Про два православні послання з нагоди трагічних подій 1946 року
Неділя, 13 березня 2016, 22:59
Свою книгу «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)» професор Богдан Боцюрків завершує цікавою фразою: «Деякі необхідні архівні документи залишаються в Україні та Росії все ще засекреченими: це матеріали о. Костельника та Ініціативної групи, документація Львівського «собору» 1946 р., архіви РПЦ». Це дуже слушне зауваження для дня нинішнього, оскільки примирення може відбуватись лише у вірності правді, а не через її нехтування.
Автори Звернення «Настав час щоби православні християни визнали жахливу правду про 10 березня 1946 р» (від себе приєднуюсь до слів вдячності Мирослава Мариновича), які пишуть про необхідність визнання правди щодо трагічних подій 1946, не дарма пригадують нам про книгу Богдана Боцюрківа, наголошуючи на тому, що це праця, «яку ніколи не було спростовано».
Власне, якби автори іншого Звернення (від імені Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП) уважно почитали б цю книгу, то офіційний текст УПЦ МП навряд би чи з’явився. Можливо тут криється також проблема «православної науки», яка твориться за зачиненими дверима, для «внутрішнього вжитку», без виходу у широкий світ. Такі книги як: «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)» Богдана Боцюрківа чи «Криза і реформа» Бориса Ґудзяка, яка присвячена темі Берестейського собору 1596 року, були написані на Заході у відповідності до найвищих наукових стандартів світу. Вони перевірені дискусіями і часом тому без їх спростування чергове повторення внутрішньоконфесійних міфів більше схоже на множення ідеологічних штампів, аніж на щире бажання пошуку правди.
Пригадка професора Боцюрківа про архіви Костельника, які знаходяться в Росії та інші матеріали довкола подій 1946 року, є дуже важливою перш за все для авторів послання Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП. Оскільки приватні джерела самого Костельника можуть допомогти їм перевірити істинність власних тез. Наприклад твердження, що серед греко-католиків існувало щире бажання перейти в Православну Церкву. В той самий час Костельник в одному з зізнань говорить, що почувається «надто самотнім у цій справі», а в листі до Патріарха Алексія від 3 жовтня 1945 року говорить, що якби не «тиск з боку держави, то напевне за нинішніх умов не знайшлось б навіть і 50 (sic!) таких священиків…».
Архіви Костельника могли б пролити більше світла і на його ставлення до Православної Церкви, яку він вважав відсталою і «темною» і бажав стати її модернізатором за західним зразком. Про це відомо навіть з тих джерел, які не засекречені Московською Патріархією. З джерел Російської Православної Церкви ми б могли дізнатись і про недовіру, яку відчувало і радянське, і православне керівництво (зокрема православний єпископ Макарій Оксіюк писав до НКВД про «підступність Костельника») до Костельника. Не зважаючи на те, що Богдан Боцюрків дуже докладно і документально показав як РПЦ без спротиву (і навіть сприяючи) стала для НКВД гумовою рукавичкою у справі нищення УГКЦ, документи, які Російська Церква по сьогодні не відкрила, можуть додати ще додаткових барв для з’ясування правди про ті події.
Не витримують критики і посилання речників УПЦ МП на відому «радянську причину» репресій щодо УГКЦ про співпрацю «цієї релігійної конфесії з німецько-фашистськими окупаційними військами та їх поплічниками на території Західної України». З огляду на цю тезу не зовсім зрозумілою є діяльність задля ліквідації УГКЦ ще у 1939 і 1941 роках, під час першої радянської окупації Галичини. Галицьке москвофільство ХІХ століття в цей час вже «не працювало», а у 1946 році (після жахливого радянського терору 1939-41 років) і поготів.
Вже в час першої радянської окупації Костельника шантажували і залякували (про це є відповідні документи, але тут знову ж таки архіви Костельника, які є в руках Московської Патріархії, можливо пролили б більше світла) і вже існувала ідея приєднання УГКЦ до РПЦ. Тобто ще до німецької окупації цей план був.
З іншого боку, якщо радянська влада мала претензії до галицького духовенства, то навіщо було тоді вбивати закарпатського єпископа Теодора Ромжу? Чи пряшівського Павла Ґойдича? І відповідно знищувати греко-католицькі структури Мукачева і Пряшева?
Автори послання від УПЦ МП говорять, що «факти історичної болі обох сторін слід детально вивчати і відкрито обговорювати задля взаємного порозуміння і вибудовування конструктивних відносин». Фраза симпатична, але чи матиме вона справді продовження? Чи має УПЦ МП справді щире бажання обговорювати на відкритому науковому форумі історію того ж Берестейського поєднання з яким щоразу вони порівнюють 1946 рік? Без спростування праці професора Богдана Боцюрківа стороні УПЦ МП важко буде довести правдивість своєї інтерпретації історії 1946 року. А без спростування праці Бориса Ґудзяка «Криза і реформа» буде важко довести цілковиту правдивість власної інтерпретації подій 1596 року. Можна, звісно, запхати голову в пісок і далі тиражувати власні внутрішньоконфесійні історії, але це не відкрита дискусія, про яку нібито прихильно відгукуються автори послання УПЦ МП. УГКЦ зі свого боку продемонструвала повну відкритість в цьому питанні, провівши цілу серію Берестейських читань за участі всіх можливих фахівців в цій галузі, в тому числі з-поза меж власної конфесії та міжнародних наукових кіл.
Навіть для не надто обізнаного обивателя теза про тиск польської влади на учасників Берестейського поєднання, процес якого тривав роками (і взорувався на спільний православно-католицький Флорентійський собор 1438 року), видасться надто слабкою вже тому, що Львівська і Перемиська єпархії, які лежали в межах Польської корони не прийняли унії (sic!). Що ж це був за тиск такий, коли вони ще 100 років (sic!) не приймали ніякої унії? Чи тоді не варто говорити також про участь польської влади в унормуванні життя і сприяння піднесенню Православної Церкви, зокрема сприяння поставленню на київський престіл Петра Могили, який визнаний УПЦ МП святим? Російській версії історії Київської митрополії XVI-XVII століття неабияк бракує послідовності і логіки.
Послання УПЦ МП написано за класичною схемою радянської історії з її акцентами і трактуванням подій. Але такі схеми видаються комфортними для представників УПЦ МП (не зважаючи на те, що вони було неодноразово піддані нищівній критиці як провідними українськими, так і світовими істориками). Можливо текст взагалі писали за російським темником?
Дивним виглядає те, що автори послання не наважуються бодай піддати сумніву радянську пропаганду і признати брутальну діяльність по відношенню до УГКЦ у справі "воз'єднання" (тут знову відсилаю їх до праці Боцюрківа та досліджень Інституту історії Церкви УКУ, щоб зрозуміти, які жахливі речі творились в той час). Пригадуючи про гоніння атеїстичного режиму на православних, вони жодним чином не осуджують радянську владу. УПЦ МП виявляє, що вона не здатна вийти за загальний дискурс Російської Церкви, яка, постраждавши від радянського режиму сама, не здатна його осудити, а часом навіть вдається до його ґлорифікації. Чи Московська патріархія хоче асоціюватись лише з РПЦ зразка 1943 року, яка «воскресла» з доброї руки Сталіна і з того часу використовувалась атеїстичним режимом на повну? Чи вона також бажає асоціюватись із тою Церквою, яка несла багатомільйонні втрати, починаючи від 1917 до 1943 року? Ми є свідками того, що православні, які страждали від радянської влади, не мають сил сказати про це повної правди. Зрозуміло, що осудження радяснького режиму і його злочинів буде осудженням і нинішньої російської пропаганди, яка яка радо будує на підмурках пропаганди СРСР. Мабуть тут криється і причина того небажання подивитись правді у вічі щодо реальних подій, пов’язаних із 1946 роком.
Митрополит Калліст Уер, автор досить відомої популярної в світі праці «Православна Церква», оцінюючи в ній події 1946 року говорить, що «доля греко-католицизму після Другої світової війни є, навпевне, найпохмурішою сторінкою в історії змови Московської патріархії з комуністами». Схожі слова ми читаємо в посланні православних християн з нагоди трагічних подій 1946 року. Проте в посланні ВЗЦЗ УПЦ МП ми чуємо стару тезу, яку колись висловив у листуванні з Блаженішим Любомиром Гузаром високопоставлений ієрарх Московського Патріархату (гадаю, що це був нинішній Патріарх Московський Кіріл Гундяєв): «Ми вам жодної кривди не зробили, за що ми маємо просити прощення». Як і Блаженіші Мирослав-Іван та Любомир, глава УГКЦ Святослав Шевчук цього року вкотре звернувся до Російської Церкви зі словами «пробачаємо і просимо прощення», додавши: «Нехай ця наша протягнута рука примирення і оздоровлення бодай цей раз не залишиться без відповіді». Так виглядає, що й цього разу у відповідь на простягнуту руку греко-католики отримали від Московської Патріархії через ВЗЦЗ УПЦ МП дулю. Жест здивував не лише греко-католиків, але й багатьох людей далеких від церковного життя будь-якого конфесійного напрямку. Здатність не лише прощати, але й просити прощення, це важлива ознака зрілості як осіб так і структур. З цього жесту починались процеси примирення між сторонами, які були й в не набагато кращих умовах ніж Московська Патріархія і УГКЦ, а можливо навіть гірших. Єдина річ, що такої зрілості неможливо вимагати її можливо лише дочекатись. Тож греко-католицька рука й надалі повисла в очікуванні.
Анатолій Бабинський