Субота, 15 лютого 2014, 20:56

Теперішній Майдан показав себе і Божим знаком, і Божим ділом. Майдан став Божим знаком для нашого суспільства. І чи не найголовніший аспект цього Божого знаку надзвичайно влучно окреслив владика Венедикт, єпископ-помічник Львівський: «Здається мені, що цією ситуацією Бог каже нам: «Стоп! Так більше не можна! Ви мусите змінитися, змінити свою поведінку, бо інакше пропадете». І саме Бог, на моє глибоке переконання,  має відповідь на цю ситуацію. Ми ж у свою чергу покликанні цю відповідь шукати».

Саме ситуація українського суспільства, роз’їденого корупцією, беззаконням, насиллям, стала безпосередньою, зовнішньою, помітною для нашого ока причиною майданного вибуху. І, на мою скромну думку, в основі усього цього лежить типово пострадянська суспільна хвороба – безвідповідальність.

Майдан почав витворювати якісно нову, як для пострадянського суспільства, парадигму – парадигму відповідального суспільства. Він не функціонує за принципами радянської рознарядки, а за тими принципами, які в реальності лежать в основі католицького розуміння того, як будувати найсправедливіше суспільство – принципами солідарності й субсидіарності.

Саме цих два принципи, солідарність – «один за всіх і всі за одного» та субсидіарність «відповідально вершу те що можу, а організація мені допомагає тоді, коли я не можу вершити те, що мав би», і функціонує уся розлога структура Майдану: від організації служби охорони здоров’я до загонів Самооборони.

Тобто, Майдан став своєрідною лабораторією, де випробовування різних методів самоорганізації суспільства уже дало свої перші результати, показавши не теоретично, а на практиці, що суспільство, збудоване на фундаменті солідарності й субсидіарності є найбільш ефективним і добре підходить для нашого народного життя.

Іншим моментом, який вочевидь потішив одних, а засмутив інших є той, що Майдан на практиці показав, що збудувати в Україні здорове суспільство без активної присутності в ньому Церкви не реально. В Україні просто не можливо збудувати більш менш праведне суспільство, застосовуючи принципи західного ліберального секуляризму. Євромайдан, який до 30 листопада 2013 року через зуби, з великою неохотою ставився до присутності на майдані клиру, після трагічних подій у ніч на 30 листопада кардинально поміняв своє ставлення до присутності священників і єпископів, перетворившись з майдану, який заради толерантності відкидає молитву, на Майдан, що молиться.

Ще іншим виміром, який в українському суспільстві, що усе ще тяжить до тоталітарного накидання однієї завідома правильної ідеології, проголошуючи усіх незгідних, якщо не ворогами народу, то ворогами прогресу, стала дивовижна, як на наші обставини, толерантність, яка об’єднала широкий загал, поєднуючи людей найширшої палітри політичних поглядів у один живий суспільний організм.

Це не толерантність, накинута законодавчо законами, не толерантність, вибудувана на принципах толерантності заради самої толерантності. Це реальна толерантність, вибудувана на повазі до людини як особи. І саме це радикально відрізняє її від агресивної «толерантності» ЛГБТ-лобі й європейських ліваків та лібералів, як рівно ж і від агресивної нетолерантності пострадянських суспільств.

У цій атмосфері толерантності стало можливим явище, яке раніше було присутнє в українському суспільстві у далеко меншій, завуальованішій формі – реальний, а не кабінетно-інтернетний екуменізм. Безплідні балачки, рясно приправленні замудрими словечками із богословського лексикону, які не сприймав народ Божий, і вони залишалися «надбанням» дуже вузького кола спеціалістів й тих, хто бавився в спеціалістів, просто зникли, надаючи місце реальному молитовному єднанню християн України.

УГКЦ, РКЦ, УПЦ КП, УАПЦ та більшість великих протестантських об’єднань однозначно підтримали народ, спільність їхньої позиції та молитовне єднання уже зробили багато більше для реального зближення їхніх вірних, аніж було зроблено в усі роки української самостійності до тепер. До певної міри очікуваним неприємним дисонансом у цьому хорі стали голоси деяких служителів УПЦ МП та доволі двозначна позиція її проводу. Виглядає на те, що цю конфесію роздирають внутрішні протиріччя між московським імперським насліддям та українською реальністю, між вірністю  режиму, який прихильно до неї ставиться, і вірністю народу, серед якого вона провадить свою діяльність.

Проте позиція греко-католицького, римо-католицького єпископатів (до якої, до речі, їх зобов’язує соціальне вчення власної Церкви), позиція єпископату Київського патріархату однозначно є на боці народу, який одночасно і чинить збір Божого люду в Україні. Це не є політична позиція, це є позиція душпастирів, які дійсно є вірними вченню Христа і вірні стадові, яке Христос доручив їм пасти. Така позиція душпастирів, їхня активна оборона прав власного стада, їхня активна присутність на Майдані, як ніщо до тепер сприяла реальному єднанню розділених дітей Божих в одній молитві до Небесного Отця.

І на міжрелігійному плані Майдан також приніс гідні плоди. Присутність юдеїв та мусульман – великих релігійних меншин України, позиція Вааду України та позиція духовного управляння мусульман України дає яскравий приклад реальної, а не декларативної міжрелігійної толерантності в суспільстві.

На фоні цього оскаженіла українофобія, дикий антисемітизм, ксенофобія, антикатолицизм сил, на які опирається режим, фактично, саме завдячуючи Майдану, показали маргінальність та антисуспільність цих явищ та їхню ворожість і шкідливість для нормального розвитку нашого суспільства.

Отож уже зараз можемо сказати, що Майдан, ставши лабораторією суспільства, дав чіткі результати – він показав, яким би мало бути українське суспільство, до чого воно б мало рухатись.

Можливо, хтось очікував від Майдану швидкого і безболісного вирішення ситуації в країні, але цього не сталося. Певна частина людей очікувала, що опозиція усе вирішить, але і цього не сталося. Велика частина людей, очікувала, що Майдан зродить якогось унікального, нового Вождя, піддавшись на спокусу чергового месіянізму, але і цього не сталося.

Майдан – Божий знак і Боже діло – зродив реальність самоорганізації суспільства. Його організаційними породженнями не стали ні Народна Рада, ні ВО «Майдан». Він зродив силу, яка, дійсно, може стати основою нового суспільства – Самооборону. У контексті усього, що відбувається на Майдані, біля нього і довкола нього, Самооборона уже виявила себе як сила, здатна захистити основи суспільного буття нашого народу. Вона взяла те, що Майдан випробував як підвалини суспільної самоорганізації – солідарність, субсидіарність, здорову прив’язку до християнських принципів і, як це не дивно, толерантність, і утіловила у хоча ще й досить молоду, проте уже досить ефективну структуру.

У цьому контексті Самооборона стала своєрідною квінтесенцією Майдану, а тим самим і продовженням та реалізацією знаковості Майдану. Хвороблива реакція режиму на її створення й діяльність це підтверджують. Тому відважився б висунути тезу про те, що Самооборона як концентрат Майдану є також для усіх нас Божим знаком і Божою дією. І саме як така вона потребує нашої відповіді.

о. Орест-Дмитро Вільчинський, http://catholicnews.org.ua/maydan-bozha-vkazivka-na-te-yakim-maie-buti-suspilstvo