Субота, 02 червня 2012, 21:18

Заповіт. Заповітне слово… Воно має особливу енергетичну силу, силу промовляння вустами роду, до якого ти належиш. Заповітне слово неможливо прирівняти до жодного іншого, оскільки воно містить в собі не лише інформаційну, комунікативну складову, але й виступає могутнім засобом духовного єднання людини зі своїми предками  та нащадками. У заповіті сконцентровано дороговказ  заповідача на майбутнє, окреслено шляхи та життєві орієнтири для інших людей.

Заповіт в етимологічному сенсі є поняттям досить багатовимірним, оскільки є заповіт майновий (матеріальний) та моральний (духовний). Коли ми говоримо про матеріальний заповіт, то мова йде про передачу власності в спадок від заповідача до іншої людини. Натомість моральний заповіт передбачає  надання духовних, аксіологічних настанов та побажань, адресованих сучасникам та прийдешнім поколінням.

Традиційно коли мова йде про матеріальний  заповіт, то згадується спадкування власності від покоління до покоління, наприклад від  батьків  до дітей. З таким заповітом зустрічається практично кожна родина, члени якої отримують у спадок за заповітом дароване їм майно або ж іншу форму власності. Даний вид заповітного розпорядження обумовлюється законодавчим чином і підкріплюється відповідними статтями Цивільного Кодексу України (глава 85, статті 1233- 1257).  Майновий заповіт має видатну і довгу історію, адже перші, законодавчим чином оформлені майнові заповіти,  корінням своїм сягають часів заснування Київської Русі. Яскравим прикладом такого заповіту може слугувати передсмертна воля видатного князя Київської Русі Ярослава Мудрого в 1054 р. «Повість временних літ» оповідає, що батько закликав синів жити у мирі й злагоді. Далі він мовив:

«Ось я доручаю замінити мене на столі (престолі) в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухалися мене, хай він замінить вам мене; а Святославу даю Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир (Волинський), а В’ячеславу — Смоленськ».

У цьому заповіті в головному мова йшла про розподіл земель Київської Русі поміж синами для мудрого володарювання ними. Натомість історія повчально засвідчує і доводить той факт, що досить часто настанова та дороговказ заповідачів (спадкоємців) не дотримується спадкоємцями і підтвердженням цьому виступають не лише заможні спадкоємці князів та королів, а й спадкоємці людей люди, далеких від величезних статків. Суперечки поміж спадкоємцями найчастіше всередині родини спричинюють до погіршення відносин між рідними людьми, досить часто – до остаточного розриву  і відречення тим самим від заповітного слова батька-матері. Такі випадки не є, на жаль, поодинокими і саме вони здатні руйнувати людські відносини  та руйнувати фундамент невмирущості певної нації –в єдності міцну родину!

Тобто в певному сенсі можна стверджувати, що майновий заповіт окрім свого прямого значення – оформлення права власності – несе в собі й потужний заряд духовності, батьківської настанови для своїх нащадків, тобто виступає водночас і моральним заповітом для рідних та близьких людей.

Моральний заповіт як інша друга форма заповітного слова містить в собі головним чином ідею, яка має бути трансльованою до певної аудиторії , на адресу якої він і складається. Зазвичай такий заповіт складають визначні постаті свого часу – видатні державні, громадські та культурні діячі, люди слова, мистецтва, національного духу,  тобто ті, що зробили  свій вагомий внесок в історію та розвиток людської цивілізації в цілому та своєї Батьківщини зокрема.

Досить часто моральний заповіт представляється у вигляді заклику до певних дій, поведінки, або ж повчання, перестороги. На мій погляд, для складання такого заповіту людина має бути достатньо визрілою, тобто вона має отримати на це моральне право сама перед собою та перед іншими людьми, право, заслужене її особистим прикладом життя та рівнем її духовного і ментального злету. В історії можна віднайти велику кількість достойників, які залишили свій моральний заповіт прийдешнім поколінням і запорукою їхнього права на його складання та проголошення виступає саме їхня по життєва діяльність та заглибленість у проблеми своєї нації та людства в цілому. Для прикладу хотілося б навести заповіти князя Володимира Мономаха, княгині Ольги, Папи Римського Івана Павла ІІ, Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого, Івана Франка, Олени Теліги, Матері Терези -  і це лише кілька імен, гідних бути незабутими та пошановуваними  нашими сучасниками та прийдешніми поколіннями. Навіки вкарбованим у серця українців має бути дороговказ, подарований нам Т. Г.Шевченко  - «Заповіт», уривок з якого хотілося б тут навести:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою, злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом/янути

Незлим тихим словом.

До заповітного слова не можна відноситися поверхнево та легковажно, адже той контекст, в якому воно складалося є ментально та духовно насиченим, незалежно від того, майновий цей заповіт чи моральний. По суті своїй, заповіт є настільки глибоко вкоріненим в суспільну звичаєву дійсність артефактом, що він здатний підтримувати не лише підвалини існування певної конкретної людини чи громадянина, а й виконувати соціальну місію мірила  ціннісного етичного  зростання  та розвитку будь-якого суспільства. А оскільки саме людина й виступає творцем культури свого життя та майбутнього, то вона має з належною гідністю та повагою, в пошані та вдячності відноситися до заповітного слова достойного…

Мар'яна Колотило, «Оранта»