінки, на прихід Месії, який мав бути "Потомком Діви". Бо ідел неодруженості й дівоцтва задля кращого з'єднання з Богом не був цілком чужим у певному єврейському середовищі, зокрема, в час, що безпосередньо випе­реджував прихід Ісуса. Однак же, неодруженість зад­ля Царства або дівоцтво є незаперечною новиною, яка пов'язується із Втіленням Бога.

Від хвилини приходу Христа очікування Божого люду повинно відбуватись в напрямі есхатологічного Царства, яке приходить і в яке Він сам має ввести "Новий Ізраїль". Бо для такого повороту й переміни цінностей необхідне нове усвідомлення віри. Христос підкреслює це двічі: "Хто може збагнути, нехай збаг­не". А це розуміють тільки "ті, кому дано" (Мт. 19, 11). Пресвята Діва Марія є першою особою, в якій проявляєть­ся ця НОВА СВІДОМІСТЬ, якщо Вона питає ангела: "Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?" (Лк. 1, 34). Навіть якщо є "заручена чоловікові на ім'я Йосиф" (див. Лк. 1, 27), то, однак, залишається вірною приреченню дівоцтва, а материнство, що в Ній здійснюється, походить виключно з "сили Всевишнь­ого" і є плодом зіслання Святого Духа на Неї (див. Лк. 1, 35). Оте Боже Материнство, отже, було зовсім непередбаченою відповіддю на людське очікування ізраїльської жінки: воно приходить до П. Д. Марії як дар від самого Бога. Цей дар став початком і прото­типом нового очікування всіх людей в міру споконві­чного Союзу, в міру нової й остаточної Божої об­ітниці: ЕСХАТОЛОГІЧНИМ ЗНАКОМ НАДІЇ.

На основі Євангелія розгорнулось і поглибилось значення дівоцтва як покликання і для жінки, в якому знаходить підтвердження її гідність на подібність до Діви з Назарету. Євангеліє представляє ІДЕАЛ ПО­СВЯЧЕННЯ ОСОБИ, що означає цілковиту відданість Богові на основі євангельських рад, зокрема, чисто­ти, убозтва й послуху. Їхнім найдосконалішим втілен­ням є сам Ісус Христос. Хто бажає йти за Ним, виби­рає життя згідно з тими радами. Вони відрізняються від заповідей та вказують християнинові шлях до євангельського радикалізму. Вже від самих початків хрис­тиянства чоловіки і жінки ступають на цей шлях, бо християнський ідеал скерований на людину без жод­них статевих різниць.

У цьому ширшому контексті треба розглядати ДІВОЦТВО як ШЛЯХ ДЛЯ ЖІНКИ - шлях, відмінний від подружнього, в якому вона проявляє свою жіночу особливість. Щоб зрозуміти цей шлях, треба ще раз послатись на основну ідею християнської антропо­логії. У добровільно вибраному дівоцтві жінка підтвер­джує себе як особу, тобто як створіння, яке Творець від початку бажав для себе самого (41), і, водночас, здійснює особисту цінність своєї жіночості, стаючи "безкорисливим даром" для Бога, який об'явив себе в Христі, даром для Христа - Відкупителя людини й Нареченого душ: даром "нареченим". НЕ МОЖНА ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІТИ ДІВОЦТВА, посвячення жінки в дівоцтві, НЕ ПОСИЛАЮЧИСЬ НА ПОДРУЖ­НЮ ЛЮБОВ, бо в такій любові людина-особа стає даром для другого (42). Зрештою, в аналогічний спосіб належить розуміти посвячення чоловіка в священицькому целібаті або також у чернечому стані.

Вроджена подружня схильність жіночої особис­тості знаходить відповідь в дівоцтві. Жінка, від "по­чатку" покликана бути любленою і любити, у покли­канні до дівоцтва ЗНАХОДИТЬ, насамперед, ХРИС­ТА як Відкупителя, Який "до кінця полюбив" через цілковитий дар з себе, І ВОНА ВІДПОВІДАЄ НА ЦЕЙ ДАР "БЕЗКОРИСЛИВИМ ДАРОМ" усього свого жит­тя. Отож віддає себе Божественному Нареченому, і ця її особиста відданість прямує до з'єднання, що має чисто духовний характер: за посередництвом дії Святого Духу стає "одним духом" з Христом - Нареченим (див. I Кор. 6, 17).

Ось євангельський ідеал дівоцтва, в якому особ­ливим чином здійснюється одночасно гідність і по­кликання жінки. У так зрозумілому дівоцтві прояв­ляється так званий ЄВАНГЕЛЬСЬКИЙ РАДИКАЛІЗМ: усе залишити та йти за Христом (Мт. 19, 27). Це не можна порівнювати із звичайним дівоцтвом або неодруженістю, бо дівоцтво не обмежується тільки до "ні", але включає глибоке "так" в подружньому по­рядку: віддання себе з любові в цілковитий і непод­ільний спосіб.

МАТЕРИНСТВО ЗА ДУХОМ

21. Дівоцтво в Євангельському значенні означає ВІДМОВУ ВІД ПОДРУЖЖЯ, А ТАКОЖ ВІД ФІЗИЧ­НОГО МАТЕРИНСТВА. Однак відмова від цього роду материнства, що для жіночого серця може означати велику жертву, веде до відчуття іншого роду мате­ринства: материнства "за духом" (див. Рм. 8, 4). Бо, дійсно, дівоцтво не позбавляє жінку її привілеїв. Ду­ховне материнство набирає різних форм. У житті по­свячених жінок, які, наприклад, живуть згідно з ха­ризмою та правилами різних згуртувань апостольсь­кого характеру, материнство може проявлятись як тур­бота про людей, зокрема тих, що найбільше потребу­ють уваги: хворих, інвалідів, покинених, сиріт, похи­лих віком, дітей, молоді, ув'язнених і, взагалі, знедо­лених. ПОСВЯЧЕНА ЖІНКА ЗНАХОДИТЬ ТАКИМ ЧИНОМ НАРЕЧЕНОГО, відмінного й єдиного, в усіх і в кожному, згідно із Його власними словами: "Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили" (Мт. 25, 40). Подружня любов вміщає в собі особливу готовність переносити її на всіх, що знаходяться в колі її дії. У подружжі ця готовність, хоч і відкрита для всіх, проявляється зокрема в лю­бові, яку батьки дають дітям. У дівоцтві ця готовність відкривається ДЛЯ ВСІХ ЛЮДЕЙ, ОХОПЛЕНИХ ЛЮ­БОВ'Ю ХРИСТА-НАРЕЧЕНОГО.

Стосовно Христа, що є Відкупителем усіх і кожно­го, подружня любов, материнський потенціал якої прихований у серці жінки - невинної нареченої, та­кож готова відкритись для всіх і кожного. Це знахо­дить підтвердження у чернечих згуртуваннях апос­тольського життя та відмінне підтвердження в контемплятивному або затворницькому житті. Крім цьо­го, існують ще інші форми покликання до дівоцтва задля Церкви, як, наприклад, світські інститути або спільноти посвячених осіб, що розвиваються серед рухів, груп і товариств. В усіх формах знаходить різно­манітне підтвердження ТА САМА ПРАВДА ЩОДО ДУХОВНОГО МАТЕРИНСТВА. Однак же не йдеться тільки про спільні форми, але також про форми поза спільнотами. Таким чином, дівоцтво як жіноче покли­кання є завжди покликанням особи, конкретної й неповторної особи. Отож глибоко особистим є також духовне материнство, що проявляється в цьому по­кликанні.

На тій основі здійснюється також своєрідне НА­БЛИЖЕННЯ МІЖ ДІВОЦТВОМ ЖІНКИ неодруженої і МАТЕРИНСТВОМ одруженої жінки. Таке наближен­ня йде не тільки від материнства до дівоцтва, як це було вище підкреслено, воно йде також в напрямі подружжя як тієї форми жіночого покликання, в яко­му вона стає матір'ю дітей, зроджених з 17 лона. Вихідною точкою цього другого порівняння є ЗНА­ЧЕННЯ ШЛЮБУ. Бо справді жінка стає "одруженою" чи то за посередництвом тайни подружжя, чи то за посередництвом духовного шлюбу з Христом. В ОД­НОМУ Й ДРУГОМУ ВИПАДКУ ШЛЮБ означає "без­корисливий дар особи" дружини чоловікові. Таким чином - можна сказати - подружній профіль духов­ним способом знаходиться у дівоцтві. А коли йдеться про фізичне материнство, чи не повинно воно також бути духовним материнством, щоб відповідати всебічній правді про людину, яка є тілесно-духовною єдністю? Отже, існує багато причин, щоб в цих двох різних шляхах - двох відмінних життєвих покликан­нях жінки - помітити глибоке доповнення, ба, навіть глибоку єдність всередині особистого існування осо­би.

"О МОЇ ДІТОНЬКИ, ЯКИХ Я ЗНОВУ НАРОДЖУЮ В МУКАХ"

22. Євангеліє відкриває й дозволяє зрозуміти як­раз ЦЕЙ СПОСІБ БУТТЯ ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИ. Єван­геліє допомагає кожній жінці й кожному чоловікові жити згідно з ним і, таким чином, здійснитись. Бо дійсно, існує повна рівність супроти дарів Святого Духа, супроти "величних діл Божих" (Діян. 2, 11). Але якраз щодо "величних діл Божих" апостол-чоловік відчуває потребу посилатись на те, що є суттєво жіноче, щоб висловити правду про власне апостольське служіння. Саме так поводиться Павло з Тарсу, коли звертається ДО ГАЛАТІВ із словами: "О мої ДІТОНЬ­КИ, ЯКИХ Я ЗНОВУ НАРОДЖУЮ В МУКАХ" (Гал. 4, 19). У першому ЛИСТІ ДО КОРІНТЯН (7, 38) Апо­стол сповіщає про вищість неодруженості над одру­женням, що є постійною наукою Церкви в дусі слів Христових, записаних в ЄВАНГЕЛІЇ ВІД МАТЕЯ (19, 10-12), без жодного применшення важливості тілес­ного й духовного материнства. Щоб з'ясувати основ­не завдання Церкви, він не знаходить кращого вис­лову від покликання стати матір'ю.

Віддзеркалення тієї самої аналогії і тієї самої прав­ди знаходимо в догматичній Конституції про Церкву.  ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ - "ВЗІР ЦЕРКВИ" (43), "В таїнстві бо Церкви, що і сама слушно називається матір'ю і дівою... Пресвята Діва Марія її випередила, даючи визначний та неповторний приклад і діви, і матері (... ) А породила на землі Сина, що Його Бог поста­вив первородним між багатьма братами (див. Рм. 8, 29), тобто між вірними, до зродження та виховання яких Вона причиняється своєю материнською любо­в'ю" (44).

"А Церква, роздумуючи про її таємничу святість та наслідуючи любов, вірно виконуючи волю Отця, через слово Боже прийняту з вірою, І САМА СТАЄ МАТІР'Ю: бо через хрещення та проповідь народжує до життя вічного й нового дітей, початих із Святого Духа та зроджених з Бога" (45). Йдеться тут про материнство "згідно з Духом" стосовно синів і дочок людського роду. Як сказано, таке духовне материнство стає участю жінки і у дівоцтві, І ЦЕРКВА "ТА­КОЖ Є ДІВОЮ, бо повністю та чисто зберігає вірність, приречену Женихові" (46), що в П. Д. Марії знайшло найдосконаліше завершення. Отож, Церква, "насліду­ючи Матір Господа свого, силою Святого Духа, дівственно зберігає повну віру, сильну надію та щиру любов" (47).

Собор підтвердив, що розуміння таїнства Церкви, її дійсності, її суттєвої живучості неможливе без по­силання на Богородицю. Разом з тим знаходимо тут ПОСИЛАННЯ на біблійний ПРИКЛАД "ЖІНКИ",що виразно зарисовується вже в описі "початку" (див. Бут. 3, 15), визначаючи шлях від Створення через гріх аж до Відкуплення. Таким чином, підтверджуєть­ся союз між тим, що людське, і тим, що становить спасенний Божий задум у людській історії. Біблія нас переконує в тому, що не може існувати відповід­ного тлумачення того, що "людське", без достатньо­го посилання на те, що "жіноче". Так само і в спасен­ному Божому задумі: якщо бажаємо зрозуміти його стосовно всієї людської історії, то з точки зору нашої віри не можемо залишити поза увагою таїнства "жінки": діви-матері-нареченої.

Примітки

39. Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 24.

40.    Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ, 18: ц.м. 383.

41.    Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 24.

42.    Пор. Іван Павло II, проповіді у середи, дня 7 і 21 квітня 1982 р.: Навчання V, 1 (1982), 1126-1131 і 1175-1179.

43. Пор. Собор Всел. Ват. II, конст. про Церкву, СВІТЛО НАРОДІВ, 63; св. Амвросій, На Лк. II, 7,: С.Х. 45, 74; Про вих. дів. XIV, 87-89: ПЛ 16, 326-327; св. Кирило Олександрійський, Проп.: ПГ 77, 996; св. Ізидор з Сівілли, Алегорії 139: ПЛ 83, 117.

44. Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву, СВІТЛО НАРОДІВ, 63.

45.    Там же, 64.

46.    Там же, 64.

47. Там же, 64. Про відношення Пресвятої Діви Марії з Церквою постійно говорять Отці Церкви й уся християнська Традиція, пор. Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ, 42-44 і також записки 117-127 ц.м. 418-422. Пор. також св. Климентій Олександрійський, I, 6: С.Х. 45, 74; св. Августин. Проповідь 192, 2: ПЛ 38, 1012; Проповідь, 195, 2: ПЛ 38, 1018; Проповідь 25, 8: ПЛ 46, 938; Св. Лев Великий, Проповідь 25, 5: ПЛ %", 211; Проповідь 26-2: ПЛ 54, 213; ВШ Беда, На Лк. 1, 2: ПЛ 92, 330. Ізаак Де Стелла, учень св. Бернарда пише: "Обі матері, обі діви, зачинають за діянням Святого Духа... Пресвята Діва Марія ... породила щодо тіла свого Володаря: Церква дає тому Володареві своє тіло. Одна й друга є матерями Христа: але жодна з них не народжує Його цілковито без другої. Тому те, що було сказано про Діву - Матір Церкви, відноситься також і до Пречистої Діви Марії Богородиці; і те, що зокрема говориться про Пречисту Діву Богородицю, загально відноситься до Діви - Матері Церкви; те, що говориться про одну з них, може бути застосоване і до другої" (Проповідь 51, 7-8: С.Х. 339, 202-205).

VII. ЦЕРКВА - НАРЕЧЕНА ХРИСТА

ЦЕРКВА - НАРЕЧЕНА ХРИСТА

"ВЕЛИКА ТАЙНА"

23. З цієї точки зору, ключове значення мають слова з ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН: "Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі сло­вом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, щоб була свята й непорочна. Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла; бо хто любить свою жінку, себе самого любить. Ніхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, на­впаки, він його годує і піклується ним, як і Христос Церквою, бо ми - члени тіла Його. Тим-то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони будуть одне тіло. ЦЕ ВЕЛИКА ТАЙНА, А Я ГОВОРЮ ПРО ХРИСТА І ЦЕРКВУ!" (5, 25-32).

У цьому листі автор висловлює правду про Церк­ву як наречену Христа, одночасно вказуючи, як ця правда ЗАКОРІНЕНА В БІБЛІЙНІЙ ДІЙСНОСТІ СТВО­РЕННЯ ЛЮДИНИ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ. Створені на образ і подобу Божу як "єдність двох", обоє були покликані до любові, що має подружній характер. Можна також сказати, що згідно з описом створення в КНИЗІ БУТТЯ (2, 18-25), це основне покликання появляється разом із створенням жінки й вписане Творцем в установлення подружжя, що, згідно з КНИ­ГОЮ БУТТЯ (2, 24), від початку має характер єдності осіб (communiopersonarum). Цей сам опис "початку" (див. Бут. 1, 27 і Бут. 2, 24) вказує, що весь "Етос" обопільних взаємин між чоловіком і жінкою повинен відповідати особистій правді їхнього існування.

Усе це вже було розглянене вище. Зміст ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН ще раз підтверджує вищезгадану правду й воднораз порівнює подружній характер любові між чоловіком та жінкою з Тайною Христа й Церкви. ХРИСТОС Є НАРЕЧЕНИМ ЦЕРКВИ, ЦЕРКВА Є НА­РЕЧЕНОЮ ХРИСТА. Це порівняння не є без преце­дентів: воно переносить до Нового Завіту те, що вже містилось у СТАРОМУ ЗАВІТІ, зокрема, в пророків Осії, Єремії, Езекиїла, Ісаї (48). Вказані тексти заслу­говують на окремий аналіз. Наведемо бодай один текст. Ось як Бог говорив до свого вибраного народу через пророка: "Не бійся, бо стиду не зазнаєш! Не соромся, бо червоніти більш не будеш. Бо ти забу­деш стид твого юнацтва, зневаги твого вдовицтва більш не згадаєш. БО ТВІЙ МУЖ - ТВІЙ ТВОРЕЦЬ, Господь сил - його ім'я. ТВІЙ ВИКУПИТЕЛЬ - СВЯ­ТИЙ ІЗРАЇЛЯ, що зветься Богом усієї землі... Чи ж можна жінку молодощів відіслати? - каже Бог твій. Я на короткий час тебе покинув, але з великим співчут­тям тебе приймаю. У палкім гніві я на хвилину сховав був обличчя моє від тебе, але в моїй любові вічній мені тебе жаль, - каже Господь, твій Викупитель... Гори зрушаться й горби похитнуться, моя ж любов від тебе не відступить, мій союз миру не похитнеть­ся" (Іс. 54, 4-8, 16).

Якщо людина - чоловік і жінка - була створена на образ і подобу Божу, Бог може говорити про себе вустами пророка, користуючись суттєво людською мовою: у цитованому тексті Ісаї "ЛЮДСЬКИМ" є вислів Божої любові, але сама ж ЛЮБОВ Є БОЖЕ­СТВЕННА. Як Божа любов вона має власне "по-Бо­жому" подружній характер, навіть якщо висловлена за допомогою аналогії любові чоловіка до жінки. Цією дружиною є Ізраїль, як народ, вибраний Бо­гом, а цей вибір має своє джерело виключно у без­корисливій Божій любові. Саме такою любов'ю пояс­нюється Союз, часто представлений як подружній, що Бог завжди наново укладає із своїм вибраним народом. З боку Бога він є тривалим "зобов'язан­ням": він залишається вірним своїй подружній лю­бові, навіть якщо ця дружина неодноразово показала себе невірною.

Оцей образ подружньої ЛЮБОВІ разом із постат­тю Божественного Нареченого - дуже виразний об­раз у пророчих текстах - знаходить підтвердження й завершення у ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН (5, 23-32). Іван Хреститель вітає Христа як молодого (див. Ів. 3, 27­29), більше того, сам Христос застосовує до себе це порівняння, взяте від пророків (див. Мр. 2, 19-20). Апостол Павло, який носить у собі всю спадщину Старого Завіту, пише до Корінтян: "Я за вас ревную Божими ревнощами, бо я вас заручив одному лиш чоловікові, появив вас чистою дівою Христові" (II Кор. 11, 2). Однак повніший вислів тієї правди про любов Христа - Відкупителя, згідно з аналогією любові в под­ружжі, міститься у ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН: "ХРИСТОС ПОЛЮБИВ ЦЕРКВУ Й ВИДАВ СЕБЕ ЗА НЕЇ" (5, 25), і в тому знаходить повне підтвердження факт, що Церква є нареченою Христа: "Твій Викупитель - Свя­тий Ізраїля" (Іс. 54, 5). У Павловому тексті аналогія із подружніми взаєминами йде одночасно у двох на­прямках, що разом становлять сукупність "великої тайни" (SACRAMENTUMMAGNUM). Подружній союз чоловіка й жінки "вияснює" подружній характер з'єднання Христа з Церквою; і це з'єднання, як "ве­лика тайна", у свою чергу вирішує святість подруж­жя, що є святим союзом подружньої пари, чоловіка й жінки. Читаючи цей текст, багатий і складний, що у цілості Є ВЕЛИКОЮ АНАЛОГІЄЮ, ми повинні ВІДРІЗНЯТИ те, що у ньому пояснює людську дійсність міжособових взаємин, від того, що символ­ічною мовою пояснює "велику тайну" Божу.

ЄВАНГЕЛЬСЬКА "НОВИНА"

24. Текст скерований до подружньої пари як до конкретної жінки і чоловіка та пригадує їм "етос" подружньої любові від "початку". Правді того при­знання відповідає заклик: "Ви, чоловіки, любіть жінок ваших", любіть їх з причини цього особливого й єдиного з'єднання, за посередництвом якого чоловік і жінка стають у подружжі "одним тілом" (Бут. 2, 24; Еф. 5, 31). У тій любові вміщене основне ПІДТВЕРД­ЖЕННЯ ЖІНКИ як особи, підтвердження, завдяки якому жіноча особистість може повністю розвиватись і збагачуватись. Саме так поводиться Христос як На­речений Церкви, бажаючи, щоб Вона була "славна, без плями чи зморшки" (Еф. 5, 27). Можна сказати, що тут в усій повноті з'ясоване те, що становить "стиль" Христа у ставленні до жінки. Чоловік повинен запозичити собі елементи цього стилю у ставленні до своєї жінки, й аналогічно чоловік повинен саме так поводитись стосовно жінки у кожній ситуації. Таким чином чоловік і жінка здійснюють "безкорисливий дар з себе"!

Автор ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН не бачить жодної су­перечності між так сформульованим закликом і зая­вою, що "Жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік-голова жінки" (5, 22-23). Ав­тор знає, що цей уклад, так глибоко вкорінений у тодішніх звичаях й релігійній традиції, мусить бути зрозумілим і здійсненим на новий лад: "КОРІТЬСЯ ОДИН ОДНОМУ У ХРИСТОВІМ ОСТРАСІ" (див. Еф. 5, 21); тим більше, що чоловік названий "головою" жінки, ЯК Христос є Головою Церкви, і є нею, щоб видати "себе за Неї" (Еф. 5, 25) і навіть дати своє життя. Але у цей час, коли у відношенні Христос-Церква підкорення є тільки з боку Церкви, у взає­минах чоловік-жінка "підкорення" не є однобічне, а взаємне. Це, власне, стосовно "давнього" є виразно "новим": Євангельською новиною. Знаходимо різні тексти, в яких апостольські писання розповідають про цю новину, хоч одночасно у них відчувається також те, що "давнє", те, що вкорінене у релігійній традиції Ізраїля, у його способі розуміння та пояснення свя­тих текстів, як ось, наприклад, другий розділ КНИГИ БУТТЯ (49).

Апостольські Листи скеровані до людей, що жи­вуть у середовищі того самого способу мислення й поведінки. Христова новина є фактом: вона вміщує однозначний зміст євангельського послання і є плодом Відкуплення. Однак усвідомлення того, що у под­ружжі є взаємне "підкорення подружньої пари у Хри­стовому острасі", а не тільки "підкорення" жінки чо­ловікові, мусить поступово прокладати собі шлях у свідомості, у поведінці, у звичаях. Відтоді цей зак­лик, який люди повинні завжди наново приймати, не перестає спонукати наступні покоління. Апостол пи­сав не тільки: "В Ісусі Христі ... немає ні чоловіка, ані жінки", - але також: "Нема більш невільника, ні вільно­го". І все ж скільки поколінь треба було, щоб ця засада здійснилась в людській історії через скасуван­ня невільничого ладу! А що ж сказати про інші чис­ленні форми невільництва, що їх ще не усунено з арени історії, а яким підлягають люди й народи?

ОДНАК, ВИКЛИК ЕТОСУ ВІДКУПЛЕННЯ є ясний й остаточний. Усі мотиви на користь "підкорення" жінки чоловікові у подружжі треба розуміти у зна­ченні "взаємного підкорення" обох "у Христовому острасі". Вимір справжньої подружньої любові зна­ходить своє найглибше джерело у Христі, Який є Нареченим Церкви, Його Нареченої.

СИМВОЛІЧНИЙ ВИМІР "ВЕЛИКОЇ ТАЙНИ"

25. У тексті ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН знаходимо ДРУ­ГИЙ ВИМІР аналогії, що в цілому повинна служити для об'явлення "великої тайни". Це символічний вимір. Якщо любов Бога до людини, до вибраного народу Ізраїля, представлена пророками як любов наречено­го до нареченої, то така аналогія висловлює "под­ружню" якість і Божественний, а не людський ха­рактер Божої любові: "Твій муж - це твій Творець ... , що зветься Богом усієї землі" (Іс. 54, 5). Те саме стосується також подружньої любові Христа - Відкупителя: "Бог-бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав" (Ів. 3, 16). Йдеться, отже, про Божу любов, що проявляється за посередництвом Відкуплення, яке довершив Христос. Згідно з Павловим Листом, ця любов "подібна" до подружньої любові людської подружньої пари, але, очевидно, не є з нею "зрівняна". Бо, дійсно, ця аналогія вказує на подібність, залишаючи відповідне поле для неподіб­ності.

Це легко зауважити, взявши до уваги постать "на­реченої". Згідно з ЛИСТОМ ДО ЕФЕСЯН, ЦЕРКВА Є нареченою так, як для пророків нареченою був Ізраїль: отож, КОЛЕКТИВНИЙ ПІДМЕТ, а не ІНДИВІДУАЛЬ­НА ОСОБА. Цим колективним підметом є Божий На­род, або спільнота, складена з багатьох осіб, як жінок, так чоловіків. "Христос полюбив Церкву", власне, як спільноту, як Божий Народ і, одночасно, у цій Церкві, що в цьому самому тексті названа Його "Тілом" (див. Еф. 5, 23), Він полюбив кожну окрему особу. Дійсно, Христос відкупив усіх, без винятку, кожного чоловіка й кожну жінку. У Відкупленні об'являється власне ця Божа любов і завершується в людській історії та світу подружній характер цієї любові.

Христос увійшов в історію і в ній залишається як Наречений, Який "віддав себе самого". "Дати" - оз­начає "стати безкорисливим даром" найдосконалішим і радикальним способом: "Ніхто не спроможен любити більше" (Ів. 15, 13). У такому розумінні, за посередництвом Церкви, УСІ ЛЮДИ - ЯК ЖІНКИ, ТАК ЧОЛОВІКИ - ПОКЛИКАНІ, ЩОБ БУТИ "НАРЕЧЕНОЮ" ХРИСТА, ВІДКУПИТЕЛЯ СВІТУ. Таким чи­ном, "бути нареченою" стає символом "загально­людським", згідно із словами Павла: "Немає ні чоло­віка, ані жінки, бо всі ви ОДНО у Христі" (Гал. 3, 28). З мовної точки зору можна сказати, що аналогія подружньої любові, згідно з ЛИСТОМ ДО ЕФЕСЯН, зводить те, що "чоловіче" до того, що "жіноче", зва­живши, що і чоловіки як члени Церкви включені у поняття "Нареченої". І це не може дивувати, бо Апо­стол, щоб висловити своє послання у Христі й у Церкві, говорить про "діточок, яких народжує в му­ках" (див. Гал. 4, 19). У сфері того, що є "людське", і того, що по-людському особисте, "ЧОЛОВІЧІСТЬ" і "ЖІНОЧІСТЬ" ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ й, одночасно, ВЗАЄ­МНО ДОПОВНЮЮТЬСЯ. Тлумачення цього теж зна­ходимо у ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН. У Церкві кожна люди­на - чоловік, жінка - є "Нареченою", оскільки зазнає у дарі любов Христа - Відкупителя і також намагається відповісти даром своєї особи.

ХРИСТОС Є НАРЕЧЕНИМ. У цьому висловлюєть­ся правда про любов Бога, Який "перший полюбив нас" (I Ів. 4, 19) і Який цим даром, зродженим з цієї подружньої любові до людини, перевищив усі людські очікування: "Полюбив до кінця" (Ів. 13, 1). Нарече­ний - Син, співістотний з Отцем, як Бог - став Сином Пресвятої Діви Марії, "Сином Чоловічим", справжньою люди­ною, чоловіком. СИМВОЛ НАРЕЧЕНОГО Є ЧОЛОВІ­ЧОГО РОДУ. У цьому чоловічому символі представ­лена людська природа, в якій Бог висловив свою божественну любов до Ізраїля, до Церкви, до всіх людей. Роздумуючи про те, що Євангеліє говорить про ставлення Христа до жінок, робимо висновок, що, ЯК ЧОЛОВІК, Син Ізраїля Об'явив гідність "до­чок Авраама" (див. Лк. 13, 16), ЦЮ ГІДНІСТЬ, ЯКУ ЖІНКА МАЛА ВІД "ПОЧАТКУ" нарівні з чоловіком. І, воднораз, Христос вирізнив усю цю оригінальність, що відрізняє її від чоловіка, все те багатство, яким була обдарована у тайні Створення. У ставленні Хри­ста до жінки найкраще виявляється те, що ЛИСТ ДО ЕФЕСЯН висловлює у понятті "Нареченого". Саме тому, що божественна любов Христа є любов'ю На­реченого, є вона зразковим прикладом кожної людсь­кої любові, зокрема любові людей-чоловіків.

ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ

26. Широким тлом "великої тайни", яка вира­жається у подружніх взаєминах між Христом і Церк­вою, пояснюється і факт покликання "Дванадцятьох". ПОКЛИКУЮЧИ ТІЛЬКИ ЧОЛОВІКІВ ЯК СВОЇХ АПОСТОЛІВ, Христос учинив це ЦІЛКОМ ВІЛЬНИМ Й СУВЕРЕННИМ ЧИНОМ. Учинив з тією самою сво­бодою, з якою в усій своїй поведінці виділяв гідність і покликання жінки, не пристосовуючись до паную­чих звичаїв і традицій, санкціонованих тодішніми законами. Так, отже, припущення, що Він покликав, як апостолів, чоловіків, пристосовуючись до способу мислення свого часу, взагалі не відповідає способові Христової дії. "Учителю, ми знаємо, що Ти щиросер­дий і що дороги Божої навчаєш по правді... , бо не дивишся людям на обличчя" (Мт. 22, 16). Ці слова повністю характеризують ПОВЕДІНКУ ІСУСА З НА­ЗАРЕТУ. Тут також міститься пояснення покликання "Дванадцятьох". Були вони з Христом під час Остан­ньої Вечері; тільки вони дістали таїнственне доручення: "Чиніть це на мій спомин!" (Лк. 22, 19; див. I Кор. 11, 24), пов'язане з установленням Пресвятої Євхаристії. Вони ввечері Воскресного Дня отримали Духа Святого, щоб відпускати гріхи: "Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому ж затримаєте - затрима­ються" (Ів. 20, 23).

Знаходимось у самому центрі Пасхального Таїн­ства, що до глибини об'являє подружню любов Бога. Христос є Нареченим, бо "дав себе самого": "Його Тіло було "дане", Його Кров була "пролита" (див. Лк. 22, 19-20). Таким чином, "полюбив їх до кінця" (Ів. 13, 1). "Безкорисливий дар" - жертва на Хресті - остаточно виділяє сенс подружньої любові Бога. Хри­стос є Нареченим Церкви як Відкупитель світу. Пре­свята ЄВХАРИСТІЯ є ТАЇНСТВОМ НАШОГО ВІДКУПЛЕННЯ, Є ТАЇНСТВОМ НАРЕЧЕНОГО, НАРЕЧЕНОЇ. Пресвята Євхаристія таїнственним чином наново здійснює діло Відкуплення Христа, який "творить" Церкву, своє Тіло. Тим "Тілом" Христос з'єднаний, як Наречений з Нареченою. Тлумачення цього міститься у ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН. У "велику тайну" Христа і Церкви введена споконвічна "єдність двох", "від по­чатку" установлена між чоловіком і жінкою.

Якщо Христос, встановлюючи Пресвяту Євхарис­тію, так виразно пов'язав її із священицьким служін­ням апостолів, то маємо право думати, що Він хотів висловити таким чином бажані Богом взаємини між чоловіком і жінкою, між тим, що "жіноче", й між тим, що "чоловіче", як у тайні Створення, так і у Відкупленні. У ПРЕСВЯТІЙ ЄВХАРИСТІЇ висловлюється таємничим чином, насамперед, ДІЛО ВІДКУПЛЕННЯ ХРИСТА - НАРЕЧЕНОГО СТОСОВНО ДО ЦЕРКВИ-НАРЕЧЕНОЇ. Це стає ясним й однозначним, коли таїнственну послугу Пресвятої Євхаристії, в якій свя­щеник діє "В ОСОБІ ХРИСТА", виконує чоловік. Те пояснення підтверджує повчання у Декларації "СЕ­РЕД ВИЗНАЧНІШИХ", опублікованій за дорученням Павла VI, щоб відповісти на питання, пов'язане із проблемою допущення жінок до священицького слу­жіння (50).

ДАР НАРЕЧЕНОЇ

27. Другий Ватиканський Собор відновив у Церкві свідомість універсальності священства. У Новому Союзі є тільки одна Жертва й один Священик: Христос. У цьому ЄДИНОМУ СВЯЩЕНСТВІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ УСІ ОХРЕЩЕНІ, як чоловіки, так і жінки, які повинні "відда­ти себе як жертву живу, святу, приємну Богові" (див. Рим. 12, 1) і повсюди свідчити про Христа, а тим, хто цього вимагає, давати звіт про їхню надію на вічне життя" (див. I Пт. 3, 15) (51). Та загальна участь у Христовій жертві, в якій Відкупитель віддав Отцеві весь світ, і, зокрема, людство, так вчиняє, що у Церкві всі є одним "царством священиків" (Одкр. 5, 10; див. I Пт. 2, 9), тобто беруть участь не тільки у священицькому, але також у пророчому й царському посланництві Христа-Месії. Ця участь, крім того, визна­чає органічну єдність Церкви, Божого Народу з Хри­стом. У ній проявляється разом з тим "велика тайна". З ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН: Наречена з'єднана із своїм Нареченим; з'єднана, бо живе Його життям, з'єдна­на, бо бере участь у його потрійному посланництві; з'єднана ТАКОЮ МІРОЮ, ЯКОЮ ВІДПОВІДАЄ "без­корисливим даром" самої себе на НЕВИМОВНИЙ ДАР ЛЮБОВІ НАРЕЧЕНОГО, Відкупителя світу. Це сто­сується всіх у Церкві, як жінок, так чоловіків, й, оче­видно, стосується також тих, які є учасниками "ієрархіч­ного священства" (52), котре має службовий харак­тер. В обсязі "великого таїнства" Христа й Церкви всі покликані, як наречена, відповісти даром свого життя на невимовний дар Христової любові, Який сам один, як Відкупитель світу, є Нареченим Церкви. У "царськім священстві", що є загальним, вислов­люється і дар Нареченої.

Це має ГРУНТОВНЕ ЗНАЧЕННЯ в розумінні Цер­кви у її властивій сутності, щоб не переносити до Церкви - навіть, якщо Вона є інституцією, що скла­дається з людей й включена в історію - такі критерії розуміння й оцінки, які не стосуються Її природи. Церква має свою "ієрархічну" структуру, однак вся ця структура є повністю підпорядкована СВЯТОСТІ Христових членів. А святість міряється "великим таїн­ством", в якому Наречена відповідає даром любові на дар Нареченого, вчиняючи це "у Святому Дусі", бо "любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний" (Рм. 5,5). Другий Ватиканський Со­бор, підтверджуючи навчання усієї церковної традиції, пригадав, що в ієрархії святості ЯКРАЗ "ЖІНКА", Марія з Назарету, є "первообразом" Церкви. Вона "випереджує" всіх на шляху до святості; в Її особі "Церква вже дійшла до досконалості, з-за якої є без плями й зморшки" (див. Еф. 5, 27). Тому можна сказати, що Церква є одночасно "Марійська" й "апо­стольсько-Петрова" (55).

В історії Церкви від її початку знаходимо імена не тільки чоловіків, але й численних жінок, для яких відповідь Нареченої на відкупительну любов Нарече­ного досягла повноти свого вияву. Першими були жінки, які особисто зустріли Христа і пішли за Ним після Його відходу, "тривали разом з апостолами на молитві" в Єрусалимській світлиці аж до дня П'ятидесятниці. Того дня Святий Дух промовив через "синів і дочок" Божого Народу, довершуючи провіщення про­рока Йоіла (див. Діян. 2, 17). Ці жінки, а після них й інші, БРАЛИ АКТИВНУ Й ВАЖЛИВУ УЧАСТЬ В ЖИТТІ ПЕРВІСНОЇ ЦЕРКВИ, у закладенні підвалин першої християнської громади і наступних спільнот ЗА ДОПОМОГОЮ СВОЇХ ХАРИЗМ ТА РІЗНОРІДНО­ГО СЛУЖІННЯ. Апостольські писання нагадують їхні імена: Фува, "служителька Церкви в Кенхреях" (див. Рм. 16, 1), Прискула з чоловіком Акилою (див. 2 Тим. 4, 19), Еводія й Синтиха (див. Фл. 4, 2), Марія, Трифена, Персіда, Трифоса (див. Рм. 16, 6. 12). Апостол говорить про їхні "труди" для Христа, а оті "труди" означають різні ділянки апостольського слу­жіння Церкві, починаючи від "домашньої церкви". В ній-бо "справжня віра" переходить від матері до дітей, внуків, як це, власне, здійснилось у домі Тимотея (див. 2 Тм. 1, 5).

І це повторюється протягом віків від покоління до покоління. Бо Церква, захищаючи гідність жінки та її покликання, виявляє шану й вдячність тим, хто вірний Євангелію, хто за будь-яких часів брав участь в апос­тольському посланництві всього Божого Народу. Тут мова йде про святих мучениць, дів, матерів сімей, які відважно свідчили про свою віру, а виховуючи своїх дітей в дусі Євангелія, передавали їм віру й традицію Церкви.

У кожній епосі й кожній країні знаходимо числен­них "досконалих" жінок (див. Прип. 31, 10), які, не­зважаючи на переслідування, труднощі й дискримі­нації, брали участь у посланництві Церкви. Вистачить згадати тут найвідоміших, як наприклад: Моніку, матір Августина, Мокрину, Ольгу з Києва, Матильду з Тос­кани, Ядвигу зі Шлезії й Ядвигу з Кракова, Єлизавету з Турингії, Бригіду зі Швеції, Жанну Д’Арк, Розу з Ліми, Єлизавету Сетон та Марію Ворд. Свідчення і діла християнських жінок мали великий вплив і на життя Церкви, і на розвиток суспільства. Також під час дошкульних суспільних дискримінацій святі жінки діяли "на вільний лад", опираючись на свою єдність з Христом. Про таке єднання з Богом й свободу, закорінену в Бозі, свідчить, наприклад, велике діло Святої Катерини зі Сієни в житті Церкви й Святої Терези від Ісуса в монашому житті.

І в наш час Церква не перестає збагачуватись чис­ленними свідченнями жінок, які здійснюють своє по­кликання до святості. Святі жінки є уособленням іде­алу жіночості, але вони є також зразком для всіх християн, зразком "НАСЛІДУВАННЯ ХРИСТА", при­кладом, як Наречена повинна відповідати любов'ю на любов нареченого.

Примітки

48.   Пор. наприклад: Ос. 1, 2; 2, 16-18; Єр. 2, 2; Єз. 16, 8; Іс. 50, 1; 5, 5-8.

49.    Пор. Кол. 3, 18; 1 Пт. 3, 1-6; Тим. 2, 4-5; Еф. 5, 22­24; і Кор. 11, 3-16; 14, 33-35; I Тм. 2, 11-15.

50.    Конг. Науки Віри, Декларація на тему допущення жінок до священичого служіння "Між найвизначнішими" (15.10.1976): ААС 69 (1977), 98­116.

51.    Пор. Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву, СВІТЛО НАРОДІВ, 10.

52.    Там же, 10.

53.    Пор. там же, 18-29.

54.    Пор. там же, 65; пор. Енц. МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ, 2-6; п.м. 362-367.

55. "Цей МАРІЙСЬКИЙ Профіль є для Церкви також - а може навіть і більше - істотним й характернішим як глибоко з ним пов'язаний профіль Апостольський і Петровий, ... Марійський вимір Церкви випереджує Петровий вимір, хоч є з ним стисло зв'язаний і доповнюючий. Пречиста всіх випереджує, і навіть самого Петра й Апостолів: це діється не тільки тому, що Петро й Апостоли в грішному стані входять в склад "Церкви святої з грішників", але також тому, що єдиною метою їхнього потрійного УРЯДУ є побудова Церкви за ідеалом святості, якої Пресвята Діва Марія є первісним зразком і прикладом. Як це слушно зазначив один із сучасних теологів, "Пресвята Діва Марія є "Королевою Апостолів", але не бажає для себе апостольської влади. Її влада є іншою і більшою" (Г.У. Фон Балтазар, Neue Klarstellungen, і переклад Мілан, 1980 р., ст. 181); пор. Іван Павло II, Промова до Колегії Кардиналів і членів Римської Курії, 22.12.1987 р.: Осерваторе Романо, 23.12.1987 р.

VIII. НАЙБІЛЬШОЮ Є ЛЮБОВ

ПЕРЕД ОБЛИЧЧЯМ ЗМІН

28. "Церква вірить, що ХРИСТОС, Який помер і воскрес за всіх, МОЖЕ ДАТИ ЛЮДИНІ ЧЕРЕЗ СВО­ГО ДУХА СВІТЛО І СИЛУ, щоб могла вона відповісти своєму найвищому покликанню" (56). Ці слова душпастирської Конституції "РАДІСТЬ І НАДІЯ" можемо застосувати до теми цих роздумів. Особливий заклик щодо гідності жінки та 17 покликання, властивен часові, в який живемо, може й повинно бути прийнятий у "світлі і силі", які Дух (Христа) дає людині; так само людині нашої епохи, багатої на численні пере­міни. Церква "вірить (...), що ключем, осередком і метою всієї людської історії є її Господь і Вчитель, і "СТВЕРДЖУЄ, що в усіх ПЕРЕМІНАХ Є БАГАТО ЧОГОСЬ ТАКОГО, ЩО Є НЕЗМІННЕ, І ЩО МАЄ СВОЮ ОСНОВУ В ХРИСТІ, Який є той самий вчора, сьо­годні і навіки" (57).

Цими словами Конституція про Церкву в сучас­ному світі вказує нам шлях, яким маємо ступати у сповнюванні завдань, пов'язаних із гідністю жінки та її покликанням, на тлі перемін, знаменних для наших часів. Такі переміни можемо зустріти в правильній і достатній спосіб тільки ПОВЕРТАЮЧИСЬ до основ, що знаходяться у Христі, до тих ПРАВД І ДО ТИХ ЦІННОСТЕЙ НЕЗМІННИХ, "вірним свідком" (див. Одкр. 1, 5) й Вчителем яких залишається Він сам. Іншого роду поведінка привела б до сумнівних ре­зультатів, ба, навіть помилкових й обманливих.

ГІДНІСТЬ ЖІНКИ Й ПОРЯДОК ЛЮБОВІ

29. Попередньо наведений текст з ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН (5, 21-33), в якому взаємини між Христом і Церквою представлені як зв'язок між Нареченим й Нареченою, посилається одночасно на встановлення подружжя, згідно із словами КНИГИ БУТТЯ (див. 2, 24). Він з'єднує правду про подружжя, як первісну тайну, із створенням чоловіка й жінки на образ і подобу Божу (див. Бут. 1, 27; 5, 1). Завдяки тому знаменному зіставленню у ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН наби­рає повної виразності ТЕ, ЩО ВИРІШУЄ ГІДНІСТЬ ЖІНКИ, ЯК В ОЧАХ БОГА, Сотворителя й Відкупите-ля, ТАК В ОЧАХ ЛЮДИНИ: чоловіка й жінки. На основі споконвічного Божого задуму жінка є тією, в якій знаходить перше укорінен­ня порядок любові у створеному світі осіб. Порядок любові належить до внутрішнього життя самого Бога, до триєдиного життя. У внутрішньому житті Бога Свя­тий Дух є особистою іпостассю любові. Через Духа Дар нестворений, любов, стається даром для створе­них осіб. Ота ЛЮБОВ, ЩО Є ВІД БОГА, ПЕРЕДАЄТЬ­СЯ ІСТОТІ: "Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний" (Рм. 5, 5).

Покликання до життя жінки поруч з чоловіком ("поміч, відповідну для нього") (Бут. 2, 18) у "єдності двох" творить у видимому світі створінь особливі умови, щоб "любов Бога була влита в серця" істот, ство­рених на Його образ. Якщо автор ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН називає Христа Нареченим, а Церкву Нарече­ною, то такою аналогією він посередньо підтверджує ПРАВДУ ПРО ЖІНКУ ЯК НАРЕЧЕНУ. Наречений - це той, хто любить. Наречена є люблена: ЦЕ ТА, ЩО ЗАЗНАЄ ЛЮБОВІ, ЩОБ ЛЮБИТИ ЗІ СВОГО БОКУ.

Запис у КНИЗІ БУТТЯ - прочитаний у світлі сим­волу наречених З ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН - дозволяє нам зрозуміти ту правду, яка належним чином, здаєть­ся, вирішує питання про гідність жінки й, як наслідок, також питання про її покликання: ГІДНІСТЬ ЖІНКИ МІРЯЄТЬСЯ ПОРЯДКОМ ЛЮБОВІ, що в суті є поряд­ком справедливості й любові (58).

Тільки особа може любити й тільки особа може бути любленою. Те підтвердження має, насамперед, онтологічний характер, з якого потім виникає підтвер­дження етичного характеру. Любов є онтологічною й етичною вимогою особи. Особа мусить бути любле­на, бо тільки любов відповідає тому, чим є особа. Так тлумачиться ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ, відома вже у Старому Завіті (див. Второзак. 6, 5; Левіт 19, 18) і поставлена Христом в самому центрі Євангельського "ЕТОСУ" (див. Мт. 22, 36-40; Мр. 12, 28-34). Так також пояснюється ота ПЕРШІСТЬ ЛЮБОВІ, якій да­ють вираз Павлові слова у ПЕРШОМУ ЛИСТІ ДО КОРІНТЯН: "найбільша з них - любов" (див. I Кор. 13, 13).

Якщо не звернемося до цього порядку й цієї пер­шості, то не можемо дати повної й задовільної відповіді на питання про гідність жінки та її покликан­ня. Коли ж говоримо, що жінка - це та, яка сприймає любов, щоб у свою чергу любити, не маємо на думці тільки, або насамперед, особливий уклад подружніх взаємин. Маємо на думці щось більш всесвітнє, ос­новане самим фактом буття жінкою у сукупності міжособових взаємин, які на різний лад укладають співжиття й співпрацю між особами, чоловіками й жінками. У цьому контексті, широкому й різнорідному, ЖІНКА ПРЕДСТАВЛЯЄ ОСОБЛИВУ ЦІННІСТЬ ЯК ЛЮДСЬКА ОСОБА, й, одночасно, як конкретна людська особа, з огляду на свою жіночість. Це стосується всіх жінок загалом і кожної з них зокрема, незалежно від куль­турних умов, в яких перебуває, або духовних; психіч­них чи тілесних властивостей, як, наприклад, вік, ос­віта, здоров'я, праця, стан одруження чи неодруження.

Текст ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН дозволяє нам думати про певного роду особливе "пророкування" щодо жінки в її жіночості. Аналогія про Нареченого й На­речену говорить про любов, якою є люблена Богом у Христі кожна людина, кожний чоловік і жінка. Од­нак в контексті біблійної аналогії й на основі внутрі­шньої логіки власне жінка стає виразителькою тієї правди для всіх: наречена. Оця "пророча" характери­стика жінки в її жіночості знаходить свій найвищий прояв у Діві Богородиці. Стосовно Неї виявлено най­повнішим і найбезпосереднішим чином стислий зв'я­зок цього укладу любові, що приходить у світ людей через Жінку, зі Святим Духом. Під час Благовіщеня П. Д. Марія чує: "Дух Святий зійде на тебе" (Лк. 1, 35).

СВІДОМІСТЬ ПОСЛАННИЦТВА

30. Гідність жінки інтимно пов'язана з любов'ю, якої вона заслуговує з огляду на її жіночість, й одно­часно З ЛЮБОВ'Ю, ЯКОЮ ВОНА В СВОЮ ЧЕРГУ ОБДАРОВУЄ. Так є підтверджена правда про особу й про любов. Що стосується правди особи, до треба тут ще раз послатись на Другий Ватиканський Собор: "Людина, яка є створінням на землі, яке Бог створив задля Нього самого, не може повністю віднайти себе, як тільки через щиру самопосвяту" (59). Це стосуєть­ся кожної людини, як особи, створеної на образ Божий, як чоловіка, так і жінки. Те підтвердження онтологічного характеру, що тут міститься, вказує на етичний вимір покликання особи. ЖІНКА НЕ МОЖЕ ВІДНАЙТИ СЕБЕ САМОЇ ІНАКШЕ, ЯК ТІЛЬКИ ОБ­ДАРОВУЮЧИ ЛЮБОВ'Ю ІНШИХ.

Від "початку" жінка - так само як чоловік, - була створена й поставлена Богом якраз у цьому порядку любові. Гріх на початку не знищив цього порядку, не перекреслив його безповоротно. Про це свідчать біблійні слова Протоєвангелія (див. Бут. 3, 15). У нинішніх роздумах ми звернули увагу на ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ "ЖІНКИ" у цьому ключовому тексті Об'явлен­ня. Крім цього, треба підкреслити, що та сама жінка, яка виростає до біблійного "прикладу", знаходиться такою в есхатологічній перспективі світу й людини, що висловлена в ОБ'ЯВЛЕННІ (60). Є вона - "жінка, одягнена в сонце", і місяць під стопами її, а на голові її" вінець із дванадцяти зірок (див. Об'яв. 12, 1). Можна сказати: "жінка" космічного виміру, на вимір усього діла створення. Разом з тим, вона страждає "від по­туг пологових та болю родження" (Об'яв. 12, 2), як Єва - "мати всіх живих" (Бут. 3, 20). Страждає також, бо "перед жінкою, яка має родити" (див. Об'яв. 12, 4), стоїть "дракон великий, змій стародавній" (Об'яв. 12, 9), вже відомий у Протоєвангелії: Лихий, "батько лжі" й гріха (див. I Ів. 8, 4). І ось "стародавній змій" хоче пожерти "дитя". Якщо бачимо у цьому тексті відлуння Євангелія дитинства (див. Мт. 2, 13. 16), можемо думати, що у біблійному прикладі "жінки" вписана - від самого початку аж до кінця історії - боротьба проти зла й Лукавого. Це також боротьба за ЛЮДИНУ, ЗА її СПРАВЖНЄ ДОБРО, ЗА її СПА­СІННЯ. Чи не хоче сказати нам Біблія, що власне у "жінці", Єві-Марії, історія втілила драматичну бороть­бу за кожну людину - боротьбу за її глибинне "так" або "ні" Богові й Його споконвічному задумові щодо людини?

Якщо гідність жінки свідчить про любов, якої вона зазнає, щоб зі свого боку любити, біблійний при­клад "жінки", здається, показує, ЯКИМ Є СПРАВЖНІЙ ПОРЯДОК ЛЮБОВІ, ЩО СТАНОВИТЬ ПОКЛИКАН­НЯ ЖІНКИ. Йдеться тут про покликання в, можна сказати, всесвітньому значенні, що в свою чергу кон­кретизується на численні "покликання" жінки у Церкві й у світі.

Моральна сила жінки, її духовна сила пов'язується із усвідомленням, ЩО БОГ ЯКИМСЬ ОСОБЛИ­ВИМ ЧИНОМ ДОВІРИВ ЇЙ ЛЮДИНУ, людську істо­ту. Очевидно, Бог доручає кожну людину всім і кож­ному. Однак, ця довіра стосується особливо жінки, якраз з огляду на її жіночість, що випливає, зокрема, з її покликання. Завдяки цьому усвідомленню і цій довірі мораль­на сила жінки виявляється у численних жіночих по­статях із Старого Завіту, за часів Христа, під час на­ступних епох, аж до наших часів.

ЖІНКА Є СИЛЬНОЮ ЧЕРЕЗ УСВІДОМЛЕННЯ ДОВІРИ, сильною, тому що Бог "довіряє їй людину" завжди і всюди, навіть в умовах суспільного прини­ження, в якому вона може знаходитись. Усвідомлення цього і ця значимість покликання говорить жінці про гідність, яку вона отримує від самого Бога. І це дає їй силу і скріплює її покликання. Таким чином, "досконала жінка" стає незамінною підтримкою й джерелом духовної сили для інших, які відчувають у ній велику енергію духу. Власне таким "досконалим жінкам" багато завдячують їхні сім'ї, а іноді й цілі народи.

У наш час успіхи техніки й науки дозволяють осяг­нути небувалий досі матеріальний добробут, що, на жаль, сприяє одним, а інших веде у недолю. Таким чином, цей односторонній поступ може довести до поступового ЗНИКНЕННЯ СПІВЧУТТЯ ДО БЛИЖНЬ­ОГО, ДО ЦЬОГО, ЩО Є СУТТЄВО ЛЮДСЬКИМ. З цього приводу, зокрема в наші дні, ОЧІКУЮТЬ ПРО­ЯВУ ТОГО "ГЕНІЯ" ЖІНКИ, що запевнив би оте співчут­тя до людини за будь-яких обставин: саме тому, що це людина! І ще тому, що "найбільшою є любов".

Отож уважні роздуми над біблійним прикладом "жінки", починаючи з КНИГИ БУТТЯ аж до Об'яв­лення, підтверджують, у чому полягає гідність і по­кликання жінки і те, що в них є незмінне і ніколи не втрачає своєї значимості, бо має "свою основу в Христі, який є той самий вчора, сьогодні і навіки" (61). Якщо людина є особливим чином довірена Бо­гом жінці, то чи не означає це того, що від неї ХРИ­СТОС ОЧІКУЄ ЗАВЕРШЕННЯ ТОГО "ЦАРСЬКОГО СВЯЩЕНСТВА" (I Пт. 2, 9), що є тим багатством, яким Він обдарував чоловіка? Цю саму спадщину Христос, найвищий й єдиний Священик Нового й Вічного Союзу, як Наречений Церкви, безупинно підчиняє Отцеві за посередництвом Святого Духа, щоб Бог був "усім в усьому" (I Кор. 15, 28) (62).

Лише тоді матиме остаточне завершення та прав­да, що "найбільшою є любов" (I Кор. 13, 13).

Примітки

56. Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ Й НАДІЯ, 10.

57. Там же, 10.

58. Пор. св. Августин, Про Тройцю, Л. VIII, VII, 10-X, 14; ССЛ 50, 284-291.

59. Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ І НАДІЯ, 24.

60. Пор. додаток до творів св. Амвросія, На Одкр. IV, 3-4: ПЛ 17, 676; Псевдо. Августин, Проповідь про симв. до катех., IV: ПЛ 40, 661.

61. Собор Ват. II, душп. конст. про Церкву у сучасному світі, РАДІСТЬ Й НАДІЯ, 10.

62. Пор. Собор Всел. Ват. II, душп. конст. про Церкву, СВІТЛО НАРОДІВ, 36.