Вівторок, 12 серпня 2014, 11:43

На черзі маємо третю із обраних культур – арабо-мусульманську. Акцент поставлено на феномені сміху та гумору, іронії та сарказму, а якщо точніше – як саме вони взаємодіють із мусульманськими релігійними уявленнями. Заглибитись у дану проблематику можна через Старий Завіт, Коран та деякі приклади художньої літератури. У арабо-мусульманській культурі образ Бога, що сміється, дещо відрізняється від радісного Ісуса у християнстві, а саме поняття гумору трактується теж інакше. В чому полягає така принципова різниця у двох авраамічних релігіях буде краще зрозуміло після ознайомлення з матеріалом. Отож, приємного вам прочитання та мудрих висновків!

Розділ ІІ. Феномен сміху та гумору у культурно-релігійному контексті.

2.3 Мусульманська релігія та культура на прикладі «гумору» та «сміху» в Корані

2.3.1. Жарт, дотеп, стьоб, іронія, насмішка як мусульманський вимір гумору

Після розгляду християнського та грецького сміху, перейдемо до сміху мусульман. Взагалі, чи це можливо, аби в ісламі був «сміх» як феномен, котрий має чільне місце у культурі та релігійно-моральному світогляді вірних? Розглядаючи феномени сміху, гумору та жартів, варто звернути увагу, що у даній культурі феномен гумору проявлятиметься дещо інакше, аніж у християнстві. Найперше, гумор як поняття, що вкорінене в культуру, важко аналізувати відірвано від самої культури[1]. Тому для аналізу гумору в мусульманській культурі будуть необхідні деякі пояснення арабських культурних прерогативів. Також аналіз феномену гумору відбувається з погляду спостерігача, а не представника культури. Це, з одного боку, робить аналіз неупередженим, з іншого – суб’єктивізує його, оскільки більшість використаних матеріалів у цій частині вже є проінтерпретовані ісламістами[2]. Тож аналіз зовні є корисним, оскільки його можна провести і отримати результат, невідомий наперед. Ну і звичайно, аналіз феномену гумору та сміху у будь-якій культурі невіддільно пов'язаний із феноменом віри та релігії. А отже, сміх та сакральне тісно переплітаються  у цих культурах[3].

Для того, аби перейти до аналізу феномену гумору та сміху в мусульманській культурі, варто зазначити про взаємозв’язок релігії та гумору. На перший погляд релігія виступає як сакральне опозиційне явище до профанного жартівливого та гумористичного. З іншого боку, гумор тісно вплетений у сферу релігійного, частково сакрального, у чому вже була змога переконатись з попередніх розділів. Так, наприклад, Джордж Тамер, розуміє феномен релігії – як феномен явища серйозного. Втім, вона не є відірваною від феномену сміху. Такий парадокс не можна обґрунтувати раціонально, проте співвідношення релігії та гумору можна зрозуміти виходячи із формули божественного та людського: Бога і людини – котрі нероздільні. Якщо буде Бог, а не буде людини, тоді не буде кому Його пізнавати та Йому служити. Якщо ж буде тільки сама людина, а не буде Бога, тоді людина не пізнає Його. Подібним чином співіснують релігія та сміх[4]. Отже, якщо ми визначаємо релігію як сферу виключно божественного, де немає місця людині – смертній та грішній, тоді, логічно припустити, ми виключаємо сміх із сфери релігійного. Але суть релігії – у поєднанні божественного та людського: немає Бога без людини і навпаки. Так, як правдою є те, що без Бога не може існувати ніяка релігія, так само правдою є і те, що без людини релігію неможливо собі помислити[5].

Варте уваги зауваження Мішеля Кларка, котрий пише про гумор – не як про концепт, але радше як про об’ємне розгалужене поняття, котре відображає себе у багатоманітності галузей, сфер та стилів. Він, наприклад, описує гумор через такі форми, як: пародія, сатира, драма, ексцентрика, музика, фарс (комедія) та мультфільми[6].

Варто пам’ятати, що Біблія є частково записана богонатхненними пророками, а частково є спогадами від учнів. Натомість Коран у ісламській традиції вважається записаним безпосередньо від Бога, що переданий Мухамедові за посередництвом архангела Гавриїла (Jibr?l у арабській традиції). Саме тому сміх Аллаха у Корані прийнято вважати «автентично» Божим сміхом[7].

Витоки мусульманського гумору беруть свій початок в часи становлення ісламу VII-IX[8], і тоді поряд із засадничими нормами релігії невідомі автори записували також жарти, імена тих, над ким найчастіше жартували[9]. У Корані поняття «гумор» є найкраще репрезентовано через такі ключові слова, як: жарт, дотеп, стьоб, іронія, насмішка. Далі про ці феномени поговоримо більше.

Дослідники мусульманської традиції констатують, що гумор таки є присутнім у культурі, зокрема у Божому переданні[10]. Так, наприклад, М. Мір вважає, «що Коран дійсно володіє елементом гумору». Взагалі, «гумор у Корані є, в основному, або гумором ситуативним, або гумором персонажа»[11]. Дослідник наголошує:  про гумор у Корані важко однозначно сказати, оскільки праця відбувається не з автентичним джерелом, а з перекладом. Сміх у Корані є затертий за перекладами. Та навіть зважаючи на можливі похибки при перекладі[12], дослідник виділяє у Корані такі елементи сміху, як гумор[13]. Для якіснішого дослідження Дж. Тамер виділяє такі елементи: сміх, гумор, а також феномени scoff (sukhr) глузування, (mockery) насмішка, і ridicule (huz) посміховище. Він аналізує арабську жартівливу літературу, де кораністичні вірші були засвоєні або ж трансформовані у жарти та анекдоти[14], а це в свою чергу є глибоким пластом матеріалу для дослідження.

У одному з пасажів Корану гумор характеризується як фізичний вияв переваги і вищості, а потім транслюється у сферу політичної сили та переваги. «Грішники сміялись із віруючих; коли вони проходили повз них, вони підморгували одні одним, і коли вони повертались до своїх людей, вони повертались насміхаючись, і коли вони бачили їх, вони казали: «Ці чоловіки є заблуканими», хоча вони не були поставлені наглядачами над ними. Тож сьогодні вірні, лежачи на канапі, сміються із невіруючих, слідкуючи за тим, чи невірним відплачено за те, що вони зробили»[15]. Аналізуючи даний пасаж, Дж. Тамер акцентує вагу: у першій частині невірні зловтішаються над віруючими[16], у другій – та ж сама зловтіха – тільки вже з уст віруючих на адресу невірних. І так само немає  співчуття або симпатії – є тільки кпини та насміхання[17]. Зрозуміло, що в даному контексті сміх варто розцінювати як тріумф вірних над невірними. Тому сміх співзвучний із поняттям переваги[18], він уособлює обіцяну перевагу праведників над неправедними – ось нарешті настає довгоочікуваний реванш і перемога, що супроводжуються глузливістю, кпинами, іронією вибраних і праведних над тими, хто не слідує приписам Аллаха.

Попри те, гумор пов'язаний із насмішками (scoff (sukhr) - глузування, mockery – насмішка) – адже він глузливий, іронізує та насміхається[19], він – є характеристикою праведників (!). Тобто, у праведників стьоб є богоугодним. У мусульманській традиції гумор не стає на заваді до святості. Навпаки, праведники через гумор акцентують на своїй моральній непомильності. Звернемо увагу на Коран, де подано наступне: радість, котра пригадується у Сурі 44. ‘Воістину, дерево заккум, буде їжею для грішників і, наче олійний сад, кипітиме в черевах так, як кипить окріп! Схопіть його!Тягніть до середини пекла! Скарайте його - лийте на його голову окріп! Скуштуйте же цього! Адже ти – всемогутній, благородний! Ось те, в чому ви сумнівались!’[20]

Зрозуміло, що тут описані тортури для грішників, які вони будуть терпіти у потойбічному житті. Сенс таких мук в тому, що праведники знущатимуться із неправедних, коли останні переноситимуть страждання киплячої води. Праведники «стібатимуть» грішників нещирими молитвами[21]. Тобто, ті, хто бореться протягом земного життя «за» Аллаха, будуть винагороджені потім. Ті ж, хто втішається радощами цього життя, а не пізнають Аллаха, будуть «там» суворо покарані та висміяні[22]. Сміх – це одна з емоцій, вважає Джон Морреал (John Morreall), подібно, як і попередні автори. Він підтримує думку, що сміх – не конче пов'язаний з гумором, але в будь-якому разі є емоцією. Спільним для Дж. Морреалла та Г. Хартза і Р. Ханта є розуміння задоволення як такого, котре обов’язково є у того, хто сміється (свідомо обраний)[23]. Тому-то праведники отримують емоційний реванш після пригнічення в житті земному.

У Корані є застанови – не сміятись і не радіти надміру[24]. Для розуміння проаналізуємо Суру 28,76 – «Не радій! Воістину, Аллах не любить тих, які радіють!»[25]. Дж. Тамер вважає, що раніше такі слова розуміли як закид супроти сміху, та веселості, але з часом інтерпретація даного пасажу ускладнилась: вважалось, що уривок, стосується тих, котрі радіють та веселяться через свій матеріальний (фінансовий), майновий ресурс[26]. Отже, радість почали ділити за походженням, себто за коренем радості[27] - матеріальна чи емоційна.

Інший варіант гумору у Корані – сміх сатанинський, диявольський. Характерною рисою його є зарозумілість та зухвалість[28]. Так, наприклад, розглянемо історію про Люцифера, котрий став «падшим ангелом» через те, що не бажав поклонитись Адамові. За інтерпретацією автора, Ангел із сарказмом та цинізмом перепитав Творця, чи справді він має поклонитись «глині» (адже людина була створена із глини, поки Творець не вдихнув життя у неї)[29]. Бачимо, що тут глузливість Люцифера споріднена із зухвалістю, що проявляється у цинізмі та сарказмі[30].