Понеділок, 05 травня 2014, 09:34

Мабуть, кожен з нас мав би зізнатися у тому, що Річард Ньютон назвав «незрозумілою нехіттю до молитви». Вона проявляється не тільки у бракові молитви, але також в обманах. Безліч людей ніби говорять у молитвах те, про що думають, але при цьому вони обманюють самих себе. «Дякую Тобі, що я не такий, як інші», — молився книжник (Лк 18, 11). Його занурене у тьму серце говорило те, у що він вірив, але це була неправда.

Багато років я молився, щонайменше підсвідомо вважаючи свої гріхи всього лиш дрібними провинами. Я гадав, ніби я вже точно не гірший за інших членів моєї синагоги, а від деяких то навіть кращий. Істинний стан мого вавилонського серця (за виразом одного з проповідників) був переді мною закритий. То благодать дала мені усвідомлення правди про мене самого і підганяла мене, щоб я кричав до Того, Хто єдиний міг мене визволити від вічного знищення, на яке я заслужив своїми гріхами. Один пуританин молився так: «Який це добрий день, у якому Ти даєш мені побачити себе».

Однак бувають хвилини, коли з трудом вдається сказати Богові правду. Я не допускаю до себе образу свого «я», оскільки мені здається, що цей образ був би для Нього цілковито неприйнятним. Я хочу виглядати таким, яким хочу бути, а не яким я є. Тому я натягаю маску обманщика і вимовляю слова, не згідні з тим, що я думаю і відчуваю. Маймонід, юдейський учений з ХІІ ст., казав, що наша любов до Бога пропорційна до нашого пізнання Бога. Незабаром після того, як я довірився моєму Месії Ісусові, я був запрошений виголосити слово у синагозі в моєму рідному місті. Зимового дня шабату в Новій Англії я пояснював членам Святині Ізраїля, що мене схилило увірувати в «Єшуа». Головним благодіянням, на яке я вказав, було сповнення обітниці завіту, даної Єремії словами Ягве. «Бо всі, від найменшого до найбільшого, пізнають Мене» (Єр 31, 34).

За весь час майже годинних дебатів то був єдиний момент, коли головний духовний представник згромадження прихильно поставився до мого виступу. Він визнав, що мета істинної релігії — це пізнання Бога, пізнання інтимне, згідно з пророцтвом Єремії. Передчуття цієї інтимності в Єремії позначала відкритість, щирість перед Богом (пор. Єр 20, 7).

Однак це пізнання не було в моєму випадку неперервною, інтимною близькістю. Часті невдоволення і розчарування, вже не кажучи про власний гріх, відбилися на «містичній солодкій єдності», про яку ми часто співаємо. Що більше, мушу визнати, що я мав надто обмежене поняття про Його безмежну любов до мене. Внаслідок цього мені не раз було важко висловити мої справжні щодо Нього почуття. Я не довіряв Богові настільки, щоб бути перед Ним щирим.

Мовлення правди у терзаннях

Меггі Росс розповідала про жінку на ім’я Емма, яка пережила Голокост. Вона щодня ставала перед церквою на Мангетені, викрикуючи образи на адресу Ісуса. Зрештою до неї підійшов пастор і сказав: «Чому ти не увійдеш усередину і не скажеш Йому це все особисто?» Отож вона крадькома увійшла до храму. За годину пастор, трохи занепокоєний, як вона почувається, подивився, що там у храмі, й побачив Емму, яка лежала долілиць перед хрестом. Він нахилився і торкнувся її плеча. Жінка піднесла голову і зі сльозами в очах сказала стишеним голосом: «Зрештою, Він же також був юдей». Можливо, Емма якимось чином почала проникати в таємниці Його шляхів.

Чи може християнин виразити свій гнів перед Отцем Небесним? Йоні Ерексон Тада, паралізована після нещасного випадку після пірнання, кипіла від злості і всім довкола вбивала язиком отруйні шпильки між ребра, бо Бог видавався їй недоступним. Хіба Господь образився би на неї, якби вона вилила свою гіркоту перед Ним самим?

Перш ніж осуджувати таку поведінку як «недуховну», варто послухати нарікань Іова: «Чи ж то на людину моя скарга? Як тут не бути нетерплячим?» (21, 4); «Сьогодні знову гірка моя скарга, його тяжка рука у мене стогін вириває» (23, 2). Патріарх не міг стримати своїх нарікань, хоч і визнавав їх бунтівними («гірка» також можна перекласти як «бунтівнича»). Дивує у Іова те, що він замислюється, чи Богу справляє приємність його мучити (10, 3), ба навіть він просить Бога, щоб залишив його у спокої (7, 19). Факт, що Святий Дух зберіг сповнену тягот щирість Іова у Святому Письмі, має заохотити нас говорити те, що ми думаємо насправді. Бог безсумнівно є достатньо великим, аби собі дати з цим раду!

У який спосіб Той, кого Іов називає Шаддай (Всемогутній), відповідає своїй дитині? Ми чуємо, може, несподівано, як Він звертається до марних утішителів Іова: «Ви не говорили про мене по правді, як Іов» (42, 7). Бог зовсім не захищає слушності кожного слова, вимовленого Іовом, але свідчить про правість свого слуги. Іов не зносить «роблення вигляду».

Якщо Бог знає думки своєї дитини, то не мають сенсу спроби їх приховувати або вдавати щось інше, навіть якщо ці думки далекі від того, що ми вважаємо правильним. Я би хотів безперервно вигукувати: «Алілуя!», але Бог знає, що моє серце не було би згідне з моїми вустами. Будьмо щирі: ніхто не може постійно мати побожних почуттів, а наші почуття для Бога не є найважливішими. Ми завжди перебуваємо на куди соліднішому ґрунті, якщо зосереджуємося на Його любові до нас замість нашої любові до Нього.

Якщо Бог настільки ж люблячий, як і Всемогутній (а Біблія підтверджує, що це саме так), то чому Він дозволяє, аби наше життя зазнавало стількох потрясінь, стількох загрозливих подій? Інколи вони приходять із таким напруженням, що ми або не можемо молитися, або вимовляємо нещирі фрази, які так відірвані від нашої реальної ситуації, як пісенька, співана п’ятирічною дитиною: «Життя своє прожив у порожнечі і гордині…» Елізабет Еліот слушно каже, що «найжорстокіші випробування віри настають не тоді, коли ми нічого не бачимо, а томі, коли ми спостерігаємо шалену кількість знаків, які — здавалось би, свідчать про те, що ми увірували надаремно!»

Нехай тобі цього буде досить

Мета життя Мойсея була пов’язана з Ханааном; третину життя він провів, прагнучи до Обіцяної Землі. Однак не було йому дано переступити поріг Йордану з приводу його попереднього запального вчинку. Особливо прикро мало бути Мойсеєві, оскільки він благав Того, кого знав як друга, аби дозволив йому увійти до цієї землі (пор. Втор 3, 23-25). Його молитва, возношена довірливо, смиренно і щиро, була логічною кульмінацією 40-річного прагнення. У Біблії короля Якова (англійська версія Святого Письма, опрацьована 1611 року за Якова І) Бог відповідає: «Нехай тобі цього буде досить». Для Мойсея, який третину життя ішов у бік Палестини, ці слова напевно були важкі для сприйняття. Можливо, ти також дещо заклопотаний цієї відповіддю Бога, яка видається тобі трохи суворою.

Божі роздуми

За багато років до цієї події Мойсей звернувся до Бога з довірливим проханням: «Дай мені взнати Твої путі, щоб я пізнав Тебе» (Вих 33, 13). Мойсей мав переконатися, що деякі молитви сповняються у дивовижний спосіб. Аби пізнати Бога, Мойсей мав бути відданий тому самому закону, що і його народ, закону, який не залишав винних без покарання (пор. Вих 34, 7). Нестримана поведінка Мойсея, внаслідок якої він мимоволі применшив об’явлення слави Ягве перед ізраїльтянами (пор. Чис 20, 10), принесла з собою неукникні наслідки.

Натомість якщо дивитися з позитивного боку, то Бог приготував для Мойсея щось краще. Замість ввести упертий народ до землі, яка незабаром була заплямована гріхами цього ж народу, Мойсей дочекався сповнення своїх найглибших прагнень: міг бачити Бога у Його красі й радіти Йому, незаплямованому ніколи й нічим.

Святе Письмо переконує мене, що Бог має прихований план щодо кожного з нас. Він задумав і допустив чимало такого, що для нас точно не є приємним. З одного боку, ми дивуємося вишуканості прози Фолкнера чи Пруста, а з іншого маємо дивну впевненість, що діяння Бога у нашому житті мають бути прості й очевидні. Однак навіть якщо ми не розуміємо того, що Бог робить у нашому житті, то свій замір щодо нас Він виразив ясно: Він хоче уподібнити нас до свого Сина і привести до слави (пор. Євр 2, 10).

Коли придивимося до життя Господа, то побачимо з усією очевидністю, що Його послух вдосконалився не через численні чуда, які Він здійснив, а через те, що Він вистраждав (пор. Євр 5, 8). Хіба ж той, кого Бог вибрав за знаряддя, не повинен очікувати, що його життя стане відображенням життя Ісуса (пор. Діян 9, 15-16)? Спосіб, у який Бог відповідає на наші прохання,  має відповідати Його незмінному заміру вподібнити нас до Христа і зробити нас здатними радіти разом із Ним навіки.

За кілька місяців після свого хрещення я дістав повідомлення від свого колишнього вчителя музики, що його дружина помирає від раку. Уві сні я відчув, що Бог мене будить, аби я поїхав до дому вчителя, досить далеко, і помолився про здоров’я Дорін. Коли я прибув на місце, Ед привітав мене сердечно і з надією. Я йому сказав, як мені важко на серці через хворобу його дружини. Побачивши її зжерте хворобою тіло, що безсило лежало на ліжку, я втратив будь-який настрій. Якщо хвороба зайшла так далеко, то як я міг вірити, що моя молитва буде вислухана? Попри це, я зробив те, що було метою мого приїзду: обережно торкаючись її в’ялого плеча, я помолився про її зцілення.

Минуло багато місяців, і якось я був у поганому гуморі через сильний спротив моєї сім’ї, читав листи; відкрив листа від Еда, про ситуацію якого геть забув, пригнічений клопотами у власному домі. Ніколи не забуду того, що Бог тоді зробив. У найбільш відповідну хвилину я дістав повідомлення про чудо, яке Він вчинив у житті Дорін: її повернення до здоров’я викликало розгубленість у лікарів.

Несподівана новина дала мені нову надію і освіжила мої рішення піти за моїм Месією. Вона також навчила мене, що діяння Бога не обмежене моєю дещо пригашеною вірою, ані тим, що я не можу уявити, як саме Він міг би зарадити проблемі, яка мене мучить. Треба остерігатися мислення щитоносця, який із сумнівом поставився до обітниці щедрості, даної через Іллю: «Навіть якби Господь зробив вікно у небесах, як би могло сповнитися це слово?» (2 Цар 7, 2).

Минуло кількадесят років від дня того Божого втручання, і хоч я багато разів молився за хворих, та нічого подібного вже не сталося. У книжці «Пізнавання Бога» Дж. Пекер зазначає, що на початку духовного шляху новонавернених християн їхні молитви часто вислуховувані у надзвичайний спосіб: «через це Бог додає їм відваги і зміцнює» в Христі.

Але мірою дозрівання Він формує їхній характер, тренуючи їх у більш суворій школі, піддаючи їх випробовуванням і натискам, яких вони не знали у перші дні нового життя. Всі діти Божі можуть сподіватися такого ставлення до себе, оскільки Бог заявляє, що воно нормативне (пор. Діян 14, 22; Євр 12, 5). Перед лицем того, що ми сприймаємо як життєву трагедію, ми можемо Йому довіряти, що хоч би що нам трапилося, Його безпомилковий план щодо нас  є добрим, оскільки він сам добрий. Як переконливо це доводить приклад незмірно випробуваного патріарха Іова, Бог порядкує все у такий спосіб, аби обдарувати благословенням своїх дітей. Навіть у найбільш невеселій ситуації ніщо не може змінити Його задумів, сповнених миру, а не згуби (пор. Єр 29, 11-13). «В ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний» (Євр 6, 19).

Молитва загубленого

Мій Господи Боже, я не знаю, куди йду. Не бачу дороги перед собою. Не маю певності, куди вона мене приведе. Я насправді себе не знаю, а хоч мені й видається, що виконую Твою волю, то це не означає, що воно так насправді. Але я вірю, що Тобі до вподоби все саме по собі те, що я прагну бути Тобі до вподоби. Уповаю, що це прагнення супроводжує мене в усьому, що я роблю. І вірю, що, чинячи так, я Тобі подобатимуся, навіть якщо не усвідомлюватиму цього. Тому завжди буду Тобі довіряти. Не злякаюся, хоч би здавалося, що я загубився і перебуваю в тіні смерті, бо Ти завжди при мені й ніколи не зоставиш мене самого перед лицем небезпеки. Амінь, Господи.

Стюарт Сакс, deon.pl