Головна

Владика Іван Маргітич - душпастир рахівських гуцулів

                                                                                                                                               Ставрофорний протоієрей Василь Носа,

                                                                                                                                                голова Рахівської філії Інституту історії Церкви

                                                                                                                                                Мукачівської Греко-католицької єпархії.

Владика Іван Маргітич - душпастир рахівських гуцулів

1946-2003р.

 

«Всяке добре даяння й усякий досконалий дар

згори сходить від Отця світла, в якого нема

ані зміни, ані переміни.» ( Як.1,17).

 У часи жорстоких переслідувань Христової Церкви комуністичною владою (1944-1989) Небесний «Отець світла» зіслав згори християнському народові великий досконалий дар – мужніх провідників церкви, єпископів та священиків (А. Шептицький, Й. Сліпий, Г. Хомишин, К. Шептицький, Н. Чарнецький, С. Дмитерко, П. Василик, В. Стернюк, Т. Ромжа, А. Волошин, П. Мадяр, ЧСВВ, та багато інших), які світили дорогу народу в пітьмі войовничого атеїзму і не дали «воротам аду» подолати Церкву. Лютуючий антихрист вістря атаки спрямував проти Греко-католицької Церкви, яка за вірність Апостольському Престолу протягом переслідування склала найбільші жертви на вівтар своєї свободи і переможною ходою в 1989 року вийшла з катакомб 20-го століття. Серед когорти мужніх священиків та єпископів тієї церкви чільне місце посідає постать Івана Маргітича – видатного духовного та громадського діяча Закарпаття.

 

Дитинство, юність та навчання

 

Особливим даром Неба для побожної родини хліборобів Антона Маргітича та Терезії Костак в с. Велика Чингава (нині с. Боржавське Виноградівського району Закарпатської області) стала третя дитинка Іван (04.02.1921 р.н.) не лише тому, що двоє перших дітей померли, але й тому, що цей третій «не занедбав у собі дару, що був йому даний» (1 Тим.4,14). Далі Бог благословив родині іще 6 дітей, серед яких Іван був старшим, і поряд з добрим послухом та роботою на господарстві дивовижно виявляв дар до навчання. Побожні батьки не перечили навчанню, вчили дітей працювати та вимагали молитися, щонеділі вели з собою до церкви. З вдячністю владика згадував, що той дар до навчання розвинули йому вчителі Чингавської народної (Медвідь Микола та ін. в 1928-1932 рр.) і Севлюшської горожанської школи (Ревай Іван та ін. в 1932-1935 рр.) - випускники Ужгородської вчительської семінарії, директором та викладачем якої був славний педагог о. Августин Волошин. Владика в спогадах автору цих рядків підкреслював, що ті вчителі переважно походили із народу Закарпаття, наслідували приклад та настанови о. А. Волошина та ведених ним професорів семінарії і виходили з неї не лише вмілими педагогами, а й добрими практикуючими християнами та свідомими українцями, засновували в селах «Пласт» та «Просвіту», в яких виховували патріотизм у шкільної молоді та їх батьків. Зокрема, і свій патріотизм владика пояснював вишколом в тих організаціях та в Хустській гімназії (1935-1941 рр.) під вихованням о. др. Дмитра Поповича. Згадував свій прояв учнівського патріотизму, коли написав на класній дошці: «Ми - український народ. Слава Україні!», за що дирекція хотіла виключити його з гімназії. З трудом врятувала тоді класна керівничка Ростислава Бірчак, дочка відомого вченого.

Відмінника-випускника гімназії о. Дмитро Попович скерував на навчання до Ужгородської Богословської Академії, яке тривало 1941-1946 рр. Тут особливо захоплювався викладами улюбленого професора Теодора Ромжі, намагаючись наслідувати його, відмінно вчився та співав у хорі богословів. Мав намір навчатися в Римі і стати місіонером, та тому перешкодили воєнні події. Під час угорської окупації в числі патріотичної української молоді богослов І. Маргітич був ув’язнений в 1942 р. у мукачівському Ковнері (колишній графський палац, перетворений угорською владою на катівню) і засуджений на 2 роки до в’язниці у м. Вац. Звільнений через півроку за клопотанням єпископа О. Стойки по  амністії і продовжив навчання, а 18 серпня 1946 р. прийняв ієрейські свячення в целібаті з рук єпископа Т. Ромжі та направлений сотрудником до м. Виноградова.

 

Досконалий дар рахівським гуцулам

 

Закарпатська Гуцульщина з центром у м. Рахові, що здавен зветься «гуцульським Парижем», відзначалася побожністю свого населення, яке подібно до Галичини було переважно українським, хоча угорська влада навмисно затримувала йому давню назву «русини». Як і на все Закарпаття, Християнство прийшло сюди у Східному обряді іще в княжій добі місією святих Кирила і Мефодія (863-885 рр.) - до розколу Церкви 1054 р., в часи первісної єдності Христової Церкви з Римським Апостольським Престолом, тобто, було греко-католицьким в нинішньому розумінні конфесійності. А «православна схизма» розколу 1054 р. проникла на Закарпаття лише в 1390-х роках насильними діями трансільванських князів, які, поширивши свою владу на Закарпаття у боротьбі з католицизмом, спочатку вирвали з підпорядкування Мукачівського греко-католицького єпископа Грушівський монастир та навколишні села і підпорядкували їх Константинопольському патріархові (1391 р. ставропігія). Під їх патронатом поступово протягом 50-ти років «православ’я» захопило все Закарпаття, витіснивши первісну ГКЦ, і проіснувало тут до 1646 р. - до Акту Ужгородської унії, яким значна частина наших, 250 років тому назад насильно «оправославлених» предків, знову повернулася до первісної єдності із Римським Апостольським Престолом. Остаточно все Закарпаття до цієї єдності повернулося Актом Мараморошської унії 1721року.

Повторне насильне нашестя «православ’я» на Закарпаття починається після Першої світової війни внаслідок розпаду Австро-угорської імперії зусиллями агітаторів з Росії та Сербії при сприянні Чехословацької влади. Протягом 1919-1923 рр. «православним терором» у цілому краї насильно захопили майже сотню греко-католицьких храмів. Всі вони згодом були повернуті греко-католикам титанічними зусиллями єпископа Петра Гебея, о. Августина Волошина та інших достойних мужів, які зуміли домогтися в уряду Праги покласти край «православному терору». Однак скоро прийшли нові «визволителі», які репресіями комуністичної влади проти ГКЦ від 1944 р. до 1989 р. загнали її в катакомби і насадили «православ’я» знову по всьому краю. Саме в пік цих репресій випало на долю владики Івана Маргітича розпочинати свою священичу діяльність.

На час його висвячення відлуння розгону ГКЦ на Галичині вже докотилося за Карпати, і як образно казав владика, світлої перспективи для Закарпаття ніхто не бачив.  Безхмарними в його душпастирюванні були хіба що два місяці у Севлюші помічником о. Павла Карцуба. Хмари репресії почали стрімко згущатися. Коли 21 жовтня 1946 р. радянська влада ув’язнила о. Степана Уйгелія із Успенського храму м. Рахова за відмову перейти на «православ’я», то владика Теодор Ромжа в листопаді того року відрядив  до цієї ключової в районі громади свого здібного учня о. Івана Маргітича. Це скерування виявилося «великим досконалим даром Отця світла» для гуцулів Рахова та всієї Рахівщини. Бо за два роки і три місяці молодий і добре освічений священик, наповнений чеснотами мудрості та мужності і дарами Святого Духа, зумів не тільки повернути настрашених колишніх вірників до  матірної громади в Рахові та її філії в с. Берлебаш, але й привернути  нових, що було подиву гідне в умовах наростаючої репресії ГКЦ. За відмову перейти на «партійну віру» (термін належить владиці - прим. авт.) - «православ’я» - 10 лютого 1949 р. був вигнаний з Успенського храму та з Рахова енкаведистами, які не дали йому спокою і в рідній оселі у Боржавському.

Змушений переховуватися в надійних людей, починає таємно обслуговувати вірників ГКЦ по навколишніх селах. Число мужніх таємних священиків незабаром зростає, бо до нього поступово  з власної ініціативи (на поклик Святого Духа, як твердив владика) приєдналися отці Петро Орос, Іван Горінецький, І. Роман та І. Ченгері, стало більше можливості таємно задовольняти духовні потреби вірників по населених пунктах в Іршавському, Виноградівському та інших районах протягом більше двох років.

5 березня 1951 року о. І. Маргітич та о. І. Роман були підступно зраджені і заарештовані під час таємного вінчання в с. Боржавському і доставлені в Ужгородську в’язницю. Тут о. І. Романа 8 червня 1951 р., а о. І.  Маргітича 18 вересня 1951 р. засуджено на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах  терміном на 5 років з конфіскацією належного їм майна, та етаповано до таборів ГУЛАГу в Омській області.

За дослідженими в Інституті історії Церкви свідченнями співв’язнів о. І. Маргітич і в таборах відзначався чеснотливим життям. Мужньо зносячи в’язничні тортури, постійно молився і ділився з в’язнями всім, що мав. Запобіг самогубству не одного в’язня, вселяючи віру та надію зневіреним на скорі зміни. «Лише ревно молімося, Бог вислухає молитву і так все не буде, прийдуть зміни на краще», - закликав о. Іван в’язнів.

За амністією звільнений із ув’язнення 06. 09. 1955 р. Дорогою додому отримав у Львові від проводу Греко-католицької Церкви повноваження приймати в лоно катакомбної Церкви насильно переведених на «православ’я» греко-католицьких священиків, і не один із них використав цю нагоду. Проживаючи в рідному с. Боржавському, вдень працював у колгоспі, а вночі обслуговував вірників у катакомбній церкві по всьому Закарпатті, в тому числі й на Рахівщині, куди навідався таємно  вже в листопаді 1955 р. З того часу вже не залишав рахівських вірників до своєї смерті із великої вдячності їм за те, що мужньо вистояли в невигідних умовах переслідуваної Церкви і не спокусилися вигодами підтримуваного владою «православ’я». Час від часу щороку навідувався до них  на  богослужіння. Автодорожня пригода на мотоциклі літом 1973 р. значно підірвала його здоров’я, залишивши інвалідом на ліву ногу. Як лікар, який відвідував його тоді в Мукачівській лікарні, засвідчую, що тільки Боже Милосердя і Чудо врятувало ногу отця Івана від неминучої в таких випадках ампутації. Це твердили і лікуючі травматологи.

Особливим досконалим Божим даром для вірників не тільки Рахівщини та Закарпаття, але й всієї України та діаспори стала хіротонія о. І. Маргітича 10 вересня 1987 р. за благословенням Папи Римського Івана Павла II. Здійснив її владика Софрон Дмитерко таємно в катакомбній церкві. Про гідність постаті владики Івана Маргітича цей Велетень Духу через десятиліття в інтерв’ю автору цих рядків виразився так: «..Із усіх моїх свячень найбільше дякую Богові за те, що я висвятив для Закарпаття єпископа Івана Маргітича.». Іще до своєї хіротонії разом із єпископами, священиками та вірниками Галичини і Закарпаття о. Іван Маргітич у серпні 1987р. підписує заяву про вихід із підпілля, а ставши єпископом разом із проводом УГКЦ активно домагається свободи Церкви в уряду Радянського Союзу, яка і настала в листопаді 1989 року.

Дослідження Інституту історії Церкви переконливо підтверджують, що із настанням свободи ГКЦ владика Іван Маргітич доклав потужних зусиль для відродження багатьох громад по всьому Закарпатті, повернення їм багатьох храмів та будівництва нових храмів, в т.ч. і величного храму в с. Боржавське, де проживав і служив до кінця свого життя. Підтримуючи неперервні духовні контакти з вірниками Рахівщини після свого повернення із ув’язнення він організував їх у числі перших на вихід із підпілля в 1989р., та у важкому протистоянні, зазнавши немало образ аж до замаху на його життя, домігся повернення їм Успенського храму в м. Рахові у 1990 році. Цим дав могутній поштовх для відродження громад ГКЦ по всій області. Саме він першим на Закарпатті розпочав відкриті богослужіння іще до свободи ГКЦ, відправивши 7 січня 1989р.  Різдвяне богослужіння греко-католикам угорцям у с. Шаланки. А через тиждень розпочав відкриті регулярні богослужіння українцям у с. Боржавське в церковці присілка Костаковиця. Мужньо вів їх там протягом року під неодноразовим адміністративним штрафуванням владою. 26 листопада 1989 р. владика І. Маргітич відправив першу відкриту літургію на Замковій горі в Хусті, що стала початком повернення історичного Хустського храму, яке відбулося на Празник Трьох Святих 1990р. Він також став двигуном богослужіння українською мовою в МГКЄ від часу легалізації ГКЦ 1989 р., заснування першої української громади в  Ужгороді в Кафедральному соборі в 1993 р., повернення храмів у Золотареві, Міжгір’ї, Тячеві, Хусті та ряду інших населених пунктів.

Ревне душпастирювання, простота і аскетизм у побуті та поведінці, доступність вірникам, святість життя та велика любов до свого народу принесли йому  взаємну всенародну любов і шану, за що і величають його «Народний владика». А про визнання гідності владики Апостольським Престолом промовляє Булла Папи Римського: «..Достойний брате, уважаємо, що найповніше ітимеш вперед, як і досі це мало місце в умовах неймовірних труднощів діяння й перешкод щодо душпастирської праці; адже особливим способом зумів Ти корисно послужити духовною опікою стільком людям, які до тебе приходили також тайними дорогами. Тому аж ніяк не сумніваємося, коли іменуємо Тебе Помічним Єпископом…» (Рим-Ватикан, 1991 р.)

У січні 1993 р. Апостольським Престолом владика Іван Маргітич був призначений Синкелом для вірників української ідентичності МГКЄ і таким чином до кінця свого життя захищав і виражав духовні інтереси переважної більшості вірників МГКЄ. Його свідчення мали особливу повагу у Святого папи Івана Павла II, зокрема, і свідчення щодо об’яв у Джублику, дати які спеціально поїхав до Ватикану.

Владика Іван Маргітич був справжнім миротворцем. Немало натерпівшись від різних режимів він ніколи не озлоблявся на жоден народ чи конфесію. Режими приходять і відходять, а віра, любов Бога і народу, та людяність залишаються назавжди – так наставляв нас, щоб у цій рівновазі духу, відроджуючи ГКЦ аргументовано відстоювати своє, не посягаючи на чуже.

В останнє порадував  гуцулів Рахівщини Архієрейською Літургією в Успенському храмі м. Рахова 28. 08. 2003 р. і через тиждень помер в опінії святості 7 вересня того ж року під час богослужіння у древньому храмі с. Пилипець,  Міжгірського району.

 

Вдячність гуцулів Рахова

 

Недаремно саме Рахівська Гуцульщина, зокрема, вдячна Успенська громада м. Рахова виступила ініціатором початку беатифікації владики І. Маргітича та організувала ряд заходів щодо увічнення його пам’яті. Вони висвітлені в книзі «Народний владика Іван Маргітич», що її за сприяння священиків і вірників упорядкував, відредагував та видав 2015-го року у Львівському видавництві «Тиса» уродженець і Почесний громадянин м. Рахова, Заслужений журналіст України Олександр Масляник разом з однодумцями -   послідовними шанувальниками та дослідниквми постаті владики Івана Маргітича.

Зусиллями вірників та рахівської інтелігенції при підтримці місцевої влади одну із прицентральних вулиць м. Рахова перейменовано на вулицю Івана Маргітича, а на стіні Успенського храму, з якого був вигнаний радянською владою священиком у 1949 р. і повернувся до нього єпископом у 1990 р., встановлено пам’ятну дошку із  високомистецьким барельєфом владики роботи відомого скульптора, уродженця Рахова Юрія Гав’юка та його сина Олександра Гав’юка. Також іменем владики І. Маргітича названо Рахівську філію Інституту історії Церкви МГКЄ.

 

Висновки.

У Рахівському філіалі Інституту історії Церкви за останнє десятиліття

вивчено документи Конгрегації в справах святих і згідно них зібрано і досліджено на достовірність письмові свідчення багатьох вірників про героїчні чесноти та знаки святості постатей:

1.- владики Івана Маргітича (1921-2003), Ісповідника віри, який пройшов пекло ГУЛАГу. Проведено Вечори пам’яті його у Рахові 05. 09.2013р. та в Ужгороді 06.09.2013р. і прийнято Звернення про його беатифікацію.  Матеріали передано до «Постуляційного процесу беатифікації» МГКЄ, на підставі них владика Мілан Шашік 04.02.2017р. на перепохованні єпископа Івана Маргітича у Боржавському привселюдно об’явив про початок процесу його беатифікації і  призначив Постулятором цієї справи о. Богдана Савулу, який в тому ж місяці (24 лютого 2017 року) приїхав до Рахова і сам іще раз переслухав свідків. Стараннями громади слухання кожного свідка ще й зафільмовано і передано о. Богдану Савулі всі відеофільми.

2.- отця-Доктора, Прелата Августина Волошина (1874-1945), закатованого комуністичним режимом у московській Бутирській в’язниці 19 липня 1945р.  Проведено Урочисту Академію його пам’яті в Ужгороді 19.07.2017р., прийнято Звернення про його беатифікацію, зібрано і зафільмовано свідчення та передано всі матеріали Місії «Постуляційний центр беатифікації новомучеників УГКЦ» у Львові;

3.- отця Інокентія Івана Тимка, ЧСВВ (1906-1945), розстріляного комуністами в Загребі 13.08.1945р.  Зібрано архівні документи до життєпису, прийнято Звернення про його беатифікацію 19.09.2017р.  і передано матеріали дослідження до Місії: «Постуляційний центр беатифікації новомучеників УГКЦ.» у Львові.

Отже є поважна база свідчень, зафіксована на стендах рахівської філії Інституту історії Церкви та музею владики Івана Маргітича у Рахові,  тобто всі підстави просити Провід МГКЄ та УГКЦ прискорити єпархіальний етап беатифікації цих постатей і передати справи на Ватиканський етап, про що вірники  просять у щоденних молитвах та зверненнях.

Благослови, Боже, Провід МГКЄ та УГКЦ на це прискорення!

 

Джерела:

 

Преса Чехословацького періоду про православний рух на Закарпатті.

Булла Папи Римського І. Павла II владиці І. Маргітичу. Ватикан 1991 р.

Інтерв’ю владики Софрона Дмитерка о. Василю Носі. 1999 р.

Людина та вимір іі образу: від голови до неба. Микола Зимомря. 2002 р.

Серія інтерв’ю владики І. Маргітича о. Василю Носі. 2002 р.

Люди з Вавилону. О. Масляник. Львів 2005.

Інтерв’ю владики І. Маргітича Олександру Гаврошу. 2001 р.

Народний владика Іван Маргітич. За редакцією О. Масляника. Тиса. Львів. 2015 р.

Мученики – джерело свободи Церкви. Збірка статей конференції справ беатифікації і канонізації святих у Католицькій церкві.  Львів, Артклас, 2015.

Ласло Пушкаш. Петро Павло Орос. Життя та мучеництво. Ужгород, 2015.

Архів Інституту історії Церкви (І.і.Ц.) м. Рахів.

Польові дослідження – опитування респондентів в І.і.Ц.

 

 

Ставрофорний протоієрей                             о. Василь Носа.

 

 

м. Рахів. 20.07.2018р.

 

 

 

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/