П'ятниця, 25 квітня 2014, 15:00

24 квітня відзначають День пам’яті жертв геноциду вірмен в Османській імперії, в результаті якого загинули більше мільйона вірмен, серед яких близько чотирьох тисяч священиків і монахів, сотні тисяч були депортовані. Масові вбивства вірмен уперше в історії були визнані злочином проти людяності. Пам'ять про Геноцид стала частиною вірменської національної ідентичності. Про пам'ять про трагедію, душпастирство в діаспорі розповів журналістам РІСУ і Credo перший єпископ української єпархії Вірменської Апостольської Церкви (1991-2000, хоча відновлювати єпархію він почав у статусі архимандрита), колишній місцеблюститель Британської  єпархії та діючий голова видавничого відділу Ечміадзину та президент монашої ради Архиєпископ Натан Оганесян.

Геноцид вірмен: Мучениками є весь народ

Наступного року вірмени відзначатимуть 100-ліття Геноциду. У  відзначеннях за попередньою інформацією братиме участь Папа Франциск, який, будучи кардиналом в Аргентині, підтримував офіційне визнання Геноциду на держаному рівні. Створена урядова комісія з відзначення століття цієї трагічної дати, яку очолює президент Серж Саргсян, і, звичайно, в цій комісії є представники Вірменської Апостольської Церкви – католикос усіх вірмен і католикос Кілікійського дому. У рамках цієї комісії Церква діє разом з державними структурами.

Варто зазначити, що стосунки між державою і Церквою в Вірменії дуже добрі і це природно, адже Церква ніколи не відділялася від народу. Навіть якщо вона відділена від держави, але від народу ніколи. Держава це і є народ. Я вважаю, Церква і держава повинні діяти разом. Не може бути два господаря у одного народу. Хоча насправді ніхто не є господарем. Вірменська Апостольська Церква завжди відігравала  важливу роль в історії нашого народу. Вона була не лише релігійним лідером, не лише захищала віру і християнство, але й захищала та берегла народ. Протягом віків, коли у нас не було власної державності, це завдання лежало на плечах в Церкви. Це збереглося досі.

Чому я згадав про зв'язок між Церквою і народом? Тому що народ, який постраждав під час Геноциду – це переважно діти нашої Церкви. Були вірмено-католики і вірмени-протестанти, але це дуже малі групи. Якщо подивитися на карту Вірменії, то зрозуміло, що зараз нам залишилася одна десята історичної території. А на всій решта території були зруйновані храми і монастирі, школи, що діяли при церквах. Геноцид народу був геноцидом Церкви, мені важко розділити переслідування проти Церкви і проти народу. На жаль, і зараз на історичних землях наші храми руйнують або ж використовують їх в інших цілях.

Геноцид був етнічною і релігійною чисткою. Туреччина ніколи не була надто релігійною країною, але коли треба щось погане зробити, там можна долучити релігію. Зараз таке також робиться: і з боку мусульман, і з боку християн. Політики часто використовують релігійні почуття для маніпуляцій. Чому етнічна чистка так жорстоко відбувалася в Анатолії? Тому що це історична Вірменія, а будь-яка імперія хоче позбутися колишніх господарів. Разом з етнічними йдуть релігійні чистки.

Було багато мучеників серед священиків і мирян, які не хотіли зрадити свою віру, противилися насильницькій ісламізації. Ми зараз готуємося до беатифікації наших священномучеників, є конкретні свідчення, але я вважаю, що весь народ постраждав. Всі наші жертви - священномученики. Це важко уявити, я й сам погано собі це уявляв, поки не потрапив в пустелю на кордоні між Туреччиною і Сирією, куди були депортовані вірмени. Вони там просто не змогли вижити, багато загинули, і ще досі знаходять останки людей. Сирійці освоюють цю пустелю, і одна компанія викупила землю з планами будівництва. І перший ківш, що опустився в пісок, знайшов останки людей. Забудовники відмовилися від своїх планів і віддали цю землю вірменам. З цієї пустелі я привіз землю, і саме її ми заклали під пам’ятник жертвам геноциду в Одесі.

Сто років для історії – це ніщо. Вплив Геноциду є на багато поколінь. Так само як і від Голодомору пройшло багато часу, вже кілька поколінь, а вплив цієї травми залишається. Люди страждають досі. Ментальна травма найгірше заживає.

Коли я зустрічаюся з нашою діаспорою, я завжди їм нагадую, що вони також жертви, бо не мають можливості жити на своїй Батьківщині. Я їду до них, бо це мої діти, які туди потрапили не за своєю волею. Я також відчуваю себе жертвою, бо служачи вірменам в діаспорі, мушу покидати Батьківщину.

Про діаспору: Секрет нашого виживання – в екстремальний час ми єдині

Вся наша діаспора поділена на єпархії. Вірменські національні громади існують при парафіях, співпрацюють з Церквою. Всі єпархії перебувають під юрисдикцією святого Ечміадзину. Тобто Ечміадзин не просто допомагає, а безпосередньо заангажований у життя вірменської діаспори. Якщо брати фінансовий бік, то кожна парафія і кожна єпархія себе самі фінансують. Якщо ж вони не можуть виживати, то треба допомогти. Але особливих фінансових проблем  немає – якщо вірмени зберуться, то не пропадуть. Складніше завдання їх разом зібрати, особливо в легші часи. Можливо в цьому і є секрет нашого виживання – в екстремальний час ми єдині. Хай так і буде. В радості можна бути де-завгодно, а от в важкий час треба бути разом.

90-ті роки, коли ми засновували єпархію в Україні, були дуже складні. Я офіційно не працював в Україні, тому не міг претендувати на жодні талони чи купони, але наші парафіяни свого владику в біді не залишали. І саме в цей складний час ми вирішили побудувати храм в Одесі. Почали в 1993 і рівно через 24 місяці, в 1995 році ми освятили храм. Там не було головного мецената, парафіяни будували буквально по цеглинці. Перед освяченням, яке проводив католикос Ґареґін І стало зрозуміло, що бракує килимів. Люди зібралися, і через два дні в храмі не було жодного клаптика не застеленого килимом - всі принесли з дому. Зараз складніше зібрати людей.

У Львові, коли не було храму, служили лише в дворику (У радянські часи вірменський собор був фондосховищем Львівської картинної галереї, а в січні 2000 року церкву повернули вірменській громаді). Вісім років ми служили в дворику. Взимку і під дощем.  І завжди було багато людей. Зараз менше – то холодно, то душно, то лавка незручна. Можливо, справжня віра приходить тоді, коли ми проходимо через труднощі, через те, що пройшов Ісус.

Це, напевно, закладене в людині, такий феномен. Коли їй добре, вона забуває про все на світі, а коли важко, то може навіть неймовірні труднощі здолати вірою.

Сумую за Україною

Я був в Україні в найважчий час, але для мене це були прекрасні роки, бо відчуваю, що хоч трошки, але щось добре зробив, навіть для примирення між львівськими громадами. В грудні 1991 року після інавгурації першого Президента Леоніда Кравчука, а 7 грудня була третя річниця землетрусу. У нас не було храму, але був народ і спільне горе. Я запросив представників усіх конфесій. Прийшли всі, навіть ті, що не спілкувалися між собою. І вони вперше молилися разом. І після цього вирішили, що будемо запрошувати одне одного на важливі дати і свята, це творило особисті стосунки. Це був особливий дух відновлення початку 90-тих.

О. Микола Мишовський, Юлія Завадська (Credo) Мар’яна Карапінка, РІСУ