Четвер, 10 червня 2010, 22:52

За благословенням отця Ігоря Онишкевича

Все почалося в третьому класі школи, мені тоді було вісім років. Одна дівчинка спитала чи я хрещена. Діти як відомо не брешуть, я сказала “Ні”. Виявилося, що я єдина нехрещена дитина в класі.

Мама тоді була войовничим атеїстом: “Релігія – це опіум для народу”, бабці діла не було до того, а тітка мене просто любила і не розуміла яка різниця чи є на шиї хрестик, чи ні – головне щоб людина була людиною.

Здається нічого страшного не відбулося: мене спитали – я відповіла, а цікаве відбулося згодом. Мене почали дражнити: нехрещена, безбожниця, атеїст, ховати мої речі. Я часто приходила додому в сльозах. Але цікаве було в тому, що хрещені діти могли робити будь-що і їм усе було “з гуся вода”: вони гралися, іноді надміру пустували без видимих наслідків, а ображу кого – і в мене хвилин через 10–15 болить голова, ображуся сама – болить живіт. Мене це дуже дивувало тоді. Лікарі казали, що тендітна, все до серця приймаю.

Я почала дошкуляти дорослим своїми питаннями. В десять років почала ходити до священників. Головне питання було таке: “Чому потрібно хреститися коли Господь в серці живе і сам обирає людину”, мені відповідали, що треба обов’язково підтвердити свій вибір земним хрещенням. Мама була проти, вона показала мені товстелезний підручник “Настольная книга атеиста” і спитала чи я впевнена, що мені потрібно приймати са?ме християнство. “Дивись, – сказала вона, – скільки релігій, скільки віросповідань, скільки церков, сект і клубів; і всі вони наперебій кричать, що тільки вони правильні, тільки у них істина, тільки з ними Бог.” І я відповіла “Так”. Тоді вона відкрила розділ про християнство і спитала яку я оберу течію – їх же так багато: православні Московського Патріархату, православні Київського Патріархату, автокефали, римо-католики, греко-католики, лютерани, баптисти, адвентисти, п’ятидесятники, Свідки Єгови, харизмати, англікани, кальвіністи, мормони, муніти (муністи), євангелісти, менноніти тощо. Я обрала православних Московського Патріархату, бо церква їхня ближче до дому і я до них уже ходила у Голосіївську пустинь.

У школі на факультативах ми вивчали історію рідного краю, вчили народний календар – він був православним. Потім одна вчителька навчила нас основних молитов: “Вірую”, “Отче наш”, “Ангеле Божий” (до ангела-хранителя), “Утішителю, Душе істини” (до Духа Святого), “Ісусе Христе”(Ісусова молитва), “Богородице Діво”. Хто хотів, ходив з нею до церкви. Один батюшка вчив нас, що ангел-хоронитель у всіх людей є: і у охрещених, і у неохрещених, а коли людину охрещують, то ім’я в Книзі Життя записується і все Небо радіє. А коли людина помирає, то Господь відкриває Книгу – а там все життя записане і всі діла добрі і недобрі – то є суд Божий і людина відповідає за кожен свій вчинок. Мене спитали коли я хочу прийняти хрещення – я хотіла на Водохреща (як і Господь охрестився) у церкві Андрія Первозванного (першій церкві на дніпровських кручах). Лікарі відмовили, мама заборонила. Здавалося – це кінець. Я загадала бажання, щоб погода була така, яку я витримаю. Я чекала, а мама гасила свічки: “Пожежу наробиш!”, тоді я вдавала, що сплю, і, коли всі поснуть, запалювала свічку і молилася “Отче наш” та “Ангеле Божий”. І все одно мама знала і сварила, і свічку гасила: “Скільки можна тобі казати?!”. Мені то дивно було, адже я в іншій кімнаті, одна, двері щільно причинені, всі сплять...

Так минуло кілька років. Я захопилася малюванням, мама раділа за мене, зі мною на студію ходила. Здавалося все добре, дитина забула... Якось знову сталася та розмова між дітьми. Вони казали мені, що я не маю права молитися, бо нехрещена і Бог нехрещених не чує, і ангела-хоронителя у мене нема, я їм казала, що Бог один для всіх, що я вірую, а моє хрещення лише питання часу. Мама вдала, що вирішила проблему – вона взяла мене за руку, ми пішли до універмагу та купили мені хрестика: “Вдягни і скажи, що хрещена – хай відчепляться”. Знову настала тиша і спокій. Тільки ті, хто знав правду, казали мені, що це гріх великий і все таки треба охреститися і не затягувати того. Мама стояла на своєму: “Дайте дитині спокій!”.

Все таємне, як відомо, рано чи пізно стає явним. Я вже насправді серйозно думала чи не хреститися в купелі, а там як Бог дасть, бо дійсно чекати погоду можна все життя. Я знов почала ходити до церкви. Одного разу пішла до подружки, вона мене попередила, що бабця в них одержима: “Не звертай на неї уваги, що б вона не робила і що б не казала”. От ми заходимо у двір, бабця сидить на ґанку: “Твоя подруга нехрещена і хрестик носить! Безбожниця! Грішниця!”. Отак всі дізналися. Мамина таємниця була розкрита. По дорозі додому хрестик загубився. Я налякалася, плакала і на хрещення по тім не пішла.

Минали роки, на цю тему ми більше не розмовляли. Я закінчила художню школу, потім загальноосвітню, потім пішла працювати. На роботі знов сталася та розмова про хрещення. Одна жіночка з моєї бригади якраз ходила до Голосіївської пустині. Вона спитала чи хочу я побачити як розбудовується пустинь. Так Наталя повела мене на послух до пустині. Ми були на службі, а після служби і вечері, на якій читали житія святих, допомагали отцю і послушницям по господарству. Отець мене лагідно так розпитував про все, жартував. Потім ми прийшли ще раз... і ще раз, і ще раз. Коли все відбудеться, я дізнаюся про ще одну людину, що вплинула на моє життя. Потім я поступила вчитися.

Настала тепла зима. Одного теплого понеділка я прокинулась з думкою про те як було б добре для мене, щоб і на Йордан була така погода, тоді я нарешті охрещуся в купелі. Подивившись на календар, я вжахнулась – свято у п’ятницю, а у мене нічого не приготовлено. Наступного дня я їду до батька і питаю чи він згоден на моє хрещення, він наголосив мені на традиційній церкві і перелічив всі традиційні церкви. “Та мені нащо це? Я хрещуся в Андрія Первозванного.” – “Маєш знати. Все може бути.” У середу приїхала до церкви, а вона закрита... підійшла до Андрія Первозванного, плачу: “Чому ти мене під закриту церкву привів?” Розвертаюся йти – навпроти ще одна церква і світло горить. Заходжу, питаю чи є отець, послушниця відповіла, що вже скоро буде, почекайте.

Сидимо всі на лавах, чекаємо, аж ось заходить отець, питає у кожного потребу, перевдягається та кожному приділяє увагу. “Потребую розмови” – “Сідай сюди”, – і заводить мене на хори, – “Почекай”. Розмова далась мені важко – якось дивно було мені: тут знала що сказати і як, а тут сльози душать і язик заплітається. Отець уважно слухав. Нагадавши собі, що післязавтра свято, я таки розказала все як є. Він декілька разів спитав чи дійсно я хочу хреститися і як. Почувши, що у водоймі, дуже зрадів. Потому питав чи є хто в претенденти на хресних батьків, я сказала, що нема достойних – “Знайдемо, не хвилюйся!” А мене вчили, що дорослі можуть хреститися без батьків, – “Ні, перед Отцем Небесним повинні мати хрещених батьків! Хто ж наставлятиме?” Розказав, що церква греко-католицька православного обряду. Я знітилася: нас вчили, що католики відступники та розкольники, сказала, що може піду до Лаври. Він сказав, що маю вирішувати це сама, ніхто не може змусити мене, “але ось тобі молитовник з моїми контактами, побудь на службі, подивися, тоді вирішиш і батьків спитай, що вони скажуть – ввечері чекаю твого дзвінка. А якщо ні, то вже підеш до Лаври, а на службі побудь.” Встає, іде до святилища, розвертаючись: “ То як тебе звуть? ”...

Я побоялася що отець зараз знепритомніє, і що я такого сказала? Ім’я як ім’я. Він затамувавши подих дивиться на мене, я спантеличено дивлюся на нього. До цього я не була готова. Аж ось хвилювання, радість, бере мене за руку: “Ти собі як хочеш, а я тебе не відпускаю ні в яку Лавру! Тебе ангел Господній сюди привів! Тебе до мене сам Господь привів! Як добре, що наша церква завжди відкрита!” Розказав, що треба купити крижму і що взяти із собою. Розказав, що сьогодні поминання мого імені і сам небесний заступник мене провадить. Ці щасливі очі я знову побачу в Дорі.

Після служби їду до батька: “Що я тобі казав? Ось тобі гроші на тканину.” Іду до мами: “Хочеш хреститися – хрестися, але нас в то не втягуй і щоб я тебе з книжечками по переходах не бачила! А це не секта?!” Запевнивши маму, що то традиційна церква і батько не проти, а дошкуляти хрестами-молитвами-піснями-святами я їм не буду і все буде як завжди – це все буде в мені, всередині, і тільки, – набираю отця Ігоря.

Назавтра іду до завідувача відділенням, куратора, завідувача кафедри і пишу заяву, що мене не буде на заняттях, мені порадили написати “на проходження медичного обстеження”, а результати вже з вівторка у мене були і ніхто не знав, коли я їх отримала. Після занять у магазині тканин купляю білу тканину та іду додому готуватись.

Вранці заїжджаю за батьком, разом їдемо до церкви. Чекаю на вулиці коли закінчиться служба, отець підходить до нас, розмовляє з батьком, тисне батькові руку. А батько не відпускаючи його руки, бере мою руку і вкладає йому в руку: “Віддаю вам свою дитину”. Отакої!!! Батько їде у справах. Отець просить почекати біля машини. Люди питають: “Що то за дитина? Чия то дитина?”, – “Вона з нами. Все добре.” Бачачи, що отця не допитатися, люди затишуються.

Машини рушили до Дніпра. Ми вийшли на затоку на Оболоні. Роздягається хлопець, отці готуються його охрестити. Охрещують, помазують. Отець Ігор зве мене, я роздягаюся: “Хто буде хресними батьками цій дитині? Хто батько? Хто мати? Хто? Тримайте свічки.” Заводить мене у воду: “Так достатньо? А так достатньо? А так достатньо?” Після охрещення була перекуска і отець Ігор розказав про хлопця, що просив його побризкати: “Як то побризкати? У мене дівчина хреститься у Дніпрі, а козака побризкати?” Після всього ми повернулися до церкви. Отець виписав мені Свідоцтво таїнств хрещення і миропомазання – в ньому я побачила прізвища, що почула уві сні в ніч на Йордан і дуже здивувалася. “Ходи щонеділі до церкви. Просто ходи і побачиш, що буде.” Після всього я повернулася до батька: “Перехрестися. Перехрестися! Перехрестися, – я сказав!! Православні!!!”

Я прийшла в неділю, проте до причастя не підходила – була не готова. Потім був карантин, у нас був і грип, і кір, і щось ще. Мене не було в церкві без тижня два місяці. І мені сказали, що мене шукали, що ще тиждень і мені б дзвонили додому. Овва! Мене шукали! Отець спитав чи я причастилась після хрещення, запричастив мене, сказав, що маю тепер щомісяця сповідатися. Після служби він узяв мене за руку і провів навколо церкви, кажучи людям: “Це дівчина, яку я? хрестив у Дніпрі. Цю? дівчину я хрестив у Дніпрі. Цю дівчину я хрестив у Дніпрі?!” Наголошуючи, що це він хрестив, мене, у Дніпрі. Потім була катехизація для дорослих та Карітас.

Я прийшла до приятельки Галини, вона ходить до п’ятидесятників, має силу молитви. “Доки можна хворіти? Я скучила. Ну як ти хрестилася, розкажи!” Ми довго розмовляли, а вона мені каже: “Хіба ти не знаєш, що сталося? Я віддала тебе на Престіл Божий!” Виявилося, що всі ці сім років вона молилася до Отця Небесного і просила за мене, щоби він показав мені дорогу до церкви, прийняв мене: “Віддаю Тобі, Боже, цю дитину. Приношу її на Престіл Твій – візьми її, бо це Твоя дитина” Воістину, хто знайшов друга – знайшов скарб.

Ганна Шостак. Спеціально для «Оранти»
Фото Ігора Савицького, 19 січня 2007 р.Б.