«Ця наша боротьба має вийти поза межі географії нашої країни чи нашого етносу»
Вівторок, 18 березня 2014, 15:44
Владика Борис (Ґудзяк) вважає, що Україна сьогодні повинна і може дати Європі більше, ніж взяти.
Мій досвід в Україні на фоні виховання в кількох різних культурних контекстах Північної Америки й Західної та Центральної Європи підкреслив, скільки є страху, недовіри і скепсису в нашій сьогоднішній етнопсихології чи, принаймні, суспільстві. І на це є причини: у ХХ ст. на нашій землі близько 17 мільйонів людей було так чи інакше вбито. Сьогодні ми дійсно бачимо подвиг, спробу вийти з того страху й відновити власну гідність.
Зараз відбувається глибоке осмислення, повернення до традиційних антропологічних питань – тобто до християнської чи іншої релігійної духовності.
Цей рух, ця революція, ця трансформація остаточно набере повної зрілості, коли ми зрозуміємо, що ми боремося не тільки для себе, що ця боротьба має принести плід, давати певне натхнення, яке вийде далеко поза межі географії нашої країни чи нашого етносу.
Що ми можемо дати Європі?
Дуже важливо, щоб наше тяжіння до Європи не було споживацьким, мовляв, от Європа нам щось дасть. Так, це важливо, потрібно, необхідно: закон, менше корупції, краща медицина, дороги і т. д. Але цей рух стане остаточно зрілим, потужним, повноцінним, коли ми зрозуміємо, що також маємо Європі, і не тільки їй, щось дати. Що це є – непросто визначити, але це відчувається на Майдані, в цих подіях, в цій мобілізації, в цій солідарності і співпраці.
Ми входимо в дуже тривалі процеси. Потрібне терпіння і заангажованість на довгий біг. Це для нас трохи важко. Ми емоційні, ми можемо спалахнути.
Період примирення
Один із найскладніших викликів для людини – це прощати, примирюватися. Нам уже треба починати готуватися до цього. Жест примирення – це продовження того, що відбувається на Майдані. Тобто вихід зі свого маленького «я», зі своєї шкарлупи. Або можна сказати: зі свого ідіотизму. Грецьке слово «ідіос» (??????) означає «свій». Воно відмінюється так: «ідіос», «ідіотес»... І від нього походить наше слово «ідіот». Тож суть, онтологічна характеристика ідіота в етимологічному сенсі – це є той, хто закривається у собі. Майдан є антитезою до цього.
Майдан є простяганням руки до того, з ким ти солідаризуєшся для спільної справи. Коли ця рука стане потужною, вона буде покликана простягатися до того, хто ще не має уявлення про спільну справу з тобою. Хоча вона є.
Ми хочемо instant coffee: порошок, кип’яток – і задоволення. Ми хочемо, щоб наші політичні процеси такими були. Ми хочемо, щоб наш духовний розвиток був таким. Але воно так не є.
Період постмодерну
Ми живемо в період, який багато культурологів називають «постмодерн». Але що є постмодерн? Це є «не до кінця щось». Це є «пост-щось». А що воно є – ще не визначено остаточно. Я думаю, ми живемо на рубежі епох. Мені хотілося б вірити, що ми в Україні покликані використати цей час змін і допомагати визначати, що буде після модерну.
Модерність, як і кожна епоха, має свої великі ідеї. Одна з головних ідей модерності – здатність, гідність, якість особи як індивіда. Якщо подивитися на Софію Київську і запитати, хто є архітектор, то навіть науковці з цього заповідника не зможуть його назвати. Як це так? Сьогодні спробуй показати картину якогось художника без підпису чи збудувати будинок, конструктор якого не відомий. Виявляється, раніше індивід не мав такого значення.
Історія є набагато більшою, ніж ми її записали. І вона ще буде набагато довшою. І ми не повинні затискати можливості в тих парадигмах, які ми вже бачили. Ще дуже багато можливостей розкрито перед людством. Я думаю, що Майдан звертає увагу на це.
У нас тепер є нагода переосмислювати час і епохи.