П'ятниця, 21 березня 2014, 02:52

ГЛАВА 2.

Про те, як правильно сповідатися.

Треба перебинтовувати свою рану.

- Коли в моїй духовній боротьбі трапляються падіння, я починаю панікувати.

Не бійся. Боротьба є боротьба. І рани в цій боротьбі теж будуть. Ці рани зцілюються сповіддю. Бо ж солдати, отримуючи в бою рани, відразу біжать у госпіталь, їм перев'язують їхні рани, і вони з любочестям (широке поняття, що означає й благородство, і честь, і широту душі) знову рвуться до бою. Крім усього іншого, від поранення солдати дістають досвід і бережуться від ворожих куль й осколків краще, ніж раніше, — щоб їх знову не поранило. Так і ми: якщо отримуємо рани під час нашої духовної боротьби, то нам потрібно не боятися, а бігти до лікаря-духівника, показувати йому нашу рану, духовно зцілюватися і знову продовжувати «добрий подвиг» (1 Тим. 6:12). Погано буде, якщо ми не почнемо відшуковувати пристрасті, які є страшними ворогами душі, і не будемо подвизатися заради того, щоб їх знищити.

- А дехто не йде до сповіді від [нібито] любочестя. "Якщо я можу знову впасти в той самий гріх, — кажуть такі люди, — навіщо піду сповідатися? Щоб над священиком посміятися, чи що?"

Це неправильно! Однаково що солдат, отримавши рани в бою, сказав би: "Коли війна ще не закінчилася і мене знову може поранити, навіщо я буду перев'язувати свою рану?" Але ж, якщо не перев'язати рану, людина втратить багато крові й помре. Можливо, ці люди не йдуть на сповідь дійсно через любочестя, однак, зрештою, вони доводять себе до непридатності. Бачиш як: [для того, щоб обдурити людину] диявол використовує й ті дари, якими людина наділена. Якщо, падаючи й забруднюючись, ми не очищаємо свою душу сповіддю, виправдовуючи себе помислом, що знову впадемо і знову забруднимося, то засохлі шари нашого старого бруду вкриваються все новими й новими брудними нашаруваннями. Очистити весь цей бруд потім непросто.

Необхідність сповіді

- Прп. Марк Подвижник говорить: "Знавець справи, який пізнав істину, сповідається Богові не спогадом про те, що зроблено, а терпінням того, що очікує його"². Що він має на увазі?

Треба сповідатися обома способами. Віруючий сповідається духівникові, а перед тим, як почати молитися, він смиренно сповідається Богові, оголюючи себе [перед Ним]: "Боже мій, я згрішив, я такий і сякий". Але одночасно з цим християнин терпить скорботи, які накладаються на нього як ліки. Преподобний Марк говорить не про те, що не потрібно сповідатися Богові й духівникові й задовольнятися лише терпінням скорбот. Що значить слово "сповідатися"? Хіба це не значить "відкрито визнавати, оголошувати те, що я маю в собі"? Якщо маєш у собі добре, то «Хваліте Господа, бо добрий» (Пс. 106:1), тобто славословиш Бога. Маючи в собі зло, ти сповідаєш свої гріхи.

- Прийшовши до сповіді вперше, потрібно розповісти духівникові про все своє попереднє життя?

Прийшовши до духівника вперше, треба вчинити загальну, генеральну сповідь за все своє життя. Коли хворий прибуває до лікарні, він дає лікарям історію своєї хвороби. Приміром, він каже: "У минулому в мене було таке-то легеневе захворювання, але зараз воно пройшло, мені було зроблено таку-то операцію під загальним або під місцевим наркозом" - і так далі. Точно так само на першій сповіді той, хто кається, повинен постаратися розповісти духівникові подробиці свого життя, а духівник знайде [духовну] рану цієї людини, щоб її зцілити. Бо часто одна проста травма, якщо залишити її без уваги, може мати серйозні для здоров'я наслідки. Звичайно, коли, людина прийде до духівника вперше, вона принесе зі собою, припустимо, сто гріхів, у яких їй треба буде висповідатися. Прийшовши на сповідь вдруге, вона принесе зі собою вже сто десять гріхів: адже диявол

оскільки ця людина висповідалася і "завалила йому всю справу" — влаштує проти неї більшу брань. Втретє прийде сповідатися вже в ста п'ятдесяти гріхах. Однак потім кількість гріхів буде постійно зменшуватися, поки справа не дійде до того, що людина буде приносити зі собою на сповідь найменшу кількість гріхів, про які їй треба буде розповісти.

Правильна сповідь.

- Чому іноді ми не ведемо необхідної боротьби для того, щоб виправитися, незважаючи на те що нас викриває совість?

Це може статися і від якогось душевного надлому. Якщо людина охоплена панікою через спокусу, що найшла на неї, то вона хоче здійснити подвиг, однак не має до цього налаштування, не має душевних сил. У цьому випадку їй потрібно внутрішньо впорядкувати себе за допомогою сповіді. За допомогою сповіді людина втішається, підкріплює свої сили і Благодаттю Божою знову знаходить рішучість для боротьби. Якщо ж людина не впорядкує себе подібним чином, то на неї може навалитися і якась ще спокуса. У результаті, перебуваючи в такому скорботному пригніченому стані, вона надломлюється ще більше, її душать помисли, вона впадає у відчай і потім не може подвизатися зовсім.

- А якщо те, про що Ви говорите, відбувається часто? Якщо це відбувається часто, то й приводити себе до духовного порядку теж треба часто. Людина повинна відкривати своє серце духівникові, щоб знову отримувати рішучість, силу в боротьбі. А привівши себе до внутрішнього порядку, людина повинна розігнати свою [духовну] машину, вона повинна любочесно й напружено подвизатися, для того щоб наступати на п'яти дияволу [який втікає].

-А в чому причина того, що я не відчуваю необхідності в сповіді? Можливо, ти не стежиш за собою? Бо ж сповідь — це Таїнство. Ходи на сповідь і просто говори духівникові про свої гріхи. Ти що, думаєш [у тебе їх мало]? Хіба в тебе нема впертості? А егоїзму? Ти не раниш сестру? Нікого не засуджуєш? Думаєш, я, коли приходжу на сповідь, каюся в якихось особливих гріхах? Ні, я сповідаюся: "Згрішив гнівом, осудом...", і духівник читає наді мною розгрішувальну молитву. Однак маленькі грішки теж мають свою вагу. Коли, не маючи якихось серйозних гріхів, я приходив на сповідь до отця Тихона⁵, то він казав: "Пісочок, синку, пісочок!"

Маленькі грішки збираються в цілу піскову купу, що за вагою може перевищувати один великий камінь. Людина, що скоїла великий гріх, постійно думає про нього, кається й смиряється. А в тебе — безліч малих грішків. Однак, зрівнявши ті умови, у яких виросла ти, і умови, у яких виросла людина, що вчинила цей великий гріх, побачиш, що ти гірша за неї.

Крім того, намагайся бути під час сповіді конкретною. На сповіді не досить тільки назвати свої гріхи, приміром, "я заздрю, гніваюсь" тощо, потрібно висповідати і свої конкретні падіння для того, щоб дістати допомогу. А якщо ти сповідаєшся у тяжкому гріху, у такому, наприклад, як лукавство, то повинна докладно зізнатися й у тому, що ти думала, коли впадала в цей гріх, і в тому, які були твої конкретні дії. Не здійснюючи такої конкретної сповіді, ти глузуєш з Христа. Якщо людина не сповідає духівникові істини, не відкриває йому свого гріха для того, щоб духівник міг їй допомогти, то вона сильно пошкоджується, подібно до хворого, який завдає здоров'ю великої шкоди, приховуючи свою хворобу від лікаря. Тоді як людина показує себе духівникові в точності такою, якою вона є насправді, то духівник може зрозуміти цю людину краще й допомогти їй більш результативно.

Крім цього, той, хто несправедливо вчинив з людиною або ранив когось своєю поведінкою, повинен спершу піти до скривдженого ним, смиренно попросити в нього прощення, помиритися з ним, а потім йому треба висповідати своє падіння духівникові, щоб одержати розгрішення. У такий спосіб приходить Благодать Божа. Якщо людина висповідає такий гріх духівникові, не попросивши попередньо прощення в того, кого вона ранила, то її душі неможливо прийти в мирне налаштування, тому що людина [яка згрішила] в цьому випадку не смиряється. Виключенням є випадок, коли скривджена людина померла або ж її неможливо розшукати, тому що вона перемінила місце проживання, і не можна попросити пробачення хоча б у листі. Але якщо в того, хто кається, є налаштування зробити це, то Бог, бачачи це налаштування, його прощає.

А якщо ми попросили пробачення в людини, котру ми скривдили, а вона нас не прощає?

У цьому випадку будемо молитися, щоб Бог зм'якшив її серце. Проте Бог може не зм'якшити серце цієї людини і з тої причини, що, якщо вона нас простить, ми можемо легко впасти в той самий гріх знову.

А чи допустимо, скоївши якийсь тяжкий гріх, визнати його не відразу?

А навіщо залишати його на потім? Для того щоб він прокис? Бо чим довше ти не викидаєш якусь тухлятину, тим більше вона гниє. Навіщо чекати два-три місяці, а потім йти сповідатися у тяжкому гріху? Треба йти якнайшвидше. Якщо ми маємо відкриту рану, хіба треба чекати, поки мине місяць, і тільки потім її лікувати? Ні. У такому випадку навіть не треба чекати, коли в духівника буде більше часу або більше можливості приділити нам увагу. Треба відразу бігти до духівника, коротко сповідати йому зроблений гріх, а потім, коли в духівника буде більше часу, можна піти до нього, щоб поговорити або отримати духовну настанову.

Для того щоб описати духівникові стан, у якому ми перебуваємо, багато часу не потрібно. Якщо совість працює правильно, то людина описує свій стан двома словами. Однак якщо усередині в людини сумбур, то вона може вимовляти багато слів і при цьому не давати духівникові уявлення про свій стан. Деякі люди надсилають мені цілі зошити з розповідями про себе й про свої проблеми. По двадцять-тридцять сторінок дрібним почерком, а наприкінці ще кілька сторінок постскриптуму... Хоча все, про що вони пишуть, могло б уміститися на одній сторінці.

Виправдовуючи себе під час сповіді, ми обтяжуємо свою совість.

– Якщо під час сповіді той, хто кається, не відчуває того болю, що його він відчував, вчинивши гріх, виходить, у нього нема справжнього покаяння?

Якщо з того моменту, як чоловік вчинив цей гріх, минув певний час, то рана затягується й настільки сильного болю він не відчуває саме тому. Але треба бути уважному ось до чого: під час сповіді не слід себе виправдовувати. Приходячи на сповідь і каючись перед духівником у тому, що я, приміром, на когось розгнівався, — хоча, за великим рахунком, тому, на кого я розгнівався, вартувало дати й стусана, — я не розповідаю духівникові про те, що ця людина була дійсно винною, щоб духівник не став мене виправдовувати. Людина, котра, сповідаючись, виправдовує себе, не дістає внутрішнього заспокоєння — наскільки б вона не пригнічувала свою совість. Ті самовиправдання, якими вона прикривається під час сповіді, лягають тягарем на її совість. А ось той, хто, маючи витончену совість, перебільшує тяжкість здійснених ним гріхів і приймає від духівника тяжку епітимію, — відчуває невимовну втіху. Є люди, які, зірвавши без дозволу всього одну виноградинку, почуваються так, немов украли багато кошиків винограду, і постійно думають про свій гріх. Вони не сплять цілу ніч, поки цей гріх не висповідають. А інші, крадучи виноград повними кошиками, виправдовують себе й говорять, що вони взяли всього одне виноградне гроно. Однак знаєте, яку божественну втіху зазнають люди, які не тільки не виправдовують себе але й перебільшують свій незначний гріх, переживають і дуже страждають за якийсь маленький зроблений ними проступок? У цьому випадку видно божественну справедливість, видно те, як відплачує людям Благий Бог. Я помітив, що люди, які смиренно відкривають свої гріхи перед духівником і принижують себе, сяють — оскільки приймають Благодать Божу. Один відставний офіцер з якнайбільшим жалем розповідав мені про те, що він зробив, будучи восьмирічним хлопчиком. Він відібрав в іншої дитини м'ячик. Цей м'ячик він протримав у себе всього одну ніч, а наступного ранку його повернув. Розповідаючи мені про цей випадок, ця людина плакала через те, що засмутила свого ближнього. Вийшовши у відставку, він розшукав усіх, кого через обов'язок своєї служби чимось засмутив — навіть тих, кого засмутив, виконуючи свій службовий обов'язок, — і попросив у цих людей прощення! Мене вразило налаштування цієї людини: він брав на себе всю провину. Зараз він живе в селі й зі своїх заощаджень подає милостиню нужденним. Його дев'яносто-п'ятилітня мати, розбита паралічем, прикута до ліжка, і він сам доглядає за нею. Оскільки, доглядаючи, він змушений бачити тіло своєї матері, його мучить такий помисел: "Якщо Хам, побачивши наготу свого батька, був за це покараний, то що чекає мене, що бачить наготу своєї матері!" (Див.: Бут. 9:20-27) Цей чоловік безперестанку плакав. Але обличчя його було сяючим. Яку ж користь зробило мені його сокрушения!

А чи може людина перебільшувати свої гріхи для того, щоб показати духівникові, що вона займається тонким діянням? - Це зовсім інша справа. У цьому випадку людина гордиться своєю "смиренністю".

Після сповіді

Чи оправдано після сповіді відчувати на душі якийсь тягар? Навіщо відчувати якийсь тягар? Правильною сповіддю все старе стирається. Відкриваються нові "кредитні книги". Приходить Благодать Божа, і людина повністю змінюється. Пропадають зніяковілість, озлобленість, душевна тривога, і настає тиша, умиротворення. Ця зміна настільки помітна навіть зовні, що я раджу деяким людям сфотографуватися до сповіді й після неї, щоб вони теж упевнилися в цій добрій зміні, яка відбулася з ними. Бо внутрішній духовний стан людини відображається на її обличчі. Таїнства Церкви роблять чудеса. Наближаючись до Боголюдини Ісуса Христа, людина й сама стає богом [за Благодаттю], внаслідок чого вона випромінює світло, й Божественна Благодать видає її іншою.

Тобто відразу ж після щирої сповіді той, хто покаявся, відчуває радість?

Не завжди. Спочатку можна не відчути радості, але потім радість потихеньку буде народжуватися в тебе всередині. Після сповіді розкаяному необхідне любочесне визнання [того, що Бог зробив йому милість]. Потрібно відчувати себе так, як людина, якій пробачили її борг, і вона від любочестя відчуває себе вдячною й зобов'язаною своєму благодійникові. Дякуй Богові, але одночасно з цим переживай слова з псалма: "...беззаконня мої я знаю, і гріх мій завжди переді мною" (Пс. 51:5), для того щоб не дати собі волю й не впасти знову в ті самі гріхи.

Я десь читала, що в майбутньому житті біси будуть мучити нас навіть за один лихий помисел, який ми не висповідали. Дивися, коли, покаявшись і не маючи наміру щось приховати, людина скаже духівникові про те, що вона пам'ятає, то питання закрите — біси не мають над нею ніякої влади. Однак якщо вона не висповідає якісь зі своїх гріхів свідомо, то за ці гріхи буде мучитися в житті іншому.

Якщо людина, висповідавшись у своїх юнацьких гріхах, знову думає про них і мучиться, то таке ставлення до гріхів правильне? Якщо, дуже сокрушаючись за свої юнацькі гріхи,людина їх висповідала, то причини для страждань нема,оскільки, з того моменту як вона сказала про ці гріхи насповіді, Бог їх простив. Після цього не потрібно розколупувати свої старі, особливо плотські гріхи, оскільки, роблячи це, можна пошкодитися. Приміром, під час бою поруч із солдатом падає граната, однак Бог оберігає цього солдата,і граната не розривається. Але ось бій закінчився, солдат знаходить гранату, яка не розірвалася, бере її до рук, починає розкручувати, з цікавістю розглядати — і в підсумкуграната розриває його на клаптики не в бою, а після нього.

Довіра до духівника.

Якщо духівник висварить людину за якийсь гріх і та через те дуже опечалиться, у цьому є егоїзм? Та, звичайно ж, тут не обходиться без егоїзму. Якщо в людини печаль за Богом, то вона буде мати божественну втіху. І процвітати вона теж буде, тому що постарається цього гріха більше не здійснювати. Той, хто розкаюється, повинен говорити духівникові про свої труднощі, помисли, падіння — і з радістю приймати від духівника і м'яке, і строге слово, тому що і в першому, і в другому випадку духівник, спонукуваний любов'ю й турботою, піклується про досягнення його душі.

А якщо я не приймаю від духівника догани або навіть простого зауваження?

Якщо ти цього не приймаєш, то залишаєшся невиправленою. Ті, хто не приймає зауважень навіть від людей, котрі їх люблять, зрештою, залишаються [духовно] необтесаними і самі приводять себе до духовної непридатності. Як дошки, які не приймають рубанка столяра, відкидаються вбік і використовуються на бетонну опалубку або на будівельні риштування, а, врешті-решт, затоптані й заляпані цементом згоряють разом з іншим будівельним сміттям, так в остаточному підсумку гинуть і люди, які не приймають зауважень.

Якщо людина в чомусь не згідна зі своїм духівником, що їй потрібно робити?

Їй потрібно просто й смиренно відкрити духівникові свій помисел. Звичайно, при виборі духівника необхідно багато уваги, щоб людина могла довіряти духівникові й знаходити втіху в його керівництві.

А якщо людині щось бачиться не так, як її духівникові, то чи корисно для душі такої людини наполягати на своїй думці? Ні, не корисно, тому що ця людина не знає, що криється за тією чи іншою дією, яку вона може вважати неправильною. Приміром, для того щоб людина зрозуміла, що приховується за тою чи іншою дією духівника, той повинен був би порушити таємницю сповіді й розповісти їй про те, що він почув на сповіді від когось іншого. А хіба можна порушувати таємницю сповіді? Звичайно, ні. Приміром, людина домовилася зі своїм духівником, що прийде до нього для бесіди в такий-то час. Однак у призначену годину одночасно з нею до духівника приходить і інша людина, яку опанували помисли про самогубство, і духівник спершу приділяє час саме їй. Та, що залишилася чекати, починає думати:

"Спершу він запросив для бесіди його, виходить, мене він зневажає". Але як духівник може пояснити, що інша людина дійшла до того, що зробила спробу самогубства? Якщо він це пояснить, то зруйнує й погубить іншу людину. Тоді як, якщо людина, котра залишилася за дверима, спокуситься або ненадовго зневіриться, це зло буде не таким вже великим. Одного разу подібним чином спокусилися деякі люди, що прийшли до мене в келію. Одночасно з ними в мене опинився чоловік, якого його родичі з величезним трудом змогли вмовити приїхати до мене для бесіди. Я прийняв цього чоловіка з величезною радістю. Я його обійняв, надавав йому чоточок, іконок. Інші образилися. "А на нас Старець, — сказали вони, — нуль уваги!" Але нещасний, через якого вони спокусилися, був блудником, я знав подробиці його життя. Від мене він пішов іншою людиною. Тому, навіть якби ці люди спокушалися хоча б тисячу разів, я однаково зробив би те ж саме. Бо ти не маєш права руйнувати людину заради того, щоб заспокоїти чиюсь [егоїстичну] душу, що спокусилася.

Правильний зв'язок з духівником

Духовна людина, бажаючи комусь допомогти, намагається зв'язати його не зі самим собою, а з Христом. Якщо їй вдалося це зробити, то вона радується, а той, кого вона зв'язала з Христом, подвизається заради Христа. У цьому випадку і та й інша людина мають свою винагороду і все йде своєю чергою. Однак, якщо той, хто подвизається, намагається зробити приємність тому, хто намагається зв'язати його з Христом, тобто якщо він заклопотаний тим, наскільки його вчинок роздратує чи обрадує наставника, але не замислюється над тим, що цей вчинок бачить Христос, то цим він не радує ні людину, котра йому допомагає, ні Христа, та й сам не дістає користі, оскільки не приймає Божественної допомоги. Тобто його дії не тільки не приносять радості ні Христу, ні духівникові, але й сам він не отримує від них необхідної допомоги. Візьмемо таке, сестра співає на криласі й думає: "Цікаво, як я співаю? Добре? Чи буде задоволена матінка ігуменя?" Ну що ж, така сестра не дістане ніякої користі. А ось якщо вона співає заради Христа, то все йде як слід: і співати вона буде добре, і матінка залишиться задоволеною.

А чи винна людина, що неправильно зрозуміла те, що сказав їй духівник?

Дивися: якщо вона заздалегідь хотіла почути від духівника прийнятну для неї відповідь і якщо її розум був занурений в це бажання, то вона однаково винна — навіть незважаючи на те, що неправильно зрозуміла духівника. Деякі свою власну волю перетворюють у "волю Божу". Приміром, людина запитує свого духівника про проблему, з якою вона зіштовхнулася, але при цьому вже має у своєму помислі той спосіб вирішення цієї проблеми, який їй до душі. Духівник каже цій людині, що потрібно зробити, а та розуміє сказане таким чином, що духівник велів їй робити саме так, як хотіла вона сама. Вона з радістю робить по-своєму і при цьому ще думає, що робить послух. А якщо потім духівник запитає в неї: "Навіщо ж ти це зробила?" — то вона йому відповість: "Ну а хіба не ти велів мені так робити?"

Втім, буває, що не можна буквально сприймати те, що говорить духівник. Часом сказані духівником слова можуть бути просто способом вираження його думки. Наведу приклад. Одна сорокап'ятилітня вчителька старших класів, котра мала власних дітей, спокусила до гріха свого шістнадцятирічного учня. Хлопець пішов з дому й жив зі своєю вчителькою. Коли його батько прийшов до мене в келію і відкрив мені свій біль, я порадив йому зробити так, як велить йому його духівник. Нещасний пішов до свого духівника, але потім знову повернувся до мене. У той день, коли він до мене прийшов, я приймав у себе представників Всесвітньої Патріархії й тому, бачачи, що не зможу знайти для нього часу, сказав йому: "Зроби те, що велів тобі твій духівник". Але цей чоловік не йшов — і слава Богу, що він не пішов і все-таки дочекався зустрічі зі мною. Коли мені вдалося вибрати для нього хвилинку, він сказав мені: " я вирішив убити цю жінку, тому що так велів мій духівник". — "Зачекай-но, чоловіче, — оторопів я, — що конкретно сказав тобі духівник?" — "Він сказав мені: "Цю паскуду вбити мало!" Вам зрозуміло? Духівник сказав, що "цю паскуду вбити мало" не для того, щоб він дійсно вбив цю жінку! Він просто виразив цими словами своє обурення! Після цього випадку я вже нікому не кажу: "Зроби те, що тобі велить твій духівник", але спершу запитую кожного, що конкретно велів йому зробити його духівник...

А чи може людина, попросивши у свого духівника допомоги, одночасно запропонувати йому якесь своє вирішення проблеми? Якої ж вона тоді просить допомоги? Одна справа,якщо людина смиренно, у вигляді помислу, говорить своєму духівникові про щось, що, як вона думає, може їй допомогти. Це вона робити зобов'язана Але зовсім інша справа, якщо вона наполягає на тому, що її помисел правильний. Це саме той випадок, у якому людина залишається непроцвітаючою. Вона однаково що йде до лікаря й каже йому: "Випиши мені такі й такі ліки". Але хворий зобов'язаний робити лікареві послух, він не повинен підказувати лікареві, які ліки той повинен йому виписувати. Адже ліки — це не "справа смаку", подібно до страв і солодощів, про які людина може сказати: "Я хочу тістечко чи пастилу". Лікар виписує хворому ліки відповідно до його хвороби.

Паїсій Святогорець «Духовна боротьба»

http://ktds.org.ua/