Вівторок, 28 січня 2014, 19:33

Кілька ночей на Майдані довели, що там немає страху, страшно лише на відстані дивитися новини і прямі трансляції.

«Дівчата, без вас воювати було би не так весело», – сказав зі сміхом якийсь хлопець, спостерігаючи, як подружка намагається начепити військову каску. Не раз ще чоловіки посмішкувалися з нашого спорядження і постійно нагадували, що «жінкам на передову не можна». А я й не збиралася кидати камінці чи розливати коктейлі, тож на їхні заявочки не ображалася.

За тих кілька разів протягом двох місяців, що я тут побувала, Євромайдан щоразу був іншим: співочим, святковим, рішучим. Але від самого початку це була немовби інша країна, відділена не лише видимими барикадами, але й концентрацією надзвичайних людей.

А ще цей Майдан дуже побожний. Молитва супроводжує усі важливі події. Вночі кожна година розпочинається гімном та міжконфесійним молебнем, який закінчується короткою проповіддю.

Майже від самих початків постійно діє молитовний намет, де також моляться і відправляють Літургії, а ще спілкуються, гріються біля пічки і навіть дрімають.

Священики ходять молитися на Грушевського, там вони стають між мітингарями і силовиками. Крім того, моляться повсюдно між людьми.

Так багато молитви центр Києва давно вже не бачив. І так позитивно присутність церковнослужителів давно не сприймалася навіть атеїстами та агностиками.

Сьогодні Майдан – це сіль України. І він зараз більш християнський, ніж багато християн. Там переживаються справжні реколекції. І любов проявляється не лише словом, але й ділом.

Варто поїхати лише заради того, щоб побачити як волонтери стають у чергу, тому що охочих більше, ніж роботи; як за хвилини прибирається сніг і крига з дороги; як люди самоорганізовуються для роботи без керівника; як на кухні Майдану дотримуються гігієни більше, ніж у багатьох ресторанах…

Солідарність та взаємопідтримка – те, що народилося під час цієї революції. Велика і маленька турбота на Майдані змінює людські стосунки, змінює людей.

Коли у Вінниці за 5 хвилин зібрали понад 7 тисяч гривень, щоб передати на Майдан; коли на Майдані тебе не залишать голодним – постійно носять їжу і напої та гарно припрошують пригощатися; коли люди звільняють нагріте тепле місце біля вогню, щоб погрівся хтось інший; коли незнайомці пхають шматок деревини під ноги, аби було тепліше стояти; коли дівчина з Харкова, з якою ми тремтячими руками несли каву й чай на Грушевського у день вбивства активістів, казала: «Якщо щось станеться, ти не бійся, я тебе не кину». До такого ставлення дуже швидко звикаєш і воно починає здаватися нормальними стосунками, які повинні бути між людьми.

І вже у поїзді я помітила, що немовби потрапила в іншу країну: пасажири, що зайняли повністю свої нижні місця (хоча це була 11 ранку), неохоче відповіли на привітання і не запропонували присісти навіть на тих 15 хвилин, доки провідник принесе білизну, щоб можна було застелити і залізти на верхню полицю брудного плацкарта перед самим туалетом…

Чого я раніше не робила і, сподіваюся, вже більше не робитиму:

- Зустрічати світанок на Хрещатику, дочищуючи дерев’яними від 20-градусного морозу пальцями мішок картоплі на козацькій кухні.

- Молитися розарій, покашлюючи від диму, під вибухи світло-шумових гранат.

- Тікати від водомета.

- Спати у каплиці.

- Розгулювати столицею України у касці часів початку Холодної війни.

- Боятися за знайомих священиків, коли вони стоять перед силовиками, знаючи, що одному вже потрапили у ногу гумовою кулею.

- Боятися правоохоронця і почуватися захищеною біля хлопців у масках з палицями і дерев’яними щитами.

Я взагалі більше не хочу боятися. І не буду.

Якось так сталося, що їхала змінити Україну, а, здається, змінилася сама.

Юля Завадська, http://www.credo-ua.org/