Субота, 22 червня 2013, 20:37

У 2000 році в часі святкування Світового дня молоді у Римі мені пощастило побувати на аудієнції в Папи Римського Івана Павла ІІ у літній папській резиденції в Кастель-Гандольфо. Це була зустріч із польською мо­лоддю, із месою в латинському обряді, з привітальним словом Папи і короткою можливістю зробити фото на пам’ять. Коли черга дійшла до нашої маленької груп­ки, Папа відразу розпізнав нашу мову і у відповідь теж звернувся українською, — це було надзвичайно.

Вже не пам’ятаю дослівно тієї розмови, лише те, що ми дружно запрошували Папу відвідати Україну, на що він смутно хитав головою, оскільки політичні обста­вини тоді складались не на користь такого візиту. По­благословив кожного з нас і на згадку розпорядився подарувати нам пам’ятні медальйони. Ця зустріч на­завжди залишилась в моєму серці світлим спогадом. Розмова, хоч і коротка, була легкою та спокійною, наче ми були близькими родичами або просто давно зна­лись — без пафосного офіціозу, протокольної поведін­ки, просто як з добрим батьком.

Якби мені хто за день до тієї зустрічі сказав, що на­ступного дня Святіший Отець покладе свою руку мені на голову — не повірила б. Якби хтось після тієї зустрі­чі сказав, що менше аніж за рік знову так само близько бачитиму його, але вже в Україні — теж піддала б ве­ликому сумніву. Очевидно Господеві було угодно, щоб Папа таки відвідав нашу країну, і це була дійсно подія року, якщо й не десятиліття.

Цього разу я була серед рідної молоді церкви на Ас­кольдовій могилі, ми мали почесну місію — зустріти Папу з літака в Борисполі. Тут уже все було дуже стро­го офіційно з похвилинним розписаним протоколом. Великого гостя зустрічали на державному рівні Пре­зидент України Леонід Кучма та багато «мужів у кра­ватках». Ми ж з прапорцями стояли за периметром, що охоронявся і тільки могли виголошувати радісні вітання. Але та зустріч пішла трохи поза сценарієм, коли Папу після офіційних привітів до мікрофону під­бігли діти привітати квітами, нам, кільком дорослим «дітям», теж дозволили пройти на червоний килим. Радість та захоплення від тієї зустрічі годі й описати, найменші дряпались до Понтифіка на колінах, а кожен хотів почути, що шепотів з посмішкою Папа тій малечі у вушка. І знову тільки відчуття теплоти і любові, без жодного остраху.

Потім була Божественна Літургія на «Чайці», пере­їзд до Львова, Сихів, іподром, зустрічі, спільні бого­служіння, молитви, проповіді — щаслива пора, котра безумовно прокинула Україну, вдихнула Божої благо­даті у серце кожного, хто тоді бодай краєм вуха захотів послухати просте, але таке живе Слово

Світлана Заяць, парафіянка, інженер, для «Оранти»