Середа, 12 лютого 2014, 05:58

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла Левицького.

Навчалася Ольга у приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія) та ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909), пізніше на однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.

1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.

У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні й водночас виконувала розвідувальні функції. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги пораненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.

Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО)Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. Поліція виявила та вилучила в О. Басараб зібрану розвідувальну інформацію.

Допити були надзвичайно жорстокими, із застосуванням тортур. Останній допит відбувся у ніч з 12 на 13 лютого 1924 р. Уранці Ольгу знайшли повішеною  на ґратах вікна камери. Поліції не вдалося приховати смерті О. Басараб. Факти тортур по відношенню до українців спричинили масове обурення. Кампанію протесту 20 лютого розпочав «Союз українок». Акцію продовжили українські товариства Львова, Галичини й еміграції. Польська влада змушена була розпочати слідство.

24 лютого у Преображенській церкві Львова було проведено панахиду за упокій бл. п. О. Басараб. 26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після розтину загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі. На перепоховання О. Басараб прийшли тисячі людей. Відспівували отець прелат Куницький та вісім священників. Співав студентський хор.

Могила О. Басараб на Янівському цвинтарі у роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.

13 лютого 2014 р. відбудеться Панахида за загиблою у цей день 90 років тому (13 лютого 1924 р.) бл. п. Ольгою Басараб.

Панахида відбудеться в Українській греко-католицькій церкві св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі 13 лютого 2014 р. о 10-й та о 19-й год.

Адреса церкви: м. Київ, Аскольдова Могила, вул. Паркова дорога 1.

 

Н. Стрішенець

Голгофа Ольги Басараб

Наслідком Першої світової війни став розпад імперій і утворення незалежних держав. Спробою створення української держави стали Українська Народна Республіка (УНР) та Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), акт об’єднання яких було проголошено 22 січня 1919 р. як відомо, ця спроба зазнала невдачі. УНР не витримала натиску більшовицької Росії, а українська Галичина вже у червні 1919 р. була за згодою Антанти окупована Польщею. 14 березня 1923 р. рішенням Ради послів Антанти її землі було остаточно передано Польщі.

Все це не могло не викликати українського національного спротиву. Однією з наймасовіших підпільних організацій стала Українська військова організація (УВО). Серед форм і методів її боротьби з окупаційною владою було ведення розвідувальної роботи проти Польщі. У грудні 1923 р. польська контррозвідка викрила у Перемишлі групу УВО, яка вела розвідувальну роботу, а 9 лютого 1924 р. у Львові на квартирі О. Басараб – вилучено розвідувальний матеріал проти Польщі. Це була інформація про окремі полки, військові казарми, а також тексти німецькою мовою – Volkskrieg (Народна війна), у якому визначалися способи й тактика повстанської боротьби, та Lage Polen (Становище Польщі) – про економічне і стратегічне становище Польщі з коментарями щодо військових приготувань, планів військових казарм тощо.

Арештована 9 лютого О. Басараб мовчала, а 13 лютого була знайдена у камері повішеною. Її загадкова смерть не перестає хвилювати.

Слід відзначити, що у той час серед найголовніших підрозділів польського репресивного апарату була поліція. Кадровий склад її майже стовідсотково становили поляки. Навіть серед рядового складу інші національності складали не більше 0, 7%, а серед офіцерського – ще менше. Українці, особливо у місцях їх масового поселення, були небажаними. Серед інструментів діяльності поліції – фізичне насильство, жорстокість і катування, таємні агенти, так звані конфіденти, особливо при роботі з політичними ув’язненими.

Обставини обшуку Ольги Басараб, які призвели до арешту достеменно невідомі. Існує кілька версій: 1) польська поліція посилила переслідування студентів Українського таємного університету, а з О. Басараб мешкала студентка цього університету Стефанія Савицька;

2) Василь Коваленко – колишній начальний контррозвідки Симона Петлюри, за яким стежила поліція, приходив до О. Басараб. На початку лютого 1924 р. В. Коваленко приїхав з Варшави до Львова й пішов на квартиру до О. Басараб по вул. Висп’янського. Агент доніс про це поліції й тому було призначено обшук, адже інших взаємин, оскільки Коваленко був наддніпрянцем, а обидві жінки – галичанки, на думку поліції не мало бути. До УВО В. Коваленка завербував А. Мельник. У літературі немає одностайного твердження чи була О. Басараб членом УВО. Відомо, що вона спілкувалася з  Осипом Думіним – членом УВО, який час від часу зберігав у неї матеріали таємного характеру. Спочатку таємно від неї, а пізніше, як вважають деякі автори, О. Думін мусив утаємничити О. Басараб до справ УВО;

3) поліція мала йти з обшуком до іншої Савицької, але помилково потрапила на Стефанію Савицьку. 8 лютого 1924 р. відбувся обшук у приміщенні часопису «Сільський господар», у зв’язку з цим планувався обшук у Н. Савицької, яка підозрювалася у причетності до Української Комуністичної Робітничої спілки.

У будь-якому разі 9 лютого 1924 р. о 6-й год. ранку відбувся обшук на квартирі О. Басараб та С. Савицької. Пізніше поліція стверджувала, що вона мали підозру до Стефанії, але надалі звинувачення Стефанії у належності до Комуністичної спілки не висувалися й не мали продовження. Тому таке твердження викликає сумнів. Під час обшуку з одягу в шафі випав пакунок, а у ньому – матеріали явно розвідувального характеру. Після ознайомлення поліції з цими матеріалами у квартирі було проведено повторний обшук, при якому було знайдено серед іншого лист від Романа Романовича з Берліна від 6 лютого 1924 р.

До в’язниці О. Басараб була доставлена 9 лютого об 11 год. На першому допиті вона повідомила, що про зміст матеріалів не знає і що їх залишив знайомий Іван Кучма – випускник Віденської політехніки. Точніші відомості про нього та  адресу О. Басараб повідомити відмовилася. Пошуки І. Кучми залишилися безрезультатними, отже, він не був реальною особою.

На наступних допитах (про це свідчать копії протоколів) йшлося про попереднє життя О. Басараб, її біографію. 12 лютого – знову допит, за ним повторний ввечері, який тривав до 2–3 год. ночі. Ольга відмовлялася від будь-яких свідчень, повторювала, що попавшись сама, «інших в нещастя не втягне». В’язні чули слова Ольги: «пане, та не мучте мене» і стогін. Одна зі свідків, Єва Дидов, свідчила, що у в’язниці є камера для спеціальних допитів, з якої вночі й над ранком перед смертю Ольги чулися крики й стогони жінки. Свідок Брехер стверджував, що з допитів Ольга «не могла йти на власних ногах, шукали також мокрої простині, щоб її завинути» (с. 324, Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька : трагедія 1924 року…).

Що стосується протоколів допитів, то як стверджує дослідниця Мирослава Дядюк, польські судочинці провадили роботу зі шліфування текстів протоколів. Вона зазначає, що зникли автентичні документи, які б датувалися 9–12 лютого 1924 р. Абсолютна  більшість текстів збереглася у вигляді копій, засвідчених канцелярією апеляційної прокуратури. Протоколи складено польською мовою.

Важливих для себе відомостей поліція так і не змогла добути від О. Баараб. На 3-ю чи 4-у ранку 13 лютого вона була доставлена до камери. Один з наглядачів пізніше на слідстві твердив, що о 7.45 О. Басараб сиділа у ліжку й запитала про те, котра година. Коли наглядач заглянув через віконце до камери пізніше, то побачив, що О. Басараб ніби стояла на столі біля вікна. Відчинивши двері, він виявив, що жінка є повішеною на гратах вікна в’язничної камери № 7. Деякі в’язні також стверджували, що бачили це.

За законом про те, що трапилося, поліція мала насамперед повідомити прокурора, а також родичів. Натомість тіло О. Басараб було поспішно відправлено до Інституту судової медицини. Виникали також питання: чому ще два дні після її смерті приймалися передачі, чому її було поховано державним коштом, а не передано родині?

14 лютого 1924 р. польський лікар-експерт Сєрадський зробив розтин, при цьому протоколу складено не було. Лише 22 лютого після протестів українських організацій протокол було складено за чорновими записами. У ньому, незважаючи на намагання висвітлити все у вигідному для поліції світлі, лікар все ж не міг не вказати на сліди жорстоких побоїв, адже ексгумація, про яку йшлося все голосніше, могла б легко їх виявити. Існував також анонімний лист студентки медичного факультету, яка стверджувала, що була присутня при розтині. Вона писала, що тіло О. Басараб було покрито великими синьо-червоними пругами й ранами, й що вона не уявляла, що подібне може трапитися у демократичній Польщі.

Український часопис «Новий час» лише 14 лютого 1924 р. повідомив про арешт українців, у т. ч. О. Басараб. 15 лютого польські газети повідомили про трагічну подію у в’язниці – про самогубство Юлії Браски, у іншій газеті – Юлії Баравської. Ще ніхто не знав, що йдеться про О. Басараб. Однак відсутність сестри занепокоїла брата Ольги – Северина Левицького та сестру – Іванну. Лише, коли все стало очевидним, 21 лютого 1924 р. поліція подала скупі відомості про трагедію. Постали питання: чому було невірно подано прізвище? Відповідь поліції: щоб виявити спільників. Чому тоді не повідомили рідних? Українська громадська думка була одностайною: поліція закатувала О. Басараб, а повішення інсценізувала.

«Союзом українок», членом якого була О. Басараб, було опубліковано протести у пресі. 24 лютого у Преображенській церкві Львова було проведено панахиду за упокій бл. п. О. Басараб. На подію відгукнулися студентські громади, українські часописи. Депутати сейму звернулися до польського Сейму з запитом про тортури й катування у польських в’язницях, навівши приклад О. Басараб. 28 лютого відбулися збори українських організацій у Відні, протести у Празі, Берліні, інших містах. Родина найняла адвокатів – Володимира Бачинського та Степана Шухевича, щоб порушити кримінальну справу, вимагати ексгумації за участі лікаря Мар’яна Панчишина – домашнього лікаря О. Басараб. Вимагали допитати свідків, у т. ч. в’язнів, які сиділи поряд з нею. Після наполягань було призначено проведення ексгумації й дозволено адвокатам обрати на свій розсуд двох лікарів. Адвокати запросили Мар’яна Панчишина та Івана Курівця.

На 11 год. ранку 26 лютого 1924 р. на Янівський цвинтар прибули суддя Ангельський, прокурор, адвокати В. Бачинський та С. Шухевич, лікар М. Панчишин. Лікар І. Курівець не прибув. І. Гловацький – автор книги «Політичний судовий процес Ольги Басараб-Левицької та «басарабівців»… (Львів, 2004) пише, що не було враховано те, що ці лікарі погано переносили один одного. І. Курівець чекав, щоб за ним зайшли, оскільки не знав, де проводиться ексгумація, але за ним ніхто не прийшов. Це негативно позначилося на справі. М. Панчишин був добрим лікарем, але не мав великого досвіду у судовій медицині, що дозволило Сєрадському інтерпретувати ушкодження у вигідному для себе світлі. Хоча за результатами ексгумації М. Панчишин написав статтю до газети «Діло», висвітливши правдивий стан речей, тому газета була навіть частково конфіскована цензурою. Він писав, що бл. п. О. Басарабова мусила бути за життя бита в страшний і варварський спосіб.

На перепоховання О. Басараб прийшло кілька тисяч людей. Відспівували отець прелат Куницький та вісім священників. Співав студентський хор.

Дослідники останніх днів життя цієї мужньої жінки вважають, що відсутні судово-медичні дані, за якими можна було б встановити чи О. Басараб  вчинила самогубство, чи його інсценізували. Згаданий І. Гловацький вважає, що це самогубство (с. 130, Гловацький І. Політичний судовий процес Ольги Басараб-Левицької та «басарабівців»…). Перенісши жахливі тортури, приниження, О. Басараб, будучи рішучою і вольовою людиною, прийняла таке рішення. Не хотіла допустити, щоб Кайдани, Гофмани, Смольницькі, яких вона ненавиділа за наругу над всім українським, знущалися над нею.

Слідство, відкрите за фактом смерті українки, велося мляво. Справа так і не була передана до суду. Військова поліція активно зайнялася виявленням спільників О. Басараб, які подавали їй інформацію військового характеру. Її фото були розіслані для упізнання. Підозри падали на канцелярських службовців та колишніх українських офіцерів. Слідство намагалося довести наявність розгалуженої націоналістичної шпигунської організації на території Польщі, зорганізувавши справу «басарабівців».

Трагедія О. Басараб стала трагічним прикладом становища поневоленого українського населення Галичини, зловживань польського уряду, абсолютного безправ’я українців на всіх рівнях, коріння якого у мороку бездержавності.

Для тих, хто бажає докладніше познайомитися з життям та подвигом Ольги Басараб, радимо таку літературу:

1. Літопис нескореної України : документи, матеріали, спогади / відп. ред. Я. Лялька ; АН України, Інститут українознавства. Кн. 5 : Лялька Я. С. Ольга Басараб та її доба : документи, матеріали, спогади, біогр. нариси / Науково-дослідний центр історії національно-визвольних змагань України. – Львів : Галицька видавнича спілка, 2007. – 1248с., [44] арк. іл.

2. Бежук О. М. Громадсько-політична діяльність Ольги Левицької-Басараб : автореф. дис. ... канд. іст. наук ; НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, Ін-т народознавства. – Львів, 2010. – 16 с.

3. Бежук О. М. Громадсько-політична діяльність Ольги Левицької-Басараб : дис. ... канд. іст. наук / Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Л., 2010. – 204 арк. – Бібліогр.: арк. 166–204.

4. Незабутня Ольга Басараб : вибране / ред. І. Книш. – Вінніпег : Організація українок Канади ім. О. Басараб, 1976. – 240 с.: іл.

5. Гловацький І. Ю. Політичний судовий процес Ольги Басараб-Левицької та «басарабців» : історико-правове дослідження / М-во внутрішніх справ України, Львів. юрид. ін-т. – Львів, 2004. – 207 с.

6. Чопик Г. З. Українська розвідниця Ольга Басараб. – Львів : Галицька видавнича спілка, 2005. – 32 с.: іл.

Статті:

1. Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька : трагедія 1924 року // Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність : зб. на пошану проф. Юрія Сливки / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. –  2000. – Вип. 7. – С. 320–334.

2. Миронець Н. Ольга Басараб // Українки в історії. – К. : Либідь, 2004. – С. 139–143.

Леонотович О.

До біографії Ольги Басараб

Ольга Басараб прийшла у цей світ 1889 року, коли, за виразом її старшої сестри Іванни, дозрівали вишні, але за іншим джерелом 10 вересня в селі Підгородь Рогатинського повіту (тепер Івано-Франківської області на кордоні з Тернопільщиною) в домі діда о. Йоана Стрельбицького, а з трьох років жила в домі своїх батьків о. Михайла і Савини Левицьких у Щуровичах за 4 милі від Берестечка серед озер, боліт, лісів, поетичних переказів про русалок, патерчат, перелесників з одного боку і оповідей мами про козаків, татар, битву під Берестечком, із декламуванням з маминого голосу ще до вміння читати «Ой, чого ти почорніло зеленеє поле» та інших коротких Шевченкових віршів – з другого.

В дівчинці вдало поєднались діяльне громадянство батька і мрійливість, поетичність вдачі мами. «Глибоке релігійне і народолюбне виховання йшло в родині завжди в парі», напише у спогадах молодший брат Северин Левицький. І додасть: « І діти вже в дитинстві знали, що вони з поневоленого українського народу, що для праці для нього, в любові для нього і для боротьби за його волю мають виростати».

Початкам грамоти навчив батько, і Оля захопилась книжками на все життя. Першою улюбленою книжечкою була для маленької Олі «Олеся» Б. Грінченка. На два роки батько відвіз сестер до народної школи Вайсвассера на південним заході Польщі, бо хотів, аби вони опанували чужі мови, «пізнали інші краї, людей,життя», як напише брат. Навчання Олі давалося легко, особливо арифметика. «Оля вже змалку, - характеризує сестру Северин, - була замкнена в собі і тверда назовні. Вона ніколи не плакала… Не любила жалітися, але здавалося, що й других не жаліла (словами). Проте серце мала добре «по мамі». В скритості готова дати з себе сорочку, або сукенку, поділитися останнім куском хліба, терплячи сама не раз голод. Такою лишилася вона ціле своє життя». З 1901 р. Оля навчалась у Перемишлі в гімназії, в «Інституті для руських дівчат», директор якого Марія Примів, талановитий педагог, виховувала свідомих громадянок і гарячих патріоток, про що засвідчили багато її випускниць.

У 12 років Ольга втратила батька, слідом за ним любого діда і маму. Почалось сирітське життя. Вже з 14 років заробляла лекціями. Була не тільки однією з найкращих учениць, а вже проявила себе на громадській ниві: вела за настановою директорки бібліотеку, була співредактором шкільного журналу, організовувала і була душею різних гуртків, в тому числі і таємному, де читали заборонену літературу. В цей час вона захоплювалась не тільки художньою літературою, а й світоглядною.

Буваючи на канікулах в різних куточках Галичини у рідних і друзів, Оля відчувала рідний подув дому в с. Підгайці лише в родині тітоньки Кинасевич і її чоловіка о. Теодозія, які не відрізняли сиріт від своїх дітей.
Щоб отримати повну середню освіту Оля, на пропозицію Марії Примів, займалася з ученицями, які відставали. Так директорка вирішила проблему сироти, яка не могла оплатити навчання. По закінченні у 1909 році інституту вона мріяла про університет, про іноземні мови і літературу, вивчала латину і грецьку мову, читала вже Горація і Гомера в оригіналах, але треба було думати про хліб насущний. І Ольга разом з Марією Бачинською (Донцовою) та Стефанією Савицькою поїхала до Відня на однорічний торговельний курс. Це були перші українські дівчата, що опанували вищі торговельно-економічні науки.

Там вона увійшла і енергійно працювала в Товаристві українських студентів Віденського університету «Січ», серед яких був і Дмитро Донцов, і Євген Коновалець. Вона жила більше, ніж скромно, проходила зиму без пальто, але останні гроші віддавала на відвідання музеїв, театрів, славетної Віденської опери, екскурсій по місту і його околицях і навіть побувала в Альпах. Влітку 1910 року Ольга повертається до Львова, аби стати на прю за шмат хліба. Один шкільний рік вона викладає в торговельній школі в Бориславі, а з 1912-ого дістає місце в українському Іпотечному Банку у Львові, де пропрацювала бухгалтером до першої світової війни 1914 р. Хоч щоденна робота по 8-10 годин не захоплювала її, та вона була сумлінною за зовсім невелику платню, з якої з першого ж місяця допомагала молодшому брату здобути вищу освіту. А ще мусила заробляти приватними уроками, переписуванням рукописів для друку.

У Львові її громадські поривання задовольнили спочатку студентські львівські організації, а потім жіночі товариства. Знаходила час на впорядкування бібліотеки в «Жіночій Громаді», на ведення курсів грамоти в «Просвіті», на руханку в «Соколі». Ще й встигала займатися самоосвітою. У 1913 році створювались перші жіночі відділи при організаціях Українських Січових стрільців, і Ольга Левицька разом з Оленою Степанів, Софією Галечко одразу стала активною учасницею цього нового руху, опановуючи військову і санітарну служби.

І ось тоді вона знайомиться із студентом Львівської Політехніки Дмитром Басарабом з с. Іванкова з понад Збруча, який 1913 р. отримав диплом інженера. Він був деякий час головою товариства «Основи», а також редактором і видавцем видання «Відгуки» і стояв на чолі тої молоді, яка вважала збройну боротьбу шляхом до незалежності України. Тоді мало хто це розумів, «Відгуки» впали, та з тих ідей постало українське військо. Ольгу привабила в ньому не тільки ставна статура, гарне лице, інтелігентність і енергія, а і його громадські інтереси, наполегливість, ідейність. Він став обранцем її серця. Вони побралися і Ольга Левицька стала Басарабовою, як кажуть в Галичині. «Ці два характери, - пише Ірина Пеленська, - такі різні на зовні, мали шляхетні ціхи, які себе ідеально доповняли. Добра, лагідна, вірна й стійка у своїх почуваннях і переконаннях, зайнята громадською працею Ольга і життєрадісний, інтелігентний, активний Дмитро, який любив людей і був ними люблений – находили спільне зрозуміння і не дивно, що він здобув серце такої виняткової жінки, а пізніше національної героїні».

У липні 1914 року Ольга їде (не без вагань чи йти в УСС) з чоловіком, вже офіцером, бо пройшов ще раніше службу в австрійській армії), до форту Мальборжет в Альпах. Ольга мріяла про сім’ю, сподівалась на кінець свого сирітства, та …надто коротким було одміряно їй щастя, бо с початком війни мусила виїхати з форта, де в перших же боях на італійському фронті загинув її Дмитро, її чоловік, її лицар. Їй ще довелось пережити болючі хвилини, коли надіслали скриньку з його речами, і згорьована молода жінка побачила закривавлені чоловікові рушники, якими рятували його товариші, і його недописаний до неї лист. Ользі було тоді лише 26 років і вона любила свого чоловіка цілою душею. «…Тоді була вона – один біль і страждання», - писала Олена Залізняк. Спочатку здавалося, що вона не витримає цього удару долі, як її мама. Та її врятувала відданість українській справі, українській ідеї, як вчили її батьки, для якої жив її чоловік, до якої йшла і сама Ольга, і вона, перемігши біль, всією душею, до останку віддалася роботі, яку вважала найбільшою справою свого життя.

«Своїм тактом і інтелігенцією ця невеличка пані (Ольга Басараб) з гарною зачіскою свого ясно-каштанового волосся, з пильним поглядом вдумливих очей і милою усмішкою – будила до себе пошану». Ірена Вахнянин-Льонер.
І далі вчитаймося в колективний портрет Ольги Басараб, складений, як мозаїка, із записів Олени Залізняк, Кирила Трильовського, Олени Кисілевської, Мілени Рудницької та інших відомих та невідомих нам її сучасників.

Отже, Ольга Басараб «середнього росту, круглолиця, …жвава, рухлива, зграбна, ходила скоро і чітко, дещо короткозорі очі розумно дивилися з-під рівних брів, а її щира усмішка, що рідко сходила з її лиця, була з’єднуюча і заразлива». Вона «… була надзвичайно лагідної, погідної вдачі, ніжна, з голубиним серцем! Була однак завзятою патріоткою…» Кирило Трильовський. «У своїх поглядах (Ольга Басараб) не була ні доктринеркою, ні екстремісткою. Взагалі вона була людиною, замкненою у собі, мало говорила, завжди спокійна і зрівноважена, а такі люди надаються до конспірації». (Анна Жук) «Була це людина із серйозним підходом до життя, з великою внутрішньою дисципліною. Найбільш прикметними рисами характеру були сила волі і упертість. Коли вона раз казала «ні», можна було «краяти на кусні» - вона становища не змінювала б» (Мілена Рудницька).

Вона ще за життя чоловіка увійшла до «Українського жіночого комітету помочі раненим жовнірам». Тепер вона проводила весь час серед поранених українських вояків: організувала навчання грамоті, самоосвітні курси, доповіді і концерти. Мала сотню і більше учнів. І так це добре все спорядила, що директор шпиталю, професор віденського університету привселюдно подякував їй. Вона організувала при Комітеті читальню і бібліотечку для виздоровлюючих та інвалідів. Тоді ж вона працювала і в комітеті по наданню допомоги цивільному населенню на зруйнованих війною землях. «З якою дбайливістю і любов’ю, - пише Олена Залізняк, - встановлювала вона контакт з тими жертвами війни, вела листування, висилала грошеві допомоги й посилки». Була завжди ділова, зосереджена . Міжнародний Червоний Хрест відзначив Ольгу Басараб почесним хрестом за її працю.

Після розпаду Австрії віденські залізниці були переповнені військовиками, що масово, головне з італійського фронту, повертались додому. Серед них було багато українців, яких по дорозі переймали поляки і примусово відправляли до армії Галера. Треба було їх перестрівати , творити військові відділи і організовано переправляти їх до УГА. І цю ланку роботи теж взяла на себе Ольга Басараб, де знову розгорнувся її організаційний талант. Осінньо-зимними вечорами в будь-яку погоду вона обходила вокзали, протискувалась крізь юрму поворотців, вишукуючи своїх та рятуючи українців. І стояла на цьому відтинку праці до кінця.

По закінчені війни організується Український Жіночий Союз, і Ольга Басараб стає членом його управи, працює на культурно-освітньому полі, бере активну участь у виході Союзу на міжнародний обшир, створенні української секції «Ліги Миру і Свободи», в донесенні до світової громадськості про штучний голод в Україні, про нехтування там прав людини. За всяку спішну роботу, переклади на інші мови першою бралась Ольга Басараб.

Вона працювала в організаційній комісії, вела курси для неграмотних дорослих, організувала допомогу дітям бідних емігрантів, українську школу, проводила дитячі вистави на Св. Миколая, поставила оперу «Коза-Дереза». Заснувала шкільний комітет, до якого зуміла залучити представників робітничих товариств. Під час голоду 1921 року провела свято «Діти-дітям», на якому були зібрані гроші, відправлені в Україну.

Кожну мить вона віддавала людям свою доброту, знання і досвід. Рідко коли доводилось відпочивати. Та 1918 року їй було подаровано кілька часу навесні і влітку провести у Стокгольмі. Вона побачила безжурну країну, познайомилася з північною природою, побувала в етнографічному музеї просто неба «Скансені», зацікавилася народним мистецтвом, знайшла у шведських вишивках гуцульські мотиви.

Ольга Басараб була залюблена в літературу, мистецтво, відвідувала художні виставки, брала участь у дискусіях на літературних вечорах в післявоєнні роки у Відні. У 1919 р. Ольга Басараб на запрошення ЗУНР починає працювати в посольстві у Відні. У 1920 р. стає секретаркою українського посольства в Фінляндії, але перебуває там лише кілька місяців, бо в Галичині наближалися листопадові події. Західна Україна проголосила себе незалежною. Ольга Басараб залишає спокійну і престижну роботу у посольстві і дістається Австрії, де спрямовує свої сили на формування військових відділів з вояцтва, розкиданого по Європі, і висилку їх на фронт. Фатальна поразка українських армій в чотирикутнику смерті і перебування їх вже у таборах Польщи не зломили Ольги. Вона починає працювати в уряді ЗУНР Петрушевича. Та його мирна поступова дипломатична політика не задовольняли Ольгу, яка стриміла до рішучих дій. І вона вступає до Української військової організації, на чолі якої стояв Євген Коновалець, котрого Ольга добре знала ще із часу студентства.

Влітку 1923 р. Ольга їде до Галичини, вже маючи завдання від УВО. Вона відвідала села Щуровичі, де жила з батьками, і Підгороддя, де парохом був її любий дідо о.Йоан, які були дотла спалені. Гірким болем відізвалися руїни дорогих серцю місць в її душі. Тоді ж вона разом із своячкою Марією Левицькою та її чоловіком зініціювала спуск по Черемошу на дарабах. Побувала і в родині чоловіка в селі над Збручем.

І знову пошуки праці під владою Польщі, коли українцям знайти її було неймовірно важко. До громадської праці приступила одразу. Стала членом Управи Централі, скарбником головного відділу Союзу Українок у Львові, який радів, що у найтяжчий час його розбудови після руйнівної польсько-української війни має таку досвідчену і віддану членкиню – Ольгу Басараб. «Скромна поставою, - напипише Ірена Шах, - рішуча в мові, вічева у вимині думок, скупа на слова, тверда в розрахунках, спокійна у праці, ввічлива в товариський поведінці, зате безоглядна супроти неділових дискусій. ЇЇ очі, що гляділи крізь окуляри, проникали кожного співрозмовця до глибини душі й змушували до належного для її особи респекту. Говорила вона притишеним голосом, а коли говорила, всі слухали її виводів чи зауваг із затаєним майже віддихом».

Ольга Басараб опікувалсь і пластунами. Навіть виготовила ляльок для вертепу на «Пластову Ялинку». Та головною стала її робота зв’язкової в підпільній Українській Військовій Організації, яка передувала ОУН і якою у Львові керував полковник Андрій Мельник. «Знала майже всі імена членів УВО, - пише у спогадах Михайло Бажанський, член УВО, в’язень процесу «Басарабівців», - знала їхні псевдо, гасла і мала матеріали для поширення між членами. До неї приходили всі розпорядки і накази». До речі тоді «УВО вже наладнала свою сітку і була найсильнішою за всі часи свого існування». Це була робота невидима і секретна, незнана і найближчим друзям та рідним…

В той час у Львові поліція шукала комуністку на прізвище Савицька. Ольга жила з приятелькою ще з юнацьких років Стефою Савицькою. Тому 9 лютого 1924 року у двері їхнього помешкання на вулиці Виспянській, 34 пролунав різкий стук – це була поліція, яку цікавило прізвіще «Савицька». Та під час обшуку натрапила на документи, сховані за іконою. І Ольгу і Стефу припровадили до поліції – «мордівні», як казали в народі, на вулиці Яховича.

Ольга одразу взяла вину на себе і стала на двобій із польською поліцією в особі садиста Кайдана, який за всяку ціну хотів вибити з неї зізнання. Та він зіткнувся з такою незламною силою духа в тендітній 34-літній українській жінці, що ніякі звірячі тортури не змогли зломити її, і міцно зімкнуті уста попри нелюдський біль не промовили ані слова зради. Та серце не витримало і перестало битися в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року.

Злякавшись вчиненого злочину, закатування, можна сказати, під час допиту: адже її принесли з нього до камери у коці і побачили вранці неживою, боячись широкого розголосу, кати вдалися до обману: в поліції і далі приймали передачі від рідних, а самі закопали жертву на Янівському кладовищі там, де закопували безпритульних і невідомих. Та в’язні не побачили Ольгу на тюремних прогулянках, це їх насторожило і вийшло на зовні. В цей час, поліція, не маючи змоги приховати злочин, розпустила чутки, що Ольга Басараб повісилась. Сестра Іванна і Бачинська пройшли до в’язниці, а потім на кладовищі дізнались, завдяки добрим людям, де закопане тіло Ольги Басараб. Союз Українок, терміново передавши закордон звістку про її загибель, домігся ексгумації тіла і обстеження його за участю лікарів-українців, які констатували масакрове побиття, сліди страшних тортур, в тому числі і електрошоку, вивернутий суглоб ноги, та не виявили слідів на шиї від самоповішення.

На похоронах Ольги Басараб зійшлося, попри загрози поліції, дуже багато небайдужих людей віддати шану українській героїні-мучениці.

Ольга Басараб увійшла в безсмертя, увійшла в легенду, стала символом мужності і безстрашшя, вірності і любові до свого народу.

Портрет Ольги Басараб у спогадах

«Середнього росту, круглолиця темна блондинка з гладким волоссям – не була вона властиво гарною. Але жвава, рухлива, зграбна – ходила все скоро і чітко; дещо короткозорі очі розумно дивилися з-під рівних брів, а її щира усмішка, що рідко сходила з її лиця, була з’єднуюча і – заразлива» Олена Охримович-Залізняк.
«У своїх політичних поглядах Ольга Басараб не була ні доктринеркою, ні екстремісткою. Взагалі вона була людиною, замкненою у собі, мало говорила, завжди спокійна й зрівноважена, а такі люди надаються до конспірації». Анна Жук

« … жінка середнього росту, дрібної і зграбної будови тіла, лице властиво не було гарне, але маркантне. Дрібні риси обличчя, прихмурені короткозорі очі, сталеві, допитливі, під різко зачеркниними чорними бровами, уста вузькі і затиснені. Над чолом хвилясте, дуже дбайливо уложене темне волосся. Ціла її поява робила враження особи надзвичайно старанної, прижмурені очі дивились пронизливо, а коли їм ще щось не було надто ясне, підносилася поволі на поміч рука з пенсне. Ціла головка звичайно рисувалась на стоячім комірі тоді пануючої моди «а ля» марія Стюарт. Такою побачила я вперше – Ольгу Басараб». Євгенія Савицька-Вербицька

«Була це скромна, на перший погляд, для тих, що її не знали ближче, простенька, як кожна з нас, жінка. Навіть у зверхньому вигляді не було в ній нічого помітного. Середнього росту тендітна блондинка, з округлим, дрібним, наче прив’ялим личком.. Гарні, розумні сірі, дещо короткозорі очі, довгі брови,рівненькі, наче виточені зубки, а передусім її привітний усміх мали в собі щось дивно притягаючого, щось, що з’ єднувало людей до неї. Була жива, рухлива, зграбна і любила скоро ходити»… Олена Кисілевська

«Помилявся б той, хто вважав би Ольгу за тип одчайдушної революціонерки, за ентузіастку, яку приманювала романтика підпілля. Була це людина дуже розважна і зрівноважена, із серйозним підходом до життя., з великою внутрішньою дисципліною. Найбільш прикметними рисами її характеру була сила волі й упертість. Коли Ольга раз казала «ні», можна було «краяти на кусні», - вона свого становища не змінювала б. Дуже характеристична для її вдачі була теж їдка іронія і сарказм у відношенні до людей». Мілена Рудницька

1. Применко О.  Назва доповіді про О. Басараб уточнюється.

2. Стрішенець Н. Перша Світова війна у долі українки О. Басараб.

3. Атаманчук В. Громадська діяльність О. Басараб.

4. Черченко Юрій Анатолійович. Документи Архіву ОУН у Києві про О. Басараб.

5. Диба А. Музей О. Басараб у рідному селі (відповіді на свій лист до Музею вона не одержала, тому тема може змінитися).

6.  Криворучко Катерина. Провідний науковий співробітник ЦДАВО України. Документи про героїчне життя і смерть Ольги Басараб у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України.