94 дні Гідності
Понеділок, 23 листопада 2015, 23:08
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни.
У перші дні студентських протестів навряд чи хтось з учасників акцій міг уявити події наступних трьох місяців: побиття студентів, сутички на Банковій та Грушевського, кілька спроб штурму Майдану, перші смерті мирних активістів, розстріли на Інститутській та втечу Януковича. Учасники Революції гідності у розмові з «УМ» згадали про важливі для них події протягом 94 днів протесту.
Були сотні заарештованих, катованих, викрадених і обвинувачених
Олександра Матвійчук, 32 роки, координатор «Євромайдан SOS»
— На Майдан я прийшла того дня, коли українці дізналися, що ми вже не йдемо в ЄС. На знак протесту ми вивісили прапор Євросоюзу на вікні нашого офісу (він, до речі, пройшов разом із нами весь Євромайдан і висить досі), завезли до Генеральної прокуратури заяву про злочин, бо це рішення уряду означало не просто зупинку євроінтеграції, а різкий поворот у бік Митного союзу.
Після заклику в соцмережах на Майдані було кілька сотень людей, багато з них були знайомі один із одним. Це виглядало приблизно так: «привіт», «о, давно не бачилися», «як справи?» і тому подібне. Я тоді подумала, що для мітингу кілька сотень людей, може, й достатньо, але щоб змінити сповзання країни у прірву — це просто мізер.
У суботній ранок 30 листопада 2013-го наша правозахисна організація мала проводити семінар для активістів iз регіонів. Ми хотіли розробити стратегію, щоб змусити парламент відмінити ухвалений ним закон. Зрозуміло, силова протидія влади змінила плани. Ми тоді i придумали «Євромайдан SOS». За лічені хвилини створили сторінку та запустили пост: якщо ви постраждали під час розгону, ваші рідні заарештовані, вам потрібна безкоштовна правова допомога — телефонуйте. Тоді ми ризикували, бо серед нас не було жодного адвоката. Тому другий пост був такий: якщо ви адвокат і готові безкоштовно допомогти побитим демонстрантам — телефонуйте нам. На мій подив, це швидко почало працювати.
Спочатку ми створили «Євромайдан SOS» для допомоги побитим студентам. І навіть у страшному сні не могли уявити, що через наші руки пройдуть сотні заарештованих, катованих, викрадених, обвинувачених у надуманих кримінальних та адміністративних справах; що ми працюватимемо з рідними зниклих та загиблих людей з усіх регіонів України.
Ніхто з нас не очікував розстрілів. Увечері 17 лютого сотники самооборони попросили роздати візитки з контактами наших «гарячих ліній», і волонтери понесли їх на Майдан. А в наступні дні нам почали масово телефонувати люди і говорити, що на Майдані розстрілюють беззбройних учасників протесту. Наші волонтери їздили у храми, морги, місця, де зносили вбитих людей, аби переписати їхнi дані. Ми не знали, що завтра може статися з нами самими, але поспішали задокументувати всіх людей, яких убив режим, аби не дати приховати цей страшний злочин.
Коли ми знали, що вбитих не десять і не двадцять, мені зателефонував мій чоловік і сказав, що перебуває на Майдані, що любить мене. І попрощався... Це був, напевно, настрашніший момент для мене особисто. Я хотіла сказати, аби він тікав звідти, але не змогла, бо це було б нечесно. У багатьох на Майдані були рідні і сім’ї, дехто з них так і не дочекався коханої людини. У ті дні ми телефонували людям і говорили, що ваш син, батько, брат загинув, потрібно приїхати, аби забрати його тіло... Я нікому не бажаю пережити цей досвід...
«Яценюка натовп просто буквально «послав»
Назарій Томчук, 32 роки, журналіст сайта «Репортер Житомира», ведучий на каналі «СК1»
— Янукович не підписав асоціацію, закривши нам дорогу до Європейського Союзу та цивілізованого світу. Всі зрозуміли — йде остаточне «зливання» нас Росії. Відразу, в першу ніч. Ми з друзями та колегами вирішили, що варто їхати до Києва, адже там усе починалося. Наступного дня провели акцію у Житомирі та поставили першу палатку. Так почався житомирський Євромайдан.
Під час тих подій доводилось і писати, і демонструвати свою громадянську позицію. Це, звичайно, завжди складно, але така була ситуація в країні. По-іншому я не міг.
Найстрашнішим моментом стали перші години на Грушевського, коли Євромайдан реально переріс на силове протистояння. На мою думку, це й стало початком Революції гідності. Пам’ятаю перший коктейль у міліцейський автобус. Подумав: «Ох ти ж, Господи! Що ж це зараз буде? Ну все, тепер шляху назад немає». Гадав, що буде зачистка і купа трупів. Готувався до найгіршого. (Звичайно, це сталося місяць по тому). При цьому страх поєднувався з певною ейфорією й надією, адже всіх втомили постійні недільні віча, бездіяльність лідерів опозиції і назрівала апатія та розчарування. Я простояв перший день до ранку понеділка. Вже організм адаптувався до газових та перцевих гранат. Тоді, певно, людей на вулиці було більше, ніж на Майдані.
Пам’ятаю, як прийшов Яценюк і кричав, щоб усі йшли на Майдан. Його, перепрошую, увесь натовп просто буквально «послав». Після цього всі з провокаторів перетворилися на героїв. Адже вiд початку з людьми були Кличко, Яворівський та Ляшко. Інші стояли на сцені й волали, що «то провокація». Змучений пішов спати в одну із житомирських палаток. Ну а далі — перші вбиті, бiйки з «Беркутом», штурми. Страх, по суті, був неймовірний завжди, але ми вистояли...
Перша ніч у Києві — це було неймовірне піднесення. Після розчарування, яке привіз Янукович з Європи. Наші ночі на житомирському Майдані. Грушевського — коктейлі, газові гранати, бійки з силовиками. Страшні події 21 лютого. Пам’ятаю той шок... Захоплення ОДА, спалення обласного УМВС. Людей було стільки, що не вміщались на майдані Корольова. Стільки не було навіть під час Помаранчевої революції. Потім той ранок, коли повідомили, що Янукович утік — це було реальне полегшення, ніби тягар з душі впав, особливо після місяців постійної напруги. Скажу, в той день ніби все стало яснішим та іншим. Ось так — в одну мить...
«Був вражений гостинністю»
Ілля Стронговський, 33 роки, автор серії політичних плакатів Revplakat
— Я вперше опинився на київському Майдані у середині грудня і був вражений масштабом, сюрреалістичністю і гостинністю. Може, я просто не так собі уявляв «дух свободи», але побачив на Майдані прояви найкращих, майже міфологічних (казкових. — Авт.) рис українського менталітету. Гостинність, щирість, відкритість.
Невдовзі прийшло розуміння, що гасел із Майдану, що поширювалися в інтернеті, мені замало. Щоби мій голос теж був почутий, почав робити плакати без авторської атрибуції, без копірайту. Я взяв за правило викладати оригінал для друку — таким чином уже надруковані плакати почали виринати на Майдані. Дуже сильне враження — зародження революційної анархітектури — барикади, намети, плакатні конструкції. «Йолка» як анархітектурний об’єкт була найбільшою. На її голий остов почали вішати прапори і гасла... Утім портрет Юлі (Тимошенко. — Авт.) видавався там цілковито недоречним — не в тому масштабі й не з таким посилом. Була низка якихось дрібних ксенофобських гасел і вимог, теж зайва, бо сперечалася з максимою про права людини. Тож, малюючи свою листівку, я від усього цього відмовився...
Страшно мені стало після «Законів 16 січня» — ні до них, ні після них так лячно не було. Прийшло розуміння, що країну готують до геноциду, до повторення Розстріляного відродження. У списках імен, які потім виловлювали в басейні (Межигір’я. — Авт.), були всі знайомі, друзі і моє ім’я теж було... Майдан відвернув най
страшнішу сторінку в новітній історії України. Не маю права порівнювати з АТО, але так мені видається.
З-поміж того, що запам’яталося найбільше, — не люди, не дії, а образ. Був на одній iз польових кухонь простий алюмінієвий, чорний від сажі казанок — у ньому воду підігрівали над багаттям. Ручка того казанка була зроблена з колючого дроту. Мабуть, щоби коли його з багаття зніматимуть, пам’ятали про те, що можна попектися. Нічого сильнішого в мистецтві Майдану не зробили.
Набат у XXI столітті
Іван Сидор, 26 років, диякон УПЦ Київського Патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря
— Два роки тому в ніч на 11 грудня пролунав чи не перший у XXI столітті набат... Після першої ночі мені телефонували з невідомих номерiв і просили бити у дзвони. Люди наче змовилися: телефонували один за одним і просили бити у дзвони. Спочатку я сприйняв це як жарт, але коли пролунав дзвінок десятий, зрозумів: щось і справді відбувається, тому мушу зробити те, про що мене просять. У ту ніч телефонували люди з усіх куточків України і навіть із-за кордону. Вони знайшли мій номер на сайті Михайлівського монастиря, бо я є адміністратором офіційної сторінки собору.
Коли я отримав дозвіл у намісника монастиря єпископа Агапіта, ми з однокурсником побігли на дзвіницю. Як бити на сполох, не знав, адже останній раз таке відбувалося в 1240 році, коли під Києвом стояла татаро-монгольська орда. Коли я вперше вдарив у дзвони, прокинувся увесь монастир і мені на допомогу прийшли інші студенти. Спочатку вагалися, в які дзвони бити. Вирішили — у великі, адже їх далі чути. Били у дзвони разом зі студентами духовної академії з 1.30 до 5-ї ранку. Спочатку ми хотіли просто скликати якомога більше людей до Майдану: ніч була холодна і там стояло дуже мало мітингувальників.
Лише на ранок я зрозумів, що звук дзвонів не лише скликає людей, а й підбадьорює їх, підтримує дух, дає надію, що вони не самі, з ними Церква. На душі було одночасно тривожно від того, що відбувається, і радісно від музики дзвонів. Майдан не зачистили...
Набат дуже відрізнявся від радісного благовісту, який зазвичай звучить iз дзвіниці перед всеношною або літургією. Це був швидкий, тривожний, максимально гучний дзвін.
Вранці на моєму телефоні було кілька сотень пропущених дзвінків і повідомлень. Писали з України, Америки, Італії, Швейцарії, Польщі й інших країн світу. Телефонували й люди, які тієї ночі були на Майдані. Вони розповідали, коли почули дзвони — страх відступив, з’явилася впевненість, що ми зможемо вистояти.
Олена КАПНІК