Неділя, 27 січня 2013, 22:30

Одна історія, яку Вчитель розповів своїм учням для того, аби ті зрозуміли, яку шкоду може принести духовно багатим людям прив’язаність до нікчемних речей.

Якось селянин проїзджав верхи повз гору. Він нагодився саме тоді, коли в горі відкривався вхід до печери, де зберігалися незліченні скарби, і кожен, хто хотів, міг взяти собі скільки завгодно золота і самоцвітів. Селянин увійшов досередини і почав квапливо набивати коштовностями сумки, приторочені до сідла на його мулі. Він добре пам’ятав легенду, в якій говорилося, що печера відкривається на дуже короткий час.

Торби було напхано по саму зав’язку, і селянин вже виходив, дякуючи долі за такий чудовий дарунок, коли зненацька пригадав собі, що залишив у печері кийка. Він повернувся і кинувся назад. Та саме в ту мить, коли він знову ввійшов усередину, вхід до печери зачинився. З тих пір його ніколи більше не бачили. Прочекавши рік чи два, родичі й друзі селянина продали коштовності, які знайшли в торбах на ослі, і розбагатіли завдяки щасливому випадку, що трапився з їхнім безталанним односельцем.

Коли горобець будує собі на дереві гніздо, то займає не більше однієї гілки.

Коли олень приходить до річки вгамувати спрагу, то випиває не більше, ніж може вмістити його шлунок.

Ми збираємо речі, бо маємо порожні серця.

Із книги Ентоні де Мелло, "Молитва жаби"