Божевільне мiсто (16 лютого)
Субота, 16 лютого 2013, 01:35
В одному маленькому містечку, яке нічим не вирізнялося серед інших, траплялися дуже дивні речі.
Діти забували виконувати уроки, дорослі, йдучи спати, не пам'ятали, що треба зняти взуття, на вулиці ніхто ні з ким не вітався.
Двері церкви були наглухо забиті. Мовчали дзвони, ніхто не вмів молитися.
Якось у понеділок зранку учитель запитав учнів:
- Чому ви вчора не прийшли до школи?
- Але ж учора була неділя! - відповіли учні. - А в неділю нема уроків.
- Чому? - здивувався учитель.
Учні, однак, не змогли відповісти на це питання.
Надходило Різдво.
"Чому люди співають такі чудові пісні? Чи тому, що на ялинці горять свічки?"
І на це питання ніхто не знав відповіді.
Двоє друзів посварилися, вони так сильно лаялися, що аж охрипли.
- Тепер у мене вже не має жодного приятеля, - гірко констатував наступного дня один із них. Він не знав, як йому жити далі.
Містечко ставало щораз сірішим і сумнішим, а люди - егоїстичнішими і сварливішими.
- Здається ми про щось забули! - твердили всі в один голос.
Одного дня поміж дахами будинків кружляв дуже сильний вітер - такий сильний, що аж розгойдав церковні дзвони. А найменший дзвін навіть легенько вдарив, і почувся його мелодійний благовіст.
Раптом усі люди зупинилися і глянули вгору. Тоді один чоловік вигукнув:
- Я знаю: ми забули про Бога!
Якщо на світі є хоч трохи надії, то тільки тому, що в ньому ще звучить Боже ім’я. Мільйони і мільйони людей звіряють цьому імені радощі і смуток свого життя. Це єдине ім’я, що взяло на себе тягар людськости і здатне надати всьому сенс.
Тому ми не можемо дозволити собі жити не вимовляючи – з пошаною і довірою – це Ім’я.
«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012 (с) Бруно Ферреро