Вівторок, 09 серпня 2016, 19:49

Кілька тижнів тому відбулася подія, після якої українське суспільство затамувало подих:  Польський Сейм проголосив Волинську трагедію геноцидом, вчиненим українцями щодо тотального винищення поляків на Волині.

Трагічна сторінка історії двох сусідських народів набирає нового оберту у відносинах. На перший погляд, чому не досить взаємних вибачень у найбільш трагічний період Європи, коли радикальні режими, пройшовши до влади у більшості країн Європи, розв’язали велику війну, під час якої загинули мільйони жертв, коли зіткнули між собою і завойовані народи?

Кожного року у липні піднімалась дана тема. Здавалось би, було б достатньо взаємного вибачення за формулою «вибачаємо і просимо пробачення, і наслідувати слова Папи, щоб минуле залишити Богові». Разом два народи мали б спільно будувати нове європейське майбутнє, щоб в 21 столітті не повторювати помилок 20 століття, коли різні ідеології та зовнішні режими посприяли тому, щоб розгорілася міжсусідська війна в ті роки.

Але не так сталось, як гадалось.

Перед тим, аніж торкнутися питання Волинської трагедії, є важливим проаналізувати кілька тез тексту резолюції.

Передумови

Землі давніх східних воєводств Польщі особливо сильно постраждали під час Другої світової війни... Так починається саме послання. На жаль, польські депутати трохи не так протактували саму Волинь.

Історично  Волинь – це частина Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства. Для нас період історії 13-14 століття – це час, коли українці захищали усю Європу в той  час від навали добре-організованих кочівників, які вміли робити професійно тільки одне – нападати, пограбувати і повернутися в степи. Так як культурно вони мало що в культурі могли дати проєвропейським народам, крім уміння руйнувати, то цей період поступово закінчився.

Галицько-Волинське князівство, втративши свого останнього короля, не могло бути просто так захопленим, тому-що було коронованим краєм. В той час отримати корону від Папи було, свого роду, формою Європейського Союзу. Бути у сфері впливу Папи Римського – це належати до європейської сім’ї народів.

Різними шляхами Східна Галичина і Волинь потрапили на кілька століть у склад Польсько-литовського князівства та у Річ Посполиту. Ким були для нас усі ці королі, графи, маршалки та шляхта? Дана шляхта нічого доброго для українського народу не зробила, окрім самих себе. Тих кілька замків, що залишилися на західній Україні до сих пір, були збудовані руками українців та за рахунок їхніх же податків та створені не стільки, щоб боронити край від різних зовнішніх ворогів, скільки проти протестів місцевого люду. Шляхта сама собі видумувала закони і поступово поневолювала і закріпачувала селян, тобто прив’язувала їх насильно до землі, заставляла працювати днями і ночами, визискувала плоди їхньої праці. Пан міг гвалтувати жінок, продавати цілі сім’ї, обмінювати на собак. Часто в затвердженні такого несправедливого ладу допомагали різні представники релігійних структур, незалежно від конфесій. Переважно єпископами були брати чи родичі з тих же шляхетських родин. І вчення Церкви  було  не стільки про християнську любов, спасіння, свободу, творчість, скільки про «слухайся пана свого» та лякали людей про гріх та непослух. Дане зомбування було майже кожного дня як в польській, так і російській імперії: тільки там співали «Боже, царя храни». Відхід від істинного вчення Церкви і визначав занепад того історичного періоду. Панство, королі і шляхта ніби-то ходили до костелів, але особистий егоїзм та бажання розкоші та привілеїв переважав над вірою і заповідями.

Міфами є те, що дана феодальна система є еволюційною системою, що не могло трапитися інакше: даний період є злочинним, як і будь-яка окупація. Насправді, шляхта, як і всі ці аристократичні клани, змонополізували право приймати рішення. Якщо хтось бажав влади, то мусів взяти під контроль релігію, освіту та військові структури. Їм був вигідний простокуватий, напівзатурканий забобонний народ, який не мав доброї освіти, науки, а жив традиціями, природніми явищами, вірив в месіанство короля чи місцевого пана. Дана духовна деформація передавалася з покоління в покоління з кількох причин. Панство повидумувало собі різні ритуали, обряди, ордени, щоб вирізнятися серед люду. Це було дієвим методом тримати народ  в покорі та гарантувало шляхетським нащадкам право на панування та статус  у суспільстві. Діти шляхтичів росли, а апетити жити і паратизувати за рахунок праці інших простих посполитих були незмірними. Феодалізм може мати різні більш сучасні форми, вживаючи різні ідеології: це були і колгоспи, і модерний олігархат, що створює схеми визиску своїх же громадян.

В середньовіччі, після втрати своєї аристократії та державності, освіта в українців стояла нижче не тому, що українці не вчилися, а тому, що насильно, фізично, політично окупанти не давали засновувати українських шкіл, ліцеїв. Питання про український університет піднімалось зі середньовіччя аж до часу митрополита Андрея Шептицького, проте насильно і фізично влада Польщі, Австрії, Росії з її «знаменитими валуєвськими та емськими указами»  не дала дозволу на відкриття. Українці йшли вчитися ло шкіл інших народів, частина з яких зразу була втрачена, інша асимілювалася та займала позицію проти свого народу та цуралася його ж. Лише одинокі постаті зберігали пам'ять про свій народ та очолювали його повстання.

Міфом є також і те, що в середньовіччі люди не доросли до демократичного устрою. Демократія як поняття було сформоване ще біля VII століття до н.е. ,  а вже на початку ІV століття були сформовані перші  політичні демократичні системи в Греції. Тому сказати, що люди не були готові до демократії в середньовіччі – це міф, просто клани, що змонополізували інституції влади, робили все можливе, щоб народ не мав дійсної свободи, тому що її відсутність гарантувала їхнє безтурботне життя за рахунок народу. В українців були демократичні традиції здавна, такі як віче, козацька республіка, громадський рух, кооперація, які знищені були зовнішніми режимами.

Але так, як форми феодальної влади нічого спільного не мають з християнським вченням, яке навчає, що влада не для панування, а для служіння, то їм наставав логічний кінець. Тому польська шляхта в середньовіччі була окупантами для українців. Король і його прислужники були більше «розбійниками та розбишаками в законі», що старалися, щоб максимально «легально, згідно своїх же встановлених канонів» грабувати українців в той час. Тому боротьба за свободу протягом кількох століть – це свята справа для українців, тому що бути під окупацією - це поступовий геноцид  та знищення народу. За свою боротьбу за свободу проти шляхти і короля українці не мають чого вибачатися перед поляками, як і поляки не мають чого вибачатися перед росіянами чи перед німцями, австрійцями, що по кілька століть володіли частинами Польщі. Можна вибачатися за невинні жертви з боку обох народів, але не за прагнення до свободи та добра своїм дітям. Те, що Галичина чи Волинь були під окупацією польської шляхти, це не може бути визначенням, що то польська земля, бо інакше таким чином, можна сказати, що Варшава то російське місто, бо там була   майже двісті років російська держава. Українці нікого не запрошували на свою землю, щоб її руйнувати та визискувати народ. Назвати Волинь і Галичину «давніми східними воєводствами» в період 1941-45 рр. це велика «неточність». Юридично і політично це вже була територія ,спершу, радянського Союзу, а потім Німеччини. Але сам текст ставить акцент на майбутні претензії на території.

Бог і історія визначають правду. Бог любить всіх людей, які є його дітьми, тому і поляки, і українці мають право мати свою державу і право на існування. За період окупації Волині і Галичини кілька століть потрібно не гордитися, а вибачатися перед українцями, бо цей лад був проти як християнських принципів, так і законів сучасної демократичної Європи.

В такій ситуації феодальні системи визначили трагедії першої половини ХХ століття. В умовах полонізації, русифікації та інших видів колонізації українці ввійшли в ХХ століття, розпочавши найбільш важкий період власної історії під кількома імперіями і дійсно мають право на те, щоб сказати, що проти них проводили геноцид. Загальні втрати: перша світова війна, війна за незалежність УНР, перший голодомор та червоний терор, переслідування, голодомор, репресії, другий червоний терор, колективізація, друга світова війна та русифікація забрали біля 24 мільйонів людей, тобто з 1914 по 1945 майже мільйон в рік.

Втрати українців під час польсько-української війни 1918-1921 рр. досягали кількасот тисяч. Згодом розстріли української інтелігенції, арешти та відкриті вбивства й греко-католицького священства (серед них о. О. Ніжанкіський та інші). Як писав митрополит Андрей  у пастирському листі до Папи, що біля 300 священиків сидить по тюрмах чи пропали без вісти. Скільки було арештовано і вбито українців? Ми не знаємо. Скільки загинуло під час пацифікації, арештів по тюрмах, поліцейських відділках? Скільки стали інвалідами та померло вдома протягом 1918-1939 рр.? ми теж не знаємо з простих причин – не буде ж польський поліцай писати, що він побив чи вбив. Історію пишуть переможці. Навіть частина даних, зібрана під час пацифікації греко-католицьким священством, теж була конфіскована та спалена з боку поліції. Протягом окупації Західної України єдине, що було засноване нове з боку польського уряду для українців - це додаткові і більш професійні тюрми. Школи, кооперативи, музеї, галереї: велику спадщину українського відродження створили самі ж українці шляхом солідарності та жертовної праці. Саме українська православна і греко-католицька Церква стала основою збереження українства в тяжкі роки переслідувань та розбудови відродження.

На жаль, українці програли найважливішу війну протягом 20 століття – це інформаційна війна. Її продовжуємо програвати і зараз. Так-звані політики інших держав, що вважають досі себе переможцями чи претендують ними бути, хочуть продовжити писати її для нас. Навіть простий факт: чи викликає серед нас ажіотаж, і чи критикують українці рішення польських чи російських мерів чи депутатів міст чи містеток, як назвати ту чи іншу вулицю? Нам все рівно. То чому ж нам намагаються вказати чи заперечити імена тих чи інших героїв, і назвати вулицю ім’ям того, хто є героєм для нас, то це підноситься до самих верхів, парламентів чи сеймів сусідніх держав? Ми не визначаємо героїв іншим народам, то не потрібно і нам вказувати, хто є герой для нас.

Інша цитата резолюції «Сейм висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами.» Цікаво, якщо захищалися, то ким були вбиті українці по селах, такі як Павлокома і інші? І чому українці не будуть коментувати і радити, кого з тих батальйонів нагороджувати? Бо це не наші герої. А вибір польського народу, який ми не збираємось ні осуджувати, ні коментувати. І таке ж прохання і по відношенню до нас: кого ми визнаємо за героїв нашої історії.

Тому, якщо вести мову про геноцид, є важливим проаналізувати втрати.

Навіть найпростіші дані з вікі-педії, не кажучи вже про наукові дослідження показують: втрати польського народу під час ІІ світової війни були: загиблих солдат – 425 000, інвалідів – 580 000, полонених чи втрачених без вісти – 990 000, втрати мирних жителів – 5 600 000. Тобто, реально біля 6 800 000 осіб. Втрати під час Волинської трагедії: реально встановлені прізвища 18 тисяч поляків, але деякі історики схиляються до 35 000. Певні псевдо-політики та псевдо-історики називають число 100 тисяч поляків, а інші 200 тисяч. Хоча, якщо не встановити прізвища, то так можна називати будь-яке число, особливо, коли доступ до архівів був закритий з 50 років, основні свідки повмирали, та важливі документи досі заховані в Москві. Втрати українців під час ІІ світової війни досягають біля 9 мільйонів осіб. Всі втрати українців на усіх територіях в час польсько-українського конфлікту 1942-46 рр.: біля 21-24 000 осіб.

Ото ж, виникає питання. Хто ж проводив геноцид? Якщо загальні втрати поляків під час ІІ світової війни були біля 6 800 000 осіб, то встановлені 18 000 польських жертв Волинської трагедії – це  0,26 одного відсотка. Навіть, якщо взяти роздуте число 100 000, то це біля 1,3відсотка. Чому ж Сейм не назве Росію і Німеччину тими, хто реально провів геноцид на території Польщі, але так ретельно щорічно піднімав тему Волинської трагедії та готував заяву про геноцид з боку українців? Чому не виникає бажання покаятися не тільки за 24 000 українських жертв Волинської трагедії під час війни, але і за інші жертви в так-званий мирний час перед 1939 рр., коли українське цивільне населення не могло себе оборонити перед поліцією та військом?

Чому ж проголосувала більшість за цю постанову? Певна трагічність полягає в тому, що були тільки за і ті, що утрималися...але жодного голосу проти. І це європейська країна... Навіть в Російському парламенті, демократичність якого переживає важкі часи, коли відбувалося голосування про право використати війська проти українців, то знайшовся один депутат, що проголосував проти даного театру абсурду. Депутат, що не побоявся піти проти системи. Так що навіть в російському народі поступово зароджується критична кількість людей, що будуть будувати іншу Росію. Але в Польському Сеймі були лише ті, що утрималися, але жодного голосу проти. Це все наслідок антиукраїнської медіа-істерії, що панувала майже кілька місяців, та формування системи, коли депутати бояться втратити підтримку серед виборців, навіть розуміючи, що підтримують неправду. І, крім того, слабкість особистого духу. На жаль, так готуються передумови для воєн та конфліктів. Великою драмою сучасності є руйнування основ демократії, тобто брак справжніх провідників, які можуть піти проти загальної течії та проти настроїв мас, часто маніпульованих завдяки мас-медіа, особливо, коли неправда подається як норма життя та як "добро".

«злочин, вчинений українськими націоналістами»....На жаль, серед польських політиків немає бажання визнати, що протягом 1919-1939 рр. уряди Польщі не виконали жодних зобов’язань перед українцями: від надання автономії до гарантування базових людських прав. Буцім-то не було пацифікацій, використання військ проти цивільного населення, арештів без судових процесів, масових побиттів батьків перед очима дітей, руйнування та спалення храмів... Немає бажання визнати участь і польських батальйонів шуцманшафту, 202-го гранатового батальйону, деяких загонів армії крайової, простих бандформувань для грабунків, радянських партизан, фашистів. Буцім-то ніхто з них не міг  вчинити нічого поганого. У всьому винуваті українці – таку тезу навіть коментувати немає бажання.

Прочитавши резолюцію, перший висновок: більшість поляків, як і росіян, мають оздоровіти і вилікуватися від великої соціальної та психологічно-суспільної хвороби, а саме, власного шовінізму та зверхності, бажанням жити минулим про свої «імперії», бо вони були злочинними для інших народів і для християнської моралі. Особливо, в 21 столітті, на жаль, не виникає бажання вимагати визнання реального геноциду з боку тогочасної Німеччини та Росії за 6 800 000 мирних людей, бо бракує сили волі та через економічні та фінансові інтереси. Проте достатньо «сили волі», щоб з одного боку, клястися українцям в дружбі і братерстві, а з іншого, коли українці стікають кров’ю у сучасній жорстокій війні, то, своєю резолюцією готувати «ножа в спину», тобто, передумови для інформ-фронту, політичних резолюцій, а там недалеко і від організації конфлікту, хоча це ми вже пережили і в 1918-21 рр. Намагання очорнити українські змагання за свободу в роки 1941-1946 рр. через геноцид – це показати всьому світі, що українці нездатні бути вільним народом, або їх взагалі не варто приймати у Європу, а частина України навіть не є етнічною частиною нашого народу. Достатньо стабільної медіа-кампанії, і взагалі можна доказати, що українців як нації немає. Якщо немає бажання стати пліч-о-пліч і захистити європейські цінності та лад, то, принаймні, вартує не заважати це зробити українцям у досить скрутний час, коли вони не мають часу і воювати, і писати досліження:  однією рукою тримати автомат, а іншою досліджувати архіви, бо тільки патріоти, ті люди, які хочуть миру і добра своїй землі, можуть це робити, а не корупційна номенклатура, що продовжує сидіти переважно в кабінетах української влади.

Українці не можуть дати точної статистики про свої ж втрати. Тому що різні режими не давали їм їх зібрати. Ці цифри можна зібрати лише по церковних книгах та гробівцях. Проте навіть ця статистика, зібрана греко-католицькими священиками, була конфіскована.  Українські історики не мали змоги дослідити Волинську трагедію після війни, бо був радянський режим. Щоб подати об’єктивні дані, потрібна спільна праця істориків, а на це після 1991 український уряд (який часто був непроукраїнським, а просто випадково-логічною номенклатурою, що не була люстрована) не бажав давати засоби та підтримку. Простий факт є той, що, навіть злочини на Майдані були під відеокамерами, але досі не є можливим доказати і покарати винних. Вже не кажучи про міжсусідські війни 60 років тому. Згодом, в Україні про Волинь писали переважно українські грантові псевдо-історики, які не стільки бажали знайти істину, скільки обвинуватити того, хто не може себе захистити чи донести свою точку зору. Легким є обвинувачувати тих, хто зігнив по ГУЛАГах чи на основі викривлених документів НКВД. І тут не йдеться про окремі свідчення, скільки про побудову інформаційної дослідницької кампанії, спільних наукових історичних праць. Мистецтво українських псевдо-істориків були спрямовані не стільки, щоб подати та проаналізувати факти і знайти істину, скільки умиротворити жертву, якою переважно був свій же народ.

Сама риторика Сейму вказує претензії на території, від яких не відмовилися польські націоналісти. І то в часі, коли українці в черговий раз, стікаючи кров’ю, захищають усю Східну Європу від «кочівників» 21 століття, що не можуть нічого путнього і доброго збудувати у своїй державі. Російська система, збудована на силових структурах, мусить створювати філософію зовнішнього ворога та навколишні маленькі конфлікти, бо імперська ідеологія – це не просто ідея, щоб щось вкрасти, але і вміло то оправдати серед своїх громадян. Справжнім ворогом для російської системи є свій же народ, якщо він розпочне думати і аналізувати.

В такій атмосфері українці мають визнати, що на державному рівні друзів немає, а лише інтереси.

Висновки

Для нового етапу історії потрібно усвідомити:

Держава є або сильна, або вона поступово зникає. Тому є необхідність позбутися різних світоглядів про братерство: в час кризи і трагедій українці мали, і можуть мати, не лише фронт на схід, але і на захід, і на північ, і на південь. Мусимо бути сильною державою. Наша воєнна ядерна безпека була знищена не тільки на вимогу Росії, але і західних держав, яким часто байдужа доля України.

Не потрібно постійно шукати руку Кремля у всьому. Це досить смішно виглядає, буцім-то якийсь агент ФСБ нашіптує на вухо польським фанатам напасти під час ЄВРО-2016 на українських фанатів, чи організовує конфлікти під час церковної ходи у Перемишлі. Або вже почали організовувати якісь загони волонтерів при границі. Шовінізм все більше стає популярним серед тих у Європі, що бажали б розколу в Україні. На жаль, у Європі дуже швидко забувають, що таке війна. Чимало ледарів, замість того, щоб працювати, будувати, вирощувати, користуватися тими позитивами, що приніс Євросоюз, віддають перевагу придумувати ідеї і причини, щоб пограбувати сусідні території. Є не тільки єврооптимісти, але і євроватники. Європейський Союз створювався не стільки для економічного розвитку, скільки для побудови діалогу між народами та для гарантій миру. Такі настрої є майже у всіх прикордонних територіях України. Зокрема, цікава ситуація на Закарпатті. Українські патріоти бажають, щоб держава якнайшвидше стала членом Євросоюзу, і зник останній кордон, а представники нацменшин переважно голосують на виборах за екс-регіоналів, тобто за тих, хто побудував цю границю та хоче якнайбільше прив’язати Україну до непродуктивного про-російського «міра», який міряється кількістю контрабанди. Хоча за всім, від продуктів до відпочинку, їздять теж у Європу. Як не дивно, цінності Європейського Союзу більше цінять ті, хто не є в Євросоюзі. Бо бачать, що поза ним, в жодній частині світу, (крім США і Канади), немає ні спокою, ні стабільності. Саме туди і спрямовані найбільші хвилі мігрантів, з країн, що не дають майбутнього своїм громадянам.

Сьогодні до влади в європейських країнах приходять не проросійські, а про-егоїстичноцентриські політичні сили, які вважають, що, замкнувшись в собі, зможуть побудувати фікцію безпеки і добробуту. Тому і українцям вартує ставити головний акцент на мобілізацію внутрішнього потенціалу народу, щоб говорити тою мовою, що будуть розуміти ці політики, що прийдуть незабаром до влади в Європі. Історія повторюється хронологічно: 1914 рік був початком великих трагедій, формування радикально-військових режимів, а також періодом зневаги до прав українського народу під час визвольних змагань навіть з боку країн Антанти у 20-ті роки. 2014 рік – теж війна, і замовчування навіть терміну «війна». Навіть на телеканалі BBC в новинах немає визначення «терористи або війська Росії на Донбасі», а “rebels” – повстанці (проти кого і за що під питанням)...без визнання правди в самій же Україні неможливо отримати перемогу: даний конфлікт не закінчиться ніколи, хіба виснаживши Україну зі середини.. Про теперішню війну, як і про голодомори і про терори, бажають просто не говорити в міжнародних медіа.

Неможливим є будувати сучасну демократичну Європу з тими, хто має ностальгію за минулим середньовіччям на рівні монархічного світогляду та ідеями окупації втрачених територій. Заявами про геноциди готуються передумови для майбутніх воєн. Можна вважати, що дана резолюція тримає привідкритими двері для поділу України, як тільки буде нагода. Лише чітка позиція несприйняття українських провідників та народу може зупинити та попередити дану політичну багатоходівку. Перед великими конфліктами завжди піднімали мову про минулі втрати, щоб оправдати наступ. Про геноциди говорили всі - і перед 2 світовою, і в 90-х роках перед будь-якою війною в Африці чи Азії (Руанда: тутсі-хуту, Бурунді).Згадали всі геноциди 20 століття для етнічних чисток в Югославії (хорвати-серби-мусульмани). Навіть для окупації Криму придумали, що приїдуть націоналісти і вчинять геноцид.  Євросоюз - це не лише об'єднання територій чи країв, але і формування спільної свідомості та світогляду, моральних і духовних цінностей людей, що мислять демократичними категоріями. Криза в європейських країнах - це, перш за все, присутність людей, що хочуть жити на високому економічному рівні, але не завжди визнаючи демократію і свободу людини. Вони забувають, що систему вільного ринку та високого добробуту є неможливим побудувати без політичних свобод людини.

Принципи існування держави не змінилися з часів римської імперії: хочеш миру – готуйся до війни (si vis pacem, para bellum). Державу можна зруйнувати або байдужістю, або високими ідеями. Держава потребує сильного війська і організованого ідейно народу, а часто свої ж так–звані пацифісти, поети, письменники  вимагали від своїх політиків не мати війська, щоб показати всьому світові добру Україну, переважно руйнували державу зі середини. Українцям потрібно бути тверезими прагматиками та брати приклад з англійців, німців, французів.

Потрібно говорити самим про себе у світі. Найголовніша війна сьогодні – це інформаційна війна, що формує цінності та світогляд. Україна потребує змінити совковий дипломатичний корпус, що не вміє гідно подавати свою державу у світі. Навіть у своїй державі українці не мають достатнього впливу на приватизовані мас-медіа, щоб доносити історичну правду та формувати зрілого громадянина. Ми повинні скасувати право на приватизацію, принаймні, українських медіа: не даючи об’єктивної інформації, вони не дозволяють сформувати загально національну ідею та світогляд, а більше зайняті «двомовною шизофренією», подаючи навіть важливі питання для народу у стилі розважальних ток-шоу.

Потрібно визнати, що:

Великою ганьбою є спільність точки зору демократичного парламенту держави Євросоюзу та кримінально-корупційної «братії» з України щодо ненависті до українських визвольних змагань. Предки «цієї корупційної кримінальної та екс-комуністичної братії», що підписувала звернення про геноцид на Волині в 2013 р, були тими, хто окуповував Польщу в 1939 році, згодом розстрілював польських солдат в Хатині, проводив репресії та отрюював польських провідників та священиків до 1989 р. Пояснення співпраці одне: шовінізм – це більш легалізований кримінальний світогляд, тобто взяти і володіти тим, що не твоє. В 21 столітті потрібно вибирати чітко приорітет: або демократичні засади Євросоюзу та права людини та народів, або напів-шовіністичне бажання повторювати окупації минулих століть та схвалювати їх. Дуалізм є неможливим, інакше, породжує лицемірство.

Великою ганьбою є поведінка сучасних церковних осіб, від священиків до єпископів, що підтримують дану резолюцію Сейму. Вони забули про своє основне покликання та відповідальність – нести добру новину про спасіння, про мир і справедливість, про любов та взаємопрощення. Хоча та ж ситуація була і під час Волинської трагедії: митрополит Андрей Шептицький пропонував керівнику римо-католицької Церкви в Галичині написати спільного пастирського листа, щоб вплинути та зупинити конфлікт, проте не отримав згоди. Він написав сам послання «Не вбий». Митрополит Андрей, якщо б не був прикутий хворобою до ліжка і візка, як писав, то би сам поїхав на Волинь, щоб, як духовний пастир, вплинути чи зупинити міжсусідську війну, хоча вона спершу була на території православних єпархій. На жаль, деякі представники клиру у Польщі і в Україні, займалися більше розгортанням теми геноциду в мас-медіа шляхом підтримки та визнання правоти Сейму. Ці особи не відповідають своєму становищу. Адже саме через політиканство таких осіб чимало вірних стають байдужими до життя в Церкві, або просто відходять від видимої структури Церкви. На рівні Церкви визначати геноцид та непрямо погоджуватися, що жертви з українського боку як адекватна відповідь – це не світогляд християнських провідників. Зверхність до інших народів – це гордість як один з найбільших та первинних гріхів.

Українці переживають нелегкі часи. Екс-совєтська кримінально-корупційна верхівка, обрана в напів-демократичних виборах та змонополізувала інституції влади, часто грабує своїх громадян набагато ефективніше, аніж набіги мусульман чи феодальна шляхта в середньовіччі. Протягом незалежності ми маємо 34 мільйони абортів, руйнацію освіти, 7-мільйонну міграцію, екологічні проблеми, зростає алкоголізм та наркоманія, руйнацію промисловості та фінансовий визиск людей, мільярдні офшори та спекуляції. Завдавати нам ударів такими резолюціями – це допомагати тим корупціонерам та сучасним феодалам.

Лист вибачення з боку Польщі до українців підписали переважно «екси»: екс-президенти, екс-міністри, колишні депутати і так далі. Реально, ця заява ваги сильної не має. Якщо б ці «екси» добре б попередньо у час своїх офіційних повноважень, а не поверхнево для піару, попрацювали з українцями в пошуках історичної правди, бо не було б даної резолюції.

Дана резолюція потребує одне: потрібна відповідь щодо невизнання геноциду з боку офіційних кіл держави, культурних та релігійних провідників  України. Мовчання буде сприйняте як згода або як підкорення. На несправедливість потрібна відповідь. Стати на захист правди – це бути готовим до переслідування. Саме толерантне мовчання та монологи, а не спільний пошук істини, зруйнував діалог, що будувався 25 років незалежності. Тільки так можна призупинити новий етап розбрату між народами.

Не потрібно боятися втратити якісь гранти чи інвестиції. Після революції Гідності саме гідність народу є найбільшим капіталом та потенціалом. Мовчання породить ще більшу кризу і руїну. Обвинувачення в геноцидах в усіх країнах в усі часи ставало сірником, щоб запалити багаття великих конфліктів.

Єдиною прийнятою формулою може бути: вибачаємо і просимо вибачення. Саме цей підхід зможе мобілізувати і об’єднати молоде сучасне українське та польське покоління, які спільно розбудовуватимуть нову Європу, а минуле потрібно залишити Богові. Він розсудить по справедливості. У теперішній час не голослівні резолюції потрібні, а спільна молитва за невинно-погиблих людей, реальна солідарність заради миру, бо сьогодні є неможливим побудувати безпеку в окремій державі, а потрібна співпраця усіх осіб, що мислять категоріями прав та свобод людини. Саме Божі закони і заповіді, які політики бажають відкинути з європейських конституцій та принципів та призабути, стануть основою побудови дійсно справедливого ладу та нормалізують відносини у новій матінці-Європі, яку всі ми потребуємо.

Зиновій Свереда

http://risu.org.ua/