Четвер, 26 березня 2009, 13:39

В'язень 2399: парох Майданека
Мова тут про отця Омеляна Ковча, народженого 125 років тому, який протягом свого діяльного життя як священик, суспільно-культурний діяч, патріот свого народу засвідчив про свою людяність, глибоке християнство, більше того, він жив згідно з високими моральними й етичними засадами. Одним словом - служив людям, служив Богові та свідомо поклав своє життя мученицькою смертю 60 років тому на вівтар вірності ідеалам людяності.

А жити йому довелось у складному часі на пограниччі візантійсько-української, латинсько-польської, юдаїстично-жидівської культурних тотожностей, коли над центрально-східною частиною Європи запанували два окупанти: німецький і совітський.
Перш ніж о. О. Ковч став у 1922 р. парохом греко-католицької спільноти містечка Перемишляни під Львовом, де душпастирював 20 років аж до його арештування німецькими окупантами в 1942 р., 4 роки ніс духовну послугу босняцьким українцям, а відтак у час І Світової війни повернувся до своєї Галичини (народився у Космачі на Гуцульщині), щоб на румовищах імперії, коли росли надії на державне визволення і формувалася УГА, стати її військовим священиком - капеланом, бо ж жовніри потребували духовної підтримки.
Перемишляни - містечко трьох національностей. З появою окупанта в 1941 р. виринула проблема жидів - почалося масове винищування цієї нації. Отець відважно й відкрито боронив своїх сусідів, навіть в екстремальних ситуаціях робив усе для їхнього порятунку. Так було у той час, коли німці в божницю, де вірні зібралися на молитву, кинули бомби, закрили двері й окружили дім Божий. Отець, навіть на мить не задумуючись, вбіг у юрбу і сильним голосом німецькою мовою крикнув до вояків, які, на диво, здезорієнтовані, відступили. Отець, про що розповідали очевидці, при допомозі інших відкрив підперті двері, вбіг усередину і почав витягати напівпритомних, наказуючи їм утікати.
Це тільки один з епізодів порятунку, який різними способами подавав о. О. Ковч місцевим жидам. Довершенням його героїзму було те, коли він, відмовившись підписати заяву про те, що не буде допомагати ближнім, був арештований, а відтак перевезений у концтабір Майданек біля Любліна. В екстремально нелюдських обставинах священик служив усім людям духовною потіхою, незалежно від нації і віросповідання.
Про його милосердя і присвячення себе тим, які опинились на смертній дорозі у таборі, свідчать хоча б такі слова з листа до рідних, що дістався за дроти концтабору.
«...Тут ми всі рівні - поляки, євреї, українці, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут єдиний священик... Тут я бачу Бога, єдиного та однакового для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними молитвами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову?»
В Майданеку отець отримав номер 2399 і для катів став безіменною особою, бо тут на вартість людського життя була одна відповідь: дим з комина крематорію, де і його тіло потрапило після смерті 25 березня 1944 р. В таборі загинуло понад 230 тис. безіменних людей різних національностей і різних віросповідань. І саме їм найчастіше простягав руку, потішав, хрестив, причащав... бо знав, що християнськими послугами збереже в них людську гідність.
Про отця Омеляна світ дізнався щойно тоді, коли папа римський у 2001 р. у Львові проголосив його блаженним за віру, за рятування людського життя без страху у ці жахливі часи за власне життя і життя родини. Услід за цим визнанням Перемишляни одну з вулиць назвали іменем блаженного мученика отця О. Ковча, а любліняни-українці також почали міркувати над тим, щоб у місті, де вже є певні традиції у назвах місць, вулиць, взяті з української культури, мати й вулицю отця Ковча. Чи не першим з пропозицією у цій справі до Ради міста виступив Роман Матвійчина з патріотичного люблінського роду українців (жовтень 2001 р.). Щоправда, відповіді не було, але, мабуть, цей перший сигнал був початком для цілеспрямованих заходів отця Стефана Батруха та групи парафіян і науковців.
Сталося. 18 грудня 2003 р. голова Ради міста Любліна Збіґнєв Тарґонський підписав Ухвалу про надання ронду на схрещенні вулиць Яна Павла ІІ і АК назви блаженного отця Омеляна Ковча, а 18 лютого 2004 р. оприлюднив її під час зустрічі, щоб відтак у присутності представників найвищого духовенства трьох Церков, місцевої влади, української громади в Польщі, делегацій з України митрополит УГКЦ Іван кир Мартиняк з проханням Божого благословення посвятив рондо. Митрополит зауважив, що блаженний отець Ковч залишиться в нашій пам'яті й тому, що патронуватиме місту Любліну. Воно нагадуватиме нам, що герой і мученик не залишив у біді людей, які потребували його духовної підтримки.
У дальшій частині багатої програми, присвяченої мученикові, яку знаменито підготував місцевий парох о. С. Батрух, при великому сприянні господарів міста - президента А. Прушковського і Міської ради та духовенства, очолюваного митрополитом Ю. Жицінським, учасники події переїхали під Майданек, де директор Музею Едвард Белевайдер відкрив виставку «Слідами Омеляна Ковча», зокрема рештки документації, яку німці не встигли знищити. Тут фізично серед тисячі в'язнів був присутній отець Ковч, про якого мовили як про пробоща Майданека. Зберігся металевий номер 2399, яким був позначений отець Омелян.
Життя мученика Ковча є досконалим матеріалом для навчальних занять, бо Майданек - це місце екуменічних зустрічей, де промовляється словами правди і поєднання. Хочемо тут звертатися до нинішніх поколінь, як блаженний отець, словами любові і пошани до людини, - зауважив директор музею.
Авторка виставки - Марія Вісьньох, яка зібрала документацію при співпраці о. Батруха, представила час перебування блаженного в таборі (від серпня 1943 р. по 25 березня 1944 р.). Тут він ніс зневіреним віру, надію, любов, сповідав, причащав, хрестив, ділився просфорою (роздрібнював на частинки, щоб обділити якомога більше потребуючих). Живуть ще свідки цих трагічних днів на Майданеку. Виразом вдячності за охорону, порятунок і любов є титул «Праведник України», наданий посмертно отцю жидівською спільнотою в Україні.
На люблінські врочистості, приурочені отцю Омелянові Ковчу, невипадково прибув проф. Адам Ротфельд - віце-міністр закордонних справ Польщі, дитинство якого назначене перемишлянськими подіями 40-х років і долі їхні подекуди сплелися. В Уньові під Перемишлянами - монастир студитів, з яким був зв'язаний отець Ковч, а професор потрапив сюди ще маленькою дитиною, рятуючись від масових убивств.
Сьогодні професор вдячний проповідникам УГКЦ тих часів, особливо двом великим постатям - митрополитові Андреєві Шептицькому і його братові Климентію - архімандритові унівського монастиря, які зробили багато, - підкреслив професор, - щоб рятувати невинних людей, незалежно від їхнього віросповідання і національності. Вони у різних формах протиставлялися злочинам і людиновбивчій політиці. - Наголошую про це тому, що довкола митрополита Андрея надалі утримується атмосфера недомовлень і півправди. Ризикуючи власним життям, брати Шептицькі захищали людську гідність. Особливо я вдячний архімандритові Климентію, який, рятуючи осиротілих дітей, був арештований НКВС і помер у в'язниці у Володимирові, - сказав А. Ротфельд.
Доля справила так, що професор був прийнятий на аудієнції папою Іваном Павлом ІІ, де виявив вдячність тим людям, які його врятували. - Це ніби особистий епізод, - зауважив міністр, але цим я хотів у властивому світлі показати всю Греко-католицьку церкву, яка зазнала погорди і зневолення, що можна порівняти тільки з часами переслідувань перших християн. У ті трагічні часи моральна та інтелектуальна еліта суспільства Західної України мала опору і переховувалася в греко-католицьких церквах і монастирях.
Далі міністр у своєму виступі нав'язав до постаті отця Омеляна. - Понад мільйон жидівських дітей загинуло, серед них ті, яких отець охрещував. І хоч для гітлерівців це не мало значення, та для малят, приречених на смерть, було це свідченням, що біля них не тільки діти диявола, але й діти небес. Отець Омелян знав, що не може їх врятувати, але розумів, що може допомогти. Такі як він рятують віру в людину. Сьогодні Перемишляни - містечко, яке було відоме зі своїх цадиків, це містечко отця Ковча - мученика Майданека. Завдяки таким людям відроджуються в Україні такі вартості як віра, надія, любов.
Дипломат підкреслив, що нинішня врочистість - це на 60 років запізнений довг супроти о. Омеляна, який виковував дорогу до правди, труд якої представлено у вірші Івана Франка «Каменярі» (міністр досконало продекламував його українською мовою). Тільки від нас залежить, щоб гіркі слова поета не забулися і пам'ять про справедливих України була частиною історичної свідомості наших народів, - при великих оплесках міністр закінчив свій виступ.
Відтак всі присутні подалися під Мавзолей пам'яті, де відбувся церемоніал передачі землі - символічного праху отця Омеляна, щоб у 60 річницю смерті скласти її в церкві св. Володимира у Перемишлянах.
Екуменічний молебень на честь всіх жертв Майданека вів митрополит Жицінський, який, зачитуючи Давидові псалми 22, підкреслив, що побожні жиди і католики у словах Давида віднаходили утвердження надії та водночас тепер нам треба стреміти до того, щоб наше покоління зуміло зміцнювати цю надію.
У блаженному отцю Омелянові даєш нам приклад гуманізму Євангелії, якого так дуже потребує світ, учини, Боже, щоб зміцнені сьогоднішньою врочистістю голосили світу те братерство, де Ти є батьком всієї людської родини, - закінчив митрополит, віддаючи молитовне голосіння євангельсько-аугсбурзькому владиці Я. Яґудзькому, який підкреслив, що отець Ковч - це ікона любові ближнього.
Ще неслася заупокійна молитва по-жидівськи, потім запалення свічок і покладення квітів та врочистості під Мавзолеєм закінчилися проповіддю кардинала УГКЦ Любомира Гузара, який, між іншим, сказав: «Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось з собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітливіших обставинах можна залишитися людиною, по-друге, релігійність - це наша зброя проти наших слабостей, і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторилися. Відійдімо з цього місця кращими людьми».
Далі з боку представників українських делегацій зі Львова, Перемишлян, Самбора почулося багато слів вдячності владі міста і духовенству Любліна за ряд ініціатив, які зближують два народи, бо тільки нормальні стосунки і виважене ставлення до історичних фактів можуть принести взаєморозуміння і примирення наших народів.
Одним з кроків до взаємопізнання буде обмін прощами паломників до святих місць у Польщі і в Україні, про що під час Божественної літургії Івана Златоустого заявив кардинал Гузар. У вщерть заповненій вірними архікатедрі двох віросповідань Божественну літургію у наміренні поєднання народів очолив кир Любомир Гузар, а відправляв митрополит Іван Мартиняк. Головну проповідь виголосив Люблінський митрополит Ю. Жицінський, який без упереджень говорив про болючі як для польської, так й української сторони історичні факти. Закликав позбуватися обтяжень минулого, однобічного й негативного бачення історії другого народу. Тільки на правді і справедливості збудуємо міжсусідське примирення і до цього нам треба стреміти. Приклад блаженного отця, який був вірний ідеалам безмежної любові до ближнього, незалежно від національності і віросповідання, нехай вселяє надію на поборювання в нас всякого національного і етнічного егоїзму.
Лютневі урочистості попереджала конференція «Кордони Європи», яка відбувалася на Люблінському замку. Доповідачами були такі наукові слави, як проф. Є. Клочовський і М. Лесів з Любліна та Д. Ґрінберґ з Варшави і Я. Ісаєвич зі Львова.
У всіх доповідях звучало згідне твердження, що кордони Європи окреслювало християнство, а європейська культура має юдаїстично-християнські основи, що є найбільшою європейською традицією. Сьогодні треба мати пошану до тих, які поборювали варварство і тоталітаризм. На зустрічі, що зібрала інтелектуалістів та студентів Любліна, мовилося про три нації (поляків, жидів і українців), які у ХХ ст. зазнали найважчих випробовувань і сьогодні ці народи повинні себе розуміти та бачити також і свої провини супроти другого.
У новій Європі, на думку Я. Ісаєвича, треба поглиблювати моральні вартості, які бачимо в постаті і ділах блаженного о. Ковча.
Його відкритість на кожну людину - це справжнє свідоцтво життя. До 120 річниці від дня народження і 60 річниці смерті глибокий аналіз його життєвої і мученицької дороги зробив проф. М. Лесів. Конференцію довершив владика Вроцлавсько-Гданської єпархії Володимир Ющак, відправляючи ювілейний молебень у замковій каплиці.
У дводенних світсько-церковних торжествах в Любліні панував дух взаємної зичливості і зрозуміння людей доброї волі - духовенства та вірних з Польщі й України.

Наталя Кравчук

За матеріалами: http://nslowo.free.ngo.pl/

Омелян Ковч

  Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 р. у Космачі Косівського повіту на Гуцульщині
  Народжений на Гуцульщині, Омелян Ковч отримав матуру у Львові, а відтак розпочав богословські студії у Руській Колегії (Collegium Ruthenum) в Римі, де перебував з 1905 по 1911 рік. Ще у часі студій одружився (1910). Ієрейські свячення прийняв з рук Станиславівського єпископа Кир Григорія Хомишина у 1911 році.
Першою душпастирською посадою молодого священика було завідательство Підволочиської парафії в Скалатському повіті (Тернопільщина). Та вже у 1912 році подружжя Ковчів подалося за межі Галичини, у Боснію, де з кінця ХІХ ст. поселювалися галицькі селяни-вихідці. Отцеві Омеляну доручено парафію Козарац в окрузі Прієдор. Душпастирював там до 1916 року, коли повернувся в Галичину і став сотрудником у Серниках-Горішніх на Рогатинщині. На цій посаді перебував до 1919 р. Тоді, як відомо, Галичина була театром воєнний дій - тривала польсько-українська війна.
  Отцю Омелянові, капеланові Бережанського коша УГА, довелося пройти зі своїми "хлопцями" нелегкий бойовий шлях. Солдати запам'ятали його як дуже відважного капелана, який безстрашно ішов на фронтову лінію, а тих, що боялися за його життя, жартома потішав: "Я свячений, а свяченого куля не бере!". Коли УГА в липні 1919 р., після краху т. зв. чортківської офензиви, була змушена відступити за Збруч, її частини об'єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб спільно рушити проти большевиків - на Київ. Під час боїв з більшовиками о. Ковч попав у полон, з якого таки зміг вирватися. Утеча в рідні сторони не обійшлася без, м'яко кажучи, пригод: о. Омеляну двічі грозила смерть, вперше з рук большевиків, відтак - поляків. Та все закінчилося польським табором, де о. Ковч захворів тифом. Хворів так ще й після виходу з табору, аж врешті видужавши, став у 1921 році завідателем парафії Боршів Перемишлянського повіту. Звідтам уже в наступному, 1922 році, перейшов на посаду пароха Перемишлян, на якій формально залишився до смерті.
   Двадцять років душпастирювання стали окремою епохою в історії парафії. Ревність о. Омеляна відзеркалювалася перш за все у щоденній парафіяльній праці, у турботах за парафіян - за їхнє вічне спасення та й дочасний добробут. Посереднім доказом його заанґажованості було приходство, яке почав будувати - і таки не встиг довести будову до кінця. Сім'я священика проживала отже в будинку, які парафіяни (а принаймні деякі з них, дещо ерудовані та й дотепні водночас) називали жартома "збуреною Троєю
  Бувший капелан УГА, звичайно, не погоджувався на польський диктат на українській землі. Нераз виявляв публічно свою патріотичну настанову і прищеплював її своїм парафіянам. Польські власті в свою чергу намагалися погасити його патріотизм репресіями - грошовими штрафами та й навіть арештом (на щастя стаття 22 Конкордату від 1925 р. надавала можливість священикам відбувати арешт, тобто короткотривале ув'язнення, у визначеному монастирі; завдяки втручанню Львівського ординаріяту чи не більшість "строків" о. Ковч відбув у Студитів в Уневі). Та він не здавався - а особливими доказами незламності його духу були будівлі, споруджені за його ініціятивою без дозволу влади - читальня "Просвіти" і кооператив у Коросні (будинок колишньої читальні стоїть донині) чи зведена за одну ніч дерев'яна церковця у присілку Североги.
  Прихід совєтів заохотив декого з українців "порахуватися" з "мазурськими" сусідами та при цій нагоді ще дещо для себе "прихватизувати". Так і парафіяни Короснянської церкви пограбували місцевих польських колоністів. Реакція душпастиря була швидка й різка. Констатувавши крах своєї багатолітньої праці - мовляв, хотів я вас виховати на порядних людей, а зробив вас голотою - наказав негайно повернути все назад. Засоромлена "голота" приказ виконала, а о. Ковч отримав спеціяльну подяку від польскої делегації. Оця християнська, повна любові до ближнього настанова отця Омеляна (черговим проявом якої було намагання зорганізувати матеріяльну допомогу для сімей загиблих, пропавших безвісти чи арештованих совєтами польських службовців) притягала римо-католиків до греко-католицької церковці. Важливим був тут ще один момент: на відміну від латинських священиків, о. Ковч поводився супроти нового режиму доволі бестрашно, навіть організував - попри заборону - відкриті процесії по місту з нагоди Йордану чи Євхаристійного здвигу. Це все притягало римо-католиків до церкви, допомагало греко-католикам цієї ж церкви не покидати - але водночас такий підхід до совєтської влади в очах режиму був просто злочином, що домагався відповідної кари. З цією карою енкаведисти барилися аж до вибуху німецько-совєтської війни; мабуть брали до уваги популярність о. Ковча серед населення Перемишлян і околиці. Коли, однак, спалахнула війна, негайно арештували перемишлянського пароха - та внаслідок німецького бомбардування конвой розбігся, о. Ковч утік та в укритті діждався приходу німців.
  На німців ждали чи не всі українці, надіялися на їхню допомогу в створенні української державності. О. Ковч на фоні загального піднесення відрізнявся скептицизмом. "Це тільки ґудзики змінилися у мундурах" - так він у розмові з дочками охарактеризував нову ситуацію. Правда, на перших порах, коли організувалися українські установи, о. Ковч навіть прийняв вибір на повітового старосту - проте у часі, коли на скликаному до Перемишлян повітовому з'їзді різні промовці малювали майбутнє рожевою фарбою, о. Ковч закликав земляків зберігати спокій, а перш за все не дати себе втягнути на службу в німецьких репресивних органах, не брати участі в їхніх злочинних діях.
У той період гітлерівські репресії були спрямовані передусім у сторону на євреїв. Уже незабаром після відходу совєтів есесівці здійснили спробу знищити частину з них, кинувши у повну людей синагогу запальні бомби і закривши двері. На щастя, добрі люди повідомили про це о. Ковча, який мерщій побіг до синагоги. Володіючи ще з австрійських часів німецькою мовою, зумів він так здезорієнтувати німців, що вони від синагоги відступили. Тоді отець Омелян з допомогою інших людей відкрив двері й кинувся витягати переляканих жидів з вогню. Багато їх удалося врятувати, м.ін. малого на зріст рабина з Белза.
  Це не могло скритися від німецької поліції. Неприхильні до гітлерівської влади публічні виступи - все це само по собі було достатньо для знищення "винного". За деякими свідченнями, "останньою краплиною" став лист, в якому о. Ковч домагався права на доступ до ґетто. Не вдалася спроба арештувати отця 22 грудня 1942 р. Німців, які мали намір долучити священика до жидівського транспорту,щоб його задушили газом у Треблінці чи Белзці, споїли алькоголем українські поліцисти, аж транспорт від'їхав. Та через декілька днів, 30 грудня 1942 р., отця викликали у ґестапо. Звідтам уже він не вернувся.
Після арештування о. Ковча перевезли до Львова, до в'язниці по вул. Лонцького, де намагалися від нього декларації, що у майбутньому він євреїв хрестити не буде. Отець Омелян відмовлявся - ба, заявляв виразно, що надалі робитиме це, що від нього вимагає священичий сан і покликання. Тому-то й старання за звільнення о. Ковча з в'язниці, які робили Мирополит Андрей Шептицький та родина о. Омеляна, були безуспішні: о. Ковч не йшов на найменший компроміс із злом. Не помагали намови, погрози, побої, тортури - всі ці ґестапівські "засоби переконування". О. Ковч був непохитний - може й тому, що відкрив для себе у в'язниці нове поле душпастирської праці: правив він там Літургію, сповідав, причащав, потішав... За посередництвом свого сина Сергія (теж священика), який відвідував батька, передавав він тюремні "ґрипси" від співв'язнів до їхніх рідних. Після кількох місяців о. Ковча вивезли до концентраційного табору на Майданеку (Konzentrationslager Lublin). Тут продовжував свою душпастирську працю серед приречених на смерть людей. Свідомо, здається, віддав себе у жертву заради співв'язнів. Та нехай промовить він сам - через збережені родиною ґрипси.
  У першому ґрипсі о. Ковч пише:
  "Не робіть даремних зусиль, я не можу цього місця покинути, бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я - їхня єдина втіха. Це мій обов'язок залишитися тут, і я щасливий..."
  У наступному ґрипсі повторює цю мотивацію - дещо обширніше:
  "Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли 50 людей. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу - це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих."
  Тут пояснімо: вода була потрібна о. Ковчеві для "культових цілей". Він її купував у сторожів. відтак посвячував та м.ін. кропив нею тіла мерців.
  Останній ґрипс - це неначе духовний заповіт отця Омеляна:
  "Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні - поляки, жиди, росіяни чи естонці... Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі. що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога - Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами - але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною - радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх..."
  Бог прийняв жертву отця Омеляна - в'язня № 2399. За офіційними даними, о. Ковч помер 25 березня 1944 р. від роповиці правої ноги
На початок жовтня 2008 у концтаборі Майданек біля Любліна (Республіка Польщі) заплановано відкриття пам'ятної таблиці (у камені і бронзі), присвяченої українському греко-католицькому священику, блаженному священомученику Омеляну Ковчу. З цього приводу у суботу, 9 серпня, у Львові у майстерні народного художника України Івана Самотоса відбулася творчо-ділова зустріч скульптора з Радником-Послаником Посольства України у Республіці Польщі Мироном Янківим та парохом греко-католицької парафії у Любліні (Польща) отцем Стефаном Батрухом.

За матеріалами: http://www.zol-2.schools.lviv.ua/