Середа, 23 грудня 2020, 10:09

РОЗДІЛ III ЙОСАФАТ – ЧЕРНЕЦЬ І ДУШПАСТИР

Ідучи за хронологією, роки 1609-1612 найкраще підходять до того, щоб – залишивши історичну канву – приглянутись постаті Йосафата знутра, у двох її головних аспектах: ченця і священика, використовуючи до того елементи цілої його чернечої і священичої ді-яльности. Пізніше архимандрича мантія, а згодом і єпископська кирея покрили постать Йосафата, але під ними билося те саме серце ченця і священика, яке билось у чернечій рясі і під священичим єпітрахилем. І хоч згодом цей зовнішній одяг більше притягав увагу сторонніх людей, однак тяжко було б пізнати вповні Йосафата, поминувши оцей посередній, але основний ступінь його життя.

І. – ЧЕРНЕЧІ ЧЕСНОТИ ЙОСАФАТА –

Йосафат-чернець тих років органічно виводить свої риси від Йосафата – виленського затворника й покутника 1604-1607 рр. Крім тієї органічности розвитку, сучасники відмічували в ньому і надзвичайно велику многогранність прикмет і чеснот. Ось що писав про нього в 1628 р. його сучасник, приятель, співчернець, настоятель і митрополит Рутський: “Крім іншого, те було в ньому надзвичайне й гідне подиву: якщо хтось являється спосібним до одного, то звичайно буває неспосібний, чи не так то спосібний до іншого; бо не все всі можемо; дещо ж виглядає і по своїй суті несумісне. Знаємо, що мислителі неспосібні до практичної дії, і навпаки; хто має добру пам’ять, звичайно не втішається розсудком; схильні до конверсації, не визначаються в письмі, і навпаки; хто з своєї природи чи з практики незвиклий до справ матеріяльних, не має легкости у веденні спорів і судових справ, та й не ведеться воно їм, хоч і прикладаються до цього. А цей подивугідний Муж Божий був у всьому подивугідний: до чого виглядав із природи неспосібний, став спосібним ласкою; був людиною думки, віддаючись роздумуванням, пильно віддавався читанню книг; любитель келії, і послідовно – самоти, але одночасно добрий до розмови з людьми так, неначе б до того тільки народився та Богом був призначений. Усі приходили до нього, а він усіх приймав по-батьківськи, і кожний відходив потішений; інших відвідував у їхніх хатах. Католики і нез’єдинені, єретики та й усі пошановували в ньому щось божеське… був доброї пам’яті та бистрого ума. Проповідник на проповідниці, а читець і визначний співець у хорі, а все це виконував із смаком і любов’ю, та й люди також слухали його із вдоволенням і любов’ю, чи то коли він проповідував, чи коли читав, чи коли співав. Справді, я досіль не бачив іншої людини, в якій усе це було б разом зібране.”(ДБ, І, стор. 287: зізнання Й. Рутського з 1628 р) Все це можна б пристосувати і до його чернечого життя; та вистачить вийняти тільки дещо важніше і властивіше чернечому життю.

а. – Убозтво й умертвіння. – Ось що зізнає загально про нього його спів-келійник і послушник, пізніший архиєпископ полоцький і наступник, Антін Сєлява: “Від самого вступлення до Чину практикував найбільше вбозство, вживаючи як одинокого одягу – волосінницю, так що навіть серед найбільших морозів ніхто не бачив його в кожусі. Ані архиєпископство не позбавило Слугу Божого цієї чесноти. За цілий час свого єпископства він ніколи не вдягнув шовкового одіння, а лише зі звичайного полотна. А коли через те один сенатор дорікав йому, що тим виставляється в такій простій одежі на погорду всіх, відповів: ‘Достойний пане, я ж убогий чернець!’ “(ДБ, І, стор. 163: свідок 68-. Архиєп. А. Сєлява) О. Тарас Нарбутович, який пізнав св. Йосафата в 1613 р., зізнає короткими, але змістовними словами: “У найвищому ступні був поміркований у їді й напитку, постійно бичувався; одежа його щонайубожча, і чим простіша була вона, тим була для нього цінніша; і бувало навіть зимою ходив босоніж.”(ДБ, І, стор. 152; свідок 59: о. Тарас Нарбутович, ігумен черейський) О. Г. Хмельницький говорить про час його настоятельства в Вильні, що “хоч і жив у найбільшому вбозтві, але милостині роздавав щедрі; а вбозтво зберігав у всьому; милостинею жив, від інших вимагав убозтва, а коли не було нічого на потреби братії, говорив: ‘Господь Бог дасть’.”(ДБ, І, стор. 179: свідок 71: о. Г. Хмельницький, економ Йосафата; ДБ, І, стор. 136)

Тяжко справді списати всі прояви його вмертвіння в одежі, в їді, у напитку, в холоді, у терпіннях; крім того всі волосінниці, бичування, залізні пояси, змучення, безсонність і нічні чування на молитві, простоювання на морозі, спання на голій долівці і тому подібні практики, які тоді загально вживалися в манастирях строгої поведінки, та залюбки віднотовувалися в “житіях” святих Божих угодників, зокрема з чернечого стану. Все це вважалося окрасою й вимогою чернечого стану, властивістю справжнього убозтва й умертвіння. В усьому тому Йосафат-чернець стояв на грані людських можливостей і часто настоятелі мусіли його перестерігати.(ДБ, І, 146 (о. Косінський); стор. 155 (о. Лецикович); стор. 161 (Ан. Сєлява),- стор. 165-6 (Р. Корсак),- стор. 176 (о. Хмель ницький); стор. 187 (о. Герман Гостиловський) і інші, як нпр. ДБ, II, стор. 223-4, 237-8, 266 (Е. Кантакузен),• 280 (І. Дягиле- вич); 294 (Д. Ахримович); 323 (Д. Лецикович) і т. д.) Цей дух товаришив йому від першого дня манастирського життя аж до останнього побуту в по-чернечому скромній келії архиєпископської палати, з якої вийшов останній раз, щоб добровільно віддатися в руки роз’яреної юрби та прийняти найбільший вияв християнського вмертвіння плоті – мученицьку смерть.(Про бажання мучеництва, гляди нижче, розділ VII; і ДБ, І, стор. 170 і т. д.)

б. – Чернеча і церковна молитва. – За довірочними свідченнями самого Йосафата, з нагоди оповідання про Божу іскру, яка впала в його серце з образу Розп’яття, Рафаїл Корсак, пізніший митрополит, так переповідає його зізнання: “В тім самім часі я почув у собі якусь іскру божої любови, так що завжди було мені найприємнішим іти до церкви, та – набувши досвіду в церковних справах – у ній читати й співати та розважувати Божі ласки так, що не пам’ятаю, щоб я колине-будь занедбав церковні богослужби.”(ДБ, І, стор. 169: свідок 69: Р. Корсак) Церковна молитва була його живлом; тут він почував себе вдома, переживаючи всі церковні щоденні, тижневі та річні богослужби, з цілим багатством церковного календаря. А переживав він церковну богослужбову молитву як чернець, як диякон, як священик, як єпископ, виконуючи вірно й точно всі її приписи та чинності. Від нього почався в східньому чернецтві відновлений культ євхаристійної літургійної молитви. Як чернець – Йосафат відновив звичай частого Св. Причастя; як диякон сослужив у літургійних відправах за всіми приписами уставу, зі Св. Причастям; як священик він служив Божественну Літургію щоденно, підготовляючись до неї постом, покутою, молитвою, хоровою відправою церковних часів, так що саме між утренню і служінням Св. Літургії, до якої він готувався в своїй келії, він пішов дня 12 листопада 1623 р. на мученицьку смерть за віру. Багато свідків заявило, що Св. Літургію служив Йосафат немов янгол(Пор. ДБ, 160 (СС. Василіянки) і інші,- служив щоденно: ДБ, І, стор. 180, 214,- ДБ, II, стор. 314, п. 11 (о. Лецикович).

Полоцькі василіяни, підчас канонічного процесу 1628 року, зізнавали, що с. Подбереська бачила під час Св. Літургії Йосафата як йому прислуговував біло-зодягнений диякон, якого ніхто ніколи передше не бачив, а по скінченні Літургії він зник безслідно(Василіянка Подбереська (Полоцьк); пор. ДБ, І, стор. 160); а при офіруванні Св. Дарів Тіла і Крови Господньої на “Твоя от твоїх” бачила вона на дискосі маленьку дитинку (там же). Що бачив Йосафат на вівтарі Господньому в часі Св. Літургії, можна б здогадуватися з довірочної розмови, що її мав він недовго перед своєю смертю з своїм сповідником Г. Хмельницьким: “Одного дня, повертаючись від вівтаря, в духовній розмові зо мною він сказав, що під час освячення прийшла йому така думка: як солодко і приємно вдивлятись у Бога під видами хліба, але як страшно буде побачити його лицем у лице в майбутності”(ДБ, І, стор. 180: свідок 71: о. Хмельницький). Тому, казав о. Хмельницький, він користав дуже часто з літургійного жертвоприношення, і з великим вдовіллям” (там же).

Та окремої уваги гідна є і його, що так скажемо, чернеча, приватна молитва, якій він присвячував передовсім нічні години, в келії і поза нею, а часто навіть на церковному цвинтарі чи в церковному притворі. У 1612 р. Антін Сєлява, пізніший полоцький архиєпископ, був послушником Йосафата у Вильні і як такий мешкав із ним в одній келії та був свідком його інтимних чернечих молінь. Ось що зізнає він про нічні моління Йосафата-ченця: “Майже кожного дня, по вечірньому іспиті совісти, сповідався в свого духовного отця; ціла ніч служила йому не для сну, але радше для постійних зідхань, сліз, биття в груди, так що мені молодому не-раз справді видалося дуже тяжкою справою бути його спів-келійником. Дуже часто, і майже щонічно, коли він думав, що я вже вснув, він уставав з ліжка, і стоячи чи клячучи проводив одну-дві години на розважанні… його стогін на молитві нераз було чути в інших келіях.”(ДБ, І, стор. 161: свідок 68: Архиєп. А. Сєлява) Рафаїл Корсак пише: “Часто можна було його побачити серед великого морозу на цвинтарі Св. Трійці у Вильні, в одній лише волосінниці, на камені, і босоніж, як тривав на молитві.”(ДБ, І, стор. 167-8: свідок 69) А дещо пізніше два його колишні послушники були свідками ось таких подій: “Я завважив, що Слуга Божий так довго лежав на ліжку, доки не вважав, що ми вже поснули. Тому за яку годину він лягав на голу лаву або на землю, або молився, а потому бичувався, і то яку годину, із кровопролиттям. Деколи босоніж, у самій тільки волосінниці ішов до притвору катедрального храму, а ми з любови нераз тайком слідкували за ним, щоб побачити, що він буде робити, або й тому, щоб не зазнав якої кривди від нез’єдинаних, які наставали на його життя. А він, розглянувшись деколи, серед сильних морозів, по своєму звичаю бичувався, постогнуючи: ‘Господи Боже, дай єдність Святій Церкві і навернення нез’єдиненим’.”(ДБ, І, стор. 187: свідок 73: Герман Гостиловський і Лука Можиловський)

Одність Церкви і навернення нез’єдинених – ось головні теми Йосафатових молінь, покут і бичувань. Дальшою темою його молінь було – навернення грішників, яких він зустрічав на шляху свого священства й єпископства. Кожне його вислухування сповідей попереджувала покута й молитва(Пор. ДБ, І, стор. 155: свідок 61: о. Д. Лецикович,- стор. 162: свідок 68: А. Сєлява, стор. 169: свідок 69: Р. Корсак,- стор. 185: сзідок 72: Гервасій Гостиловський і інші). І Бог вислухував моління свого слуги та посилав ласку навернення затверділим грішникам(Багато прикладів поданих свідками беатифікаційного процесу,- нпр. ДБ, І, стор. 184: о. Г. Хмельницький,- стор. 158: свідок Яків Дяконицький,- стор. 151: свідок о. Тарас Нарбуто вич; стор. 162: А. Сєлява і інші).

На закінчення нашого короткого огляду про молитву Йосафата треба зазначити, що він радо молився перед іконами Господа, Богородиці і Святих. О. Герман Гостиловський і Лука Можилович, будучи послушниками Йосафата, могли підглянути, що він завжди молився і покутував у келії перед образом Розп’яття і Богородиці(Пор. ДБ, І, стор. 185: Гервасій Гостиловський,- стор. 187: Герман Гостиловський). О. Г. Хмельницький, інший свідок життя Йосафата, на доказ його любови до Бога, оповідає, що “можна було його бачити, що коли в своїй келії перед образом Розп’яття і Богородиці, які завжди мав із собою, стояв із піднятими до небес руками й очима, то обличчя Божого Слуги незрушно та майже возхищено спочивало на цих любих предметах.”(ДБ, І, стор. 180: о. Г. Хмельницький,- пор. ДБ, І, стор. 188: о. Герман Гостиловський) Його культ Святих, зокрема ж Богородиці був дальшим виявом його молитовного духа та практики(ДБ, І, стор. 181: о. Хмельницький,- стор. 185: о. Гервасій Гостиловський; стор. 188: о. Герман Гостиловський і інші). Та цього досить, щоб пізнати інтимну молитовну природу його чернечої душі – в її розмові з Богом.

в. – Священича і чернеча чистота совісти й життя. – Одною з основних вимог чернечого і священичого життя всюди і завжди буває чистота совісти й чистота життя. Будучи повним ченцем, Йосафат плекав її май же в геройський спосіб.

Як свідчив Антін Сєлява, Йосафат сповідав свої провини майже щовечера, по вечірнім іспитуванні совісти(ДБ, І, стор. 161: Ан. Сєлява). Очевидно, що початковий брак священиків у Свято-Троїцькім манастирі утруднював йому цю практику, та його основна настанова знала знайти вихід із тих труднощів. О. Станислав Косінський, єзуїт, пізніший полоцький сповідник Йосафата, ось що зізнавав у цій справі: “У справах дотичних совісти, своєї чи других, часто радився з Отцями, яких уважав за визначних наукою й побожністю, та часто – схопивши свій пояс – повторяв: Радо прив’язав би я мого духового провідника до отого пояса і носив би з собою”(ДБ, І, стор. 147: о .Ст. Косінський). Другий його сповідник зізнавав у 1628 році: “Свої сповіді робив із найбільшою покорою та з великим душевним болем; а сповідався він таки дуже часто, не тільки кілька разів тижнево, чи деколи кілька разів денно, але, бувало, сповідався під час тієї самої Св. Літургії три, чотири, п’ять разів, якщо я був під “рукою”(ДБ, І, стор. 183: о. Г. Хмельницький). Яке було його розуміння душевної чистоти, видно з його апостольської поведінки: початком духовного життя та його ціллю вважав він очищення душі в Св. Тайні Покути, і це практикував він з усіми, від селянина починаючи, а на шляхтичеві й високому державному урядникові кінчаючи(Майже всі важніші свідки зізнають про його велике цінення сповіді та приводять випадки його окремої ревности в цьому огляді; пор. ДБ, І, стор. 145 (Косінський),- стор. 150 (Краснодембскі); стор. 152: (Нарбутович) ,• стор. 154 (Бєль- ський); стор. 158 (Дяконицький),- стор. 162 (Сєлява); стор. 169, 171 (Корсак), стор. 175, 179, 184 (Хмельницький); стор. 186 (Герв. Гостиловський) і т. д. Також ДБ, І, стор. 11 (Життєпис)). Сповідь була для нього нормальним і основним засобом духовного проводу душ. О. Косінський свідчить, що саме він відновив у Вильні, а згодом у Полоцьку занедбану практику сповіді молоді, вислуховуючи її сам та згодом наказав це робити і своєму клирові(ДБ, І, стор. 145: свідок 53, ДБ, І, стор. 236 (“Правила”)). У своєму Катехизмі для клиру й народу, в четвертій частині: “Про сім Святих Тайн Церкви”, про Тайну Покаяння, виложивши її потребу, так пише: “Як повинен приготовитися той, хто бажає сповідатися? Найперше, пригадати собі поповнені гріхи; відтак, жалувати за них сердечним болем і мати постанову не повертатися до гріха; а за третє: визнати всі свої гріхи та виповнити покуту, наложену сповідником”; а щодо доброго приготування до сповіді, то він приписує: “Кожного дня, ідучи на спочинок, іспитувати свою совість, а кожного ранку поручити цілого себе Богові, щоб людині було тим трудніше грішити”(ДБ, І, стор. 233 (“Катехизм”, ч. 4) ). А своїм священикам, згодом, як архиєпископ, у “Правилах для пресвітерів”, зараз таки в другім параграфі, приписує: “Кожний повинен сповідатися своєму сповідникові, назначеному архиєпископом, якнайчастіше”, і далі визначує для сповіді священиків 11 днів протягом цілого року, розложених за більшими празниками, та й додає: “а краще зробить кожний, якщо частіше її робитиме, навіть перед кожною Святою Літургією. Бо в Священнім Писанні, передовсім у Малахії, гл. З, кожний священик називається янголом. А треба, щоб янгол мав ангельську совість… Пам’ятаючи на наш обов’язок, ми перед Богом заявляємо, що не матимемо вини, якщо хтось із вас відважився б служити з нечистим серцем Св. Літургію… Перестерігаю вас у цій важливій справі”(ДБ, І, стор. 235 (“Правила”, ч. 2)). І цього досить, щоб пізнати в цій справі погляди Йосафата й особисту його практику, в тих часах, які не сприяли ніжності серця.

Що ж до чистоти його життя, то наочні свідки просто не відважуються говорити про цю делікатну матерію, так немов би боялися самим лише позитивним зізнанням уразити цю ніжну квітку його чернечої дівственної чистоти. Рафаїл Корсак, пізніший митрополит і промотор його беатифікації, зізнав у 1628 р.: “Ніхто ніколи не чув від нього якогось непристойного слова; можна було побачити на його обличчі дівичу сором’зливість, коли хтось, навіть для розваги, сказав щось менше пристойне.”(ДБ, І, стор. 167: свідок 69)

Його відношення до осіб другої статі було завжди коректне, пастирське, апостольське, не виключаючи нікого з своєї пастирської уваги. Два приклади ілюструють його сторожкість, як диякона і священика. Антін Сєлява оповідає: “Був він дуже пильний у зберіганні чистоти; коли одного разу викликала Слугу Божого одна жінка на духовну розмову до манастирської брами, та розказала йому свої безстидні наміри, то він, при повнім незнанні чернечої громади про що йдеться, прогнав безпутницю нагайкою аж поза останні брами цвинтаря”(ДБ, І, стор. 161: А. Сєлява). Іншим разом, як оповів о. Мелетій Копистенський, заманений однією жінкою під претекстом недуги і сповіді, дізнавшись про дійсну причину тієї мнимої недуги, погасив отой пекельний жар жінки своїм умертвінням, а згодом постарався про видання для з’єдинених ченців конституції – про слухання сповіді жінок у приявності товариша(ДБ, І, стор. 173: Р. Корсак).

Вкінці треба віднотувати на карб отого його ангельського життя і його незвичайно велике почитання Пречистої Діви Богородиці, не тільки з рацій церковного календаря та богословських аспектів, але як вияв його дівственної чистоти. Марійський культ св. Йосафата, як ченця, священика і єпископа, не потребує доказів, хіба тільки згадки і поставлення його в належне освітлення. Найперше, марійська ікона, як ствердила його служба (Сєлява, Гостиловський, інші), товаришить йому в усіх його подорожах. О. Герман Гостиловський, апостольський нотар на процесі 1628 року, вичисляє такі факти на доказ глибини його культу Богородиці: введення торжественного празника Непорочного Зачаття в манастирі Св. Трійці у Вильні, а згодом у полоцькій катедрі; відновлення всенародного культу Жировицької Богородиці; обнова полоцької катедри й оживлення культу старинної ікони Богородиці, на окремому вівтарі; плян реставрації Витебської Благовіщенської церкви, яку перервала смерть, а вкінці каже :”стіл у його келії ніколи не був без образу Розп’яття і Пресвятої Діви”(ДБ, І, стор. 188: Герм. Гостиловський).

г. – Послух і смиренність Йосафата. – Без перебільшення можна сказати, що ціла біографія Йосафата була побудована на послусі: послухом Божому покликанню і своїм духовним провідникам прийняв він постриження в опустілій виленській обителі; з послуху прийняв він дияконський чин; із послуху прийняв він пресвітерські свячення; з виразного послуху прийняв він тягар єпископства; з послуху обов’язкам свого пастирського служіння пішов він на виразну небезпеку смерти і прийняв мучеництво; і хоч його смиренність підносила заміти й робила труднощі, глибока віра в передання волі Божої через людей затріюмфувала в усіх вирішних обставинах його життя. Його життя склалося так, що не багато мав він кого слухати, або й сам виконував настоятельство. Тому з тимбільшою виразністю виступають акти його майже геройського послуху, що виходив із глибокої його смиренности.

Уже в перших двох роках свого чернецтва він уважав, що йому і його положенню далеко краще підходить юродство Христа ради, яке однак відрадили чи заборонили йому його духовні провідники(ДБ, І, стор. 282: зізнання Й. Рутського); його смиренність дораджувала йому податися в затворники та відсунутися від активного життя, і тільки думка старшого Рутського задержала його в виленській обителі(Там же); хоч був і старший, і перший покликанням, він радо підчинився молодому ченцеві Рутському та в усьому визнавав його авторитет і компетенції перед сторонніми людьми, хоч усі тоді бачили в ньому самому взір праведности; був готовий виконати акт послуху своєму негідному настоятелеві Сінчиллові, хоч знав, що наказ спрямований на виразну шкоду манастиря і церкви, і тільки порада сповідника та усунення сповидних причин наказу розв’язали тяжкий конфлікт його совісти(ДБ, І, стор. 283: зізнання Рутського з 1628 р).

О. Геннадій Хмельницький, наочний свідок його життя з перших днів чернецтва зізнавав: “Прикладів покори дав стільки, скільки було хвилин життя; він перший виконував і найменші, і найсмиренніші манастирські праці, щоб бути своїм новикам у всьому найкращим узором та прикладом чеснот… Тому, що Слуга Божий уважав смиренність за основу всіх чеснот, то й у всіх своїх учинках її і придержувався, щоб не віддалитися від її шляхів; під її проводом усе смиренне мав у найбільшій пошані і тішився, зазнаючи особистого приниження, вважаючи себе найбільшим з усіх грішників. Тому не лише зодягався дуже вбого, коли був простим ченцем та настоятелем, але і як архиєпископ виступав зодягнений так скромно, що, здавалося, виразно шукав нагоди бути погордженим… У всьому був дуже послушний; найперше ж Богові, там Римському Архиєреєві та всім своїм Настоятелям, і цією чеснотою став послушним аж до смерти”(ДБ, І, стор. 179, 181: свідок 71).

О. Гервасій Гостиловський, ігумен Могилівський, говорив на беатифікаційному процесі: “так дуже дбав він про смирення, що коли випадало йому їхати одним возом із своїм Настоятелем, теперішнім митрополитом, то про ніщо інше радніше не розмовляв із ним, як про свої недомагання”(ДБ, І, стор. 185: свідок 72). Рафаїл Корсак у своєму звіті згадує, що коли недовго перед своєю смертю був покликаний митрополитом до Новгородка, і то щойно по своєму повороті з Варшави, і не мав відповідної підводи ні коней, та й шляхи були майже непрохідні, і коли інші відраджували йому цю подорож, то він мав сказати: “Хоч би прийшлося мені їхати одним тільки конем, поїду, щоб виконати наказ мого Настоятеля.”( ДБ, І, стор. 167: Р. Корсак)

Та, можна сказати, пеан його смиренню й послухові склав такий самий митрополит Рутський перед цілою Новгородовицькою василіянською Капітулою 1617 року, немов на закінчення його чернечого подвигу та на відкриття його єпископського служіння, яке стало для нього шляхом до мученичої смерти. Ось що писав митрополит Рутський у 1628 році до беатифікаційної Комісії: “Я постарався був для нього, без його відома, про королівську презентацію, яку в нас просто називають привілей, силою якого він мав стати помічником 90-літнього архиєпископа полоцького, майже спаралізованого, а по його смерти обняти наступство. Довідався він про це скоріше, як я йому це сказав, тож душею дуже страждав, а його смиренність боролася з ним, уважаючи себе цілком неспосібним на єпикопське служіння; та з другого боку послух, який він мав у найбільшій пошані, дораджував йому віддати себе в руки настоятеля; отож радше мовчав, заки почав примушувати мене. Але і назовні можна було видіти його внутрішню боротьбу, що я і сам спостеріг, або інші мені донесли, – добре не пам’ятаю. Отож сказав я йому, що полоцька Церква не має пастиря та діється там багато невідповідного, а то й противного Божому законові, чи негідного; пастирське служіння не виконується, а з’єдинення майже заниділо; бо ледве є хтось та й то тільки зверху об’єднаний, а справді з’єдиненого немає нікого; багато душ, позбавлених усякої людської допомоги, марно пропадають; отож є волею Божою, щоб він обняв це служіння. Почувши це, і словами, і заломлюванням рук, а вкінці, впавши на землю, просив, і благав, щоб відняти від нього цей тягар. Він могтиме послужити цій архиєпархії, післаний, і в тому стані, в якому тепер є, але до цієї гідности він цілком не надається; не були б ми ніколи покінчили, якщо б я не був сказав йому, що інакше бути не може, а він обов’язаний послухати того, хто заступає місце Бога; тоді щойно успокоївся, але, як я довідався, поставив деяким Отцям духовним питання: чи, зберігаючи чернечий послух, міг би він утекти? – і думав тайком утекти від нас. Але той священик підніс його затривоженого духа. Отож під час наших чернечих Зборів, при їх закінченні, я звернувся до нього публічно, назначив його на помічника полоцької архиєпархії та вручив йому в руки королівський привілей. Тоді він, не прийнявши привілею, впав на коліна й зі сльозами прохав, щоб його лишити свобідним. Тільки коли я сказав, що це просто конечне для Божої хвали і цього вже відмінити не можна, замовк, узяв у руки привілей, а ми воздали подяку Богові. А згодом цілий посвятився цьому служінню, і ось знайшлось у нього те, що находиться в святих єпископах, дбайливих пастирях душ.”( ДБ, І, стор. 288: зізнання Рутського з 1628 р)

До цього ліричного і гарного свідчення, можна б хіба додати доповняючі свідчення інших сучасників тієї зворушливої події. Рафаїл Корсак, доповняючи вище наведену картину, каже, що коли духовний провідник переконав його, що в прийнятті єпископату “є виразна Божа воля, то він зараз, поручившись Господеві Богові, сказав йому такі слова: “Хоч би прийшлось іти на цей престол з однією тільки палицею – піду”(ДБ, І, стор. 167: свідок 69); а в часі свого торжественного входу до Полоцька, в січні 1618 р., в розмові з о. Хмельницьким сказав довірочно: “Якщо б тепер прийшов лист від митрополита з наказом повертатися та зректися архиєпископства, то й не побачивши Полоцька повернувсь би я зараз до Вильна”(ДБ, –І, стор. 181: свідок 71). І цього досить. Інші чесноти його чернечого серця тісно сполучені з його священичою, а згодом архипастирською душею, доповняють і цих кілька рисок та заокруглюють образ його чернечої святости. Взагалі, і одні, і другі чесноти себе взаємно доповняють і вияснюють, і їх треба брати та розглядати разом. Щойно тоді постать Йосафата стає вповні зрозуміла, логічна, і послідовна собі в цілому житті, виказуючи один основний корінь усієї його святости. З такого органічного погляду на його життя і працю, всякі закиди, кинені в його бік, відбиваються як від монолітного граніту, не завдаючи й найменшого сказу правді та його доброму імені.

2. – ЙОСАФАТ – ДУШПАСТИР (1609-1617)

Може і несвідомо, але найкоротше і найвлучніше окреслили душпастирську діяльність Йосафата його противники, називаючи його одним коротким словом: “Душехват”, яке вони розуміли по своєму. Це слово впало спершу на Йосафата, ще як диякона-ченця, з уст виленських міщан, які бачучи, що Йосафат своїм прикладом і своїм словом потягає їх синів до Свято-Тро-їцького манастиря, назвали його душехватом їхніх синів. Так зізнав на процесі полоцький радник Доротей Ахримович, з 1604 р. свідок життя Йосафата в Вильні, де і був купецьким помічником. “І хоч, – каже він, батьки згаданих молодців публічно і приватно на нього нарікали, кажучи оте своє “душехват”, то згодом, по повороті синів із студій, тішилися та дякували отому справжньому Святому.”(ДБ, І, стор. 138: свідок 32) Пізніше, це називання вороги Йосафата пристосували в іншому, негативному глузді, коли побачили душпастирські й місіонерські успіхи Йосафата-священика, змалювавши його в притворі нез’єдиненої церкві на образі страшного суду, як потягає гаком душі до пекла(ДБ, І, стор. 177-78: свідок 71: о. Г. Хмельницький). Очевидно, це була людськими пристрастями подиктована інтерпретація того, що Христос у євангелії обіцяв своїм учням, тобто оте: “Не бійся! Віднині людей будеш ловити”(Лук. 5, 10). А те, що було кинене на його неславу, стало титулом його слави в Бозі. І коли, як єпископ, він став пастирем душ, Йосафат як священик був справді ловцем душ. На цей кинений у його бік закид, він таки самий відповідав: “Дав би то Господь Бог, щоб я міг зловити всі ваші душі і завести до небес”(ДБ, І, стор. 178: о. Г. Хмельницький). І можна, підсумовуючи його душпастирську працю, сказати, що вона була до того одного направлена та мала за собою Боже благословення й апостольські успіхи, коли сучасники і свідки могли сказати в 1628 році: Скільки сьогодні в Полоцьку католиків, усі вони плодом душпастирської праці Йосафата. А до того можна б додати: Скільки за 350 літ було на Литві й Білорусі католиків, всі вони завдячували свою віру крові Йосафата, яку він пролляв як завершення свого Божого “душехватного” душпастирства.

Тому ціллю цих рядків є: приглянутися методові отієї його праці, що творить стільки титулів його заслуги і слави, виповняючи ціле його священицьке служіння і другу частину його біографії. Єпископська гідність тільки збільшить цей труд, поставить його в ширші рамки, не вносячи однак нічого основно нового. З багатющого матеріялу зізнань наочних свідків і сучасників, вибираємо тільки дещо, згортаючи його в кілька титулів, які являються і стільки ж душпастирськими чеснотами Йосафата.

а. – Проповідник і письменник. – Йосафат проповідник і письменник – це одне і те саме: апостолят слова і письма. Його письменницька діяльність мала виразні душпастирські цілі та була продовженням і утриваленням його проповіді слова Божого. Із рацій свого 5-літнього дияконату (1604-1609), Йосафат, здається, почав свою апостольську діяльність від книг. Найперше – був він любителем книги, церковної ж зокрема. Звідси набув він і своє знання та книгою прийшов він до пізнання правди про Церкву. Здобувши собі знання книг, що при його феноменальній пам’яті не було трудне, він побачив, що церковна книга є засобом, і успішним засобом дати іншим людям пізнати істину. Звідси зародилася потреба писати, робити витяги та з книг доказати католицьку істину про Церкву. Так постають його молодечі твори: “Оборона віри”, “Хрещення св. Володимира” та інші. Нажаль, вони не появились друком, у чому були винні і обставини того часу, та може і скромність Йосафата-ченця (Невидані письма Йосафата описав у 1910 р. П. Жуковичь, О нензданнихь сочнненіяхь Іосафата Кунцевича, в “Изданія отд. рус. яз. и слов. Имп. Акад. Наукь”, т. 14, кн. З, 1910. Пор. Ю. Ґерич, Огляд богословсько-літературної діяльности Йосафата Кунцевича, Торонто 1960). Щойно беатифікаційний процес актуалізував справу його письм, зокрема пізніших. Щодо молодечих творів, можна згадати таке свідчення архиєпископа Антона Сєляви з 1628 р.: “Преосвященний предложив примірник наук Слуги Божого, написаних давніше проти нез’єдинених, який у свій час можна б переписати на чисто та переслати до Риму”(ДБ, І, стор. 163: свідок 68), що, нажаль, із різних причин не сталося. Але письменницька творчість Йосафата була тимчасова і переходова: його сила була в його живому слові, що і стало головним засобом його душпастирської й апостольської праці, якого він уживав до самої своєї смерти.

Йосафат мав феноменальну пам’ять; мав велике начитання в Святому Письмі і в творах Святих Отців та в церковних книгах; знав він докладно історію своєї Церкви з літописних списків(Інтерес Йосафата до літописів засвідчає Олександр Тишкевич, найвищий суддя полоцького воєвідства,- пор. ДБ, І, стор. 122: свідок 7). Крім того, мав він добре знання “житій святих” і полемічного письменства; завершений курс богословії у виленських професорів вніс у цю силу знання лад і порядок. Це і був матеріял його проповідей. Щодо методи, то мав він прегарний голос, знання людської душі, духовний запал, священичий апостольський жар душі, а перед собою – охотних, і спраглих Божого слова щирих слухачів. Це все створило Йосафата-проповідника, а ласка Божа витала над цією святою громадою, і Бог благословив слово, молитву й покуту Йосафата.

Місцем проповідничої діяльности Йосафата-священика була виленська Св. Трійця та інші виленські церкви, а то й ціла Виленщина, згодом Слонімщина, Ґродненщина, не враховуючи, вкінці, цілої розлогої полоцької архиєпархії, яка обнимала цілу Білорусь. Знаємо зі свідчення о. Гервасія Гостиловського, що Йосафат проповідував і в Володимирі Волинськім, де плодом його проповіді був саме молодий Гостиловський, який про сам Володимир каже, що “ціле місто дуже жалувало, що не може мати в себе Слуги Божого”( Пор. ДБ, І, стор. 185: свідок 72).

Слухачами Йосафата були всі прошарки населення, від малого до великого, від багатого до бідного. Про те, що слухав його проповідей “про католицьку віру і святе З’єдинення”, говорить Олександер Тишкевич, головний суддя полоцької землі(ДБ, І, стор. 122: свідок 7); те ж говорив ігумен Могилівський(Пор. ДБ, І, стор. 185-186: свідок 72: о. Гервасій Гостиловський); о. Фабрицій Ковальський, професор Виленської Академії, кожну його проповідь характеризував не інакше, як “апостольська проповідь”(Пор. ДБ, І, стор. 173: свідок 69: Р. Корсак). Полоцький архипресвітер Яків Дяконицький про його проповідницьку діяльність говорить: “Проповідував кожного свята, більше того: де тільки міг, заставляв священний пир духовної науки, його слова проникали серця та витискали сльози з очей”(ДБ, І, стор. 158: свідок Я. Дяконицький). Іван Дягилевич, місто-нотар полоцької землі, говорив: “його слова проникали серця нез’єдинених неначе стріли”(ДБ, І, стор. 127: свідок 11), а для з’єдинених “слова святого їх пастиря приносили більше потіхи й забезпеки, ніж тисяча воїнів” (там же). Антін Сєлява так зізнає про його проповідницьку працю і хист: “хоч цілий був посвячений дбайливості про душі й читанню, і ледве мав хвилину часу, то однак був звичайним проповідником; нераз просто зі сповідальниці вступав на проповідницю, і проповідував із найбільшим вдоволенням усіх, хоч учився тільки на слов’янських і польських книжках, бо взагалі латинської мови не знав ані слова”(ДБ, І, стор. 162: свідок 68). Те саме свідчить про його проповіді о. Г. Хмельницький, додаючи: “Часто чув я, як городяни говорили про Слугу Божого, як колись про Ісуса Господа: ‘Звідкіля йому мудрість така?’ “(ДБ, І, стор. 177: свідок 71) Про всенародню увагу до його проповідей засвідчує факт із його архиєрейства; о. Хмельницький зізнає: “Народ дуже бажав слухати проповідей Слуги Божого, так що коли одного разу в полоцькому соборі, бажаючи привернути увагу слухачів, сказав, що говоритиме коротко, і просив, щоб не нудилися, одна жінка закликала голосно з-посеред народу: Навіть як і до вечера говоритимеш, владико, будемо радо слухати тебе”(Там же, стор. 184).

Вкінці, цікаве свідчення про спосіб його проповідування дає Рафаїл Корсак за о. Олександром Скольдицьким, ігуменом мінського василіянського манастиря: “Така була практика Слуги Божого в проповідуванні, що завжди ділив свою проповідь на дві частини; в першій частині пояснював дослівно євангелію, а в другій подавав свої роздуми над словами”(ДБ, І, стор. 172-173: Р. Корсак). Коротко: його слово було живе, переконливе, успішне. Його слухали не тільки католики, але і православні, і протестанти. Бачучи проповідницькі успіхи Йосафата, православні забороняли нераз своїм вірним слухати Йосафата. Звідси частинно походить і закид “душехватства”. Ще більше лютували вони з місійної діяльности Йосафата, якою він доходив до кожного, всюди й завжди. Та про це буде мова далі. А тепер треба приглянутися безпосереднім плодам Йосафатової проповіді та її найближчим цілям.

б. – Сповідник і духовний провідник. – Можна б сказати, що між 1609 і 1623 рр. Йосафат став усенародним сповідником цілої Литви й Білоруси. О. Мартин Краснодебський, єзуїт, свідчив священичим словом: “Коли одного разу, ще за життя Слуги Божого, їдучи на місії – по звичаю Товариства, спитав я на ринку в католиків грецького обряду, в того чи того, у кого вони сповідаються, то загально відповідали: “В Отця Архиєпископа”. А коли згодом питав я те саме в бідаків та з’єдинених, у кого вони сповідаються, то вони говорили: “в Архиєпископа, який не помітує бідними”(ДБ, І, стор. 150: свідок 55). У початках виленського манастиря був він майже звичайним і виключним сповідником усіх монахів, як свідчить Гервасій Гостиловсьький, Г. Хмельницький, Рафаїл Корсак та інші. Яків Дяконицький говорив, що “він радо вислухував сповідь і духовних, і мирян”(ДБ, І, стор. 158), а нераз у покуту за вчинену собі кривду зобов’язував провинного до сповіді (там же). За свідоцтвом о. Косінського, ще у Вильні відновив він звичай сповідати молодь, що було передше занедбане (ДБ, І, стор. 145: свідок 53). Його походи в місто кінчалися звичайно сповіданням людей при кожній нагоді, і на кожному місці: по хатах, по шпиталях, а звичайно, зібравши групу каянників, приводив їх до Свято-Троїцької Церкви і там сповідав усіх, або дбав про сповідника, як свідчить Антін Сєлява, кажучи: “Такий був жадний сповідати, що майже сам один був сповідником ченців, черниць та мирян обоєї статі з’єдиненого Вильна”(ДБ, І, стор. 168: свідок 68). З того виленського періоду занотував Рафаїл Корсак ось таке свідчення виленського радника Івана Дубовича, який, ідучи в велику П’ятницю до церкви Св. Трійці, стрінув на церковному подвір’ї цілу групу селян, які живо між собою дискутували про те, що, мовляв, ігумен Йосафат купив у них дрова на опал, а не хоче заплатити їм, доки всі не висповідаються. Думки були поділені між ними: одні хотіли їхати, лишивши дрова, а інші, маючи на гадці домашні потреби й задовження, були гадки таки висповідатися. Вкінці, погодившись між собою, викликують Йосафата, сповідаються, дістають заплату і від’їжджають додому (ДБ, І, стор. 171: свідок 69: Р. Корсак). Святе насилля, щоб змусити до пасхального очищення душі тодішнього, незвиклого до сповіді, селянина! Іншим разом, як записує цей же Корсак, коли весняний вилив річки Німана внеможливив переправу на другий бік, і багато людей чекало кілька днів на спад води, користаючи з нагоди, Йосафат, який був між подорожуючими, так палко промовив до народу, що всі висповідалися при цій річковій переправі, відбувши майже народну місію(ДБ, І, стор. 170-171: свідок 69). О. Хмельницький із певних джерел оповів, що одного разу, під час якоїсь подорожі, Йосафат стрінув на пасовищі двох молодих пастухів та заохочував їх, щоб висповідалися; один послухав його, а другий пустився втікати, а Йосафат за ним, поки не наздігнав його; “показуючи так, – каже Хмельницький, – як треба шукати спасіння душ”(ДБ, І, стор. 184: о. Г. Хмельницький).

Широка місіонерська діяльність Йосафата між нез’єдиненими і протестантами майже з правила кінчалася сповіддю та приєднанням до католицької Церкви, навіть найзавзятіших її противників. Молодь, селяни, городяни, шляхтичі і магнати були його каянниками; зокрема дбав він про недужих, умираючих та в’язнів, товаришуючи їм нераз навіть на страту(Пор. ДБ, І, стор. 162 (А. Сєлява); стор. 152 (Нарбутович), стор. 186 (Герв. Гостиловський),- стор. 286 (Рутський), та інші.). Йосафат-сповідник мав майже непереможну силу над душами, не строгістю покут, а навпаки: вказанням на Боже милосердя. Тяжчі випадки спокутував він Божій справедливості особисто, своїми постами, бичуваннями, волосінницями та іншими родами покути. Свої походи сповідника між грішників він попереджував тяжкими покутами й молитвою, то й мала його дія Божі успіхи, про які зі зворушенням і подивом зізнавали свідки його прослави.

Сповідь для Йосафата була нормальним засобом духовного проводу: він спосередничував діялог між грішною душею і Богом. У цім своїм поході до душ нераз приходилося йому зазнавати зневаг, цькування псами і навіть чинних зневаг, та на все була його відповідь: “Бог нехай тобі простить, а ти жалуватимеш, і відкличеш”(ДБ, І, стор. 149: свідок 53: о. Ст. Косінський). Звичайно за вчинені собі кривди ніколи не накладав він на каянників покути (Пор. ДБ, І, стор. 158: свідок 62: о. Яків Дяконицький, полоцький архипресв). “Самий уклад його обличчя і постава тіла, за життя, були спонукою до побожности, а сама вже його поява запалювала до неї”, говорив його сповідник Ст. Косинський(ДБ, І, стор. 149: свідок 53).

Практику, що її Йосафат здобув у проводі душ як священик, згодом використав він як єпископ, щоб усунути деякі надужиття та труднощі в уділюванні цієї Св. Тайни. У 7-му правилі для священиків він каже: “Тому, що миряни не є схильні до Св. Тайни Покути, поручаємо священикам, щоб у часі чотиридесятниці, відвідуючи кожний дім із свяченою водою, слухали сповіді. А треба це необхідно робити, хоч би і треба на це виужити цілу чотиридесятницю, бо це добре вжитий час”. Далі доручає визначити деякі доми, де вірні, замешкалі далеко від церкви, могли б знайти сповідника; для ближчих поручає парафіяльні й дочерні церкви; каже давати посвідки про відбуту сповідь тільки по її фактичному відбутті, осуджуючи надужиття в цьому; забороняє брати будьяку оплату за сповідь; більше того: нераз він і сам по сповіді уділяв своїм каянникам милостині, щоб немов розвіяти всі сумніви народу, мовляв, сповідь справа коштовна та й тільки для маєтних людей(ДБ, І, стор. 236 (“Правила”, ч. 7), пор. ДБ, І стор. 169, Р. Корсак). Виразно наказує, щоб і священик, і пенітент були належно, фізично і морально, розположені перед сповіддю (прав. 23). Вкінці, у розпорядках для священиків-душпастирів він навіть приписував: “Якщо якийсь священик, із власної вини, відвідуючи в часі чотиридесятниці один раз у рік чийсь дім у своїй парафії, не вислухав би сповіді, буде обов’язаний заплатити один злотий кари на церкву, а один нам, архиєпископові” (конст. 7). Звідси видно, що спасіння душі, через очищення її від гріха, та перебування в ласці Божій, було для нього справою найважнішою, про яку мусіли в однаковій мірі дбати і священик, і грішник. Тут Йосафат, який виріс на творах Отців Церкви та на них і взорувався, повернув священичу практику до первісної Церкви та її покутного звичаю, випереджуючи далеко наші часи; в тому і визначився на тлі своїх часів, головно на Сході.

в. – Місіонер і миротворець. – 3 апостольської діяльности Йосафата на окрему увагу заслуговує його місіонерська та миротворча дія, церковна і громадська. Апостольська душа Йосафата виявляється в многогранності його місіонерської діяльности. Не вдоволяючись проповідницею і сповідальницею, Йосафат зближався до кожної людини в її щоденних життєвих обставинах, шукаючи спасіння кожної стрічної душі, і єдности для християнської громади. Його методою праці був широкий діялог із грішниками та з інаковіруючими. Без компромісу до гріха, а головно до всякого розбрату, – він шукав і знаходив доступ до грішника і до інаковіруючого, полюбивши його в його людській і християнській неповторності. В тому справді явився він успішним “душехватом”.

І. – Місіонер правовір’я. – Із самих початків свого чернецтва аж до своєї смерти – Йосафат був одним із подвижників так званої проти-реформації, може одиноким у східній, а вже певно в українсько-білоруській Церкві. Хоч справа протестантизму в цих часах, можна б сказати, прямо не заторкувала східньої Церкви, але його апостольська душа не могла бути невтральною відносно протестантського явища: на це не дозволяла його східня, але і католицька душа. Зокрема замітна була його дія серед тодішньої литовсько-білоруської шляхти, і ніхто справді не міг опертися його апостольському слову, хоч уживали навіть і грубої сили проти його апостольської ревности. Ось кілька образків із його зустрічі з інаковіруючими.

О. Г. Хмельницький був свідком, як шляхтич Подбіп’єнта нацькував його псами, коли Йосафат хотів говорити з ним про справи віри; Олександр Тишкевич був свідком, коли шляхтич Скабронський, не знаходячи в дискусії з Йосафатом інших аргументів, почав був його тяжко зневажити, на що дістав відповідь: “Знаю, що, по науці апостола, єпископ не повинен сваритися”; Костянтин Стефанович засвідчує, як могилівські громадяни, замість подарунку, переслали йому сухого оселедця; Лука Юркевич, полоцький надрадник, признається, що його словами він повернувся з кальвінізму до католицької віри та взагалі перший раз у житті висповідався; те ж саме публично заявив полоцький хірург – Юрій Ґуткен; жінка дорогичинського капітана Кішки, почувши про приїзд Йосафата, симулює недугу та ніяк не хоче прийняти його, а коли він таки заходить до її покоїв, нацьковує на нього псів, які однак не відважуються і торкнутися його, але лестяться до його стіп; а коли він не хоче прийняти її гостинности, доки вона не висповідається, то “пізнала я, оповідала вона о. Захарії Більському, мою похибку, висповідалася у Слуги Божого та прийняла з його рук Найсвятіші Тайни(ДБ, І, стор. 154: свідок 60); також і берестейська воєводина, Теодора Воловичева, хотіла прогнати його зі свого дому псами, та вони навіть не хотіли гавкати на Святого; і “хоч тоді його слова лишилися безуспішними, то по його смерті, на смертнім ложі, прийняла вона католицьку віру;”(ДБ, І, стор. 154: свідок 60: о. 3. Бєльський) шляхтич Сорока, якого не зворушували ні слова Йосафата, ні плач і просьби дочок, був порушений Божою ласкою вже при самім таки всіданні Йосафата до повозки, і тут же, таки на подвір’ю, прийняв католицьку віру і висповідався в нього(Пор. ДБ, І, стор. 184: свідок 71: о. Г. Хмельницький); архидиякон Білоруси, Микола Дирмонт Сініцький публічно перед усією шляхтою визнав, що це був Йосафат, що навернув із розпусти й кальвінізму полоцького воєводу князя Михайла Друцького Соколінського, якого згодом і поховано в полоцькій катедрі Св. Софії(Пор. ДБ, І, стор. 174: свідок 70: о. М. Дирмонт-Сініцький); в Руті навертає Йосафат однією тільки розмовою визначного єретика, який бачив у ньому післаного Господом ангела спасіння(ДБ, І, стор. 184: о. Г. Хмельницький). І не дивно, бо, як казав полоцький архипресвітер Яків Дяконицький, “його слова проникали душі і витискали на очах сльози, тож навернув він на католицьку віру багатьох єретиків з-поміж міщан і шляхти тому, що нічого так дуже не шукав, як спасіння душ.”(ДБ, І, стор. 158: Я. Дяконицький, полоцький архипресвітер) Тому і протестанти кальвінського віровизнання могли в 1628 р. зізнавати, що вони ніколи нічого злого не чували про Йосафата. Це було чисто релігійне душехватство апостола, незаплямлене обрядовою чи церковною ревнивістю, а чи й упередженням до православ’я, яке міг дехто закидати його місіонерській діяльності.

ІІ. – Місіонер єдности. – Та головною рушійною силою місіонерської дії Йосафата була справа церковної єдности, яка невтомно водила його шляхами Литви й Білоруси, і з людини-самітника, який утікав перед усяким розголосом, пропагандою та гідностями, зробила його невтомним апостолом, людиною постійного чину. І поки він віддав і своє життя за цю справу, то вже передтим віддав він їй увесь свій труд. Між його місіонерством єдности і між його відданням життя за єдність нема якогось основного розрізнення: це один і той же шлях, логічне його завершення. Як зізнавали всі свідки і сучасники його життя і смерти – причиною його смерти була його віра в єдність Церкви та праця для неї. Практично, з першого ж дня свого місіонерства за одність він був готовий і на найвищу жертву; і, практично, з першого ж дня його проповіді вороги тієї єдности були готові на екстремні протидії.

Свою католицьку віру в одність Церкви Йосафат виводив не з родової традиції, чи з якогось акту католицької місії, ані не з якогось земського інтересу, але просто від Божої благодаті, одержаної через молитву в перших же днях чи місяцях східнього католицизму в Білорусі й Україні. Правильність своєї віри він зрозумів і по-людськи зглибив із церковних книг своєї Церкви. Свою віру він обстояв своїм життям, своєю поведінкою вже як мирянин, як простий чернець, як диякон, видержуючи всі аргументи й усі обіцянки, а то й погрози противників. У 1608 р. він готовий обстояти її й ціною свого життя(Пор. вище, розд. II). Тому, ставши священиком і одержавши місію проповідувати віру і святість, він зразу пішов до своїх інаковіруючих братів, щоб уділити їм із свого скарбу віри, який він даром від Бога одержав, і почувався до обов’язку його й іншим людям даром передати. Це є зародження його місіонерства, як священика і як єпископа: він прийме його як церковний обов’язок пастиря. Як священик, Йосафат міг проповідати одність Церкви; як єпископ – він мусів проповідати її; як священик – він ужив як засобу молитву, покуту і слово; як єпископ -– уживав молитву, покуту, слово і пастирську владу; його місія була органічна і логічна, вийшовши від молитви мирянина і покути ченця; і коли дійшла вона до засобів церковної адміністраіцї – спричинила зудар: Витебщани не хотіли, щоб він як пастир привів їх до католицької єдности, і усунули його з дороги. Та про це на іншому місці, коли говоритимемо про місію пастирського проводу. А тепер пригляньмося деяким ланкам його місіонерського духа.

На початку його католицької місії стоїть місія молитви за єдність Церкви і навернення нез’єдинених братів. Цю місію почав Йосафат як мирянин, як молодий помічник виленського купця Поповича. Вимоливши в Бога свою католицьку віру, він пішов молитися до церкви Св. Трійці, і від неї вже більше не відходив: тут він стає співцем, півцем, дяком, дзвонарем, паламарем церковної єдности – східнього католицизму. Цю службу продовжуватиме він і по 1604 р. в чернечій рясі, на крилосі і в святилищі, в церкві й у капличці св. Луки. Із його уст не сходитиме вже більше прохання: Боже, дай єдність! Це буде зміст його келійного моління, моління на цвинтарі, і в церковнім притворі; молоді ченці й кандидати підглядатимуть і підслухуватимуть її (Сєлява, Лецикович, Гостиловський та інші).

Як чернець, він долучить до тієї місії молитви – місію покути і каратиме своє невинне тіло, моритиме його голодом і холодом, залізними ланцюгами, та докучатиме йому твердою волосінницею; для тієї місії він не візьме в уста іншого напитку, крім прохолодної води; не дасть сну своїм повікам, а його тіло не приляже на ложі потрібного відпочинку; для неї відпадатимуть шматки мязів його перемерзлих ніг, а сон його буде змішаний із стоном і зітханням; не їстиме для цього часто цілий день чи навіть два, не взявши в уста навіть і краплини води; не знатиме відпочинку в своїх подорожах, а вкінці умліватиме навіть при престолі, виснажений тяжкою покутою. Завершенням його покути – буде смерть у повноті мужеських сил – на 43-му році життя.

Як священик, він сполучує з цією своєю життєвою місією – слово, в найрізнородніших його соціяльних можливостях: на проповідниці, у сповідальниці, на публічних дискусіях, на довірочних розмовах, із батьком, матір’ю, дитиною, в хаті і на вулиці, у подорожах, при переправах, на возі й піхотою, у шпиталях, при ліжку недужого чи вмираючого, у в’язницях і в товаристві, з духовними і мирянами, простими селянами і магнатами, з єдиною ціллю – за єдність Христового стада, щоб “усі були одне, щоб було одне стадо і один пастир”.

Ось що говорили, зізнавали під присягою, свідкували його сучасники, духовні й миряни, вчені і прості люди з-посеред народу. Олександр Тишкевич, який “говорив з ним інтимно і безконечне число разів публічно і приватно, чув його ревні проповіді про католицьку віру й з’єдинення з святою Римською Церквою та був приявний на дискусіях із ворогами Церкви”, – уважає його беззастережним мучеником за католицьку віру, бо “його вороги не знаходили в ньому жодної іншої причини смерти”(ДБ, І, стор. 122, свідок 7). О. Валентин Мацєйович, єзуїт, був свідком як Йосафат у Вильні “дискутував із нез’єдиненими про правди віри, і дуже глибоко говорив про таїнства віри, з найбільшим посоромленням ворогів Божої Церкви”(ДБ, І, стор. 151: свідок 57). Антін Сєлява говорив про три визначніші диспути з нез’єдиненими у Вильні, які закінчилися наверненням багатьох. Плодом першої було навернення виленського радника Івана Дубовича; на другій навернув Петра Копця, також виленського радника; а в часі третьої поклав основи під навернення берестейської воєводини, Воловичевої(Пор. ДБ, І, стор. 162-63: свідок 68: А. Сєлява). Ці публичні дискусії проводив Йосафат у тодішній народній мові, вживаючи відповідної богословської термінології і про найвищі таїнства віри, і ніхто не міг нічого відмітити щодо їх влучности і точности, як твердив о. Іван Грушевський, ректор варшавської єзуїтської колегії(Пор. ДБ, І, стор. 165: свідок 69: єп. Ю. Тишкевич).

Крім інших людських і Божих елементів успіхи своєї місії Йосафат завдячував добрій методі дискусії. Він був надзвичайно спокійний, ніколи не втрачав рівноваги; до своїх виступів підготовлявся, здалека і зблизька; був, сказати б, у курсі справ. Рафаїл Корсак так говорить про його місіонерську методу: “Читаючи завжди священні книги, він виймав із них найглибший глузд для піддержки католицької правди та опрокинення єретичних фальшивок, так що нез’єдинені уступали в замішанні, або й не відважувалися з ним дискутувати. Як тільки появлялась яка книга нез’єдинених, він зараз її прочитував, і зараз таки з проповідниці опрокидував знайдені в них неправдиві твердження. Часто траплялося, що він опрокидував єретиків і нез’єдинених таки з їх власних книг.”(ДБ, І, стор. 168: свідок 69: Р. Корсак) По успішній місії, він не занедбував і дальшої праці над захитаними у своїй правді чи наверненими нез’єдиненими. Лука Юркевич, виленський радник, колишній кальвініст, а згодом греко-католик, так зізнавав про цю методу Йосафата: “Нам, свіжо наверненим, він давав католицькі книжки, видані проти ложних наук, противних католицькій науці, відповідно до стану, віку і єресі кожного.”(ДБ, І, стор. 137: свідок 31) Іншим засобом його методи був підхід до людини чи групи людей. Згаданий уже Корсак так про це зізнає,, з певних і достовірних джерел: “Слуга Божий при навертанні нез’єдинених уживав такого способу, що спершу старався помалу приєднати до з’єдинення тільки батька чи матір родини; а коли їх приєднав, то згодом за ними вже йшли інші мешканці дому; отже найперше він обучував цю першу особу: заохочував давати добрий приклад, давав духовні поради, піддавав спосіб поведінки, доки ота дробинка не заквасила все тісто, тобто доки один не потягнув за собою всіх. Тому нез’єдинені нераз і під клятвою забороняли своїм вірним говорити з цим душе-хватом”(ДБ, І, стор. 173: свідок 69: Р. Корсак).

Дальшою рискою його місійної методи було те, що всі бачили вже на його обличчі та в його словах глибоке душевне переконання про те, що він говорив і чого навчав інших; о. Іван Лосєнський, полоцький єзуїт, так і визнає: “моє серце просто прилягло до нього, бо його лице притягало до себе людей, і я радо дивився на нього”(ДБ, І, стор. 159: свідок 65). Те саме зізнає й о. Косінський, кажучи, “що самий уклад обличчя Слуги Божого і постава тіла побуджувала до побожности”(ДБ, І, стор. 149: свідок 53). Йосафат говорив лагідно, без фанатизму й сарказму. Будучи спокійної вдачі й виробленого характеру, він навіть образи чи кпини приймав немов жартом, применшував їх, толкував на краще, а нераз і на власне упокорення, що й позискувало йому людей, навіть противних чи ворожих поглядів.

Так, можна і треба поширити місіонерську працю Йосафата і на місію доброго прикладу його життя й поведінки, який діяв не менш успішно й тривало, та не менше поширювався по цілій Виленщині й Білорусі. Безперечно і певно, що безкористовна праця й посвята молодого купецького челядника діяла на оту першу горстку Свято-Троїцьких парафіян та її побільшувала; немає сумніву, що посвята молодого надійного мужчини для занепалого виленського манастиря Св. Трійці була потрясенням совісти молодих і старших мешканців у 1604-му році; на це виразно натякають свідки-очевидці, і цей приклад потягає до Йосафатової келії старих і молодих, а між ними і римського богослова Івана Рутського, згодом же цілий ряд молодців – першу лаву нового, обновленого чернецтва, яка винесла на своїх плечах справу з’єдинення на всенародні розміри й горизонти. Певним є, що для Сінчилла й Защинського та голови виленського Братства спокійно прийнятий від архимандрита-апостата удар п’ястуком у лице залишився пам’ятним на ціле їхнє життя, та може був і остаточним рятунком для них; немає сумніву, що відважна і чесна постава молодого диякона в обличчі спокус і погроз залишилася фактом життя для отих трьох визначних виленських городян, які в тривожних місяцях 1608 року старалися зламати католицьку віру Йосафата; певно, що рішуча настирливість молодого новоєрея Йосафата в липні 1608 р., у в’язниці й на ешафоті страти, біля атентатника на митрополита Потія, була життєвою загадкою для отої королівської гвардії, для виленської міліції та для цікавих мешканців Вильна, а для Йосафата життєвою пробою, коли він чув між народом на свою адресу навіть шепіт, мовляв: “Гляди, уніят відтяв пальці митрополитові”, про що свідчить, як наочний свідок, Рутський(Пор. ДБ, І, стор. 131: свідок 16: Іван Коссановський; стор. 135: свідок 28: Констянтин Стефанович, стор. 137: свідок 29: Іван Терликовський, та інші). А цей же Рутський далі говорить таке про цю ділянку місійного апостоляту Йосафата: “Також дбав він і про інших засуджених на страту, так немовби і не було нікого іншого, що міг би це зробити; по вислуханні їх сповіді він товаришував їм на місце кари, і ніколи не показував якоїсь неохоти чи тільки тіні на обличчі, хоч би це було і в найбільш непригожім часі, наприклад уночі, або зимою; ішов радо немов на який празник.” (ДБ, І, стор. 286: зізнання Рутського з 1628 р) Між цей апостолят прикладу треба зарахувати і його милосердя і службу потребуючим, його послуга хворим у шпиталях, обмивання ран, застелювання ліжок, кормлення безпомічних –- розносилися беззвучним гомоном по цілому Вильні, до чого причинялись і самі недужі, і свояки їх, і шпитальна обслуга, і сторонні свідки. Безперечно, що для о. Тараса Нарбутовича, пізнішого ігумена черейського, на ціле життя залишилася наука, коли в 1613 році, товаришуючи Йосафатові в відвідинах однієї недужої жінки, він не міг перенести смороду ран недужої, а Йосафат, немов би нічого, робив їй милосердні послуги, кажучи згодом: “Брате мій, учися заради Христа багато терпіти та видержуй мало отого смороду, щоб уникнути вічного.”(ДБ, І, стор. 152: свідок 59) Рафаїл Корсак, у своїх записках для беатифікаційного процесу, так коротко віднотовує довгий і тернистий шлях його милосердя для бідних і потребуючих: “Ніколи не занедбував давати милостиню вбогим, удовам і передусім сиротам. Тому всі так його любили, що коли виходив із виленської церкви, всі люди тиснулися до церковних дверей, бажаючи потішитися його словом. Тому, коли з виленського ігумена пішов на полоцьке архиєпископство, то бідаки великим плачем супроводжали його, як свого опікуна і батька. А це ще більше можна було в нього побачити, коли став повищений на архиєпископську гідність, так що його палату можна було б назвати ринком і торговицею бідаків”(ДБ, І, стор. 169-170: Р. Корсак). Загально було відоме, що ніхто від нього не відходив без помочі й потіхи; а давав він, що тільки мав, нераз не залишаючи нічого для голодуючої чернечої громади (а було її яких 60 осіб!), кажучи зажуреним економам: “Дай бідним, а Бог дасть і нам!” (Степан Сулянович). І справді, коли згодом у Битені економ манастиря о. Захарія Більський лишився без гроша на прожиток монахів і на їх виховання, то післаний на жебри, зібрав більше, як можна було сподіватися, і то, як каже він, “повіривши на слово настоятеля”, Йосафата(ДБ, І, стор. 153-4: свідок 60). Безперечно, що коли Йосафат передав потребуючій удовиці одержану від незнаного добродія калитку з допомогою, навіть не заглянувши до неї, то такий факт скоро поширювався по цілому Вильні й околиці, викликуючи подив і пошану, а то й глибші сердечні переживання (Р. Корсак). Або коли він заставляв архимандричу мантію чи єпископську кирею, щоб одержати позичку для бідних, то це мало для всіх вартість цілої й найкращої місійної проповіді(Тексти до вище наведених фактів гляди в ДБ, І, за чергою: стор. 178, 131, 149, 163, 136, і інші).

Велике місійне значення мала лагідна, вирозуміла й покірна поведінка Йосафата відносно своїх противників, не тільки на словах, але й на ділах. Коли на його адресу падали образливі слова й епітети, він не відповідав у тому самому тоні, але проявляв протилежну поведінку. Коли його називали “душехватом”, він відповідав: “дай то Боже, щоб полонив я всі ваші душі та запровадив до неба” (Г. Хмельницький); коли його називали неуком, то він ще й більше додавав, кажучи: “що ж, я з купчика став священиком та й архиєпископом” (І. Коссановський); коли його лихословили, так і відповідав: “Бог нехай тобі простить, а ти сам колись жалуватимеш і встидатимешся” (С. Косінський), або просто: “Не говори, пане, нісенітниць” (А. Сєлява). Та не бракувало йому і чинних зневаг, за які він ніколи й не думав про кару чи пімсту. На образливу і зневажливу поведінку могилівців, він нічого так і не відповів; коли за полоцькі заворушення засуджено пятьох городян на страту, Йосафат закликав: “Нехай не буде такого лиха; я волію радше сам умерти, ніж хтось із них мав би загинути. Прийде час, що і без моїх настоювань вони будуть покарані” (Конст. Стефанович); а за оті часті кривди, дізнані в Полоцьку й Витебську, він ще збільшував свою апостольську дбайливість. Дійшло було до того, що коли хтось бажав мати послухання чи розмову з Йосафатом, то треба було немов стати його ворогом. Г. Хмельницький так про це пише: “Ворогів своїх огортав незвичайною любов’ю так, що дуже замітньо виходило, що він більше любив ворогів, як приятелів. Отож деякі говорили: “Якщо хочемо більш дружно з Йосафатом поговорити та тішитися його розмовою, то зробім щось таке, щоб він уважав нас за своїх ворогів.”(ДБ, І, стор. 181: Архиєп. А. Сєлява)

Вкінці, ще одна його поведінка значно розширювала круг його місійної дії – його миротворна праця всюди, де б він не появлявся, виконуючи так не тільки важливу християнську місію миру, згоди й любови, але і чисто громадську. Проломлював стіни ворожнечі, своїм словом і настоюванням розтоплював леди холоду й упередження; ходив, роз’яснював, просив, посередничив стрічі між тими, що ворогували. З року на рік, разом зі зростом його соціяльних можливостей, зростали і його успіхи в замирюванні людей між собою. Він просто не міг перенести довкола себе ворожнечі й незгоди так, що миротворіння стало немов його пастирською й душпастирською місією, про яку о. Станислав Косінський зізнавав наступне: “Слуга Божий був такий сильний у слові, що коли розсварених закликав до згоди, то завжди дружба була відновлена. А так дбав про згоду і любив її, що ворогуючих запрошував до себе на обіди, і не скоріше звик був відпускати їх, доки не відновили давної приязні. А коли спостеріг когось, що не хотів прийти на обід до архиєпископа, то говорив: Не пожалій мені твого хліба; ось я сьогодні потребую бути в твоєму домі. І коли одні радо, а інші з пошани запрошували архиєпископа на обід, то так довго говорив із ворогуючим, доки не переконав їх подати руку до згоди, і зараз таки запрошував туди противну сторону і погоджував їх.”( ДБ, І, стор. 149: свідок 53, пор. ДБ, І, стор. 218: зізнання витебських жидів)

Ось це була місія Йосафата – душпастиря, а згодом пастиря Христового стада, в деяких найголовніших рисах. Зібрати всі риси його історичної постаті на тлі його доби майже неможливо. Про його життя свідкувало яких 150 свідків, п’ять років по його смерті, на місцях його єпископської діяльности: у Полоцьку й у Витебську, між ними багато наочних свідків, сучасників; головна увага свідків була звернена на його смерть, її причини й обставини, для цілей беатифікації. Ця ціль визначила і підбір документів і свідчень. Багато цікавих біографічних документів і свідоцтв вилишено, щоб у безконечність не розтягати відповідного письмового документу. Та і часи не були сприятливі досліджуванню його життя і праці: вся увагу була звернена на аспект його мучеництва за єдність Церкви і за першенство Римського Архиєрея. Решта історичного й людського елементу не інтересувала тодішніх гагіографів. Та все таки, цих свідчень залишилось стільки, що вони дозволяють сьогодні на глибшу аналізу й бачення Йосафата в цілості його життя, яке, крім своєї внутрішньої многовидности, мало і зовнішню многогранність: чернець, священик, ігумен, архимандрит, єпископ-помічник і врешті – архиєпископ. І тільки зіставивши всі ці елементи, можна побачити Йосафата в цілій його поставі, в якій момент геройської пожертви життя був тільки одним епізодом, хоч і важним по людському і по Божому, але не єдиним і не виключним. І в тому шуканні Йосафата як Святого треба пройти дальших вісім літ його життя – духовного і церковного діяча Виленщини.