Головна

«Так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа»

«На Аскольдовій Могилі на прохання вірних пом’янули рабів Божих Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Парох о. Ігор Онишкевич наголосив, що вчинок молодих хлопців був вчинком любові за свій поневолений народ. Засоби, які вони вибрали є порушенням Божої заповіді НЕ ВБИЙ і церква не може схвалювати подібні вчинки, але ми маємо обов’язок молитись за їхні душі, щоб Господь помилував, помилував наших ворогів, бо всі вони сьогодні на суді Божім. Я вдячний парафіянам, що нагадують про такі дати і просять про молитву. Не забуваймо про тих, хто жертвував найдорожче, своє життя!» – таке повідомлення розміщене на офіційному сайті Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі.

Очевидно, що така «скупа» інформація потребує дещо ширшого роз’яснення. У даному випадку йдеться про резонансну подію, яка сталася у грудні 1932 року на окупованій Польщею Галичині, в центрі уваги якої опинилися молоді хлопці Василь Білас і Дмитро Данилишин. На жаль, ці імена поки що маловідомі широкому загалові, хоч у свій час вони символізували героїзм покоління, були зразком служіння своєму народові й Україні.

В.Білас і Д.Данилишин - молоді галичани, активні учасники українського націоналістичного підпілля на окупованих Польщею західноукраїнських землях. Обоє члени Української Військової Організації (УВО). У 30-ті роки минулого сторіччя УВО як підпільна революційна організація планувала і здійснювала так звані «екси» - збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В.Білас і Д.Данилишин брали участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і в короткому часі молоді націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому сталася трагедія, яка буквально потрясла усю Галичину. Хлопців спіймали і віддали в руки польській поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були заскочені непоправністю лиха, якого вони завдали юнакам, зрештою усьому національно-визвольному рухові. Невдовзі В.Біласа і Д.Данилишина було страчено.

Найдраматичнішим моментом під час судового процесу над хлопцями було зізнання свідка отця Киндія, пароха села Розвадів, який, зокрема сказав таке: „Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними й почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий, забий!» На гостинці я почув постріл. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!»

«Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди  не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнитьі вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»...

«Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

Уся Галичина пережила великий траур: в українських школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв України. Ця подія мала значний вплив на активізацію боротьби українського народу за своє національне і соціальне визволення. Вона також віддзеркалена в українській літературі. Зокрема відомий український поет О. Ольжич присвятив В. Біласу і Д. Данилишину поему «Городок», а Олена Теліга вірш «Засудженим».

Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/