Середа, 09 жовтня 2013, 00:39

Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через темний небезпечний ліс. Раптом із хащів, із грізним риком, перед ними вискочив величезний ведмідь. Один із хлопців, перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався поміж гілками. Другому не вдалося накивати п'ятами. Побачивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав зі себе мертвого. Хлопець - бо знав, що ведмеді не їдять мертвеччини.

Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затримував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов.

Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга:

- I що тобі шепотів ведмідь на вухо?

- Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з приятелями, які, замість допомогти у небезпеці, дають драла.

Любов вимагає забути про себе, вимагає довіри, що сяє, але не осліплює, вимагає цілковитої самовіддачі. Доведеться заплатити за всі невимовлені слова, за знехтувані почуття, за безсонні ночі.

Треба буде врешті здати собі справу з наших страхів і нашої скупості, що роблять неможливим справжнє почуття, із засліплення г пихи, що не дають нам злетіти.

Треба буде усвідомити собі усі наші нездійснені жести, наші сльози, які ми мовчки ковтали, любов, якою ми нікого не зігріли, наші невиконані обіцянки і наш утрачений час.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро