Головна

ПАМ’ЯТЬ ПРО ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

Коли землю покидає праведник, в небі стає більше на одного за нас заступника, небо стає ріднішим... 14 жовтня -- день Покрова Пресвятої Богородиці -- стало з Божої волі днем пам’яті одного з таких праведників -- Валерія Марченка, українського журналіста-дисидента, який у 25 років потрапив за свої писання до радянської тюрми як в’язень сумління, а в 37 років вийшов із неї у цинковій труні. Його мати, Ніна Михайлівна Марченко, яка 12 років боролася не тільки за звільнення, але й за життя свого єдиного невиліковно хворого сина, яка всі роки після його смерті живе пам’яттю про Валерія та трудиться для увічнення його праці, попросила о. Ігоря Онишкевича молитовно згадати в цей день його світлу душу. 14 жовтня Аскольдова могила молилася за Валерія Марченка.

Цей день 26 років тому, коли Валерія поховали у с. Гатному під Києвом, був повний знамень і Божої присутності.

Талановитий журналіст, обдарований перекладач зі східних та європейських мов, сумлінний науковець, 1973 року Валерій Марченко за кілька своїх неопублікованих есеїв на захист рідної мови, отримав вирок: 5 років таборів та 2 роки заслання. Онук відомого професора історика Михайла Марченка, що виховувався в інтелектуальному та духовному середовищі українських інтелігентів, у 25 років мусив тримати відповідь перед радянською каральною системою. У радянські в’язниці тоді потрапило багато національно свідомої молоді, але випадок Марченка був особливо складним: із 15 років він хворів на невиліковну хворобу нирок -- нефрит. Такий стан здоров’я вимагав особливої уваги та підтримки лікарів, дієти, різноманітних лікувальних процедур. Ув’язнення, отже, ставило під загрозу саме життя Валерія Марченка. Це усвідомлював і він, і його мати.

Проте табір, в якому опинився Валерій, став для нього місцем особистого становлення і, що головне, навернення до Бога, адже там його неволю ділили з ним дисиденти, колишні вояки УПА, священики. У таборі Валерій багато читає, перекладає, спілкується і пише нариси про радянську дійсність, зокрема національну політику СРСР, які відтак передаються на волю, закордон, де їх оприлюднює радіо «Свобода», «Голос Америки», самвидавні видання.

Після 5 років таборів та 2-х заслання у далекому Казахстані Валерій повертається до Києва. Із інтелектуала-юнака, котрий у двадцять п’ять років мріяв про справедливість і вказав суспільно-політичній системі на її вади, він перетворився на людину, для якої ціною за цю справедливість – лише власне життя. І він готовий іти до кінця, бо вони не можуть співіснувати: він, Валерій Марченко, і система -- брехні, лицемірства, пониження людської й національної гідності; система, за плечима якої голодомор, репресії, мільйони смертей і зруйнованих доль, система, що й далі нищить, катує тих, хто виступає проти неї, маскуючись перед світом людинолюбними гаслами.

Завжди чесний із собою, відкритий на правду, у в’язниці Валерій Марченко беззастережно прийняв ще одну істину -- істину Христа. Тут сталося те, що відомий учений і християнин-містик Блез Паскаль почув як голос Бога: «Ти почав шукати мене, тому що перед тим уже знайшов», а з іншого боку, явило себе Христове запевнення: «Я з тобою, бо обрав тебе перед віками».

Релігійність Валерія постала з простого замилування християнськими обрядами святкування Різдва й Великодня, колядками, молитвами, які він уперше зміг спостерігати в таборі, де разом із ним перебували численні в’язні, не спотворені радянським богозапереченням. Валерій опиняється з ними за святковою трапезою, вслухається в молитви, їсть паску з узваром, яку комусь надіслали до табору, і у враженні від цього присутні лише світлість і теплота чогось дуже людського, а ще збентеження, викликане дитячим спогадом, як їв такі страви в гостях у бабусі -- і поки що не більше. Спочатку релігійність вабитьла Валерія тільки як ще один глибинний вияв українськості, притаманний нашому народові вияв високої культури духу, народної традиції, яка одуховлює звичайні речі: споживання їжі, початок нового дня, покладання до сну -- все те, що християнин супроводжує молитвою, все те, що він робить у Божій присутності, все те, що, зрештою, людина й має з ласки Божої. Ось його враження після Свят-вечора: «Ми дуже урочисто відзначили Святий вечір. Молитва, страви, чай. Я дав цукерки, що ними всі залюбки поласували. Потім співали колядки. Вперше почув стільки гарних різноманітних колядок і був зачарований [...] Упевнююсь: пісня – наймогутніша зброя. Доки вона є в народу, доти він живе. Інакше – finis» (з листа до матері).

Валерій не відразу відчув живу присутність Христа у своєму власному житті, але він бачить Його в житті цих людей і розуміє, що тільки Його силою вони й здатні тут витримати довгі роки. Одним із таких людей був галичанин Степан Мамчур, в’язень-«двадцятип’ятилітник» спочатку сталінських, а відтак радянських таборів, учасник визвольних змагань, член ОУН. Саме його віра і вірність Христові вперше вразили Валерія. У присвяченому Мамчурові нарисі «Це неземне довготерпіння», згадуючи розмови з ним, Валерій так скаже про своє мимовільне і раптове прозріння: «-- Я стриг нашого Владику (йдеться про ув’язненого митрополита Йосифа Сліпого, главу Української Греко-Католицької Церкви, що була забороненою та переслідуваною в СРСР) -- ... не хотів, щоб пащекувала на нього кумівська наволоч у перукарні. І ще на дієту я готував йому картопляні котлети, -- посміхнувся, і стільки душевного тепла, стільки гордості за свою причетність до святості і чистоти світилося у його звернених у минуле очах, що мені мимоволі спало на думку: «божиста сутність людини».

Господь не міг обійти Валерієву душу стороною. Звичайно, Бог присутній при кожному з нас і з невимовною любов’ю Він вдивляється навіть і в найсуворіші, найогидніші обличчя, але не всіх, далеко не всіх Він робить своїми обранцями, не всіх з особливою увагою наділяє Своєю силою повторити Його, Христовий подвиг.

З великою радістю поступово відкривши для себе Особу Божого Сина Валерій як істинний неофіт намагається навернути навколо себе весь світ. Він пише листи до матері та рідних, у яких переконує їх постійно молитися. Зиновій Антонюк, співв’язень Марченка, так згадує про нього: «Фраза «Забожіться!» стала в його руках дієвим тестом на правду зі старожилами зони. Мушу також визнати, що Валерій, незважаючи на своє неофітство, був кращим за мене християнином і в прощенні ближнього. А чого варті його наполегливі неодноразові переписування від руки і надсилання повних текстів кількох псалмів до мене в харківську зону, куди я потрапив після відбуття політичного терміну за статтею через своє неробство».

Валерій відкрив у своєму житті новий орієнтир -- заповіді Божі, і мудрість світу перед цим відкриттям -- ніщо. Своїй товаришці Людмилі Перепьолкіній він так напише у листі: «Я знайшов скарб, про який не підозрював і який мені б не дався, якби залишився поза колючками. Там я став вільним! Я можу кривитися від болю, коли роблять пункцію, страждати від холоду, коли лише в тонкому бавовняному костюмі, з’являться сльози, коли помирає товариш, однак я знайшов таке, що перетворює мене в людину... І якби мені запропонували повторити все спочатку, я б змінив частково лише деякі прикрі слабкості. Решта все як раніше... Я за табір встиг дуже мало і все-таки дуже багато. Іноді я й сам дивуюся, де ж взялися сили, щоб перебороти все. Я живий... Я став віруючим».

У Казахстані в маленькому бараку, де йому довелося мешкати під час заслання, на підвіконні Валерій влаштував справжній іконостас: на охайному вишиваному рушничкові він виставив образочки, що їх звідусіль надсилали йому. Тут ікони Святого Пантелеймона і Архистратига Михаїла, Таємна Вечеря, зворушливі стереолистівки: Христос Добрий Пастир, Розп’яття, Пієта Мікеланджело, що надійшли з Німеччини від Анни Галі Горбач. Тут же листівка з зображенням іконостасу греко-католицького собору Святої Софії в Римі та інавгураційний портрет Папи Римського Івана Павла ІІ. Валерій був вражений добротою, що променіла з обличчя Папи, він довгий час зберігав її і привіз до Києва, коли повернувся з заслання. Ще одна життєва дрібниця, що спричинила більшу подію. Саме ця листівка в 1984 році підштовхнула Ніну Михайлівну звернутися до Івана Павла ІІ з проханням заступитися за вдруге ув’язненого хворого сина. Папа апелював до уряду СРСР з вимогою звільнити віруючого журналіста і дати йому змогу виїхати за межі країни. Вимога Святішого Отця залишилася без відповіді...

Ніна Михайлівна надсилала Валерієві маленькі воскові свічки, які він запалював перед своїми образками під час молитви.

Від Анни Галі Горбач на заслання надійшло також Святе Письмо українською мовою в перекладі Івана Огієнка. Валерій щасливий: він може читати Слово Боже рідною мовою. У листі до неї він написав: «Просто не знаходжу слів, щоб висловити свою подяку, і не знаходжу слів, щоб передати, наскільки вгадано Вами було мою потребу».

У спеціальний загальний зошит у сірій клейончастій палітурці він занотовує цитати зі Святого Письма, Закону Божого, церковне молитовне правило (українською та церковнослов’янською мовами), структуру Літургії (українські переклади богослужінь Валерій виписав із греко-католицького молитовника, який, проте, не зберігся), тексти псалмів.

Валерій складає для себе список псалмів із зазначенням, у якій нагоді який псалом читати. Цікавий цей список, він наче відтворює душевний стан казахстанського засланця, ті його прояви, що їх він намагався подолати з Божою поміччю, порятунку від чого шукав:

"Псалом 37 ст. 692 Покаянний.

Псалом 40 ст. 695 Укріпити проти ворогів.

Псалом 42 ст 697 Про сум у душі.

Псалом 43 ст. 697 Шевченків

"І кивають, сміючися, на нас головами».

Псалом 53 ст. 704 У ворожому оточенні.

Псалом 55 ст. 706 У полоні, тюрмі.

Псалом 58 ст. 707 Захист і заплата ворогам.

Псалом 63 ст. 711 Про лихомовців.

Псалом 8 ст. 669 Похвальний.

Псалом 15 ст. 673 Зміцнення в вірі.

!Псалом 68 ст. 217 Знемагаючи в болоті.

Псалом 70 ст. 717 До тебе взиваю...».

У Казахстані Валерій навіть уклав власну Молитву за просвічення розуму: «Просвіти мене, мій добрий Ісусе, сяйвом душевного світла і вижени з кліток мого серця всю темноту... Пошли Своє світло і правду Свою, нехай світять над землею, бо то я -- та пуста і мертва земля, доки Ти не просвітиш мене... Прив’яжи мене до Себе нерозривним вузлом любови, бо Ти єдиний заспокоюєш серце, а без Тебе все є гидота».

Улюблений псалом 90-й; його він повторював найчастіше. Прикметний цей його внутрішній вибір: 90-й псалом у східній християнській традиції входить до складу заупокійних молитов, тих, якими супроводжують душу людини в момент її найважливішого переходу -- від життя до смерті, що точніше -- до вічності. Як мали слова цієї молитви скріплювати Валерія, коли він опинявся на грані, у важкі миті балансування між життям і смертю, відчаєм і надією:

Хто живе під охороною Всевишнього, під покровом Бога Небесного оселиться...

плечима Своїми заступить тебе, і під крилами Його перебуватимеш в надії.

Бронею оточить тебе істина Його...

бо ангелам Своїм Він звелить про тебе зберегти тебе на всіх путях твоїх...

Після Казахстану Валерій нетривалий час жив удома, в Києві. Тут він провадив активне листування, вів численні розмови по телефону, насамперед із закордоном, зустрічався з родичами політв’язнів, писав заяви-протести і публікації для іноземних радіостанцій, звертався до різноманітних правозахисних і релігійних організацій. Він часто відвідував церкву, шукав товариства віруючих людей, священиків. Так, зокрема, Валерій листувався з Надією Світличною, рідною сестрою дисидента Івана Світличного, якій вдалося емігрувати до Америка, де вона працювала на радіо «Свобода». Він надсилав їй свої матеріали і публікації, серед який «свіжоспечений» документ від Міністерства освіти УРСР про обмеження вживання української мови, який назвав «новим Валуєвським циркуляром». За таку діяльність 13 березня 1984 року Київський міський суд визнав Валерія Марченка особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 років таборів особливо суворого режиму й 5 років заслання. Його реакцією на вирок суду були слова: «Громадянине суддя, ви могли дати мені менший строк, тому що я стільки не проживу».

Друге ув’язнення було важким і з огляду на цю категоричність і невідворотність присуду; не залишалося жодної надії вийти звідти живим. Проте під час першої ж зустрічі з матір’ю Валерій лагідно і якось навіть оптимістично заспокоює її: «Ти не переживай, мамочко. Дуже швидко я вийду звідси. Я під покровом Богородиці, і Вона визволить мене». Йому наснився сон (чи це було об’явлення?!), в якому Божа Мати взяла його під свій захист.

У таборі смерті Валерій перебував лише три місяці; весь цей час, незважаючи на виразні ознаки тяжкого недугу, його мучили виснажливою працею. Уже в агонізуючому стані Марченка перевезли до Ленінградської тюремної лікарні імені Гааза, де мали підтримувати штучною ниркою.

Від моменту прочитання судового вироку Ніна Михайлівна знову розпочинає боротьбу за життя свого сина. Вона пише нескінченні заяви про те, що за законами його мають віддати матері, адже хвороба невиліковна. Органи затягують із відповіддю, відбріхуються офіційними папірцями: «Стан вашого сина задовільний».

Передостання зустріч із сином була мовчазною. Побачивши Валерія, мати не відразу впізнала його: надзвичайно худий, виснажений, втомлений -- та чи це Валерій? Чи це взагалі ще жива людина? Тоді лише плетені власними руками шкарпетки, що були на ногах у в’язня, дозволили їй упізнати в ньому сина. Мати заговорила до Валерія по-українські, наглядач, в присутності якого відбувалося побачення, злобно закликав розмовляти «на общєпанятном язикє». «Мовчи, не говори, мамо...», -- тихо попросив Валерій. Так вони і сиділи один навпроти одного мовчки, розмовляли лише очима...

На останню зустріч Валерія принесли на лікарняних ношах. Хвороба прогресувала; тремтіли руки. Він просив одного -- кілька яблук, які його хворий організм ще міг сприймати. Ніна Михайлівна цілими днями простоювала під мрячним ленінградським небом біля брами лікарні з торбинкою яблук і апельсинів, благаючи, щоб синові віддали її передачу. Вона з надією блукала навколо червоних цегляних стін лікарні у пошуках бодай найменшої шпаринки в стіні, через яку можна було б передати записку для Валерія чи отримати звістку від нього або про нього. Її відганяли, лякали розправою.

Ніна Михайлівна невідступно присутня під стінами лікарні, лише час від часу вона відходить помолитися до храму. 5 жовтня вона молилася перед образом Пресвятої Богородиці, стоячи навколішках на чавунній підлозі церкви, благаючи одного: щоб їй повернули сина. Стан, гнітючий до болю в грудях, раптом змінився дивною полегкістю і спокоєм. «Невже мені його віддадуть?» -- подумала вона.

Нарешті 9 жовтня матері повідомляють про смерть Валерія, що сталася нібито двома днями раніше, 7 жовтня. Закордонні радіостанції повідомили про смерть журналіста Марченка в ніч із 6 на 7 жовтня. Але пам’ятаючи свою таку раптову душевну переміну, мати розуміє, що саме тоді, коли вона молилася в церкві, 5 жовтня, Валерій помер і його, тепер уже звільнена з тюремних мурів душа, перебувала тоді поруч із нею. Немає нічого сильнішого за материнську інтуїцію, за цей майже містичний зв’язок між матір’ю і сином, про які і сам Валерій не раз згадував у тюрмі.

Якою б важкою не була життєва дорога родини Марченків, дуже часто, всупереч жорстокому закону ймовірності, на тій дорозі ставалися справжні чуда. Так, чудом було й те, що тіло Валерія по його смерті потрапило в Україну і його поховано в рідній землі. День похорону був просто зітканий із несподіванок, і назвати все це чудом стримує лише те, що цим словом ми звикли позначати все ж таки якісь приємні події. Але в той день було очевидно: все відбувається за чітким планом, автором якого є вже не людина...

Похорон Валерія припав на 14 жовтня -- свято Покрова Пресвятої Богородиці. Так наче справджувався його сон-об’явлення про заступництво Діви Марії та її захисний омофор. У той день все в тій страшній, прогнилій системі «працювало» на Валерія, все гидке, що було в ній: лицемірство, брехня, страх перед розголосом про злочини проти людської гідності -- все лягало в чітку схему того дня -- і все вдалося. Так, тіло Валерія його матері віддали лише тому, що ленінградські кагебісти не хотіли брати на себе відповідальності: мовляв, київське КДБ залишиться чистеньким, а нам відповідай за смерть цього журналіста. Радіостанції цілого світу не вгавають -- повідомляють про загибель Валерія Марченка. Цинкових трун, у яких тільки й дозволялося перевезти тіло літаком, ніколи не дістанеш, а тут відразу видали цинкову труну. Алла Михайлівна, тітка Валерія, присутня при заварюванні труни, підписала її олівцем: «Валерій Марченко». Коли гріб опиняється в київському аеропорту, її супроводжує ескорт кагебістів. Труну приносять до церкви Покрова Пресвятої Богородиці на вул. Мостицькій (на Куренівці), де вона стоїть надзвичайно довго, незважаючи на нервозність та протести правоохоронців. Після закінчення панахиди труну намагаються щонайскоріше винести з церкви й поховати, аби якомога менше людей стали свідками й учасниками цього «дійства», але автобус-катафалк має прибути о 14-й, а щойно лишень 10-та... Труна з тілом Валерія чотири години простояла в церкві, в якій він любив молитися. Люди, що приходили до храму на богослуження, впізнавали Марченка по фотографії в узголів’ї, ставили свічки й пошепки говорили: «Ось тут молився».

Валерія поховали в його улюбленій вишиванці, одній із тих, що йому подарувала Ірина Сеник, відома на весь світ майстриня-вишивальниця, що теж зазнала в житті тюремних митарств.

Євген Сверстюк так прокоментував цю подію: «Це унікальний випадок в історії совєцьких таборів, коли зека віддають рідним для поховання. Адже в радянській системі навіть померлий в’язень не вважається вільним: його ховають неподалік місця ув’язення і перепоховання можливе лише тоді, коли закінчиться термін».

Численні кагебісти фотографували людей, мовчки пронизували кожного присутнього поглядом, чекали на найменший вияв зневаги в їхній бік, найменшого «недозволеного» слова, щоб розпочати розправу. Тому похорон Валерія відбувався в цілковитій тиші. Над свіжою могилою прозвучала лише молитва «Отче наш» і строфа з вірша Лесі Українки:

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона,

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Їх виголосив Євген Сверстюк, який щойно повернувся з ув’язнення. Можливо, Валерій більшого собі і не бажав. Про справжні почуття присутніх на похороні людей свідчила лише могила, яка просто потопала в квітах...

Спеціально для газети «Оранта» Наталія Пуряєва

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/