Неділя, 28 квітня 2013, 20:26

У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і щось слухав.

Здивований місіонер запитав його:

— Що ти робиш?

Бедуїн підвівся і відповів:

Слухаю… як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком…

Як хочеш,
щоб я говорила про Нього?
Нічого не можу сказати словами.
Маю жити Ним —
от і все.
Я хотіла б гукати Його,
хотіла б шпурляти Його
всім у лице…
Байдужість, презирство,
гнів, які відчуваю,
коли їду в автобусі,
я хотіла б знищити назавжди. Але знаю, що Він існує
в обличчях чоловіків і жінок,
котрі живуть
простим життям
і знають, що усміхом і блиском очей
можна засвітити зірку
в серці дитини,
убогого,
престарілого.
Ці всі зірки,
розкидані по світі,
колись
обіймуть Всесвіт.
I у вогні любові й радості
засвітиться Боже обличчя
задля доброти декого.
Їм я довіряю,
і хочу наслідувати їх.
Вірю в них.
Вірю, що зацвіте пустеля.

(Анна, 18 років)

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро