Вівторок, 04 червня 2013, 23:50

Дитину, що мешкала у долині, страшенно вабила гори, що виднілися ген-ген на обрії.

Вкриті синюватою паволокою, спрямовані у небо, вони здавалися хлопчині райським куточком, напротивагу до сірої землі, на якій мешкав.

Коли хлопець виріс і став чоловіком, він таки рушив на поклик, маючи намір добратися до того чарівного місця.

Подорож тривала довго, через яри та долини.

Виснажений важкою дорогою, чоловік урешті видерся на вершину гори. Однак, глибоко розчарований, побачив, що гори насправді не голубі, а сірі і дикі – безладно нагромаджене каміняччя. Видовище це було аж ніяк не краще від місцини, яку він покинув. Та враз на обрії він уздрів ще одні гори – синьо-фіялкові, осяяні золотавими променями.

Чоловік знову подався у мандрівку. Треба було немало часу, аби до них добратися. Але й там, коли він підходив ближче, авреоля із блавату зникала і перед мандрівцем залишалися сірі скелі і випалена трава. Та овид знову явив йому щось блакитно – рожеве. Чоловік далі рушив у дорогу … І завжди на нього чекало розчарування: коли доходив до нової землі, вона виявлялася суворою, висохлою і сіркою.

Лиш сягнувши старости, чоловік нарешті зрозумів, що його пошукати марні; він постановив повернутися назад – туди, звідки вирушав у далеку мандрівку.

Усі краї, які він колись полишив, тепер здавалися йому небесно-блакитними, осяяними дивовижним золотавим світлом.

«Цей день почався погано, і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радости. Раптом я почула голос, що долинав з передньої частини автобуса: «А правда, гарний день?»

Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі усі пасажири вже визирали через автобусні віконці. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.

Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами пробираючись до виходу, я побачила нашого «провідника». Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, в темних окулярах. Він тримав перед собою палицю… Чоловік був незрячим.

Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, - світ, усе-таки, чудовий.

Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла дочекатися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами: «Гарний нині день, правда?»

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро