Субота, 07 грудня 2013, 00:44

Молода пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Подружжя довго вибирало подарунок, оглядаючи полиці і перебираючи забавки, підвішені до стелі чи розкладені просто на підлозі: ляльки, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти...

Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця.

— Розумієте, — почала пояснювати жінка, — ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.

— Донечка рідко усміхається, — продовжував чоловік.

— Ми хотіли б купити їй щось, що б зробило її щасливою, — говорила далі жінка, — навіть коли нас нема... Щось, що б її забавляло, розраджувало, коли вона сама.

— Вибачте, — посміхнулася продавщиця, — ми не продаємо батьків. 

Народити дитину — це укласти з нею такий великий контракт, що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даси мені?” Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.

Один п’ятнадцятилітній хлопець це бачить так:

Хотів я молока, а одержав соску.

Хотів я батьків, а одержав забавку.

Хотів я говорити, а одержав телевізор

Хотів я навчатися, а одержав свідоцтво.

Хотів я думати, а одержав знання.

Хотів я мати власний погляд, а одержав ідею.

Хотів я бути вільний, а одержав дисципліну.

Хотів я любові, а одержав мораль.

Хотів я професію, а одержав місце.

Хотів я щастя, а одержав гроші.

Хотів я волю, а одержав автомобіль.

Хотів я місця в житті, а одержав кар’єру.

Хотів я надію, а одержав страх.

Хотів я змінювати, а одержав нерозуміння.

Хотів я жити...

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро