Історія святого Василія Великого
Середа, 14 січня 2015, 01:12
14 січня (1 ст. ст.) Церква святкує день пам’яті великого угодника Божого, архиєпископа Кесарійського Василія (Василя) Великого. Народився він в м. Кесарії, що знаходилось в Кападокійській провінції Римської імперії. Батьки Василь та Ємелія були високоосвіченими багатими людьми. Василій Великий отримав хорошу і ґрунтовну освіту: спочатку вдома (батько викладав ораторське мистецтво та філософію), потім вивчав різні науки у місті Афіни, Єгипті, Месопотамії, Палестині та Сирії. Василія дуже цікавило життя Ісуса Христа і життя Христових подвижників – його сучасників. Подорожуючи світом і вивчаючи світські науки, він спостерігав і за життям знаменитих подвижників – християн: Пахомія, що жив у місті Фіваїда, Макарія Старшого та Макарія Олександрійського, Пафнутія, Павла та інших. З багатьма із них він зустрічався і вів довгі філософські і богословські диспути. І коли Василій став упевнений у своїй вірі та був готовий духовно, він прийшов у місто Єрусалим і прийняв хрещення від патріарха Єрусалимського Максима ІІІ у річці Йордан.
Коли здійснювали обряд хрещення, то всі побачили Божий знак особливої благодаті для цього ученого мужа. У ріку, серед ясного неба, вдарила блискавка, з якої вилетів голуб, що купався у воді, а потім зникнув у небесній височині. Сам Господь благословив Василія при хрещенні. Незабаром Василія було обрано архієпископом Кесарійським, і він на згадку Божого благословення зробив золотого голуба і розмістив його над святим престолом у церкві. Коли Святий Василій правив літургію, а саме підносив святі дари, то древні перекази свідчать, що голуб тричі потрясав крилами. Багато праведних справ здійснив Василій, якого ще за життя стали величати Великим. Він не тільки укріпляв Церкву вірою, але й вміло боровся із відступниками, написав багато богословських праць, уклав правила монаршого співжиття, де вперше зазначав не тільки нові правила внутрішнього розпорядку життя монастирів, але й вперше учив про велику місіонерську роль монашества поза стінами Божих обителів. Бо мало вірити самому, необхідно слово і віру Божу нести до людей. При житті Василій Великий здійснив багато чудес з Божого благословення і для утвердження віри у звичайних людях. Він став великим учителем Церкви. Усе його життя – це приклад жертовності і боротьби за перемогу Божого Слова і святої Церкви. 14 січня (1ст. ст.) 379 року у віці 49 років перестало битися серце великого подвижника, філософа та богослова, архиєпископа Кесарійського Василія Великого. Весь християнський світ в цей день святкує день пам’яті Святого Василія Великого.
В Україні це свято відзначають спеціальними богослужіннями у церквах. В цей день вітають усіх чоловіків Василів та жінок Василин з іменинами. А ще це велике свято збігається із стародавніми святкуваннями Старого Нового року.
Обрізання Господнє
Лк. 2,20-21, 40-52.
"Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?"
Сьогоднішнє свято поєднує в собі два моменти з життя Спасителя: Обрізання Ісуса Христа за законом Мойсея та перебування дванадцятилітнього Ісуса у Єрусалимському храмі.
Подія найменування Ісуса Христа поступово відкриває нам особу Спасителя через його вчинки. Ісус, як законодавець, перший виконує закон, підчиняється йому прикладом свого життя. Він виконує те, до чого не був зобов’язаний, щоб цим вчинком показати послух своєму Отцеві і повагу до Нього.
Подібно батьки у вихованні своїх дітей повинні старатися потверджувати слова науки ділами, прикладом свого життя: показати, як вони ті закони самі виконують, тими правдами живуть, про які говорять дітям.
Щоб могти когось привести до Бога, потрібно самому бути з Богом і знати Бога, знати дорогу до Бога (жити заповідями, багато молитися, часто сповідатися і причащатися).
Обрядом обрізання і найменування Ісус показав свій тісний зв’язок з Отцем, свою святість. Зв’язок християн з Богом потребує духовного обрізання, яке відбувається у хрещенні, звільнення душі з гріхів, зробити цим місце для Бога у своєму житті. Але цього ще замало. Після хрещення християнин повинен додатково виробляти в собі чесноту стриманості, уникати будь-якого прив’язання до земних речей, власної вигоди.
Святість людини полягає передусім у злуці з Богом, підчиненні його волі. Чим тісніший зв’язок людини з Богом, тим більша її досконалість, подібність до Бога. Щоб з’єднатися з Богом людина повинна шукати Його. А найкраще може знайти його у Божому храмі – у Слові Божому, у молитві і Святих Тайнах.
В українському містечку проживала одна дівчина. Була вона гарною, багатою, мудрою, побожною і дуже любила свою маму-вдову. Ця дівчина познайомилась з дуже чесним юнаком, вже й заручилася. Однак цей юнак виїхав до північної Америки щоб знайти добру працю. У листі він написав нареченій, що незабаром приїде і вони поберуться, він забере її до Америки. Дівчина відписала йому, що ні за яких обставин не поїде до Америки, бо не хоче залишити свою матір. І справді, матері не залишила, хоча мати могла дожити свого віку у котроїсь із доньок чи сина, бо мала багато дітей. Але добра донька дотримала свою матір до смерті. Мати дожила до дев’яносто років. Дочка похоронила матір, а за два роки Господь Бог покликав її до вічності на шістдесятому році життя. Цим вона показала справжню свою святість і любов до Бога і ближнього.
Поява дванадцятилітнього Ісуса у храмі була першим його публічним виступом, який відкрив зміст життя Ісуса – об’явити Бога людям. А також показав, що Він був свідомий своєї місії від самого початку.
Будучи у храмі Ісус слухав законовчителів і відповідав на їхні запитання. Тепер Він перебуває у храмах не для своєї вигоди, лише щоб слухати, запитувати і відповідати людям на питання, що їх турбують. Та на жаль люди, якщо ще заходять до храму, то в більшості немає в них бажання слухати, запитувати, чи відповідати Богові.
Коли Марія знайшла Ісуса у храмі, Він відповів їй легким докором: „Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” (Лк. 2, 49). Такою відповіддю Ісус хотів пояснити своїм батькам, що вони шукали Божого Сина там, де його не могли знайти, бо хто його шукає, повинен шукати там, де Він є – в Отця Небесного, бо Отець і Син – одно (Ів. 10, 30). Поза Богом радше можна втратити Ісуса, як Йосиф і Марія думали, що загубили його між ріднею і людьми, тому там його шукали. Так і ми дуже часто шукаємо Бога там, де його нема: в дочасних клопотах, тілесних потребах, розвагах, пристрасному щасті, сподіваючись, що Бог прийде туди, бо так нам хочеться. Насправді ми повинні шукати Бога там, де нема нас, власного я, а де є Бог – в Його волі, в Його дусі і правді.
Йосиф і Марія не зрозуміли всього значення відповіді Ісуса: „Але вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм” – пише євангелист Лука (2,50). А це означає, що вони поступово відкривали тайни Божої любові до людей. Так і кожна людина потребує Божого просвітлення, щоб пізнати і розуміти Христа, як навчає катехизм: ласка Божа є конечна до спасіння. „Коли прийде той Дух істини, він наведе вас на всю правду” (Ів. 16,13) – сказав Ісус Апостолам. Адже не все про Бога буде нам відразу відкрите. Отож треба багато роздумувати над словами Христової науки у своєму серці, як це робила Марія.
Ці слова відповіді Ісуса Марії виявляють повну посвяту Христа Богові Отцеві, що Він не належить тільки до власної родини чи до Назарету, місця проживання. Він належить до свого Отця і є для всіх людей.
Ісус повернувся до Назарету лише з послуху до батьків і до Небесного Отця. Таким вчинком дванадцятилітнього Ісуса батьки зрозуміли, що Він даний їм не у власність, а лиш під опіку, щоб у свій час Його віддати Богові. Вони є лише Божим засобом, щоб з їх допомогою Божий Син міг перебувати між людьми.
Просімо сьогодні у Христа дару Святого Духа, духовного просвітлення, зростати ласкою і мудрістю у Бога і в людей, щоб розуміти Божу волю, вміти розпізнавати і приймати Ісуса у різних обставинах нашого життя.
о. Михайло Чижович, редемпторист