Середа, 26 березня 2014, 20:26

Євангелізація зумовлює також діалог. Сьогодні пріоритетними для діалогу є три середовища, в яких Церква повинна бути присутньою, щоб служити всебічному розвитку людини і шукати загальне добро: діалог з державою, діалог з суспільством – який включає діалог з культурою і наукою – і діалог з вірянами, які не належать до Католицької Церкви. «Церква завжди промовляє в світлі віри»[1] [1], вносить свій двохтисячолітній досвід і завжди пам’ятає про життя і страждання людини. Цей досвід незрозумілий для людського розуму, але він важливий і може збагатити невіруючих і спонукати їх розширювати свій кругозір.

Церква проголошує «Євангеліє миру» (Еф. 6, 15) і відкрита для співпраці з усіма державами і міжнародними структурами для збереження великого загального добра. Проповідуючи Ісуса Христа, який уособлює мир (див. Еф. 2, 14), нова євангелізація надихає кожного охрещеного стати миротворцем і вірогідним свідком примиреного життя[1] [2]. Прийшов час думати, як накреслити в культурі, яка віддає перевагу діалогу як формі зустрічі, план пошуків консенсусу й згоди, не забуваючи турбуватись про справедливе суспільство, яке має пам’ять і нікого не виключає. Головним автором, історичним суб’єктом цих процесів є народ і його культура, а не клас, політична фракція, група чи еліта. Не потребуємо проектів меншості для меншості або освіченої еліти, яка грає на почуттях мас. Йдеться про те, щоб жити разом у згоді, про соціальний і культурний договір.

Обов’язок держави – піклуватися і примножувати загальне добро суспільства[1] [3]. На основі принципів субсидіарності й солідарності та докладаючи великих зусиль до політичного діалогу й згоди, держава виконує фундаментальну роль, яку не можна делегувати, працюючи над всебічним розвитком усього суспільства. В актуальних обставинах виконання цієї ролі вимагає глибокої суспільної покори.

Ведучи діалог з державою і суспільством, Церква не має готових відповідей на всі питання. Але разом з усіма суспільними потугами підтримує пропозиції, які краще відповідають гідності людини і загальному добру. Завжди ясно пропонує фундаментальні цінності людського життя, щоб передати принципи, які можна відразу вводити в політичну діяльність.

Діалог між вірою, розумом і наукою

Діалог між наукою і вірою також є частиною євангелізації, яка сприяє справі миру[1] [4]. Сцієнтизм і позитивізм відмовляються «визнати науковими методи, відмінні від методів точних наук»[1] [5]. Церква пропонує інший шлях, який вимагає синтезу між відповідальним використанням методів точних наук і такими науками як філософя, теологія, а також і сама віра, яка піднімає людину аж до таїни, яка перевищує людську природу і розум. Віра не боїться розуму; навпавки, шукає зрозуміння і вірить розуму, бо «світло розуму і світло віри походять від Бога»[1] [6] і не можуть суперечити одне одному. Євангелізація уважно слідкує за науковим розвитком, щоб просвітити його світлом віри і природного закону, щоб він завжди поважав найбільшу цінність людської особи і ставив людину на перше місце на всіх етапах її існування. Все суспільство може збагатитися завдяки цьому діалогу, який відкриває нові горизонти для думки і розширює можливості розуму. Це також дорога гармонії і миру.

Церква не прагне затримати чудовий науковий прогрес. Навпаки, вона радіє і користає з нього, розпізнаючи великий потенціал, яким Бог обдарував людський розум. Коли науковий прогрес з науковою точністю приходить до очевидних висновків у царині конкретної наукової теми, які розум не може заперечити, то віра цьому не противиться. Також віруючі не можуть претендувати, щоб наукова теорія, яка їм подобається, але не доведена належним чином, набрала значення догми віри. Але часом деякі вчені виходять поза формальний предмет своєї дисципліни і в твердженнях і висновках переступають границі своєї науки. У таких випадках маємо справу не з розумовими дослідженнями, а з окресленою ідеологією, яка зачиняє двері для автентичного діалогу – мирного і плідного.

Екуменічний діалог

Екуменізм – це відповідь на молитву Ісуса, в якій Він просить, «щоб усі були одно» (Йо. 17, 21). Вірогідність християнського проголошення була би набагато більшою, якщо би християни об’єдналися і Церква змогла реалізувати «властиву їй повноту вселенськості в тих дітях, які належать до неї через Хрещення, але відлучені від повноти сопричастя»[1] [7]. Необхідно завжди пам’ятати, що ми – прочани і що подорожуємо разом. Для цього слід довіритися товаришеві подорожі без побоювань і підозр та споглядати передовсім те, що шукаємо: мир на лиці єдиного Бога. Довіра до іншої людини є мистецтвом і мир є мистецтвом. Ісус сказав: «Блаженні миротворці» (Мт. 5, 9). У цій праці, також між нами, сповниться древнє пророцтво: «перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи» (Іс. 2, 4).

У цьому світлі екуменізм є вкладом в об’єднання людської родини. Присутність на Соборі Патріарха Константинополя, Блаженнішого Варфоломія І, і Архиєпископа Кентерберійського, Високопреосвященного Роуена Дугласа Вільямса, була справжнім Божим даром і цінним християнським свідченням[1] [8].

Беручи до уваги серйозність антисвідчення, яке дає поділ між християнами, особливо в Азії та Африці, пошуки шляхів до єдності здаються нагальними. Місіонери на цих континентах постійно говорять про критику, скарги й насмішки, з якими зустрічаються через поділи між християнами. Якщо зосередимось на спільних переконаннях і пам’ятатимемо про принцип ієрархії правд, то зможемо рішуче йти вперед і разом проголошувати Євангеліє, служити й свідчити. Ми не можемо залишатися байдужими до великої кількості людей, які ще не прийняли Ісуса Христа. І тому устремління до єдності, яка полегшить людям прийняти Ісуса Христа, вже не може бути тільки дипломатією чи зовнішнім примусом, а повинно стати неминучою дорогою євангелізації. Знаки поділу між християнами в країнах, які вже нищить насилля, збільшують причини конфліктів між тими, які повинні бути привабливою закваскою миру. Нас об’єднує багато цінностей! І якщо справді віримо в вільну і щедру діяльність Святого Духа, то скільки можемо навчитися один в одного! Йдеться не про те, щоб отримати інформацію про інших для того, щоб розуміти їх краще, а щоб зібрати те, що Святий Дух посіяв у них як дар для нас. Для прикладу, в діалогу з православними братами католики мають можливість навчитися чогось про значення колегіальності єпископів і про їх досвід соборності. Через обмін дарами Святий Дух може нас послідовно вести до правди й добра.

Стосунки з юдаїзмом

Особливим поглядом дивимося на єврейський народ, чий завіт з Богом ніколи не був анульований, бо «дари Божі і покликання незмінні» (Рим. 11, 29). Церква розділяє з юдаїзмом значну частину Святого Письма і вважає люд Завіту та його віру священним коренем власної християнської тотожності (див. Рим. 11, 16-18). Як християни, ми не можемо вважати юдаїзм чужою релігією, а юдеїв – покликаних покинути своїх ідолів і навернутися до правдивого Бога (див. 1 Сол. 1, 9). Разом з ними ми віримо в єдиного Бога, який діє в історії, і приймаємо спільне об’явлене Слово.

Діалог і дружба з синами Ізраїлю є частиною життя учнів Ісуса. Дружба, яка поглиблюється, веде нас до щирого і гіркого жалю за жахливі переслідування, яких вони зазнали, особливо з боку християн.

Бог продовжує діяти в народі Старого Завіту і породжувати скарби мудрості, які проростають від його зустрічей з Божим Словом. І тому Церква, приймаючи цінності юдаїзму, також зростає. Хоча юдаїзм не може прийняти деякі християнські доктрини, а Церква не може зректися Ісуса як Господа і Месію, але на засаді багатої комплементарності ми можемо разом читати тексти єврейської Біблії й допомагати один одному витягувати скарби Слова, як і поділяти багато спільних етичних переконань і взаємні турботи про справедливість і розвиток народів.

Міжрелігійний діалог

Діалог з послідовниками нехристиянських релігій повинен характеризуватися відкритістю в правді та любові – незважаючи на різні перешкоди й труднощі, особливо фундаменталізм з обох боків. Міжрелігійний діалог – необхідна умова миру у світі, тому є обов’язком як для християн, так і для нехристиян. Цей діалог, в першу чергу, є розмовою про людське існування або просто, як підкреслили єпископи Індії, «бути відкритими перед ними, поділяти їхню радість і горе»[1] [9]. У такий спосіб ми вчимося приймати інших і їхній відмінний спосіб жити, мислити і говорити. У такий спосіб можемо разом виконувати обов’язок служіння справедливості й миру, який повинен стати основним критерієм у будь-якому обміні. Діалог, в якому шукають соціального миру і справедливості, є сам по собі, незалежно від суто прагматичного виміру, етичним заангажуванням, яке створює нові соціальні умови. Зусилля, спрямовані на вирішення конкретного питання, можуть запустити процес очищення та збагачення обидвох сторін через взаємне слухання. І тому такі зусилля є проявом любові до правди.

У цьому діалогу, завжди доброзичливому й сердечному, ніколи не можна забувати про суттєвий зв’язок між діалогом і проголошенням, який спонукає Церкву підтримувати та поглиблювати зв’язки з нехристиянами[1] [10]. Примирливий синкретизм був би, по суті, тоталітаризмом тих, які, прагнучи примирення, нехтують цінностями, які їх переростають і на які вони не мають впливу. Автентична відкритість означає твердо триматися своїх найглибших переконань з виразним і радісним відчуттям власної тотожності, але також «бути відкритими для розуміння переконань інших людей» і «усвідомлювати, що діалог насправді може збагачувати обидві сторони»[1] [11]. Не принесе жодної користі відкритість дипломата, який завжди говорить «так», щоб уникнути будь-яких проблем, бо це буде обманюванням інших і позбавленням їх добра, яке ми отримали як дар, щоб щедро ним ділитися. Євангелізація і міжрелігійний діалог не протистоять один одному, а підтримують і живлять себе навзаєм[1] [12].

У наші часи важливого значення набирають стосунки з мусульманами, які сьогодні живуть у багатьох християнських країнах, де можуть вільно визнавати свою віру й інтегруватися в суспільство. Слід завжди пам’ятати, що вони «визнають віру Авраама, почитають разом з нами єдиного Бога, милосердного, який судитиме людство в судний день»[1] [13] . Святі книги ісламу містять частину християнського навчання; вони з великою пошаною почитають Ісуса Христа і Марію, і велике захоплення викликають молоді та старі, жінки й чоловіки ісламу, які щодня присвячують час молитві й вірно виконують релігійні обряди. Водночас багато мусульман глибоко вірять, що їхнє власне життя походить від Бога і належить Богові повністю. Вони також визнають, що Богові необхідно відповісти етичним заангажуванням і ділами милосердя щодо найубогіших.

Діалог з ісламом вимагає від співрозмовників відповідного приготування, і не тільки для того, щоб вони твердо й радісно були закорінені в свою тотожність, а для того, щоб були здатними визнати цінності інших людей, зрозуміти хвилювання, які лежать в основі їх вимог, і виявити спільні переконання. Ми, християни, мусимо з любов’ю і пошаною прийняти мусульман-емігрантів у наших країнах, так само як надіємось і просимо, щоб нас приймали і поважали в мусульманських країнах. Прошу і покірно благаю ці країни дати християнам свободу визнавати свою віру і жити нею, беручи до уваги свободу, яку мусульмани мають у західних країнах! Перед тривожними проявами агресивного фундаменталізму добре ставлення до справжніх визнавців ісламу допоможе нам уникнути негативних узагальнень, бо автентичний іслам і адекватна інтерпретація Корану противляться будь-якому насильству.

Нехристияни, якщо вірні своїй совісті, можуть бути «виправдані Божою благодаттю»[1] [14] і таким чином «приєднані до пасхальної таїни Ісуса Христа»[1] [15]. З огляду на сакраментальний вимір освячуючої благодаті, Бог створює знаки, обряди, форми вираження сакрального, які, в свою чергу, спрямовують нехристиян до досвіду спільної дороги до Бога[1] [16]. Їм бракує значення і ефективності Таїнств, установлених Христом, але вони можуть бути каналами, які створює Святий Дух для того, щоб звільнити нехристиян від атеїстичного іманентизму або від суто індивідуалістського релігійного досвіду. Святий Дух створює всюди різні форми практичної мудрості, яка допомагає зносити нестачі екзистенції та жити в кращому мирі й гармонії. Ми, християни, також можемо користати з цього багатства, яке накопичувалось століттями і може допомогти нам жити краще згідно з нашими власними переконаннями. 

Суспільний діалог у контексті релігійної свободи

Отці Собору нагадали про важливість поважати релігійну свободу як фундаментальне право людини[1] [17] . Вона містить «свободу вибору релігії, яку вважають істинною, і публічне вираження своєї віри»[1] [18] . Здоровий плюралізм, який насправді поважає відмінності та цінує їх, не означає зведення релігії до приватної справи і намагання змусити її мовчати, або запхати її до закамарків совісті індивідів, або випхати її в закриті приміщення церков, синагог чи мечетей. Це би означало нову форму дискримінації та авторитаризму. Пошану, належну меншинам агностиків чи невіруючих, не можна вимагати арбітрально у спосіб, який ущемлює переконання віруючої більшості або ігнорує багатство релігійних традицій. У дальшій перспективі це живитиме образи, а не толерантність і мир.

Розглядаючи вплив релігії на суспільство, слід розрізнити різні форми релігійного життя. Як інтелектуали, так і відомі журналісти часто користуються примітивними і малонауковими узагальненнями, коли говорять про недоліки релігії, і в багатьох випадках вони неспроможні зрозуміти, що не всі віруючі та не всі релігійні авторитети однакові. Деякі політики використовують ці непорозуміння для виправдання дискримінації. Іншим разом нехтують творами, які народилися в релігійному середовищі, забуваючи, що класичні релігійні тексти можуть запропонувати сенс, актуальний для всіх епох, містять мотивуючу силу, яка завжди відчиняє нові горизонти, стимулює думку, розширює розум і чутливість. Обмежений раціоналізм знеці нює ці твори. Чи розумно і цивілізовано нехтувати ними тільки тому, що вони виникли в релігійному середовищі? Вони містять у собі глибоко гуманістичні засади, які мають раціональну цінність, хоча й проникнуті релігійними символами і доктринами.

Ми, віруючі, відчуваємо також симпатії до тих, які, хоч і не належать до жодної релігійної традиції, але щиро шукають правду, добро і красу, які для нас знаходять своє найбільше вираження і джерело в Бозі. Ми вважаємо їх цінними союзниками в боротьбі за людську гідність, в побудові миру між народами і в захисті зовнішнього середовища. Особливе значення мають так звані Ареопаги, такі як «Двір язичників», де «віруючі та невіруючі можуть дискутувати про фундаментальні теми етики, про мистецтво і науку, і про пошуки трансцендентного»[1] [19]. Це також дорога миру для нашого зраненого світу.

Виходячи з деяких соціальних тем, важливих для майбутнього людства, я хотів наголосити ще раз на неуникненному суспільному вимірі проголошення Євангелія, щоб заохотити всіх християн завжди виражати його словами, поставами і вчинками.

http://oleh-sj.com/