Вівторок, 15 грудня 2020, 22:26

РОЗДІЛ II. КУНЦЕВИЧ У МОНАСТИРІ

Двадцятьчотири роки назрівало покликання Івана Кунцевича. Може на це вплинула воля батьків, чи потреба родини, а може й вимога фізичного, духовного та громадського дозрівання. В кожному випадку, 24-літній мужчина, у тодішній дійсності, міг вирішити свою долю. Можливо, що до того вирішення дало сигнал легальне повноліття, а може якась подія родинного характеру, нпр. смерть когось із батьків і реорганізація родинної громади. Досить, що – по-людському і по-Божому –Іван Кунцевич у 1604 році міг піти за Божим покликом, вступаючи до манастиря Св. Трійці у Вильні. Це було рішення на все життя, невідкличне, що й відзначилося прийняттям нового чернечого імені: Й о с а ф а т. Під цею кличкою входить Іван Кунцевич у новий період свого недовгого життя, і вона визначуватиме наступні роки його життя.

1. – ВИЛЕНСЬКИЙ СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ МАНАСТИР (1604)

Ктитором виленського Свято-Троїцького манастиря була дружина литовського князя Ольґерда – – Марія, руського роду. Десь коло полонини XIV століття була збудована дерев’яна церковця й чернечі келії. Згодом батько князя Острозького, Констянтин Василевич Острозький, збудував у 1514 році муровану церкву. В церкві Св. Трійці була в великому почитанні ікона Богоматері, яку передання приписувало кисті св.Луки. Крім того, в цій церковці спочивали мощі перших християнських мучеників на Литві, які в 1345 р. впали жертвою поганської реакції; це були дружинники Ольгерда: Антоній, Іван і Євстатій; їх пам’ять пошановувано дня 14 квітня. Тому ця церква втішалася пошаною виленських городян східнього обряду. її посідання ставило її власників на перше місце в церковних справах Вильна. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом дістало привілей ставропігії. З наказу польського короля Степана Баторія (1574-1586), і манастирем і манастирськими фундаціями завідувала від 1584 р. міська рада, а завідувала так, що за двадцять літ і манастир і його фундації занепали та були розграблені світськими людьми, які навіть у самих манастирських приміщеннях поробили собі помешкання чи орендували манастирські приміщення. Для вжитку ченців залишилося три-чотири келійки з маленьким городцем для вжитку архимандрита. Ченців було декілька, і їх число меншало, а коли Іван Кунцевич постукав до манастирської брами, йому мусів відчинити її таки самий архимандрит, тодішній одинокий його мешканець-чернець(Пор. вступний розділ).

Зразу по Берестейському Соборі, в жовтні 1596 р., виленський Свято-Троїцький манастир, під проводом архим. Софронія, заявився за рішенням єрархії та митрополита – виленського архипастиря. Зате ж церковне братство стануло в опозицію проти свого архипастиря та з наказу короля мусіло опустити церкву Св. Трійці, перейшовши до церкви Св. Духа, звідкіля через довгі десятиліття вело боротьбу зі східнім католицтвом, зразу ж таки з Свято-Троїцьким центром(Братство мало вплив на цілу Литву, головно своїми виданнями, які стояли на першому місці серед тодішньої полеміної літератури. Згодом воно стало ставропігіяльним. Між 1608-1628 рр. тут діяв Мелетій Смотрицький. Можна згадати і архим. Леонтія Карповича, проповідника й полеміста.).

У часі побуту Івана Кунцевича в Вильні (1596-1604), десь на переломі 1595/96 Свято-Троїцьким архимандритом був Софроній, який однак передав манастир Йоасафові, коли виленське Братство виступило проти рішень єрархії, хоч і самий був їм прихильний. Як довго встоявся в Вильні Йоасаф – не знаємо. Бо, коли Іван Кунцевич приїхав до Вильна, Свято-Троїцькою обителлю правив уже архимандрит чи ігумен Матей, потайний кальвініст, який згодом став кальвінським пастором та помер у Слуцьку на Волині, як свідчить сучасник подій, о. Геннадій Хмельницький (Пор. ДБ, І, стор. 176: свідок 71: о. Г. Хмельницький). Уже за його часів молодий Кунцевич почав відвідувати церкву Св. Трійці. По Матеєві та його апостазії Свято-Троїцьку обитель обняв архимандрит Ґелазій, знавець слов’янської мови і книг, прихильник Берестя, але поганої поведінки. Кунцевичеві не дав він жодного духовного проводу, бо й дати не міг, дбаючи про інші душі так само мало, як і про свою, як свідчить Г. Хмельницький (там же). Ось у такий час надів Іван Кунцевич чернечу рясу в Свято-Троїцькій обителі, виконуючи по-людському акт геройський, коли глядіти на його духовну формацію. Було це покликання справді Боже, з поглядом у майбутнє, у безвиглядній дійсності. Будучи голосом Божим і місією, не дивно, що Кунцевич не спокусився ні на маєтки Поповича, офірувані йому, ні на метку, вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще ситуовані нез’єдинені манастирі, які могли йому дати кращі духовні й церковні можливості.

2. – ЧЕРНЕЦЬ ЙОСАФАТ (1604-1607)

“За внутрішнім покликом Божим просив він митрополита Іпатія про прийняття в чернецтво, чи радше, скажу більше згідно з правдою, про дозвіл закласти основи під обнову об’єднаного чернецтва, та, вкінці, прийняв із рук цього Архипастиря чернечу рясу, прибравши собі ймення Йосафат.” Так зізнає учасник Йосафатового постриження в ченці – Геннадій Хмельницький(ДБ, І, стор. 176, той же). Більше того: “тому, що тоді чернечі послушники складали чернечі обітниці за розсудом єпископів, то Слуга Божий, небаром по своїм постригу в ченці, склав свої чернечі обітниці та був посвячений у дияконство” (там же), відай з огляду на його вік, освіту та знання церковних богослужб, у чому опустілий манастир нічого більше не міг йому дати. Та й здається митрополит особисто покладав на покликання Йосафата великі сподівання. Такі ж сподівання покладали на нього і багато інших, а здається зокрема професори Виленської Академії: оо. Ковальський і Грушевський, Аркудій та навіть молодий римський лавреат богословії – Іван Рутський. Але сподівання і плянування були ділом майбутности й Божого Провидіння, а покищо треба було братися до щоденного чернечого подвигу, бо не сама тільки ряса робить ченця ченцем.

Чернеча постать Йосафата має декілька часових етапів, а остаточна оцінка Церкви про нього основується на цілості, на цілому його житті. Це оцінка синтетична. Однак добрий життєпис Святого вимагає розсудної і річевої, і хронологічної аналізи. Та небезпекою для біографічної аналізи є намагання дошукуватися в даній постаті Святого в кожному часі й усіх можливих чеснот. Тому хронологічне розглядання життя святого може в дечому вберегти гагіографа від тієї небезпеки, бо хронологія вберігатиме письменника від анахроністичних пояснень, а головно дозволяє бачити людину святу в її органічному рості, і через це наближує до кращого розуміння постаті Святого.

Ідучи за тією методою, ми зразу пізнаємо, що Йосафат-чернець не міг робити того, що робив Йосафат-архимандрит, ані Йосафат-диякон не міг робити того, що робив Йосафат-священик чи Йосафат-єпископ.

Отже йдучи за цим принципом, між 1604-1608 рр. можемо говорити тільки про такі чесноти Йосафата, які вможливювало його життя – ченця і диякона.

а. – Йосафат-послушник. – Вступаючи до Свято-Троїцького манастиря, Йосафат вступив до манастиря городського, положеного в люднім великім місті середнєвікового характеру, себто інтенсивної урбаністики і використання обмеженого стратегічними раціями простору. Крім того цей манастир стояв у центрі живого душпастирського життя дотичної громади-парафії та й мав своє визначне громадське значення. Все це стояло далеко від чернечих пустиножительних чи затворницьких ідеалів, які пропагували тодішні “житія” ченців, і за якими Йосафат формував свої погляди на монаше життя. Перейшовши манастирську браму, він стрінувся з зовсім іншою дійсністю. Найперше із чернечою пусткою, а за друге – із світським гамором різних зайшлих у манастирську огорожу елементів. У світлі теоретичних ідеалів та в цій конкретній дійсності Йосафат мусів зорганізувати найперше свій чернечий побут, навести певний лад у своєму житті й чинностях. І тут зразу в його життя ввійшли два порядкуючі елементи, якими були: молитва-роздума і богослужба. Коли богослужба була запевнена наявністю храму, церковним уставом, то молитва-роздума вимагала окремої організації, в межах існуючих можливостей. А вони були невеликі.

Свідки-сучасники підчеркують у цім періоді його життя зокрема – уєдинення. Це була перша і основна вимога всякої духовної праці над собою, Йосафат замикається в малій келійці біля самої церкви та манастирськоі брами, і з неї не виходить, хіба тільки до церкви. Життя-буття в інших частинах манастиря його не цікавлять. А коли, навпаки, інші жителі чи захожі до манастиря зачинають надто цікавитися ним, Йосафат загострює своє уєдинення – усувається на цілий день до прицерковної каплички св. Луки, де молиться, роздумує, читає; так, що його сучасник Хмельницький міг коротко сказати: “Вступивши в чернецтво, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці на келію.”(Там же) У цій священній келії віджило в мініятурі життя східнього чернецтва; тут практикував він на собі приклади Отців пустині і славних лавр Сходу, на молитві, роздумі, читанні й покуті.

Щоб увійти в духа цих піонірських літ, вистачить прочитати свідчення його молодшого ровесника, Геннадія Хмельницького, яке він дав у зрілому віці, по довголітній чернечій практиці, і з досвідом довголітнього настоятеля монахів.

“Вступивши в чернецтво, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці за чернечу келію; у вільному часі він читав та проводив священні роздуми в капличці св. Луки. Ложе його було бідненьке, вдоволяючись солом’яником і веретою, і то тільки для сповиду. Бо часто спав він на голій долівці, та й ніколи, аж до смерти, не вживав сорочки, але тільки волосінниці. Залізним пояском підперізував своє невинне тіло. – Деколи серед зими, можна було побачити його босим, і в одній тільки волосінниці, як молився і роздумував на камені біля пресвітерки церкви Св. Трійці. І думаю, що робив це частенько. Знаю, що з того він простудив собі ноги так, що відпадали в нього на ногах м’язи, і тільки в тому випадку він не взяв участи на утренях. І коли городяни не побачили його в церкві, не виходили з дива та, думаючи, що сталося щось великого, навмисне пішли до манастиря з відвідинами до Слуги Божого. – тяжко і часто, денно-нічно, бичував він своє тіло так, що неодин завважив, що долівка його келії була заплямлена його кров’ю. П’ять літ по своєму вступленні в манастир він нічого іншого не пив опріч води, з чого набув тяжке шлункове захворіння так, що його Настоятелі, на пораду лікарів, під послухом наказали йому вживати узварів” (там же).

Це і було життя молодого ченця в напівпустім манастирі, без товариства, поради досвідченіших, та головне – без живих прикладів. Все це мусіли заступити йому “житія” Святих, за власним толкуванням та розсудком, Йосафат мусів сам особисто випробовувати тисячолітній досвід чернецтва, різних підсонь та різного типу. Самозрозуміло, що він побивався за духовним провідником і порадником. По смерті архим. Ґелазія, того ж таки року 1604-го, в його наступника Самійла Сінчилла він виклопотав, щоб підшукати для манастиря старшого ченця-священика, і цей покликав із Супрасльського манастиря о. Симеона; але це була людина проста, в нічому не краща за архимандрита Самійла, і з нього скористав Йосафат не для себе, але для добра душ інших – мирян. Очевидно, якийсь провід міг він мати і в оо. Єзуїтів, із якими не переривав контактів, і в професорів митрополичої семінарії при Св. Трійці, головно ж Аркудія чи Федоровича. Нажаль, свідчення в цій справі так і не збереглись, хіба що через посередні висновки.

б. – Йосафат-диякон. – Велику частину життя Йосафата-ченця займала літургійна богослужба; бо його побожність була основно літургійна, відповідно до взірців Сходу. Та цю частину життя виповняв Йосафат не в ролі простого ченця, але єродиякона, що й визначувало форми його літургійного служіння: з одного боку – окремі чинності, а з другого боку – потреба окремої підготови. З тим поєднується і проблема дальшого вишколу Йосафата.

Поставлення Йосафата в сан диякона, вже з перших днів його чернечого життя, значно влегшило йому користування літургійними скарбами в опустілому манастирі, де силою обставин було знеможливлене спільне хорове богопочитання. На тому терпіла і церква, де городяни мусіли самі організувати крилос. Та й найкращий крилос без священика, чи принайменше диякона – був неможливий до здійснення. Отут то й дияконат Йосафата став провидінним у цих перших літах його чернецтва.

Дяківську службу Івана Кунцевича знала Св. Трійця та її вірні вже здавна. З 1604-тим роком, із крилосу й дяківства, вона розширилася ще й на вівтар і святилище. Коли передше він очолював крилос, тепер міг очолити цілу нежертвоприносну літургію. І ці можливості використав він з питомою собі посвятою, так що й найзвичайніша відсутність Йосафата в храмі через просту таки недугу, викликувала між вірними просто панічну журбу. Можна сказати, що ціле літургійне життя Свято-Троїцької парафіяльної громади розвивалося довкола Йосафата, а він цілий жив у ньому. Звідси, з отих виленських початків, розвинулися згодом оті грандіозні богослужбові вияви василіянських манастирів та манастирських церков і парафій.

За свідченнями сучасників, Йосафат знав східню Літургію в усіх її частинах напам’ять, з усіма її напівами та приписами. Коли згодом Йосафат, як священик, чернець і настоятель, був усім для своєї чернечої й церковної громади, так був він ним передовсім у цих часах стосовно цілої богослужби. А це дало йому досконале знання текстів і рубрик на ціле життя.

Може з отих практичних вимог знання Літургії, саме в тому часі Йосафат починає зглиблювати цілість літургійних книг та витягати з них усе, що вони могли дати уважному і розважному читачеві. А вони справді могли в тому часі дати багато, а деколи і все потрібне. І саме тут, у цих літах самоти, починає постать Йосафата набирати зарисів богослова і полеміста, катехита і проповідника, а деколи й умілого диспутанта. Може вже в тих роках почав він збирати матеріяли для своїх пізніших писань, для яких таки годі підшукати більше пригожий час і нагоду. Може тоді, в отій капличці св. Луки-Євангелиста зароджувалися початки письменницької праці Йосафата, з його “Обороною віри”, “Хрещенням св. Володимира”, “Правилами й уставами для священиків” та отим його “Катехизмом” для народу(Пор. нижче, розділ V). Вже і тоді диякон Йосафат мав із чим вийти до народу та покласти початки свого апостоляту – церковного і душпастирського. Геннадій Хмельницький так і зізнає: “Одержавши за товариша о. Симеона, Слуга Божий усюди катехизував людей та наклонював до сповіді перед згаданим Отцем.”(ДБ, І, стор. 177: свідок 71: о. Г. Хмельницький) Здається сталося це по його трирічнім уєдиненню, про яке говорить сучасник, полоцький радник Доротей Ахримович, який знав Йосафата у Вильні з року 1604-го, кажучи: “Три повних роки від свого вступлення в манастир Св. Трійці, Слуга Божий добровільно не виходив із нього в місто(ДБ, І, стор. 138: свідок 32: Доротей Ахримович).

Манастирська церква і манастирська келія стали для єродиякона Йосафата університетом духовного, церковного, літургійного і богословського вишколу, теоретичного і практичного. Усі його особисті чесноти треба виводити вже з отих початків, поповнюючи їх усе новими подробицями та виявами, відповідно до обставин часу, місця, зайняття, обов’язків. Тут набирала наснаги його апостольська ревність, яка вибухла згодом і запалила ціле його життя, аж до повного цілопалення. Тут оформилося його церковне і боже знання, використовуючи для цього всі божі і природні заложення. А вони справді були великі.

Про природні дарування Йосафата треба навести отакі прямі свідчення людей, які знали його цілого. Олександер Тишкевич, найвищий суддя полоцької землі, на п’ятдесятім році свого життя та з прецизністю правника стверджує: “Такого великого був він ума, що всякі дуже субтельні богословські питання стосовно таїнств Св. Трійці, Воплочення та інші подібні він легше зглиблював, як міг їх вияснити найбільш проникливий богослов. Таку чудову мав він пам’ять, що запам’ятовував тільки раз прочитане чи почуте від когось, так що можна б назвати його літописом чи скарбницею всіх книг святих Отців”( ДБ, І, стор. 122: свідок 7: Олександр Тишкевич). Подібне свідчення склав о. Валентин Мацєйович (ДБ, І, стор. 151: свідок 57: о. В. Мацєйович), о. Ст. Косинський(Там же, стор. 147: свідок 53), єп. Юрій Тишкевич, переповідаючи, що доктор св. богословія і ректор Варшавської єзуїтської колегії мав щонайвище про нього цінування та вважав, що Йосафат так високо дискутував народною мовою про найглибші тайни католицької віри, що ніхто з найученіших богословів не міг нічого додати(ДБ, І, стор. 165: свідок 69).

Що ж до інших прикмет, треба навести свідчення єп. Антонія Сєляви, наступника Йосафата на полоцькім престолі, який у 1612 році мав щастя цілий рік бути послушником і однокелейником Йосафата у Вильні. Ось що зізнав він про його літургійне життя в манастирі: “Слуга Божий завжди мав звичай вставати ранком перед іншими, і – побудивши в приписаній годині братію, вдаряв у церковні дзвони на утреню. Тому захристиян зустрічав його завжди в церковному притворі. Ввійшовши ж у церкву, він завжди і без виїмку правив полунощницю та співав утреню. А дав йому Бог голос просто ангельський, любов до співу велику, і досвід у ньому щонайбільший. – Відслуживши ж утреню, зразу ж таки виходив з манастиря, як також і по обіді, відвідуючи доми нез’єдинених, утверджуючи в вірі, підготовляючи до сповіді, або заходив до гостинниць манастиря Св. Трійці і тут робив недужим різні послуги, цілуючи їх ноги, вмиваючи, годуючи, так що коли не можна було його знайти в манастирі або в церкві, то там певно можна було його стрінути. Так і говорили деколи про нього, що його келією була церква і гостинниця”( ДБ, І, стор. 161-2: свідок 68).

Та ці роки внутрішнього чернечого подвигу, без прикладу і без проводу, мали і свої труднощі й небезпеки, бувши роками постійних шукань свого життєвого шляху, серед виленської духовної пустині. Саме в тому часі прибув до виленського манастиря якийсь чернець Варсановій, добрий знавець східніх обрядів, але слабий у богословській науці; він зробив велике враження на Йосафата, який уважаючи його за юродивого Христа ради, і сам, за прикладом деяких святих, забажав піти на села й міста як юродивий. Каже пізніший митрополит Рутський, що був він такої великої простоти духа, щирости й любови Божої, що не знаючи чим заситити спраглу за досконалістю душу, кидався до всього, що навинулося під руку. Від практикування юродства відвели його тільки – виленські єзуїти, а від утечі на пустиню – приступлення до виленської чернечої реформи Івана Рутського(Йосиф Іван Велямин Рутський (1573-1637), родом із Білорусі, кальвінського віровизнання, згодом прийняв католицтво в чеській Празі, студент університетів у Празі, Вюрцбурґу (Німеччина), Римі (повернувся на Литву в 1603 р.); вступив до Свято-Троїцького манастиря у Вильні в 1607 р., став ігуменом, архимандритом (1609), галицьким єпископом і помічником митрополита київського (1611), згодом митроп. київським (1613-1637). Помер у Дермані на Волині, дня 5 лютня. Пор. його переписну з Римом у Листи київських католицьких митрополитів, том І, Рим 1956, в “Записки ЧСВВ”, секція III), як сам він заявив: “Випередив мене цей Муж Божий у чині св. Отця нашого Василія на два роки, до якого мене дуже пильно заохочував, хоч і з великою смиренністю й розсудністю; бо, бувши від мене молодшим, не відважувався це робити виразно особисто, але через інших, що й походило з його смирення.”( Пор. ДБ, І, стор. 281: зізнання митроп. Й. Рутського (1628)) Отакими шляхами Боже Провидіння керувало зустріччю цих двох молодих людей, які творили згодом історію українсько-білоруської Церкви.

3. – КУНЦЕВИЧ І РУТСЬКИЙ (1605-1607)

Провидінною була зустріч Йосафата Кунцевича з Рутським і навпаки: Івана Велямина Рутського з Йосафатом, за якого молитвами він пішов у життя української Церкви шляхом виленської реформи чернецтва.

Рутський, із Рути біля Вильна, як одинак шляхетського білоруського роду Веляминів, народився 1573 р. і зріс та виховався в кальвінізмі батьків; щойно в часі своїх закордонних студій у чеській Празі, увійшовши в особистий контакт із представниками католицької проти-реформації, він зірвав із кальвінізмом, та, закінчивши свої студії в Вюрцбурґу, в Німеччині, згодом був студентом Грецької Колегії в Римі, прийнявши зобов’язання працювати для Східньої Церкви. Повернувшись у 1603 році до Вильна, приглядався положенню українсько-білоруської Церкви Берестейського Порозуміння та шукав шляхів використати для східнього католицизму і своє знання і своє майно. У Вильні Рутський продумував над різними плянами з’єдинення Церкви та зразу займався вихованням молоді(Пор. його Листи, Рим 1956, стор. 5. Пор. ДБ, І, стор. 282). Живучи близько церкви Св. Трійці, він познайомився мабуть з Іваном Кунцевичем ще перед його постриженням у Свято-Троїцькому манастирі, та став свідком його життя і труднощів, зізнаючи згодом особисто: “майже кожного дня відвідував я його”. Про це говорив він пізніше: “Коли я заходив до нього як мирська людина (бо мешкав я досить довго в сусіднім із манастирем домі, щоб приготовитися до манастирського життя), то він завжди вів зо мною духовні бесіди, випитуючи в мене пояснень про деякі правди віри, або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за ввесь цей час не почув я від нього ні одного пустого слова” (там же).

Здається, що з обсервації життя Йосафата почав Рутський продумувати над піднесенням східньої Церкви через монашество. Знаємо з документів часу, що він навіть плянував оснування якогось окремого манастиря (1604-1605 рр.), а пізніше виготовив плян реформи східнього монашества, при допомозі залучення латинських Чинів (єзуїтів чи кармелітів босих). Уже в Вильні ввійшов він у контакт із кармелітами, та навіть товаришував кармелітській місії, яка через Москву їхала до Персії(Пор. А. Г. Великий, ЧСВВ, Іван Велямин Рутський “на роздоріжжі” (по лат.) в “Записки ЧСВВ”, том І (VII), Рим 1949, стор. 9-38.). Із цими плянами він поїхав 1606 р. до Риму та представив їх відповідним властям кармелітів, а навіть Апостольському Престолові. Пізніше цей проект увійшов як окремий розділ до книги кармеліта Томи від Ісуса, під заг. “Скарбниця Божої мудрости в наверненні всіх народів”, яка появилася в Антверпії в 1613 р.(Тома від Ісуса, Скарбниця Божої мудрости в наверненні всіх народів (по лат.), Антверпія 1613 р., стор. 288 сл.; пор. Листи Йосифа Велямина Рутського, Рим 1956, стор. 23-26 (текст)) Думаємо, що саме такі пляни були предметом розмов між Рутським і Кунцевичем у 1604-1605 рр., у чернечій келії останнього. Мабуть у дечому погляди обох приятелів розходилися, бо Кунцевич виходив основно зі східнього середовища, а Рутський вносив уже деякі елементи свого кальвінського і латинського походження та дивився на справи в ширших горизонтах, як і належало вихованцеві Грецької Римської Колегії св. Атанасія: у його плянах лежав цілий Схід, а головно європейський, із Московщиною включно, де тоді починалася доба фальшивих Димитріїв та так звана “смута”(Період боротьби за московське царство по смерті царя Бориса Ґодунова (1598-1605) та часи Димитріїв – самозванців (1605-1610) і польсько-московської війни (1609-1612). Народ на звав ці часи сумними, коротко “смутою”.).

Московське й римське плянування Рутського не вдалося; з Москви, від першого фальшивого Димитрія, він повернувся розчарований, а з Риму тільки із словесними обіцянками. А тимчасом у своїй келії Йосафат покутував і молився: молився, щоб Рутський рішився вступити до Св. Трійці й обняти провід реформи, якої перші лінії почали зарисовуватися: в 1607 р. чотири молоді кандидати, заохочені Йосафатом, чекали свого чернечого постриження. Бракувало тільки провідника, щоб очолив цю першу групу.

У другій половині 1607 р. нагромадилося було вже багато доброї волі, спроб, але й вагань і людських плянувань, та за молитвами й сльозами Йосафата сам Господь виразно втрутився в цю виленську справу. Однієї неділі в церкві оо. Єзуїтів у Вильні, по закінченні недільної проповіді, з уст знаного виленського професора, о. Фабриція Ковальського, вийшло таке оголошення: “Дорогі Брати! Запрошую вас усіх на велике торжество, яке відбудеться через тиждень: відомий вам усім пан Іван Велямин Рутський прийме чернечий постриг у манастирі Отців Василіян Св. Трійці.”(Пор. “Життя Рутського”, пера Р. Корсака, в “Записки ЧСВВ”, том IV, Рим 1963, стор. 159-160 (по лат))

Це заголошення заскочило всіх: Рутського, самого проповідника, вірних, ціле Вильно. Скарги й роз’яснювання не помогли нічого: ніхто не міг вияснити, як це сталося: всі чули запрошення, але проповідник відхрещувався і перед Рутським і перед вищими настоятелями своїх слів, яких він не був свідомий. Та велика душа Рутського затривожилася; він відчув у тому виразний палець Божий, і дня 29 вересня, разом з іншими п’ятьома кандидатами прийняв чернече василіанське постриження в церкві Св. Трійці. Святий Йосафат міг заспівати гимн славослов’я й подяки Богові: серед маленької чернечої громадки став післаний Богом провідник – Іван, у чернецтві Йосиф Велямин Рутський, на 35 році свого життя. Чернеча реформа Йосафата з особистого акту – прибрала громадські форми.

4. – ВИЛЕНСЬКА ОБНОВА ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ (1607-1609)

Божим благословенням, молитвою Церкви і народу Божого василіянська виленська чернеча обнова постала, скріпилась і зросла волею й дією двох людей, яким імення: Йосафат і Йосиф, у мирі – Кунцевич і Рутський. У неї вони вклали як основний фонд: Йосафат – елементи східнього чернецтва молитви, покути, богослужби, покори і скромности; Йосиф – науку-знання, зразки і приклади інших Чинів, ініціятиву і пробоєву волю провідника. Ці вклади не були конкуренційними, але созвучними – доповнювали себе, створюючи одне ціле, спосібне жити й діяти. Вони виходили з нічого, мали на шляху багато перешкод до усунення, а мусіли створити все. І можна сказати, що за три роки диякон Йосафат і єрей Йосиф поклали живі й надійні основи під майбутній розвиток чернечого тіла, якому ймення – Чин святого Василія Великого, за типіконом-уставом Рутського, який проголосив його в 1617 р. як митрополит Київський і всієї Руси, себто України й Білоруси.

а. – Реставрація манастиря і церкви Св. Трійці (1608). – Склавши на початку 1608 року чернечі обітниці та прийнявши єрейські свячення, Рутський і Кунцевич взялися рішуче до наладнання чернечого побуту, спершу ж таки зовнішніх його структур: манастиря і церкви.

Йосиф Рутський вніс у виленський манастир свою дідизну, бувши в своєму роді одинаком; та цього не вистачало. Тому виленські ченці влаштували у Вильні ширшу збірку і городяни відгукнулися прихильно на потреби улюбленої Свято-Троїцької церкви. Багато причинився до успіху цього діла виленський воєвода – Микола Радзівіл та виленський латинський єпископ – Бенедикт Война. Продовж 1608 р. був закуплений потрібний матеріял та пороблені відповідні будівельні й реставраційні роботи. І Йосафат, і Йосиф були душею будови та наглядали за виконанням її вимог і призначення. Перед зимою 1608/9 року викінчено одне манастирське крило та приведено лад у церкві. Тому, прийнявши в 1608 р. ще чотирьох кандидатів, Кунцевич і Рутський із 8 молодими ченцями могли вже зимувати в новому будинку. Згодом будова поступала далі, і так оновлений та розбудований манастир успівав приймати наплив молодих покликань. Звідси виленський манастир став однією з більших манастирських споруд обновленого василіянського чернецтва та міг залишитися на довгі десятиліття центром василіянського чернецтва виленської реформи, що до 1743 року носила назву чернечого Згромадження Св. Трійці. Тут був і центр, і осідок влади Чину в XVII столітті.

б. – Введення нового чернечого ладу. – В 1608 р. проживало в мурах виленського манастиря яких 12-13 ченців. Манастир очолював архимандрит Самійло Сінчило, з двома-трьома ченцями давнього виховання; молоду чернечу громаду з 8 молодих ченців очолив о. Йосиф Рутський та диякон Йосафат Кунцевич.

Можна сказати, що в цих перших двох роках виленський манастир був манастирем новіціятським, із перевагою виховних, научних і богослужбових зайнять. Рутський вніс у це діло свою науку: він навчав молодих ченців правд віри, катехизму, засад чернечої досконалосте, здається за творами св. Василія, які він міг зглибити в Римі(Будучи студентом грецької колегії при церкві св. Атанасія (перед 1603 р.)); викладав історію Церкви та вчив латинської й церковно-слов’янської богослужбової мови, Йосафат зайнявся богослужбою і церквою, передаючи молодим ченцям любов до обряду й богослужби, навчаючи церковного чернечого уставу, напівів, даючи в цьому найкращий особистий приклад.

Кожного дня в манастирі служилось Церковне Правило в його традиційних східніх частинах денного і нічного освячення часу, за участю принаймні диякона Йосафата; із висвяченням Рутського на пресвітера, служилась щоденна Св. Літургія, бо відправляв її кожного дня. В новій чернечій громаді відновлено давню старо-християнську чернечу практику частого Св. Причастя, яка в пливі століть з різних причин забулася. А це мало благодатний вплив не тільки на ченців, але і на мирян Вильна. Церква Св. Трійці була цілий день доступна вірним, які в кожну пору дня могли брати участь у церковній молитві і очистити свою душу в Св. Тайні Покаяння, до якої зокрема Йосафат, хоч тільки диякон, приготовляв вірних, даючи в тому особистий приклад і ченцям, і вірним.

Читання Священного Писання і церковних книг, а то й житій Святих було щоденною практикою виленської молодої громади. Згодом, із поступом літ, молоді ченці, відай, користали з викладів Свято-Троїцької митрополичої Семінарії, яка була приміщена у прилеглих до церкви будинках, поки здібніші з них не пішли на вищі студії до Виленської Академії та до інших папських семінарій, навіть закордонних. Більше того: деякі з професорів Виленської Академії – нпр. о. Фабрицій Ковальський – помагали і на місці викладами богословських предметів(Пор. “Життя Рутського”, пера Р. Корсака, в “Записки ЧСВВ”, т. IV, стор. 170, розд. 26 (по лат.). Пор. ДБ, І, стор. 283: зізнання Й. Рутського). За такого ладу мала громадка зростала скоро в духовних і церковних знаннях, одержуючи так схвалення церковної влади та притягаючи до себе молодь. І мале стадо росло й розвивалося на благо народу.

5. – ПЕРШІ ТРУДНОЩІ Й ВИПРОБУВАННЯ (1608)

Розбудова манастиря, віднова церкви, зріст покликань, пожвавлення релігійного життя серед вірних, зріст пошани для ченців виленської реформи – затривожили різні сторонні, а то й ворожі сили, і вони почали робити молодій громаді різні труднощі, а згодом повели і сконцентровану протидію, і проти осіб, і проти самого діла обнови чернецтва, використовуючи людські недосконалості, а то вживаючи і наклепу та навіть засобів сили й насилля.

а. – Акція архимандрита Сінчилла. – Самійло Сінчилло, чернець Супрасльського манастиря на Ґродненщині, усунений із Супрасля за свою нечернечу поведінку, заявившись за З’єдиненням, упросив митрополита Потія, прийняти його під свою владу; не маючи досить спосібних ченців та священиків взагалі, Потій віддав йому в 1604 році виленську Свято-Троїцьку Архимандрію, і так здобув льояльність Сінчилла, хоч він і не був відповідний на провідну ролю в Вильні. Тут Сінчилло пізнав основно великі прикмети Йосафата та передбачував для нього велику майбутність. І Йосафат, із чисто аскетичних рацій, віддавав йому ввесь час належний послух і пошану. Коли ж іще в 1607 р. вступив до манастиря Іван Рутський, людина вчена і шляхетського походження, Сінчилло дуже скоро зрозумів, що його підвладні скоро відсунуть його в тінь в очах народу, бо в молодих ченцях він таки зразу зійшов на другий плян: він узагалі не мав із чим до них приступити та їм заімпонувати. Рутський був ученим богословом, добрим учителем і духовним батьком чернечої молоді, сповідником, провідником і професором. Йосафат був виховником і святцем. І тут до Сінчилла підступила звичайна людська заздрість. Він почав продумувати над тим, як позбутися Рутського, здобути на свій бік Йосафата та, крім архимандричого авторитету, взяти провід над молодим чернецтвом.

Рівночасно з тим він сполучив ще й іншу загальнішу, загальноцерковну справу: виплисти в Вильні і в церковній площині на перше місце, уважаючи може, що, внаслідок сеймової боротьби проти Берестейського з’єдинення, справа католиків була програна. Тому він увійшов у порозуміння з Виленським Святодухівським Братством та з епархіяльним клиром, який хитався між двома силами. І Братство, і виленський протоєрей Вартоломій Защинський, розчарований у своїх сподіваннях, стрінулися на пів дороги з Сінчиллом і створили одну спілку, з ціллю: ліквідувати в Вильні східній католицизм. До того треба було пройти два етапи: опанувати Святотроїцький центр та перевести інші парафії на православ’я. Першого піднявся Сінчилло, другого Защинський, а Братство мало бути силою й інструментом для переведення цих задумів у діло. А нагода була підхожа: Потій бо стояв на сторожі інтересів З’єдинення в далекій Варшаві, витримуючи сеймову боротьбу з противниками.

б. – Травнева акція Сінчилла проти Рутського. – Передумовою успіху православних у Вильні була відсутність Рутського. Мабуть у зв’язку з будовою манастиря, архимандрит Сінчилло доручає Рутському якусь довшу місію далеко від Вильна. Рутський виїжджає, а тимчасом Сінчилло, у приявності Защинського і голови Братства, старається позискати на свій бік Йосафата: Виклавши йому загрозу для православ’я збоку Потія, який за допомогою Рутського мав би в пляні перевести всіх на латинство, знищуючи руську мову, обряд і Церкву, – пропонує Йосафатові приступити разом із ними до спільної оборони і з ними об’єднати свої сили. Йосафат рішуче заявляє, що на таке діло він не може рішитися без Рутського. Нічого не помогли ні обіцянки ні похвали; Йосафат був невгнутий, і Сінчилло поважився на чинну образу покірного й вірного ченця: на поличник, – прийнятий мовчки, в покорі й терпеливості. Карти були розкриті, і Сінчилло боявся наслідків – після повороту Рутського. Тому, щоб держати його здалеку від Вильна, архимандрит – користуючись своєю владою й вимівкою, щоб молоді ченці не оставались довше без духовного проводу, – доручає Йосафатові вислати новиків до місця перебування Рутського, а сам виїжджає на манастирську посілість поза Вильном, щоб не бути при зайняття виленськими братчиками порожнього манастиря й церкви, сподіваючись, що послушний чернець Йосафат виконає його наказ. Та пізнавши підступний плян Сінчилла, за порадою о. Фабриція, цей повідомляє листовно Рутського і просить його негайно повернутися до Вильна. Рутський лежав тоді недужим, але почувши про це, у високій горячці, вибирається в дорогу; вступивши в міські мури і впевнившись про вчасне своє прибуття, віддає подяку Богові, і цілком здоровий, хоч і ослаблений, прибуває до манастиря. Пляни Сінчилла були на цей раз перекреслені: Братство здержалося з насильним втрученням (Порівняй зізнання Рутського в ДБ, І, стор. 283. Пор. “Життя Рутського”, розд. 20, в “Записки ЧСВВ”, т. IV, стор. 163-164). Рутський повідомляє про ті події митрополита Потія в Варшаві, який, не в спромозі повернутися до Вильна та поставити Сінчилла й Защинського під суд, назначує Рутського своїм генеральним вікарієм на цілу Литву та передає під його заряд усі манастирські маєтки в Вильні.

У своєму номінаційному декреті Потій писав: “Отець Рутський буде від тепер заступати нашу особу, буде запобігати всякому неладові й каратиме всіх виновників, з усякою покорою, головно ж у Вильні. В цім місті починає рости Божа слава через віднову спільного чернечого життя в манастирі Пресв. Трійці, дбайливістю й наукою молодих ченців, які навчаються закону Божого й набувають мирської науки для блага з’єдиненої Церкви та на потіху всім православним християнам. Воріг душ, заздрісний на це благо, хоче за всяку ціну знищити його. Щоб до цього не допустити, постановляємо силою нашої пастирської влади, щоб усі слухались Отця Рутського…”(Пор. А. Ґепен, цит. тв., т. І, стор. 82, пор. Акти относящієся кь. исторіи Западной Россіи, том IV: лист Потія до Рутського, писаний із Рожанки)

Тому, що Потій не наказав жодних карних акцій проти заговірщиків, Самуїл залишився в манастирі; Йосафат і Рутський навіть співслужили з ним, а він далі поминав за Літургією митрополита, на знак свого правовір’я. І монахи повірили в кращу сторінку душі архимандрита, вповаючи на Божу благодать. Та Сінчилло і спілка тимчасом готувались тихцем до другого рішучого етапу боротьби з митрополитом і з манастирем Св. Трійці.

в. – Груднева акція Сінчилла і спілки. – Готуючись до рішучого удару по східнім католицизмі в Вильні, тобто до виповідження послуху митрополитові й обсадження манастиря Св. Трійці, заговірники вважали, що запорукою успіху було б притягнути на свою сторону Йосафата та протиставити його Рутському, і в манастирі, і в місті, Йосафат утішався славою святця й людини Божої та ревнителя східнього обряду. Тому його постава за чи проти могла легко в публічній опінії перерішити справу. Дня 10 грудня 1608 року в домі одного з передових міщан Вильна відбулася дефінітивна нарада заговірників, де вирішено: виповісти по церквах прилюдно послух митрополитові, зайняти манастир Св. Трійці в часі утренньої відправи, підчас співання великого славослов’я, і то схопленням і виведенням із церкви ченців, а тимчасом, зробили останню спробу, щоб або перехилити на свій бік Йосафата обітницями і похвалою, або силою, а то й насиллям знешкідливити його. Це завдання взяли на себе передові виленські громадяни. Запросивши до себе Йосафата, щоб порадитися в якихось церковних справах, вони усунули Йосафатового товариша, а там, упавши навколішки перед ним, просили змилуватися над Руською Церквою та врятувати її, бо в ньому одинока надія цілого міста, – цілували його стопи як святого, Йосафат, не знаючи про що йдеться, відмовлявся від такого діла, заслонюючись своєю нічогістю, та вказував їм, щоб звернулися з такою справою до такого велета як Рутський. Коли ж вони стали налягати, щоб пірвав і з Рутським, і з Митрополитом, він рішуче відмовився від такого кроку. Тоді вони наклали на нього руки, щоб покінчити з ним. Та в останню хвилину йому вдалося ще промовити: “В такій важливій справі ви не можете мене отак змушувати; дайте ж мені бодай один день до надуми, а завтра я дам вам відповідь.” І це врятувало життя Йосафата та відклало на пізніше його мучеництво, а в міщан влило надію, що справа їх на добрій дорозі. На відхіднім вони таки й пригрозили йому: “Якщо не думаєш пристати до нас, то й не залишайся в Вильні, бо лихо тобі буде!”(Пор. зізнання Рутського в ДБ, І, стор. 283-4) Повернувшись до манастиря між розтривожену за його життя братію, яка вже дізналася від його товариша про заставлену на нього пастку, Йосафат, на поновне напімнення змовників, виготовив таку письмову відповідь: “Я радився Господа, так як і обіцяв вам, а Він сказав мені, що ви задумали таке діло, на яке мені не вільно піти (Пс. 20, 12), мені ж самому Господь дав пересторогу: Нехай олива грішників не намастить голови твоєї (Пс. 140, 5).” Змовники вислали ще одного листа Йосафатові, але на нього він не відповів уже більш нічого. Такою поставою Йосафата провалилась одна з точок грудневого заговору: це була програна морального характеру– Йосафат заявився за митрополитом!

Програною скінчилася і друга точка заговірників – захоплення манастиря Св. Трійці силою. Слуга посадника міста прозрадив плян і день нападу на манастир, який вчасно охоронила міська міліція і військо; змовники й прихильники сили, на вид більшої сили – розбіглися по домівках(Пор. там же, стор. 284,- а також “Життя Рутського”, розд. 22, в “Записки ЧСВВ”, стор. 165-6.). Залишилась третя точка – публічне виповідження послуху митрополитові збоку духовенства.

Незабаром після невдалого нападу на манастир, Сінчилло почав залишати на Літургії поминання митрополита, і молоді ченці відказались від літургійного спілкування з ним. Далі зволікати й укриватися вже не було потреби, і заговірники, зібравшись в одній з виленських церков, прилюдно виповіли митрополитові послух, присягаючи на вірність царгородському патріярхові, повідомивши про цей акт міську й воєвідську управу, для його легалізування. Так формально, крім манастиря і церкви Св. Трійці, Вильно входило в 1609 рік під знаком бунту проти єрарха.

6. – ЦЕРКОВНА БОРОТЬБА В ВИЛЬНІ 1609 РОКУ

Можна сьогодні сказати, що 1609 рік був зворотним роком для цілого католицького Берестейського Порозуміння. Він був вагомий і в події, які розігравались передовсім у Варшаві та Вильні. У цих подіях манастир Св. Трійці не стояв осторонь, але брав участь, головно через своїх представників – Кунцевича і Рутського. В розгарі цих зовнішних подій, у самому манастирі зайшли деякі зміни: Йосафат став священиком, а Рутський виленським архимандритом. Тому, для зрозуміння дальших подій і життя Йосафата, треба приглянутися докладніше загально-церковним подіям. Це розкриє багато світла на дальшу долю і працю святого Йосафата, яка від того 1609 року переходить у новий апостольський етап, розкриваючи в його життєписі нові риси.

а. – Загальна церковна боротьба між католицтвом і православ’ям. – Перше десятиліття ХУІІ-го століття відмічається в історії українсько – білоруської Церкви довгою і драматичною, легальною і реальною боротьбою між католицтвом і православ’ям, у Варшаві й Вильні, на сеймах і в трибуналах; католицтво, хоч і вийшло з неї переможно, але зазнало багато реальних утрат.

За перше п’ятьліття Берестейське Порозуміння му-сіло видержати тяжку чисто церковну боротьбу, і церковними засобами: синоди, полеміка, виклинання. З неї вийшла католицька єрархія переможно, хоч і з утратами (відступлення перемиської і львівської єпархії). Залишившись без єрархії, православна шляхта перенесла боротьбу на іншу площину: цивільно-правну; її видовищем стали земельні й державні сейми й сеймики, на яких вона, як шляхта, була сильна. Вже на сеймі 1603 року Острозький домагався усунення митрополита й єпископів, а по розв’язанні сейму вони винесли справу в Литовському Трибуналі, де було багато протестантів. Трибунал видав у 1605 р. присуд на користь православних, але Жигмонт III відмовився затвердити вирок. У 1606 р. нез’єдинені знову піднесли своє домагання. Тим разом вони мали більші вигляди: це були часи шляхетської ребелії, яка носить назву “рокошу Зебжидовського”. Польські королі знайшлися в скрутнім положенні, і було пороблено поступки. Встановлено так зв. “статус кво” посідання та була зроблена обіцянка, що католицький єпископат залишиться тільки до природної смерти єпископів, а по їх смерти наступить обсада шляхтичами тільки “чисто грецької релігії”. Ця можливість стала сигналом до реальної боротьби на місцях, щоб захопити щобільше позицій, доки “стан посідання” не буде остаточно затверджений, випереджуючи так вироки трибуналів. Почалося насильне займання церков і маєтків з’єдинених, а шляхетське свавілля, почуваючись у силах, гарантувало безкарність, і перед центральною владою, і перед єпископською. Пішло застрашування слабодухів, що берестейським рішенням настав кінець, і багато рятувалося вчасним переходом до православного табору. Це і був глибший глузд виленських подій 1608 р. Перед загрозою війни з Московщиною, варшавський сейм 1609 р. станув на становищі актуального стану посідання, який по 1607 р. значно змінився на користь православних. Одне, що цей сейм міг зробити, це передати справу конкретних випадків до вирішення місцевих краєвид трибуналів. На Литві ж у цих трибуналах засідав великий відсоток протестантів, та й самі процеси були справою великих коштів, яких у з’єдинених не було. Тому, коли митрополит Потій на початках 1609 року усунув архимаидрита Сінчилла з виленської архимандрії за його ребелію, той відкликався до варшавської сеймової постанови про вдержання актуального стану посідання та позвав теж Потія і Рутського перед литовський трибунал, щоб, на основі королівського привілею, легальною дорогою відзискати втрачену архимандрію, передану Рутському, даючи тим немов сигнал до насильних актів у Вильні й на Литві(Історію сеймової боротьби пор. П. Жукович, Сеймовая борьба православнаго западно-русскаго дворянства с церковной уніей (до 1609 г.), СПетербург 1901; Казимир Ходиніцкі, Православна Церква а Річпосполита Польська (1370-1632), Варшава 1934, стор. 356-416 (по-польськи)).

Знаменними для цього складного положення є слова митрополита Потія, з якими він виступив на письмі перед варшавськими послами й сенаторами, вимагаючи справедливости й захисту перед насиллям. “Наші противники, пише він, уже двічі обвинуватили нас на сеймі, та коли ми бажали оправдати себе й оборонити, нас не допустили до слова, чого не відмовляється навіть найбільшому злочинцеві. Жодний трибунал не сміє карати того, кому не доказано провини. А як поступають з нами? Нас принижують, видають вироки навіть без позову, без права, без судового переслухання… Тож ми кличемо до закону такими словами: Ми не прохаємо вас, панове, жодної ласки, не відкликуємося до своїх духовних привілеїв, яких ви не можете нам оспорювати; ми готові взяти на себе всяку кару, але наперед прохаємо вас вислухати нас; найперше судіть і дайте змогу, щоб правда виявилась, а тоді й карайте нас! Нашим противникам вільно разом із протестантами виступати проти нас, католиків; а чому ж то забороняють нам з’єднатися з іншими католиками, щоб жити з ними в мирі Господньому? Нас карають за те, що ми бажали згоди і миру, а наших противників поважають за їхні бунти і повстання! … Ви кажете, панове, що ми вносимо в цю державу новості, що наробили республиці клопоту нашою злукою з католицькою Церквою і нашим підчиненням Найвищому Архиєреві. Ні, це не ми робимо державі клопіт, бо ми приходимо до вас, щоб вас обняти в любові; це ви не хочете глянути на сонце правди; це ви погорджуєте Божою ласкою, і це ви даєте першість розбратові перед миром і християнською єдністю!”( Промова Іп. Потія гл. в Guepin Аlрhоnsе, Un Ароtrе de I’Union des Еglises аu XVII. S. Sаіnt josaphat et I’Eglise grесо-slаvе еn Роlоgrе et еn Russiе, Раrіs-Роitiers, t. І, 1897, t. II, 1898: сfr. І, 93.) Ця палка промова Потія хоч і застановила багатьох, але майже нічого не помогла на практиці; була безсила перед силою, яка піднялась проти правди і справедливости.

б. – Судова і пропаґандивна акція проти Кунцевича й Рутського. – Тимчасом виленські городяни, не велівши роз’єднати Йосафата і Йосифа та притягнути на свій бік, і скористатися серед народу з його духовного авторитету, повели проти Йосафата сильну пропаґандивну акцію, щоб знищити його добре ймення в очах несвідомих мас. Братчики кинули між народ поголоски, що Рутський і Йосафат наміряють віддати манастир і церкву Св. Трійці єзуїтам, златинщити східній обряд, тощо. За Йосафатом на вулицях міста почало сипатися каміння й болото, проклони й образливі слова: папіст, латинник, зрадник, обманець, облудник, неук. І хоч ані Йосафат ані Рутський не зражувалися тим, проте ця брехлива пропаганда робила своє діло. Багато міщан уважало себе покликаними самим Богом виступити на захист віри й обряду перед латинниками і єзуїтами та їх однодумцями з Св. Трійці. Пущено в обіг вістки, що так зв. Унія буде ліквідована, і треба завчасу повертатися до віри батьків, залишивши латинських запроданців та зрадників “руської віри”, себто Потія й Рутського. І деякі події сповидно підтверджували ці поголоски.

Апостазія виленського духовенства від митрополита зимою 1609 р. залишилася без покарання; ніхто з міських, воєвідських чи королівських урядників не заступився за покривдженими. Шляхетська сваволя та міщанський гріш робили, що тільки їм заманулось. Роблено публичні складки на підкуплення Трибуналу, а то й варшавського сейму. Усунений з архимандрії Сінчилло ходив безкарно Вильном та відгрожувався, що незабаром прожене загарбника Рутського, нового архимандрита, та ще й виможе на ньому 10 тисяч злотих кари, за порушення сеймом установленого стану посідання. Хоч за Рутським і була королівська номінаційна грамота на виленську архимандрію, то радники Вильна її знехтували, а два з них навіть виразно виступили і проти короля, і проти Рутського; були це – Іван Тупека й Ісаак Кононович, які 9 березня 1609 р. організували з Сінчиллом напад на манастир, щоб відбити його в Рутського та віддати назад Сінчиллові. Тільки чудесна інґеренція небес у виді 40 севастійських мучеників, яких був тоді празник, відігнала напасників із манастирсько-го подвір’я, а вдячні ченці і до сьогодні святкують цей святий день 40 севастійських мучеників(Пор. ДБ, І, стор. 178: свідок 71: о. Г. Хмельницький. Пор. “Життя Рутського”, розд. 24). Та коли не вдалося насилля, Сінчилло пішов судовою дорогою, щоб досягти мети: він обвинуватив Рутського в найвищому литовському Трибуналі за протиправне загарбання манастиря, і Трибунал, у якому переважали протестанти і православні, видав вирок про повернення манастиря Св. Трійці Сінчиллові, з наложенням на Рутського кари 10 тисяч злотих, за порушення стану посідання. Та приявний тоді у Вильні король Жигмонт уневажнив вирок і доручив справу прослідити виленському воєводі Миколі Радзівілові, який виправдав митрополита й Рутського. Це втручення найвищої влади опам’ятало, вкінці, і міщан, і суддів литовських трибуналів, а страх перед тяжчими наслідками в часі воєнного стану усмирив розбурхані пристрасті, які вибухли останнім сильним акордом насилля.

в. – Чинний удар на Пастиря і успокоєння стада. – Уневажнення вироку Литовського Трибуналу, виданого проти Потія й Рутського, мало деякі наслідки, які могли скінчитися ненаправною трагедією. Коли Рутський одержав правно признану архимандрію, а митрополит загарбані виленські церкви, то нез’єдинені потерпіли відповідне покарання: Сінчилло і Защинський були засуджені на вигнання, а виленські радники: Тупека й Кононович утратили свій уряд і громадянські права; крім того виленські православні городяни були засуджені на передбачену кару в сумі 10 тисяч злотих. Усі виленські церкви були привернені до з’єдинення, на базі сеймового рішення 1607 р., яке порушили православні в 1608 р. За ними залишилася тільки збудована ними церква Св. Духа.

Це королівське рішення кинуло в крайню лють усіх загорільців, а найбільший із них – Іван Тупека, колишній радник, піднявся виконати смертний атентат на Потія. Саме тоді Потій був у Вильні, з нагоди побуту тут короля й папського Нунція в Польщі, Сімонетті. Ідучи до палати нунція в супроводі Рутського й дворян, на нього напав найнятий гайдук та шаблею завдав йому смертного удару; на щастя, митрополит відрухово заслонився рукою, в якій держав палицю, і шабля, сковзнувшись по палиці, розрубала її, відтяла два пальці лівої руки, розтяла нагрудний золотий ланцюг і подвійну одежу на плечі, не пошкоджуючи однак тіла. Та удар був такий замашний, що митрополит упав на землю, знепритомнівши. Атентатчика схоплено, і він заявив, що бажав убити митрополита з пімсти за відібрання виленських церков та діяв із намови, і навіть благословення інших, яких імена відмовився подати, що й було непотрібне, бо ціле місто могло вказати на тих що бажали смерти митрополита(Пор. ДБ, І, стор. 285-286: зізнання Й. Рутського. Пор. “Життя Рутського”, розд. 25, в “Записки ЧСВВ”, т. IV, стор.).

Смертельний напад на митрополита на вулицях міста, серед білого дня, викликав у місті загальне обурення на фанатиків; Сінчилло й Защинський мусіли мерщій утікати з міста, атентатчика ж засуджено на смерть, помимо Потієвого прощення і вставлювання за вбивником. Та тодішнє судовластя було невмолиме: насилля доконано в часі побуту в Вильні короля, що тоді карали найвищою мірою покарання.

Ця трагічна подія заторкнула і Свято-Троїцьку обитель: Рутський, приявний при нападі, підняв відрубані пальці митрополита і склав їх на вівтарі церкви Св. Трійці, відслуживши благодарну молитву. А молодий єрей Йосафат, свіжо поставлений у пресвітерство, кинувся до в’язниці, щоб спасти душу атентатчика. І справді, на настоювання Йосафата той розкаявся, висповідався та в дусі покути прийняв смертну кару. Це і був перший овоч священичої ревности Йосафата, один із численних у його житті безвиглядних випадків, які розв’язала його ревність і його молитва.

Після цього місто вспокоїлося. Перед ним стояли тяжкі часи польсько – московської війни. Московська “смута” відвернула увагу в інший бік, та й литовсько-білоруське православ’я не сподівалося з того боку піддержки. Польська мілітарна й політична перевага над Московщиною, дії так зв. фальшивих Димитріїв, програна Шуйських, тощо, ставили церковні справи в іншу площину. Тому й саме православ’я з чинної агресії перейшло в церковну полеміку з берестейським католицтвом. Боротьба тривала далі – в площині духа.

г. – Манастирські й церковні зміни у Вильні. – На-значення Рутського виленським архимандритом та митрополичим вікарієм на Литву, поставило виленську чернечу громаду в нові обставини. Зайнятий важнішими манастирськими й церковними справами, Рутський не міг присвячувати належного часу проводові молодих ченців: треба було глядати помічника – ним став Йосафат. Для цього треба було прийняти йому єрейські свячення. У своїм смиренні Йосафат відмовлявся від свячень, уважаючи себе недостойним. Та дійсність потреби і настоювання Рутського перемогли неоправдану скромність Йосафата, і руками митрополита Потія, десь улітку 1609 р., на його голову сплила “Божественна благодать” священства(Пор. ДБ, І, стор. 177 (о. Г. Хмельницький), ДБ, II, стор. 218, до 4, де виразно Хмельницький говорить, що був він свячений “чотири роки по чернечому постризі” (тобто 1609 р.)). Разом із тим на плечі молодого єрея перейшов і тягар заступства архимандрита, і в домі, і між молоддю. Він стає вчителем і виховником молодих ченців та заступником архимандрита для всіх манастирських справ, тобто ігуменом манастиря давнього типу, під залежністю архимандрита. І на нього, відай, як священика впали всі церковні справи в манастирській церкві Св. Трійці. Тому наступне триліття виявляє Йосафата, як ченця і душпастиря, на вершку його чернечої й апостольської ревности, та вимагає окремого й ширшого розгляду.

Та в тому ж таки році у Вильні наступила ще інша зміна: туди прибув літами майже ровесник Йосафата, молодий вихованець Острозької Академії й заграничних університетів – Максим Гарасимович Смотрицький. Він став душею Свято-Духівського Виленського Братства та по невдачах 1608-09 років влив у нього нового духа й відвагу. І коли, прийнявши “божественну благодать” священства, чернець Йосафат із пламенним словом апостола й пророка виступив на проповідницю Свято-Троїцької церкви, то з Свято-Духівської Братської Обителі на прю з ним постало слово Максима Смотрицького.