Головна

Мирослав Маринович: Зміниться українець – зміниться Україна, а не навпаки...

131017pm8_2344a_29401Днями у Дрогобицькій спеціалізованій загальноосвітній школі № 2 з поглибленим вивченням німецької мови першого-третього ступенів укотре відбувся захід «Від шкільної стежини до зірок України». Урочистості завершилися нагородженням найактивніших учнів премією імені Мирослава Мариновича. На святкування прибув сам пан Мирослав, дисидент, колишній політв’язень, член-засновник Української Гельсінської групи, а тепер – віце-ректор Українського католицького університету та президент Інституту релігії та суспільства УКУ, член Ініціативної групи «Перше грудня» і Несторівської групи.

Мирослав Маринович повернувся до рідної школи, «у стінах якої були заховані його мрії». Під час зустрічі зі старшокласниками він мотивував їх розвиватися, готувати себе до великих справ, керуватися ідеалами Добра, утверджувати нове життя нашої держави наполегливою працею, адже лише коли «зміниться українець – зміниться Україна, а не навпаки».  Мирослав Франкович  ділився з учнями власним досвідом боротьби, радив їм мати за друзів тих, перед ким соромно вчиняти негідно, бо така дружба вберігає від фатальних помилок. Школярі мали змогу поставити багато запитань одному з  моральних  авторитетів нинішньої України. Зокрема, обговорюючи заборону російських Інтернет- ресурсів, він зазначив, що варто дотримуватись балансу розумного та необхідного, щоб не допустити зловживання заборонами й обмеженням свободи, але навалі ворожої пропаганди безумовно треба протистояти.

Нам теж вдалося спілкуватися з паном  Мирославом. Про епоху постправди, вплив медій, декомунізацію,  а також про зміни в Дрогобичі й була наша розмова.

- Яким, на Вашу думку, має бути виховання нового покоління, котре  виростає в епоху постправди?

- Перше, що спадає на гадку – це навчати медіакомунікаційної грамотності. Іншими словами, навчати декодувати облудні конструкції, не піддаватися на їхню привабливість. Цілком недавно у Фейсбуку я «купився» на примітивний фейк лише тому, що він зрезонував із моїми очікуваннями. Мені хотілося, щоб таке було правдою.

Інший лік – добре проробляти з дітьми… наші давньокиївські казки. Зло нічого нового не вигадує, а тому діє точнісінько так, як та відьма, яка зваблювала героя то пишноплідною яблунькою з отруйними плодами, то чистою криниченькою з отруєною водою. Завдання героя – вчасно виявити майстерну маніпуляцію і «розрубати її шаблею». Якщо згадати оту мою фейсбуківську історію, то вважайте, що я вже лежу біля такої «криниченьки» бездиханно…

Але головна передумова – виробити в дитині правильну ціннісну основу, міцний ціннісний хребет. Тобто знову як у казці: вчинити добре діло, навіть якщо спершу начебто й собі на шкоду – викупити обдерте кошеня, почистити брудного пса, не застрелити орла. Бо вчинене добро тобі наче говорить: «Я тобі колись у пригоді стану». Якщо ж у людини хибна духовна основа, то вона не розрізнить добро і зло, правду від облуди.

- Пане  Мирославе, як медії впливають на формування світогляду? Яких найбільших небезпек у сучасному інформаційному просторі нам треба остерігатися?

- Головне завдання медійного зла – посіяти в людській голові хаос, а в людському серці – розгубленість і недовіру. Тобто людина має дійти висновку, що чистої правди нема – у кожній правді, мовляв, є частка брехні. Нема чорно-білого світу – є лиш різні відтінки сірого. А тому яка різниця, що хтось більше бреше? Всі брешуть!

Звідси постають щонайменше три небезпеки.

По-перше, у постмодерному світі цілковитий фейк (свідомо сконструйована неправда) сприймається суспільством як чиясь легітимна точка зору, з якою треба рахуватися. Але тоді рішення, що їх ухвалюють  з урахуванням фейків, будуть хибними й неефективними.

По-друге, зомбована людина сприйматиме правду як брехню, якою хочуть її обманути. Так родичі українців, що живуть у Росії, сприймали переконування українців, що Майдан не є фашистським, як спробу їх обдурити. В душах людей тоді сіється хаос.

І по-третє, у світі фейків неможливо встановити правильний суспільний лад, бо він тримається на довірі. А встановити довіру не так просто. Як каже Блаженніший Любомир Гузар, «якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою». Отак ми знову повертаємося до потреби вміти розрізняти правду й облуду.

- Чи вважаєте Ви роботу місцевих комунальних ЗМІ ефективною? Чи варто фінансувати те, що ніхто не читає?

-  Історія американської преси засвідчує, що місцеві медіа не зникають навіть тоді, коли впливовою є центральна преса. Головне – правильно обрати свою інформаційну нішу і не потрапляти під фінансову удавку місцевих «князьків». А в Україні, на жаль, більшість місцевих ЗМІ перебувають під прямою орудою фінансових «тузів», які хочуть, щоб їх вічно хвалили, а їхніх суперників – незмінно критикували. Певний час таку пресу рятуватиме скандальність викриттів, але односпрямованість критики швидко стане очевидною, після чого наступають людська втома і втрата інтересу та довіри. Пригадуєте слова Блаженнішого Любомира? Довіру втрачають, коли правдою – торгують.

Отже, важливим є не те, що ЗМІ комунальні й місцеві, а що вони – залежні, а тому не викликають довіри.

Як Ви гадаєте, чому  досі виникають труднощі з декомунізацією в Україні?

-   Процес декомунізації справді лише розпочато, та й виконується все «по-українському», тобто абияк, аби лише рахувалося. Не дивно, отож, що в народі від цього неспокійно. Проте важливо побачити певні закономірності.

Закон про декомунізацію, як чи не кожний український закон, є недосконалим. Його ухвалювали  в умовах жорсткої політичної боротьби, а тому не було коли вивіряти кожен його параграф і спрогнозувати всі можливі наслідки. Проте кожну слабинку вороги української демократії негайно обертають собі на користь, домагаючись не удосконалення закону, а його скасування.

Я особисто, навіть будучи готовим визнати якісь законодавчі недоречності, все ж гаряче обстоюю важливість цього закону. Що робила радянська влада у перші ж дні свого самоуправства? Нищила все, що давало духовну силу праведним людям, і ставила своїх ідолів, які руйнували моральну основу людини. Все це треба тепер уневажнити, бо доки діятимуть ідеологічні символи комунізму, доти він триматиме людські душі у своїх пазурах. Щиро зізнаюся: я переконаний, що комунізм остаточно відійде в минуле, якщо те, що ще лишилося від праху Володимира Леніна, поховають нарешті у землі.

Проте є й інша грань проблеми. Пам’ятники й топонімічні назви – це лишень символи, тоді як суть комунізму – в людських умах і серцях. Вони – в наших звичках і стереотипах, у тому, як ми здійснюємо владу і як від неї захищаємося. У тому, де наш скарб, і в чому ми бачимо своє щастя. Цього спадку не можна позбавитись законодавчим чином. Його мають виправити в нас лише релігійна віра й людяна культура.

- Які зміни (позитивні/негативні) Ви бачите, повертаючись до Дрогобича?

- Я бачив «зоряний час» Дрогобича – кінець 1980-х і початок 1990-х років. Тоді в серцях людських палахкотіла надія, що можна почати жити чесно і по-Божому. Тоді Дрогобич був гарний і натхненний. Згодом прийшли розчарування і зневіра, люди сказали собі, що все це романтизм та утопія. Мовляв, зло й обман є незмінною частиною людського життя, а тому, щоб вижити і стати щасливим, треба навчитись «крутитися» самому. І на обличчя Дрогобича, ніби на портрет Доріана Ґрея, лягли зморшки, що їх виразно видно й сьогодні.

Довший час символом розбитості міста були жахливі дороги, враження від яких було приголомшливим. Якось, пригадую, в Бориславі спало мені на думку: якби змусити бориславців перейменувати вулицю Степана Бандери, то піднялося б на протест ціле місто. Але залатати неймовірні ями на цій вулиці нікому! Цікаво, чи побажав би собі сам провідник, щоб його іменем було названу таку вулицю! Подібну логіку можна було би прикласти й до багатьох дрогобицьких вулиць.

Але що головне: розбиті дороги можна заліпити бітумом, облуплені стіни – свіжим тиньком. Але відновити віру в серцях можна лише спокутною правдою. Напевно, я був би несправедливий, якби за лукавство чи обман  дорікнув огульно всім дрогобичанам. Так не буває, щоб місто залишилося зовсім без праведників. Та й не мені, грішному, дорікати. Але тих зусиль виправити ситуацію на краще все ще замало, щоб на обличчі Дрогобича розправилися зморшки і в місті запульсувало ентузіастичне життя.

Ірина ВОЛОЩАК, Медіа Дрогобиччина №2 (16) від 26 травня

http://www.drogmedia.net.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/