Головна

Вдивляючись у таємничу безодню... (І частина)

0a8e73aПропонуємо вашій увазі першу частину статті д-р. Івана Климишина, яка вийшла у журналі «Наука і суспільство» у 1991р.. В статті автор розмірковує над доказами існування Бога на основі даних сучасної науки.

Іван Климишин, доктор фізико-математичних наук, член Міжнародної астрономічної спілки.

Ще зовсім недавно з раннього ранку і до пізнього вечора, від дитячого садка і до вузу в свідомість кожного з нас втовкмачували, вдовбували трафарет, нібито наука і релігія несумісні, нібито «наука перебуває у стані безперервної боротьби з релігією». Від нас приховували те, що більшість провідних учених світу були і є сьогодні людьми глибоко віруючими і що це не заважало (і не заважає) їм робити щоразу нові наукові відкриття.

Та, нарешті, туман цей розвіявся. І ми з подивом виявляємо, що у нашому XX ст. існує взаємний позитивний зв'язок науки з релігією. Ми бачимо, що ніякої боротьби чи суперечки тут немає і не може бути. Бо наука вивчає будову навколишнього світу, розповідає нам про конкретні його речі та їх зміни у часі. Релігія ж дає відповідь на запитання «яке наше місце і завдання у цьому світі?» До того ж ми дізнаємося, що релігія, якщо й «опій», то лише як справді чудодійний засіб для лікування хвороб людської душі. Вже доведено: релігія є психологічним підґрунтям життя. Сама вона дає кожній людині конкретні моральні орієнтири, певні правила й норми життя.

Спробуймо ж з'ясувати, де правда, а де — злісні наклепи отого войовничого безбожництва, розвій якого спустошив душі багатьох і наслідки якого ще довго відчуватимуться на нашій землі...

ЧИ СУПЕРЕЧИТЬ НАУЦІ РЕЛІГІЯ?

Кожна історична епоха має своєрідний горизонт, який відділяє «те, що ми знаємо», від того, «чого ми не знаємо». За часів Коперника, скажімо, ніхто не знав, яка відстань до Сонця (і, до речі, применшували її майже у 20 разів). На початку нашого століття гадали, нібито Сонце перебуває у центрі Галактики.

І ніхто тоді не здогадувався (або не мав доказів), що поза межами нашої зоряної системи існує безліч таких же галактик. Сьогодні ж астрономи проникають у Всесвіт до таких віддалей, з яких світло йде до нас десять мільярдів років. Думаємо, що саме там і видніє той горизонт науки. Інакше кажучи, про все, що там далі, ми можемо здогадуватись...

На основі сукупності даних науки виокреслюється так звана наукова картина світу — система уявлень про найзагальніші закони будови й розвитку Всесвіту та його окремих частин. Ця картина світу, у тій чи тій мірі, стає елементом світогляду кожної людини. Бо кожен із нас прагне скласти певне уявлення про те, звідки взявся світ і як з'явилося життя на Землі в усіх його дивовижних формах?

І саме тут починаються труднощі. Так, астрономи вивчають довколишній зоряний (і галактичний) світ упродовж лише трьох тисяч років, а заглибилися у нього «усього на якихось» 10 млрд. світлових років. А прагнуть вони (чи зобов'язані навіть!) намалювати нам картину будови і еволюції УСЬОГО Всесвіту за 10— 20 млрд. років! Біологи досліджують світ живого лише 300 років. А вдаються до спроби пояснити нам, як розвивалося життя на Землі протягом двох мільярдів років! І ті, і ті, як бачимо, витрачають справді героїчні зусилля, щоб зазирнути у дуже далеке минуле. Неважко здогадатися, що при цьому вони можуть припуститися серйозних помилок, стати винуватцями спотворення всієї наукової картини світу, яку хтось інший одразу побудує на їхніх хибах!

Сьогодні багато вчених дійшли думки, що саме дарвінізм, теорія еволюції життя на Землі і є такою хибою, яка, однак, переписується з одної книжки в іншу ось уже понад сто років. Що так зване еволюційне дерево існує лише в уяві, на жаль, ще багатьох біологів, у природі ж воно ніколи не реалізовувалося...

Вже повелося називати релігією особливу форму свідомості, стрижнем якої є віра в Бога—Творця усього навколишнього світу. Не будемо конкретизувати, що втілюють у собі світові чи національні релігії (до перших належать буддизм, християнство та іслам, до других — індуїзм, юдаїзм, конфуціанство тощо). Звернімо увагу на два принципово відмінні погляди на відношення Бога до його творіння. Йдеться про деїзм і теїзм.

Деїзм (від латинського слова «деус» — Бог) визнає Бога як першопричину світу, але заперечує його подальше втручання у явища природи та в хід суспільних

подій. Деїстом, зокрема, був французький філософ Вольтер (1694—1778), який вороже ставився до католицької церкви, але вірив у Творця світу і навіть заявив: «Якби Бог не існував, його необхідно було б вигадати».

Теїзму (від грецького «теос» — Бог) притаманне розуміння Бога як особи, яка не тільки створила світ і все суще, а й повсякчасно опікується цим світом і навіть кожною людиною у ньому. Важливим тут є визнання одкровення — передачі людям найвищих істин, повчань і передбачень майбутніх подій людської історії, що їх від імені Бога оголосили пророки (для християн це становить зміст Біблії), а також визнання певних догм (тверджень, істинність яких піддавати сумнівам не можна) і певного культу (звичаїв, обрядів і свят). Для теїзму притаманною також є віра в чудо.

Існує ще один своєрідний релігійний погляд на світ — пантеїзм (від грецького «пан» — все і «теос» — Бог). Згідно з ним Бог є безособовим началом, нібито тотожним природі.

Здавен у ногу з релігією йде атеїзм — «система поглядів і принципи пояснення дійсності, що заперечують існування надприродного». Атеїзм поставив своїм завданням спростувати релігійний світогляд і подолати релігійні пересуди. Про нього згадує Псалмоспівець ще 1000 років до н. е.: «Рече безумний в серці своїм: «немає Бога»... (Пс. 14, 1) і остерігає: «Щасливий чоловік, що не ходить на раду безбожних» (Пс. 1,1).

Мабуть, з властивої людині жаги якомога більше пізнати світ з’явилася філософія (дослівно з грецької мови «любов до мудрості»). За висловом німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804), людина не перестає філософствувати так само як не перестає дихати, навіть перебуваючи у забрудненому повітрі... Завданням філософії стало вироблення найзагальнішого погляду на світ, на місце людини у ньому, інакше кажучи,— певного світогляду. І, звичайно, одразу ж перед людьми постало оте запитання — звідки взявся світ? Чи створений він Богом (богами), чи виник він сам по собі (або вічно існує)?

Згодом філософи сформулювали це запитання так: що є першим (первинним) — матерія чи свідомість (Бог)? Тих, хто твердив: першим є Бог, який створив світ,— назвали ідеалістами. Хто твердив: первинною є матерія, свідомість же (людська) виникла перегодом, як наслідок поступової самоорганізації матерії,— дістав назву матеріаліста. Суперечка (боротьба) цих поглядів — матеріалізму та ідеалізму — триває тисячоліття. І та, і та течія філософії брала (і бере) собі у спільники науку. Тому маємо сьогодні, з одного боку, оте поняття атеїзму, і, з другого — фідеїзм, іншу систему поглядів на світ, в якій навіть головну роль відводили не знанням, а вірі в Бога — релігії.

Здавна наука була доступною небагатьом, тоді як віра — усім. Частково і з тої причини склалося уявлення: наука ґрунтується на розумі, а віра — на почутті; що наука є потребою розуму, тоді як віра—потребою серця. Тому, мовляв, наука ніколи не зможе заперечити релігію, бо між ними немає точки дотику. Але цей погляд на релігію робить її беззахисною. Релігія, сприйнята як щось незбагненне, ірраціональне, чуттєве, нині була б приречена на животіння, якщо не на, загибель.

Сьогодні неважко знайти людей, щиро переконаних у тому, що релігія — це первісне, наївне пояснення світу, яке сучасна наука цілком відкинула. А тому, мовляв, релігія має поступитися місцем науці. Завдяки розгулу войовничого безбожництва десь там, у підсвідомості багатьох людей уже відклалося своєрідне зверхнє, навіть зневажливе ставлення до релігії і до віруючих. Іноді причиною цього, ймовірно, були приклади примітивного, обмеженого фанатизму, зустрічі з деградованими особами, які прикривалися релігійними гаслами.

Але все ж таки питання про світ і наше в ньому буття не може не турбувати кожного з нас, і над ним мусимо замислитись. Тож послухаймо, що говорять з цього приводу визнані світом «любителі мудрості». І переконаймося у тому, що не лише точка дотику, а й широке поле співіснування релігії і науки є — саме тим, де вирішуються оті найголовніші питання буття.

Певну аналогію, яка з'ясовує співвідношення між наукою і релігією, знаходимо у праці «Релігія і наука» (1905 р.) російського філософа С. Л. Франка (1877—1950). Франк розглядає простий приклад: пасажир зайняв своє місце у вагоні, і поїзд рушив. Для сусідів по вагону цей пасажир нерухомий, а з точки зору чергового по станції він рухається. Далі читаємо: «Наука вивчає стосунки і явища, які мають місце всередині вагона, залишаючи поза увагою відношення цього вагона і його пасажирів до всього, що є поза ним. Релігія ж навчає якраз того, в якому відношенні перебувають пасажири вагона до тої ширшої сфери, яка оточує вагон і з якої можна пояснити його рух як цілого. Обидва ці знання не суперечать одне одному, а цілком узгоджуються між собою й обидва нам однаково потрібні. А, зрештою, може й неоднаково! За різних обставин для різних людей то одне, то інше з цих знань виявляється потрібнішим за протилежне».

І далі: «Розкриваючи аналогію з вагоном, ми насамперед стверджуємо таке: наука розглядає світ як замкнуту в собі систему явищ і вивчає співвідношення між цими явищами поза співвідношеннями світу як цілого, а отже, кожної його частини до його вищої основи, до першопричини, абсолютного начала, з якого він народився і на якому він ґрунтується. Релігія ж якраз «з'ясовує відношення світу і людини до цієї абсолютної першооснови буття — до Бога. І з цього пізнання черпає пояснення загального сенсу буття, який залишається поза полем зору науки. Наука ніби вивчає середину, прошарок, або відтинок буття у його внутрішній структурі. Релігія пізнає ту ж середину в її відношенні до початку і кінця, до цілого буття, до його першооснови».

Хоча наука і сягнула неабияких висот, і сьогодні віра у Всемогутнього Творця не суперечить людському розумові. Скорше навпаки. Як побачимо далі, той же розум дає певні аргументи на доказ того, що Творець світу таки існує. Щоправда, останніми роками ми багато чули про діалектичний матеріалізм і про всі ті висновки, що з нього випливають. Але маємо чітко усвідомити: матеріалізм — не наука, бо проголошує всього-на- всього гіпотезу, науково нічим не обґрунтований погляд на буття, на його першооснови. І ми вже знаємо, що мав рацію давньогрецький філософ Сократ: «Наймогутніші і найбагатші народи були водночас найрелігійнішими». Або той же С. Л. Франк, який сказав: «Епохи віри завжди є епохами творчості, припливу нових сил, а епохи невіри—епохами занепаду, зубожіння і застою»...

У РАКУРСІ ІСТОРІЇ

Для підтвердження тези, буцімто наука несумісна з релігією, атеїсти наводять, зокрема, такі історичні факти, як спалення італійського вченого Джордано Бруно (1548—1600) та ув'язнення після принизливого каяття його ж земляка Галілео Галілея. Існують здогади, буцім і Коперник, який, до речі, був каноніком — особою духовною, за життя не схотів опублікувати свою працю, позаяк побоювався переслідувань церкви.

Щодо Коперника, то, виявляється, все було якраз навпаки. Усі високі церковні достойники буквально примушували його якомога швидше опублікувати свою книгу. Серед них — єпископ Тідеман Гізе

і найближчий дорадник папи кардинал Микола Шонберг. Останній писав до Коперника: «Я дізнався, що ти... склав нову теорію будови світу, в якій вчиш, що Земля рухається, а Сонце посідає найглибше внутрішнє місце... Я ще і ще наполегливо прошу тебе повідомити про твій винахід ученим людям і в першу чергу надіслати мені твої роздуми про світову сферу разом з таблицями... Якщо ти виконаєш у цьому моє прохання, то побачиш, що мав справу з людиною, яка турбується про твоє ім'я і бажає бути корисним такому генієві». Є свідчення, що й сам папа Климент VII з великим зацікавленням і прихильністю поставився до теорії Коперника.

Причина ж того, що Коперник зволікав з публікацією своєї книги,—в іншому. У своїх роздумах про світобудову він послуговувався помилковими уявленнями давніх астрономів і стверджував, що рух планет є рівномірним, а спостережувана його нерівномірність на небі виникає внаслідок складання кількох рівномірних рухів. Тобто у найпростішому випадку планета рухається коловою орбітою навколо фіктивної точки, котра, у свою чергу,—навколо Сонця| знову ж таки, рівномірно і коловою орбітою. Ці похибки Коперника згодом усунув Й. Кеплер (1571—1630), встановивши, що, насправді, планети рухаються навколо Сонця по еліптичних орбітах. Коперник ще цього не знав. Але, як справжній учений, він інтуїтивно відчував, що в його моделі є вади. Тому і зволікав з публікацією своєї книги.

Останнім часом історики астрономії дуже уважно проаналізували твори й усю Діяльність Джордано Бруно, який замолоду був ченцем, але втік з монастиря, об'їхав багато країн Західної Європи i, врешті, просидівши десять років у в'язниці, зійшов на вогнище. Атеїсти запевняють, що його спалено за пропаганду ідей Коперника, за вчення про нескінченність світу і ймовірність життя біля інших зірок.

Але ж за сто років до Бруно видатний вчений кардинал Микола Кузанський (1401—1464) у своїй праці «Про вчене незнання» (1440 р.) написав, що Земля не може перебувати у центрі світу, бо Всесвіте нескінченним, що Земля — таке ж небесне тіло, як Місяць, планети і Сонце та інші світила, що жодна з цих зоряних ділянок не позбавлена «мешканців», що «Земля насправді рухається, хоча ми цього не помічаємо...». Праці Кузанського були надруковані у 1488 р. і перевидані в 1514 і 1565 рр.

Повторимо — усі ці міркування висловив високий церковний достойник, який багато років перебував у Римі. І ніхто його за це не засуджував і не переслідував!

На думку багатьох біографів Джордано Бруно, він, можливо, і не загинув би на вогнищі, якби не його різкі виступи проти монастирських прибутків і. маєтків та вимоги їх конфіскації. Як випливає з протоколів слідства, саме на цьому питанні інквізитори й зосередили свою увагу. Про теорію Коперника на судовому процесі не було сказано жодного слова. Головне, виявляється, у тому, що Бруно закликав до об'єднання ліберальних протестантів Англії з ліберальними католиками Франції і вдався при цьому до такої аналогії в астрономії. Мовляв, у системі Коперника Земля рухається, як і інші планети, вони стали подібні одна до одної. Такими подібними, мовляв, повинні стати погляди згаданих протестантів і католиків на євхаристію (найголовніший момент літургії, служби Божої). Церква розцінила це твердження, як єретичне, і засудила Бруно. Як бачимо,' усе це аж надто далеке від боротьби релігії з наукою...

Щось подібне сталося і з Галілеєм. Його астрономічні відкриття дуже тепло зустріли в Римі і підтвердили астрономи Римської колегії. Але Галілей не вмів бути толерантним і підтримувати добрі стосунки з іншими вченими, Спершу він засперечався з єзуїтом Христофом Шейнером з приводу того, хто перший з них відкрив плями на Сонці. Пізніше він різко виступив проти архієпископа-домініканця Марка де Доміністе щодо причини припливів і відпливів на Землі. Де Доміністе абсолютно правильно пояснював їх притяганням Місяця. Галілей же заперечував поширені на той час астрологічні уявлення (мовляв, небесні світила, можуть впливати на людей і взагалі на Землю) і пояснював припливи (помилково) інакше. Вони, начебто, зумовлені поєднанням обертання Землі навколо своєї осі і її руху навколо Сонця. Так він перетворив два могутні чернечі ордени — єзуїтів і домініканців — на своїх ворогів. І, нарешті, Галілей образив Папу Урбана VIII, з яким, до речі, був знайомий. Якось при свідках Папа сказав Галілеєві, що Всемогутній Бог міг досягати своєї мети нескінченною множиною шляхів, а тому не слід позбавляти Його вибору (в розумінні: Творець міг створити світ так, щоб світила оберталися навколо Землі, але й так, щоб Земля рухалася навколо Сонця). І оскільки, мовляв, бракує переконливих доказів про рух Землі, то Папа застерігав Галілея від категоричних висновків щодо правильності системи Коперника. Галілей так і закінчив свою книгу «Діалоги про дві системи світу» (1632 р.), але вклав слова Папи в уста Сімплічіо — простака, одного з трьох співрозмовників, який

власної думки не має, і лише підтакує іншим. До того ж на обкладинці книги було зображено трьох дельфінів, що утворили коло. Це розцінили як жорстоку образу, бо вважалось, мовбито Галілей підтримує ідеї Джордано Бруно щодо згаданого об'єднання Англії і Франції проти Іспанії. А що Галілей мав дозвіл на публікацію книги й від папської цензури, то до всього створювалося враження, що ці погляди поділяє і Папа. З цієї причини довелося «продемонструвати», що людину, яка такі ідеї висловлює, засуджено і покарано. Звичайно, покарання було ганебним, тим паче, сам Галілей був глибоко віруючою людиною.

Формально Галілея засудили за пропаганду ідей Коперника, його «Діалоги» було включено до «Індексу заборонених книг» і вилучено звідти у 1835 р. У листопаді 1979 р. Папа Іван-Павло II визнав, що цей великий учений постраждав від церкви несправедливо. У Ватикані утворили комісію, яка переглянула «справу Галілея» і в 1984 р. виправдала вченого.

З протиставлення науки і релігії начебто напрошується висновок: представники останньої були люди малоосвічені. Факти ж свідчать про протилежне (хоч винятки бувають скрізь і завжди). Згадаємо принаймні, що видатним ученим був архієпископ Василій Великий (бл. 330—379 pp.), який правильно тлумачив зміну фаз Місяця, вказував розміри Сонця, впливом нашого природного супутника пояснював припливи і відпливи і навіть механізм утворення веселки (заломлення сонячних променів у краплинах води).

Коли впала Західна Римська імперія, саме монастирі перетворилися на осередки культури, тут переписували і зберігали твори стародавніх учених. А коли на початку другого тисячоліття н. е. у містах Європи почали засновувати монастирі, то професорами в них тривалий час були виключно люди духовного сану. Серед них — Папа Сільвестр II (помер у 1003 p.), німецький філософ Альберт Великий (бл. 1200 — після 1280), італійський філософ Фома Аквінський (1225—1274) та багато інших. Варто пригадати серед учених минулого століття Анжело Секкі (1818—1878), автора понад 300 наукових праць з астрономії та астрофізики, члена усіх визначних європейських Академій наук. І сьогодні Папська Академія наук чи не найавторитетніша у світі.

Обговорюючи питання взаємозв'язку науки і релігії, неминуче згадуємо про інквізицію. Та чи вона одна чинила суд і розправу? У Франції, скажімо, так званих чаклунів судив сам парламент. «Процеси відьом» в. Англії та Німеччині розгорілися вже після їх переходу в протестантство. Сторінки ці трагічні. Бо трагічним зачасту було саме життя — війни, страхітливі пошесті та інші лиха траплялися не так уже й рідко, а причину їх не завжди розуміли. І судді на рівні знань та уявлень своєї епохи часто виходили не з наукових чи релігійних, а виключно із суто земних міркувань.

УЧЕНІ ВІРУЮТЬ!

Тут одразу зауважимо: якби справді релігія була несумісною з наукою, то всі вчені мали б стати атеїстами. А це зовсім не так.

Згідно з одним із визначень, віра — то згода нашого розуму на істину, навіяну ним «згори». Таке навіювання відбувається і через споглядання Бога-Творця у його творінні. Воно настільки переконливе, що навіть найвидатніші вчені світу ту згоду свого розуму (не без логічних розмірковувань) охоче давали і дають. Бо коли конкретно згадати вчених США, то там з кожних п'яти четверо — глибоко віруючі люди.

А ось висловлювання деяких широко відомих учених — астрономів і математиків, фізиків та біологів. Тих, хто жив двісті й чотириста років тому і ще зовсім недавно.

І. Ньютон: «Таке витончене поєднання Сонця, планет і комет не могло статися інакше, як за наміром і владою могутньої та велемудрої істоти», котра «керує усім не як душа світу, а як Володар Всесвіту». Бо «від сліпої необхідності природи, яка скрізь і завжди одна й та сама, не може відбуватися зміна речей».

М. В. Ломоносов 11711—1765): «Випробування природи повинно вести до тої же мети, що й релігія. Бо й природа є певне Євангеліє, яке благовістує непогамовну творчу силу, велемудрість і велич Божу. І не лише небеса, а й надра Землі повідають славу Божу».

Глибоко віруючими людьми були фізики — основоположники електрики та магнетизму — А. Ампер, Г. Ом, Г. Ерстед, М. Фарадей, Дж. Джоуль, Дж. Максвел.

Ось деякі висловлювання представників цієї науки:

Альберт Ейнштейн, Нобелівська премія 1921 р: «Кожний серйозний природознавець має бути якимось чином людиною релігійною. У нескінченному універсумі проявляється діяльність безмежно досконалого Розуму. Звичайне уявлення про мене як про атеїста — велика помилка. Якщо це уявлення взяте з моїх наукових праць, то можу сказати, що моїх робіт не зрозуміли».

Макс Планк (1858 - 1947), німецький фізик, Нобелівська премія 1918 р.: «Ніде, хоч би куди не звертався наш погляд, хоч би яким був предмет нашого дослідження, ми не знаходимо суперечностей між релігією і природничими науками, ми швидше констатуємо їх абсолютну гармонію по основних пунктах. Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше, і чого жахаються наші сучасники. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну».

Вернер фон Браун (1912—1977) німецько-американський Фізик, конструктор ракет: «Поширеною є думка, що в епоху космічних польотів ми вже так багато знаємо про природу, що нам більше непотрібно вірити в Бога. Ця думка цілком хибна. Лише нове звернення до Бога може врятувати світ від катастрофи, яка насувається. Наука і релігія — це сестри, а не вороги».

І — представники інших наук:

Поль Сабатьє (1854-1941), французький хімік, Нобелівська премія 1912: «Природничі науки і релігію протисталяють одна одній лише люди, погано освічені як у першому, так і в другому».

Френсіс Бекон (1561 - 1626), англійський філософ: «Мале знання відволікає від Бога, велике – приводить до Нього».

Г. Ерстед (1777 – 1851), датський фізик: «Усяке ґрунтовне дослідження природи завершується визнанням існування Бога».

ВАЖЛИВІ АРГУМЕНТИ

Поставивши запитання «чи є Бог на світі?», людський розум вимагає конкретних аргументів для підтвердження істинності тези: «так, Бог є». І такі аргументи справді існують, при чому, найдавніших і найвідоміших – два: космологічний і телеологічний. Їх знаходимо вже в Біблії: «Небеса повідають славу Божу, про діла рук Його звіщає небосхил» (Пс. 18,2).

«Невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: Його вічна сила і божество» (Рим. 1,20).

Суть космологічного (від грецького «космос» - Всесвіт) аргументу у найзагальнішій формі виклав давньогрецький філософ Платон: «Все, що виникло, потребує певної причини».

Справді, повсякденний досвід переконує, що без причини ніде і ніщо не відбувається і не з’являється. Але зараз ідеться про весь навколишній Всесвіт. Тому логічно зробити висновок: Всесвіт створений Творцем, який перебуває поза цим матеріальним світом.

Тут, звичайно, виникає таке «вбивче» запитання: якщо світ створений Богом то звідки взявся Бог? Змушені визнати, що воно виходить за межі нашого розуміння. Але в цьому немає нічого дивного Наука вже з 1934 р. знає теорему австрійського вченого Курта Геделя (1906-1978), яку популярно формулюють так: «Жодна система не може бути до кінця пізнана ізсередини – поза зв’язком з іншими системами вищого порядку».

Тобто неможливо вичерпно описати свт, в якому живе людина, у тому числі, - описати причину появи та існування Всесвіту, не вийшовши за його межу. Вийти ж за ці межі нам «не дано» (принаймні, до своєї смерті…). Тому и на запитання «звідки взявся Бог?» відповіді немає і не може бути.

Суть телеологічного аргументу (від грецького «телос» - мета) проілюструємо словами Ісаака Ньютона: «Чи ж було побудоване око без розуміння оптики, а вухо без знання акустики? Яким чином рухи тіла підпорядковані волі, і звідки інстинкт у тварин?.. І якщо ці речі так правильно побудовані, то чи не стає зрозумілим, що є безтілесна істота, жива, розумна, всемогутня?». І в іншому місці таке: «…будова таких надзвичайно майстерних частин тварин, як очі, вуха, мозок, м’язи, серце та інші, а також інстинкт звірів і комах, - все це не може бути витвором будь-чого іншого, крім мудрості й мистецтва, могутнього, вічно живого Діяча…».

Справді, побачивши на гірській стежині годинник, ніхто не твердитиме, що цей механізм тут «склався сам». Бо кожен знову ж таки з досвіду знає, що само собою ніщо не виникає, що будь-яка складна система (годинник, автомобіль комп'ютер) має свого розумного конструктора. Адже, скажімо, годинник складено з окремих частин які мають конкретну форму і розміри, і певним чином припасовані. А, головне,- усе це зроблене осмислено, з певною метою, щоб годинник вимірював час.

Узагальнюючи, скажемо, що кожна складна система має творця, по-перше складнішого за своє творіння, по-друге розумнішого, і, по-третє, який перебуває поза межами свого творіння. Наголосити ж треба ось на чому – хоч якою складною є конструкція того чи іншого механізму, витвореного людиною, ця складність блідне, тільки-но біолог заглиблюється у будову живого організму, особливо на клітинному рівні.

Про це ще піде мова. Тут лише поставимо запитання: невже все це могло виникнути «саме по собі»?

Зіставивши космологічний та телеологічний аргументи, бачимо, що цей, другий, певним чином уточнює перший. Тобто, космологічний аргумент ставить запитання: чому це існує? В чому причина існування світу? І дає відповідь: бо існує Творець світу. Телеологічний же аргумент виходить з твердження: ми бачимо надзвичайно складний світ, зокрема в його найрізноманітніших живих формах. І ставимо запитання: чому це можливе? Відповідь така: бо є Вищий Розум, який створив усе це і, очевидно,— з певною метою.

Існує й історичний аргумент: у всіх народів і в усі часи були і є певні уявлення про Бога. Кажуть — тому, що це уявлення вроджене. Як доказ наводять слова давньогрецького письменника Плутарха (бл. 46 — бл. 126): «Ви знайдете міста, не оточені стінами, які не мають ні літератури, ні царів, ні палаців, ні монет, такі, які не знають, що таке театр, гімназії, але ви не знайдете такого міста, яке було б без Бога, яке б не знало клятви, молитви, ні жертвоприношення; місто швидше може не мати під собою ґрунту, ніж залишитися без релігії».

І, нарешті, з часів німецького філософа Іммануїла Канта маємо ще й моральний аргумент. Міркування тут таке: як міг відбуватися природний добір на початковій стадії розвитку суспільства, якщо справді людина походить від дикого предка? В умовах печерної боротьби за кусень їжі, коли «закон — тайга і ведмідь — хазяїн», виживає не той, хто добрий і думає про інших, а той, хто рве шмат м'яса собі і б'є супротивника. Та коли б у людини і з'явилася така «річ» як совість, то вона мала б зникнути в наступних поколіннях. Совісна людина не мала шансів вижити! Тим часом совість у людей є і вона заявляє про себе! Це і є, на думку Канта, доказ на користь існування Бога. Совість — це голос божий в людині. Ним Творець нагадує нам про себе. Тонкощі тут у тому, що голос цей — тихий. Тим-то людина, знаючи, що таке добро і зло, має можливість щоденного вибору...

«НЕБЕСА — СПРАВА РУК ТВОЇХ»

Про те, що у світі немає нічого, крім матерії, написано гори книг. Як і про те, що в цьому світі діють закони збереження маси та енергії, а тому, мовляв, «з нічого і ніщо виникнути не може». Як і, нарешті, про те, що «цей матеріальний світ нескінченний у просторі і вічний у часі».

І ось тепер виявляється, що все-таки Всесвіт (в уособленні доступного для спостережень світу галактик, який розширюється) розпочав своє життя якихось 15 млрд. років тому «з нічого», з нікчемної порожньої комірки. Про це, зокрема, у 1965 р. говорив естонський астроном і філософ Г. І. Наан, а в 1973 р. київський фізик П. І. Фомін. За останні десять років такий погляд вже практично не піддається сумніву. Уточнюються лише тонкощі цього грандіозного акту.

Але перш ніж мовити про оті тонкощі, зазирнемо в Біблію. І... знайдемо в ній слова, записані десь у середині II ст. до н. е.: «... поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все Це Бог створив з нічого...» (2 Мак. 7, 28).

До висновку, що світ виник з малесенької порожньої комірки, учені йшли двома шляхами. З одного боку, астрономи, вивчаючи світ галактик, виявили, що близько 15 млрд. років тому почалося його розширення, начебто з однієї точки.

До того ж на початковій стадії отого «розльоту» температура у Всесвіті мала б становити десятки мільярдів градусів (конкретно про це свідчить так зване реліктове випромінювання — потік радіохвиль, що йдуть до Землі практично рівномірно з усіх напрямків). Своїм шляхом пішли фізики, з'ясовуючи природу елементарних частинок — електронів, протонів і нейтронів, з яких побудована вся навколишня речовина. Щоб «зазирнути» в надра атомних ядер, учені будували великі прискорювачі частинок. Як тільки у процесі досліду ці частинки досягали швидкостей, близьких до швидкості світла,— спрямовували їх на мішені, де й відбувалося зіткнення частинок з нерухомими ядрами. Внаслідок цього з'являлися «осколки», які й свідчили про особливості будови ядер, протонів і нейтронів.

Але рух частинки з однаковим успіхом можна описувати як її швидкістю, так і температурою (що вища температура середовища, то більша швидкість частинок у ньому). І коли фізики вже буквально вичерпали свої можливості на Землі, вони зосередили свою увагу на космічній далечині. Було поставлено питання: якщо реліктове радіовипромінювання свідчить про дуже високі температури, які колись панували у Всесвіті, то варто було з'ясувати, які взаємоперетворення елементарних частинок могли статися на тій найбільш ранній стадії розвитку Всесвіту? От і перетнулися шляхи астрономів і фізиків у їхніх пошуках істини. Орієнтовно картина тут вимальовується така.

На початку відліку часу почалося раптове роздування мікроскопічної комірки (кажуть інакше — квантової флуктуації структури простору — часу), в якій не було практично нічого (тобто це був вакуум), але в якій температура сягала фантастично великих значень (одиниці з тридцятьма нулями градусів!). Проте цей вакуум мав творчі властивості: у ньому були своєрідні «образи» елементарних частинок (частинки тоді ще не мали маси) і він був просякнутий певним силовим полем, яке через зменшення температури і внаслідок роздування надало масу згаданим частинкам. Далі почалися процеси їх розпаду (бо то були не звичні для нас протони і нейтрони, а дуже важкі бозони) на кварки — частинки з дробовим електричним зарядом. І лише коли температура, безперервно зменшуючись, сягнула значень усього тисячі мільярдів градусів, з кварків «зліпилися» протони і нейтрони. Саме з них згодом і сформувався отой навколишній світ зірок і галактик.

Отож сьогодні вже недоречно мовити про «вічність матерії у просторі й часі»...

А тепер — про закони збереження маси й енергії. За всіма даними наш Всесвіт є замкнутим. Отже, якщо мандрівник, уявно осідлавши «світловий зайчик», почав би свій рух зі Львова у напрямку Києва, відірвався від Землі і «занурився» у космічні далі, то, обігнувши велетенське коло, через сотні мільярдів років він повернувся б до Львова з боку Варшави. Точнісінько так, як супутники Магеллана, повернулись з протилежного боку Землі до своїх країв. Звернімо увагу: в обох випадках мандрівник не стикається з якоюсь там межею. Кажемо, такий світ безмежний, але... скінченний.

І ось, як це випливає зі строгих фізичних співвідношень, і повна маса, і повна енергія в такому замкнутому світі в кожний момент часу дорівнюють нулю! Академік Я.« Б. Зельдович (1914—1987) пояснював це. так: «Нульова повна енергія Всесвіту має простий смисл: сума додатніх енергій речовини, яка заповнює всі елементарні об'єми, достоту компенсується від'ємною енергією гравітаційної взаємодії». Аналогічно й у випадку із законом збереження маси: при складанні мас потрібно враховувати не лише «масу спокою» кожного тіла, а й його, так би мовити, масу динамічну. Оскільки гравітаційна енергія скрізь має від'ємний знак, то в сумі і буде нуль (якщо Всесвіт замкнутий, а відкидати це уявлення сьогодні немає підстав).

Сьогодні мовиться і про можливість існування поряд з нами іншого матеріального світу, про який ми в принципі нічого не можемо дізнатися, бо, скажемо образно, випромінювання його атомів неможливо зареєструвати жодними серед існуючих методами (хіба що виявити цю незвичну речовину за притяганням нею «нашої» речовини).»

Йдеться про те, що наш Всесвіт, не виключено, має більше трьох вимірів. Адже щоб описати розвиток Всесвіту від найбільш ранніх етапів, знадобилося ввести поняття багатовимірного (за одним з варіантів — десятимірного) простору. Конкретніше: цілком припустимо, що в мікроскопічних масштабах вимірів навіть більше, ніж три, але зі збільшенням відстаней відбувається згортання цих «зайвих» вимірів. Як приклад, розглянемо стовп: зблизька він має не лише висоту, а й товщину, але з певної відстані про нього вже можна говорити як про об'єкт типу нитки, що має лише один вимір — висоту.

Як бачимо, що більше наука вивчає навколишній Всесвіт, то складнішою постає перед нею його будова. Але всі досягнення сучасної науки аж ніяк не суперечать тезі про те, що цей багатогранний світ виник з задуму його Творця. Ні, таки можна сказати слідом за Цицероном (106 — 48 до н. е.): «щоразу, коли ми дивимось на небо і споглядаємо небесні явища, ми не можемо не відчувати внутрішньо, що є істота, яка перевершує всіх досконалістю свого розуму, яка усім цим керує»...

Щоправда, варто пам'ятати і те, що сказав Аристотель: «Розум наш перебуває в такому відношенні до пізнання Бога, як око сови до денного світла»!

АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП

За останні десять років широкого розголосу набув так званий антропний принцип (від грецького «антропос» — людина), суть якого можна переповісти так. Це — здивування тим, що весь навколишній світ напрочуд тонко і делікатно прилаштований наче спеціально для того, щоб на Землі існувало життя в усьому його розмаїтті. Інакше кажучи, скрізь у природі бачимо доцільність, без якої життя людини на Землі було б неможливим, не було б й усього багатоманітного світу зірок і галактик.

Ось кілька прикладів, що стосуються умов на нашій планеті.

Вісь її добового обертання нахилена до площини, в якій Земля рухається навколо Сонця, під кутом 66,5°. Цим забезпечується на Землі зміна року, істотно помірнішим стає клімат планети.

Дивовижні властивості має вода — головна складова частина усіх живих організмів. Ось одна з них: якщо у всіх тіл в міру зменшення температури густина зростає, то для води вона найбільша при температурі плюс чотири градуси. Тому лід, як легший компонент, утримується на поверхні води, а у водоймах під кригою зберігається температура, достатня для підтримання рослинного й тваринного життя. Інакше лід осідав би на дно, вода вимерзала б, і життя в річках, морях і океанах зникло б.

Атмосфера Землі складається з таких газів і в такому співвідношенні, які найкраще сприяють розвиткові життя на планеті. Справді, якби концентрація кисню тут була не 20,9 процента (за об'ємом), а, скажімо, 50 процентів, то все, що горить, давно вже згоріло б. А коли б кисню було менше, ніж десять процентів, горіння узагалі було б неможливе.

В атмосфері Землі є усього 0,03 процента вуглекислого газу і «сліди» водяної пари. А проте саме їх молекули інтенсивно поглинають інфрачервоне випромінювання земної поверхні і приблизно половину його переадресовують назад до неї, де це випромінювання знову поглинається. Внаслідок цього виник «парниковий ефект»: середня температура біля земної поверхні досягла плюс 15°С. Без цього ефекту вона була б на 40° нижчою, тобто всього мінус 25°С. І, ясна річ, вода на Землі легко перетворювалася б на сніг і кригу. А що сніг відбиває від 45 до 95 процентів енергії сонячних променів, то таке охолодження призвело б до того, що вся наша планета залишалася б сніговою пустелею.

В атмосфері Землі, на висотах від 15 до 80 км (найбільше на висоті близько 25 км) є молекули озону (там кисень частково об'єднується у трьохатомні молекули). Загальна кількість їх мізерна. Так, якби їх зібрати біля поверхні Землі при нормальній температурі і тиску, то товщина озонового шару становила б усього 2,5 міліметра! Але ж він відіграє неабияку роль у збереженні всього живого на Землі, поглинаючи згубні ультрафіолетові промені Сонця.

А тепер погляньмо, як підібрано параметри нашого світу у великому масштабі. Знову ж таки, обмежимося лише кількома прикладами.

Фізики неодноразово ставили запитання: чому це електрон має масу, яка аж у 1836 разів менша за масу протона? Чому б електрону не бути, скажімо, у чотири рази важчим? Отож виявилося, що в цьому випадку електрон не здатен «кружляти» навколо протона (утворюючи атом водню), він мав би «впасти» на протон. А тоді у Всесвіті протонів (і атомів водню) не було б зовсім. Зірки й галактики складалися б з самих лише нейтронів. Не було б атомів і молекул, не було б усієї багатоманітності довколишнього світу...

Прийнявши за одиницю виміру масу електрона, кажемо: протон має їх 1836 одиниць, тоді як нейтрон— 1840. А що, коли ця різниця мас між нейтроном і протоном була б удвічі більша? Виявляється, у цьому випадку протон не міг би з'єднуватися з нейтроном, аби утворити дейтрон. З тої ж причини не відбувалися б реакції синтезу гелію та важчих хімічних елементів. Тоді Всесвіт складався б з одного лише водню, не було б усіх складніших елементів — вуглецю, кисню, заліза... словом, усього того, що є основою для будівництва планет і живих організмів.

Ядра гелію та інших хімічних елементів утримуються як єдине ціле завдяки тому, що між протонами і нейтронами, з яких вони складаються, діють сили, що їх «цементують». А якби ця сила взаємодій була бодай на п'ять-сім процентів більша? Виявляється, тоді буквально одразу після появи у Всесвіті протонів і нейтронів вони об'єдналися б у гелій, який і далі залишався б єдиним хімічним елементом у Всесвіті. І, навпаки, коли б та сила взаємодії була на якихось п'ять процентів менша, то гелій узагалі не утворився б. Тоді Всесвіт був би чисто «водневим».

Протони в ядрах не лише взаємно притягаються внаслідок дії ядерних сил, а й відштовхуються (бо ж це однойменні електричні заряди!). І коли б ця електростатична сила відштовхування була дещо більшою, то ядра розвалилися б. Отже, знову-таки весь навколишній світ складався б з найпростішого водню.

У масштабах нашої сонячної системи і Галактики вирішальною, об'єднуючою є сила тяжіння. Величиною сталої гравітації визначається і температура в надрах Сонця і зірок. І коли б ця сила тяжіння була, скажімо, у десять разів більшою (а теоретично це не заперечується ніякими вимогами чи міркуваннями), то запаси пального в надрах Сонця вичерпалися б не за мільярди, а всього за кілька мільйонів років. І на місці Сонця сьогодні вже була б дуже слабка зірка, білий карлик, промені якого нас аж ніяк уже не зігрівали б. Зрештою, за такої Великої сили тяжіння наша планета мала б значно менші розміри, та й умови на ній навряд чи були б привабливі.

Наш простір тривимірний. Аналіз показав, що лише у просторі трьох вимірів можуть існувати стійкі планетні системи.

І, нарешті, згадаймо про факт розширення світу галактик. Як виявилося, тривалість його істотно залежить від середньої густини речовини у Всесвіті. Якби вона була меншою, то зірки (і Сонце) не змогли б «зліпитися» з неї. А коли б ця середня щільність була більшою, то бракувало б часу для формування галактик, зірок та планет, бо розширення вже давно змінилося б на стискання.

Це лише кілька прикладів гідного подиву «допасовування» умов заради того, щоб Земля квітувала, а людина на ній жила.

Залишається додати таке. Впродовж багатьох століть людина вважала себе «центральною особою» у світобудові. Затишно почувалося під кришталевою сферою, що її вигадали давні греки «почепивши» на неї зірки і до якої ще и Кеплер визначив відстань — «усього» 2800 млрд. кілометрів.

Але сьогодні ми вже знаємо: ота небесна глибінь бездонна, а масштаби навколишнього світу фактично незбагненні. І якщо припустити, що відстань від Землі до Сонця (а це 150 млн. км) дорівнює одному сантиметрові, то в такому масштабі найближча зірка перебуватиме на відстані понад два кілометри розміри нашої Галактики тоді становитимуть 60 000 км, а відстань до галактики Андромеди — майже 1,5 млн. км...

І як тут не згадати слова Блеза Паскаля 11 ьі$—1662) про кожного із нас, про людину, яка «утримується на грані двох безодень — безодні нескінченності і бе¬одні небуття» і яка нібито «не в змозі навіть наблизитись до розуміння цих крайнощів— кінця світобудови та її початку, неприступних, прихованих від людського ока непроникною таємницею яка однаковою мірою не може збагнути небуття, з якого виникла, і нескінченність, в якій вона розчиняється».

Тим-то, вдивляючись в оцю таємничу безодню, ми з подивом і благоговінням думаємо про Творця усього світу…

Джерело: «Наука і суспільство», №8, 1991р., с. 54-63.

http://catholicnews.org.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/