Вівторок, 22 лютого 2011, 11:53

Всесвіт шляхетности: Вадим Бородін.

 

Розтерзаний. «Закатаний». Убитий.

В круту, –  безоднями, – моє ти ГОРЕ й досі…

Стоїть у головах закутий вітер

І рве в подоли твою мертву осінь.

 

Ти – висота, жертовна і глибока.

Козацьким шпилем сни – в льодах – рожені.

Страшна печаль, злютована й жорстока.

Слова прощальні, криком,  – в   дощ, – блаженні.

 

На розкіш – зустріч. На вуаль – розлука.

Жовтнева варта мудрого вина.

Знаття господнє – чоловіча мука.

Очей безмежних сутність мовчазна.

 

Розтерзаний! «Закатаний»!! Убитий!!!

Що далі ти здіймаєшся до НЬОГО –

То більш дивує ВІН: які ТУТ діти –

Й щораз до тебе звужує дорогу.

Київ. Ніч. 14.12. 2010р.

 

Столичного архітектора Вадима Анатолійовича Бородіна не стало, як звідомили нам те офіційно, торішнім 18-м днем жовтня. За останні роки – а благословив ними у кращі засвіти море, та що море, – океан мистецького товариства, вперше, аж до самих печінок, відчув: сиротію. Заболіло! Вигребло, винесло зі своїх, уже, здавалось, навіки, замешканих світів до того далекого щирого  дитячого болю, – за яким у душі – пекельна пустка… Наче ти, ще бешкетним хлопчиськом, забрів, заблудивши зненацька поліськими хащами, в глуху самоту. Потому, потрохи-помалу оговтавшись, кинув у ніч розхристане: «Хлопці!!!» А там…

Перед цим, знову ж таки, 18-го, тільки липня, одійшов ТУДИ, з  викричаною-вихарканою «Сталінкою», добротний густий прозаїк Олесь Ульяненко.

…Раптовий серцевий напад. Київський морг на Петра Запорожця. Багатолюдна відправа в Михайлівському Золотоверховому. Далі – звична (сумовита тяглість традицій) 33-та дільниця на Байковому кладовищі. Домовина – вже довічна. Поруч Григора Тютюнника, Юрка Покальчука, Анатолія Погрібного… Дев’ять днів. Сороковини. Провели. Одійшло Десь вляглося. Десь іще тамується.

А тут…..

…Ще вчора, 17-го жовтня, Вадим був на українському радіо, мистецький канал «Культура» – світло говорив, згадуючи друга  поета Володимира Затуливітра. Ввечері – Олександрівська  лікарня, що на Бессарабці.  На ранок… – нема.  Знову ж таки, морг – на Мєчнікова. Парним числом – до спочилого тіла – троянди… Не в радість вони йому вже були, ба більше – може, десь і зайвиною: закололи й без того поранену душу. Млосно, моторошно. Як ніколи стало. Певно таки й направду: остерігатися треба не того, що десь там, далеко, або ж, – що маловірогідно чи й мовірно, а того, що тут, близько… Ось вона, непроминуща, з косою….  Потому – в машини. На Вадимову батьківщину – до Фастова.  Все сходу. Скупо. З-копита. Людські очі, затугою в нікуди – збентежені, зніяковілі – не розрадити. Благочестива відправа біля господи. Польський цвинтар. І – пам’ять…

Назад, дорогою до Києва, кожен по-своєму, мовчки, пом’янули.

Защеміло, попливло-згадалося…

На спомин, з іще недавньої минувшини, вийшли, здавалось, цілком звичайні речі, життєві пригоди-придибенціїї, прибираючи одразу ж  високої духовної ваги…

Спам’яталася, в зимі, нічна кав’ярня, на Богдана Хмельницького – богемилось-думалося, тоді саме мені вельми добре писалося про Володимира Підпалого, одного з найталановитіших поетів шістдесятих…

Несподівано порвалось небо. Сніг лавиною став забирати землю. Вийшов у ніч. Раптом – Вадим, він мешкав поруч, на Володимирській, – працював головно ночами, – отож, час по час робив повітряну перерву… Присіли на «Золотих…», повагом, під шинку, пригубили морозний «Хлібний дар» – невзабарі мали їхати на могилу до Володимира Івановича – з   оглядин на таку поважну причину лагодили й планували. От се багате дійство і «накрив» – начебто знічев’я –  нічний наряд патрульно-постової служби. «Хлопці, у нас   позачергова виробнича нарада. Навпроти – продуктові ятки. Там – посуд. Долучайтеся.  Може, щось щось путнє й порадите», – припросив-не розгубився, як завжди, Бородін. Спрацювало. Українська міліція нас благословила – і на дорогу, і на добрі діла. Вже їдучи в Бучак, на базарі, в Українці (там зазвичай скуповувались і брали щось до столу), Вадим, торгуючись,  почув позахмарну ціну на свіжину. «Труба українській економіці – ти, бач, навіть міліційне благословення не помогло», – кинув немовби жартома, але водночас якось розпачливо.

…Холодний, в долину, льох. Добротні бочки. Різкий, заправлений ячменем і сушкою, березовий сік. Смачнюща – небесною парою! – юшка, здоровенним  казаном горить. Вадим Бородін просто обожнював лаштувати гостину для друзів – власне любив і вмів це робити. Криниці з Божою, що ломить зуби, водою. Урочище Рожена. Бабина гора. Гребінець. Козацький шпиль. Бучацькі ручаї. Озера. Там його людська СУТЬ. Його чоловіче ПРАВО. Мецената і будівничого, Вадима Бородіна. Нарешті – літературно-меморіальний музей Володимира Затуливітра, що його заснував і директорував там, од 2003 року, Вадим Анатолійович.

«Дарував йому, буквально днями, свою «сьому» «ЛАДУ». Пам’ятаєш. Вона на нам прислужилися, коли Затуливітра ховали. В абсолюті робоча. На ходу.  Хай би була в Бучаку. Для діла. Чогось не взяв…», – засумував заслужений архітектор України Олександр Юрійович Андрєєв.

«Та ясна річ:  Бучак. Козацький шпиль… Там треба було. Там його все…», – зарезюмував напевне друг Вадима  Ігор Фармер, коли їхали на сорок днів, по Вадимовій смерті, у Фастів. Або принаймні на Байковому, подумалося мені. Та все було в руках, можна було, додав Вадимів  товариш і колєґа Володимир Савченко. Але на вислід – Фастів. Рідні. Рідна кров. І на те воля Божа…

Проте: як на мене, Вадим Бородін був гідний того, аби достойно попрощатися з ним  у  Будинку архітектора, на столичній вулиці Грінченка. Прожив! І заслужив на те!! А то дійшло до того, що: «Ви шо – в туалєт. А-а, ви к нєму… А шо он вобще постороіл?», – недбало прохопилася чергова на вахті, коли наступного дня,  спільно з менеджером Лілією Литевчук, зайшли до Спілки глянути в портретові Вадимові очі…

…Отож, принагідно, бодай пунктиром. Закінчивши архітектурний факультет Київського художнього інституту, Вадим Бородін  – у Київголовархітектурі, на  посаді архітектора, тоді Ленінського, нині Шевченківського району української столиці. За ним – реконструкції центральних столичних вулиць, Пасажу, Національної опери… Один із перших він став розбудовувати київські мансарди, літні і дитячі майданчики. Для свого міста, Фастова, розробив перспективну пропозицію реконструювати центральну площу… Назагал на цій землі живе повнокровним багатим життям чимало об’єктів, які художньо зладнала його талановита рука. Окрім цього, як художник, оформив не одну й не дві книжки у видавництвах «Дніпро» та «Молодь». На довершення – Вадим Анатолійович поновив видавничий центр «Бучак-Ирій», що його такого далекого й близького 1996 року заснував сам  Володимир Затуливітер. І в сув’язі з видавництвом «Задруга» видав одразу – одну по одній! – три поетичних Затуливітрових книжки, власноруч їх художньо оформивши. Це – «Четвертий із триптиха», «Чаша жертовна» (заголовне слово – Вадимове) і «Ненаписані пейзажі», що її написав і уклав у Бучаку літератор.

І, звичайно ж – і то в головах – літературно-меморіальний  комплекс поета…

Про нього наразі нам і підеться, позаяк 19 січня значимо щороку День Пам’яті Володимира Затуливітра. День Пам’яті, що до нього його володар і сподвижний ратай, Вадим Бородін, на жаль, не добув… Одначе тут, на землі,  – рідні, друзі, соратники. Отож, День Пам’яті, як і саме життя – БУДЕ.

Не переведеться…

«Я – вже земля. А вам ще треба неба…»

Володимир Затуливітер – український поет, філософ і  характерник – одійшов на той світ січнем 2003 року. Одійшов страшно і гірко. В замиканій, з вийнятим вікном, хаті, на долівці, знайшли ми неприродньо викручене, обпалене і знівечене тіло поета. Та й судмедексперти (їх ми тоді з Вадимом Анатолійовичем привезли з Черкас – у Каневі своїх чогось нема), що з ними лаштував поета в останню дорогу, з усіма властивим цим парафіям атрибутами, фахово проказали: не сам; помогли; і дуже. Чорний отруйний погар. Власне класична літературна смерть. Достеменно – «на чорний заказ», що  в Україні, на превеликий сором і біду, стало вже звичним ділом…

Ховали на Йордана. Останнє поетове пристанище так само ладналося непросто. Земля давалася трудно. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора.

…Бучак, що на Канівських горах. Біла достоту небесна аура. Висока, в найсвітлішому сенсі цього слова національна консервативна глибина. Ошатна біла на високій горі Хата – в традиціях, незворушних вивірених канонах. Ні цяти попсової дешевої «цивілізації». Столи, ліжко, лави. Все – в дереві, з теплом доброї людської руки. Піч. На стіні – кущ красолі. Образи. Шевченко – в розкішних українських рушниках. Розгорнута Біблія. На Матвея. Помережані поезією зшитки. Чітко виведений називний промінь – невідворотний, пророчий: «НЕНАПИСАНІ ПЕЙЗАЖІ». Таку назву дістала остання Затуливітрова збірка, що народилася в затишній оселі, в Бучаку – саме туди Володимир Іванович переїхав жити восени 2001 року. У Товаристві творчих ініціатив «Бучак» на території архітектурно-ландшафтного, історико-етнографічного культурного центру за концепцією «Всі віки», де й проводив архітектор Вадим Бородін, його радо й тепло прийняли. Власне переїзд мистця до Бучака не був випадковий: Середня Надніпрянщина давно вабила і прихиляла майстра до себе. Такі його коштовні поетичні злитки з книжок «ЗОРЯНА РЕЧОВИНА» як «Слайди на тлі багаття», «Лічба хвиль», «Глиняний черепочок, пробитий стрілою», «Трахтемирів» та «ПАМ’ЯТЬ ГЛИНИ» («Глибокий світ перекидька стоїть», «Пташині сутінки», «Диміли сині луки») – назавше лягли до скрині не лише нашого національного, а й планетарно-людського мистецького, культурного і філософського надбанку.

В Бучаку постала й проза: густа потужна «Діжа» та іронічні й водночас траґічні «Пастухи бджіл», а також добротний жмут нових небесних сонетів.

Уже по смерті Володимира Затуливітра в  хаті, де мешкав мистець, зродився музей. Нові експонати, свіжі факти-відомості з багатої і складної долі поета живили-доповнювали мистецьке осердя. Одначе недовгий час судилося йому радувати око гостей, друзів і товаришів: у ніч, з 21-го на 22 листопада 2004 року, саме на час постання Помаранчевої революції, зла рука пустила туди фатального півня: музей брутально, по-злодійські спалили, – таким самим робом, як і одібрано життя самому поетові, – лишивши перед людські очі саме печище.

Проте руки в Затуливітрових побратимів не опустилися: і надалі проводилися виїзні творчі вечори, – як у столичному Києві, так і Україною – зокрема в Сумах (місцевий університет, де навчався Володимир Іванович, гуманітарній гімназії), Великій Писарівці, у рідному селі поета, Яблучному, і, звичайно ж, у Бучаку: влітку, Володимирські поетичні читання, також, у день поховання, в зимі, на Водохрещу, і назагал тоді, коли душа попросить ЙОГО згадати. Постала й нова музейна хата. На вершину став правдиво – де-факто і де-юре – доброчинний фонд Володимира Затуливітра. Аби увічнити пам’ять про поета і надати чесний розголос його творчій спадщині. Зосібна, розбудувати і облаштувати чинний літературно-мистецький комплекс та науково-дослідний центр у селі Бучак, де поет жив і працював останні роки і де знайшла вічний спокій енерґія його неспокійної думки. Схвалили проєкт, що його розробили фахівці Товариства творчих спілок «Бучак», комітет Верховної Ради України з питань духовного відродження, Національна Спілка письменників України, Асоціація українських письменників, Всесвітня українська координаційна Рада та Міністерство культури та туризму України, погоджено також з Канівською районною держадміністрацією (Розпорядження №496, за 29 червня 2007 року). А безпосередньо за цією справою, спільно з Вадимом Бородіним, стояла і стоїть невтомна трудівниця Любов Василівна Снісар, голова благодійного фонду Володимира Затуливітра. Зроблене підважити і збагнути направду і напродиво важко.

Хоча тамтешні цивільні мародери не гамувалися – щонайменше тричі потому грабували маєтності. Чинилися брутальні перепони і молодому літературно-мистецькому Затуливітровому садові – аж до того, що акцію хотіли зірвати і замішати на крові. Господь милував – минулося: ситуацію вирівняли.

…Серединою позаторішнього листопада, в суботу, на прадавніх Канівських схилах меморіальний яблуневий САД таки постав – черкаська земля на честь видатного поета прийняла до себе 50 молодих саджанців.  Вадим Бородін, хай земля тобі, друже, буде пером, особисто придбав їх у Мліївському розсаднику, аби оживити землю і власне саму поетову душу…

Зібралося чисельне товариство. Видатні діячі культури і мистецтва: прозаїк і кіносценарист Василь Портяк, художник і видавець Олег Коспа, публіцист Людмила Коханець, кінорежисер, лауреат Національної премії імені  Тараса Шевченка Михайло Ткачук, провідник орґанізації «Зелений світ» Сергій Федоринчик, поет і перекладач Михайло Григорів, станковий художник-графік Віктор Бариба, викладач музики Ганна Бородіна, музична команда «ЙО-гурт», жіноче пісенне тріо «Лелія»… Посадові особи з Канева – перший заступник голови районної держадміністрації Віра Косенко та завідувач відділу культури і туризму РДА Олександра Прошак…

Також місцеві жителі та численні гості з Черкащини, Сумщини, Чернівського краю, Київщини. Був традиційний куліш, звучало поетичне слово зі спорудженої заздалегідь сцени, поминальними цятами згадували спочилих друзів, зокрема доброго Затуливітрового друга, першорядного поета, Ігоря Римарука, президента Асоціації українських письменників, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, котрий траґічно загинув у Львові – глибокий вечір пам’яті на Ігореві сороковини перейшов саме тоді в приміщенні Національної Спілки письменників України.

Тоді ж, на час так званих громадських слухань, коли керівництво Укргідроенерго збирало спустошеними, знелюдненими селами останніх людей, аби запротоколювати згоду громади на будівництво горезвісної ГАЕС – гідро-акумулювальна електростанція (до речі, вже неоднораз місцевий люд піднімав протестні акції, їх зокрема висвітлювала резонансна ТСН, канал «1+1») – на святих Канівських горах, прабатьківщині нашого народу, відбулися закладини храму – Каплиці Пресвятої Богородиці «Покрова на воді», пам’яті затоплених сіл та жертв техногенних катастроф… Воїстину: на нашій не своїй землі. Каплиця Пресвятої Богородиці – складова літературно-меморіального комлексу пам’яті  Володимира Затуливітра.

… Часто-густо, а на такі знакові дні те достеменно, про чоловіка думаєш. Численні акції, вечори пам’яті, радійні висили, багаті есейні образи – не один і не два по часописах і газетах… Але пам’ять вельми рельєфно вирізьблює Яблучне, рідне Затуливітрове село. Перед нами постала тоді поважна сільська громада – вибілено-попрасовані, защеплені на горішнього ґудзика, без модельних вив’язаних крават, строгі чоловічі сорочки. Стомлені глибокі очі жінок. Покладені, в рубованих мозолях, порепані руки. Дитяча безпосередня цікавість і неземна довіра...

Затуливітер виростав і дорослішав у цій атмосфері, серед цих людей. І вже в Києві, зрілим своїм віком, був братовий, дружній і товариський. Але на долю стало СВОЄ: вона розпорядила поета – фактично самотою – у так само круто засамітнений Бучак, над Дніпром…

Чи вихилив до дна, чи лиш надпив із кварти

Цикуту кольорів – у всьому винен сам.

Відпив і не збагнув: чогось у світі варте

Лиш те, що, відрубавши руку, ти не написав…

Достоту рвійно-одержимий невпійманий поетичний ДАР… Це саме той СТАН, коли поет здіймається над вічну межу. Де немає жодних прописок, реєстрацій, совдепної «битовухи» і міщанського кітчу… Тут годі щось коментувати: будь-які вступні, передні, середульші чи задні слова до поезії абсолютно недоречні – позаяк мистецтво в слові – вже  вивершене і вершинне і має братися напряму, якщо власне ти годен те взяти, зрозуміти і нарешті – відчути. Саме тоді з-під пера виходять поетичні коралі, бо: як пишеш –  так і живеш, як живеш – так і пишеш. І необізнано-непосвячених це кидає в немилосердний ляк і шаловий острах – бо чоловік не десь там, за обрієм, у Шевченкових-Кулішевих, Анни Ахматової чи Бориса Пастернака світах – а тут. Поруч. Сучасник. Проте зі своїм геніально-прозорим баченням, світовідчуттям і власним сенсом у цьому тлінному грішному світі.

…За вікном – а пишеться мені на Роздво, з 8-го на 9-те січня, не  перестає чогось падати дощ. Кажуть у народі – що то плаче за НИМИ небо. Або – що  плачуть ЇХНІ ДУШІ.

Але власне ходило і ходить мені ТУТ НЕ ПРО ТЕ, – як мовив би Ігор Римарук…

Вони – і Вадим Бородін, і Володимир Затуливітер для нас – ЖИВІ. І:  Життя триває – точиться війна, як зауважив свого часу Анатолій Лупиніс, неперейдена леґенда української політичної культури.

Лишається найпростіше і водночас найважче: ЖИТИ.

Олександр СОПРОНЮК, головний редактор газети «Слово»