Головна

Світлої пам’яті Преосвященного владики Івана Прашка

На Аскольдовій Могилі помолилися за упокій душі Івана Прашка – єпископа УГКЦ та Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра й Павла. За період душпастирства, владика Іван став духовним батьком для тисяч розкиданих Другою світовою війною українців Австралії та Нової Зеландії.

Майбутній владика народився 1 травня 1914 року, тобто за три місяці до початку Першої світової війни, в галицькому містечку Збараж, був сином-одинаком у простих міщан Василя та Марії Прашків. Початкову освіту здобував у Збаражі у польській гімназії. Внаслідок того, що переважна кількість учнів була польської національності, хлопець з раннього віку відчув силу дискримінації та глибину принижень, які доводилося зносити українцям на рідній землі.

У тому ж навчальному закладі, юнак мав нагоду приєднатися до Марійського товариства — спільноти, у якій гімназисти могли крім духовних наук, поповнити «білі плями» з історії України, рідної мови, розвинути патріотизм та добре усвідомити своє українське коріння. Цією спілкою опікувався греко-католицький катехит отець Йосиф Кодельський. Як у розмовах з цим духівником, так і під час прощ до Зарваниці Іван Прашко зростав духовно. А вже у 1934 році Іван Прашко став студентом філософського факультету Львівської богословської академії, де слухав лекції отця-ректора і майбутнього багатолітнього в’язня радянських таборів, - патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Вочевидь, уже тоді студенту імпонували погляди викладача, що знайшло своє вираження у їхній співпраці в післявоєнні часи.

Після навчання в академії, у 1937 році наш земляк за настановою митрополита Андрея Шептицького поїхав навчатися в Урбанівський університет у Римі. І уже там, 2 квітня 1939 року, отримав священичі свячення від владики Діонізія Наряді. Одначе почалася війна… Радянський режим намагався знищити всіх, хто був проти «червоного визволення». 12 лютого 1945 року неподалік Рівного у засідці загинув Клим Савур - його двоюрідний брат-священик.

 

Протягом 4 років, отець Іван навчався у Понтифікальному Орієнтальному інституті, а в 1944 році захистив дисертацію «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655-1665 років» та отримав ступінь доктора філософії.

Та отець Іван Прашко, мав ще й інші заняття. Зокрема, у 1944-1950 роках працював у Допоміжному Комітеті в Італії, відвідував полонених вояків дивізії «Галичина» у таборі в Ріміні, українців у таборах для вояків армії генерала Андерса. Багатьом із них він допоміг освоїтися у повоєнному світі, переважно це були молоді люди 25-35 років. В 1950 році отець Іван Прашко зголосився поїхати до Австралії, де протягом восьми років виконував душпастирські обов’язки серед українських вірних в Мельбурні, Вікторії й Тасманії. «За ці роки, заснував там багато церковних громад, причинився до побудови церков, організував українські суботні школи та цілий ряд церковно-громадських товариств», - розповідає про нього професор Володимир Жила.

У пошуках земляків у найвіддаленіших куточках Землі, він користувався трансконтинентальними кораблями, пароплавами, звичайними та спортивними літаками, потягами, кіньми та автомобілями. «Знайшовши українські сім’ї, будував українські храми, бібліотеки, музеї та кооперативи» - згадували про нього в Австралії.

19 жовтня 1958 року отець Іван Прашко отримав єпископські свячення від митрополита Максима Германюка, архиєпископа Івана Бучка та єпископа Ізидора Борецького. Новий владика одразу очолив створений Папою Пієм ХІІ Апостольський екзархат для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Після визволення владики Йосифа Сліпого з радянських таборів, владика Іван всіляко підтримував главу Церкви у прагненнях згуртувати її, а також брав участь у чотирьох сесіях ІІ Ватиканського собору. Резиденцію австралійського владики розташували при величному соборі святих Петра і Павла в Мельбурні.

У 1969 році єпископ Іван Прашко звернувся до відомого художника Святослава Гординського, який славився своїми іконами, виконаними у традиційно візантійському стилі, але з українською душею для внутрішніх розписів собору. А у 1986 році, владика Іван запросив ще й Бориса Макаренка і його Нью-Йоркську школу, для закінчення вимальовування середини собору, також їм в цьому допомагали ще й численні художники. Тож, як бачимо, єпископ зумів згуртувати цілу плеяду митців для оздоблення головного греко-католицького храму нашої діаспори в Австралії. З часом, при соборі заснували музей, кустосом - доглядачем фондів якого, став отець Зенон Хоркавий, котрий теж також брав участь у розмальовуванні собору.

Окрема сторінка діяльності єрарха - це запрошення на «Зелений континент» сестер-василіянок. «Після поселення українських біженців в Австралії та встановлення Апостольського Екзархату в 1960-х роках минулого століття, розпочався пошук Сестер готових жертвуватися на апостольську працю на тому континенті. Владика Іван Прашко звернувся до Генеральної Управи Сестер Василіянок в Римі та до Блаженнішого Йосифа Кардинала Сліпого з проханням вислати Сестер до Австралії. На їх вимогу в 1966 році, Архимандриня Мати Клавдія Феддіш, вислала листа до Протоігумені в Берісо, Аргентина, з проханням послати добровольців до Австралії. 8 липня 1966 року всі Сестри зі сльозами в очах попрощалися з Матір’ю Марією Афінець, Сестрами Анизією Шевчук, Константиною Цапай і Лукією Ангелюк, коли вони покидали їм рідні береги Аргентини», - йдеться на сайті сестер ЧСВВ в Австралії.

До пункту призначення черниці добиралися через Рим, де зустрілися з Патріархом Йосипом Сліпим, а 28 березня 1967 року вони вже були у Сіднеї, де розпочали свій апостолат. У 1970 році сестри-василіянки заснували монастир в Мельбурні, а в 1977 році - в Аделаїді. Тепер їхні обителі є у Норт Мельбурні, Вейвілі та Лідкомбі.

У 1982 році австралійський екзархат піднесли до рівня єпархії, кількість вірних у якій, вже у наші дні нараховує приблизно 32 тисячі 500 осіб. Працьовитість і заслуги єрарха визнала й світська влада - 1 січня 1982 року владику нагородили орденом Британської імперії. І навіть після свого відходу на спокій, що сталося 20 січня 1993 року, Іван Прашко активно дбав про розвиток цієї спільноти уже як єпископ-емерит.

«Владика сповідував переконання, що духовне життя - це гармонійне поєднання любові до Бога і до свого народу, рідної Вітчизни. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі і визволення народу з ярма неволі,» - зазначає отець Михайло Бедрій. Так, він не рідко відвідував Україну, усіляко підтримував земляків в СРСР, а також відомо, що владика Прашко під час цих поїздок душпастирював на рідних теренах.

«Він мав змогу знову побродити милими вуличками, відвідати дорогі серцю батьківські могили на місцевому кладовищі…», - пише знову отець Бедрій про приїзд владики у 1967 році. «Батько відійшов у засвіти ще у 1938 році, а мати не дожила до приїзду сина лише два роки».

Під час відвідин уже незалежної України владика Іван Прашко збирав матеріали до історії життя і загибелі Дмитра Клячківського (Клима Савура), виступав з ініціативою встановлення йому пам’ятника у рідному місті. Однак, поганий стан здоров’я завадив єпископу приїхати на відкриття цього монумента 9 липня 1995 року.

Єрарх помер 28 січня 2001 року і похований у крипті катедри святих апостолів Петра і Павла у Мельбурні. Про його життя і діяльність розповідають не тільки статті, а й експонати у згаданому вище музеї у Мельбурні, а також у музеї, що діє у Збаразькому замку. Серед речей - ризи, книги і навіть обрус, який Марія Прашко вишила для сина, але не встигла передати.

Владика Іван Прашко написав приблизно 40 послань. Із 1973 року був членом Римського Релігійного Товариства католиків «Свята Софія». Окрім душпастирської праці, він займався науковою роботою: був дійсним членом НТШ та Українського Історичного Товариства. Діяльність єрарха - це свідчення того, як можна працювати для рідної землі навіть, здавалось би, у «чорні моменти  в історії».

 

Використана література:

  1. Бедрій М. Єпископ Іван Прашко і Збаражчина / о. Михайло Бедрій. — Тернопіль : Джура, 2002. — 72 с. (+ вибрані листи владики до знайомих і близьких).
  2. Жила Володимир. Вічна тобі слава й пам’ять, Владико! // Свобода (США). — П’ятниця, 30 березня 2001 р. — №13. — С. 30.
  3. Преосв. Владика Кир Петро Стасюк, ЧНІ. Вступ. Українська ікона // Архів автора.
  4. Вл. Іван (Прашко) [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті: http://www.santasofia.info/tovarystvo1.htm
  5. Сестри Чину Святого Василія Великого [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті: http://www.basiliansisters.org/locations/uloc-aus.htm
  6. Українська католицька громада Австралії [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті: http://www.radiovaticana.org/ucr/Articolo.asp?c=218744
  7. Яценко Ольга. Велика втрата гідного сина українського народу [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті: http://postup.brama.com/010201/18_3_7.html

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/