Понеділок, 11 листопада 2013, 07:47

Ієромонах Севастіян Дмитрух однозначно міг би стати прототипом літературного героя для письменника-містика Дена Брауна. Причому, ще можна посперечатися чиє життя було б цікавішим для читача — повністю вигаданого персонажа чи його, реальне. Це усвідомлюєш одразу, коли піднімаєшся на величезне горище однієї з Львівських церков: воно буквально доверху заповнене стародавніми іконами XIV-XIX століття, не менш давніми скульптурами ангелів і святих, підсвічниками, хрестами, чашами і митрополичими жезлами. Усе це по старих церквах, дзвіницях і костелах священик зі своїми побратимами збирав ціле своє життя.

Тільки одних ікон у збірці близько п’яти тисяч і їхня ціна на чорному ринку мільйони доларів! Та хто б зважав на матеріальну цінність, коли серед артефактів трапляються навіть шматочки хреста, на якому був розіп’ятий Христос і мощі багатьох святих… Тож піднімаємося сходами у серце колекції і розпочинаємо розмову.

Отче Севастіяне, у вашій збірці тисячі екземплярів і розказати про усі ми все одно не зможемо. Можливо тоді розпочнемо розмову із найбільш цінних для вас, тих раритетів, які мають особливо цікаву історію…

Знаєте, виділити щось одне надзвичайно складно, бо кожен твір є цінний. Цінний, як духовно, так і матеріально. Дивіться, усе, на що показую, є варте уваги.  Наприклад, ось ця ікона XIV століття, називається «Святий Юрій на чорному коні», трохи далі уже «Святий Юрій на білому коні», що датується пізнішим періодом — XVI століттям… Тут можемо побачити майстрів, що давно знані не тільки в Україні — Куриласа, Манастирського, Копистинського, Яна Розена. А там от твори європейського малярства, твори невідомих іконописців, які перетворилися у раритети. Бувало, привозив їх сюди з різних країн світу, шукав на сінних ринках, заходив в антикварні магазини… Дивіться, ікона «Нерукотворний Спас». Вона намальована на дошці і дуже добре збереглася, хоч з часу її створення пройшло уже не одне століття: фарби зовсім не потьмяніли і лик святого зберігся. Та в одному із сіл в Західній Україні не придумали нічого кращого, як виготовити з неї звичайнісіньке корито — святиню прибили замість однієї із бокових стінок… Про це свідчать вирізані по краях пази, які вставлялися в інші дошки.

Ходіть сюди, хочу щось вам показати. Бачите, ці маленькі іконки є вишиті нитками. Чим вони цікаві? А цікаві тим, що їх вишивали люди під час заслання у Сибір, хотіли мати до чого молитися, але комуністична влада забороняла робити це. Тоді вони витягували нитки зі свого одягу і так самі створювали собі святих. Можливо, вони примітивні і не мають мистецької вартості, але я переконаний, що пройде час і їх можна буде виставляти на аукціон, бо ж тут головною є історія створення, їх робили у концтаборах! Люди навіть не мали змоги освятити такі речі, але це насправді і не потрібно, тому що вони освячені вірою і молитвою. Так виникла Непорочна Богородиця з дитятком. Вона тут є такою, як її уявляв в’язень… Навіть збереглася дата — 4.XII.1947 року. У мене є таких кілька. Бувало, що  люди у листах присилали ці святині з таборів у подарунок рідним, як щось найцінніше для себе. На одній з них хресна мати написала: «Богданчикові на день народження…»

Окрім ікон у вас багато сакральної скульптури, як дерев’яної, так і з каменю, ангели, хрести… Це теж усе знайшли?

Так, звичайно. І не тільки це. До прикладу, візьмемо палицю чи цей розкішний жезл, на які спирався митрополит Андрей (Андрей Шептицький — колишній глава Української Греко-Католицької Церкви, яка зараз налічує близько шести мільйонів віруючих і є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі –ред.), тільки ви мене з ними не фотографуйте, бо подумають, що  вже приміряв їх до себе, а я не є кар’єристом (сміється).

Переважно люди, які мають справу із святинями, чимось сакральним розповідають про різні містичні історії, які трапляються з ними. У вашому житті таке бувало?

Бувало. Одного разу проїжджав Львовом і побачив, що в одному будинку робили ремонт,  біля нього поскидали старі дошки, дрова. Зупинився та й міркую: «Попрошу, аби віддали їх мені». Хотів відвезти сестрі у село, аби було чим палити грубку, бо господарі однаково б їх викинули, а я би забрав безкоштовно. Зараз купити вантажівку дров дорого. Подумав, що хоча б у такий спосіб допоможу своїй сестрі. Я під’їхав й оглянув ті дрова з-за плота, а господиня вийшла і говорить: «Отче, ви щось хотіли?» Я запитав: «Чи будете ті дрова викидати, я би забрав їх додому…» Вона сміється та й каже, що тільки чекає, аби хто взяв їх. Тоді я підійшов ближче, оглянув те звалище дощок і помітив, що щось у старому полотнищі загорнуто. Одразу стрельнула думка — напевне картина! Розірвав полотно, аби подивитися і помітив підпис. То був почерк Олекси Новаківського (художник, який жив і працював в Україні та Польщі. Один з геніїв українського малярства – ред.). Я опустив тканину ще нижче і побачив лик Митрополита Андрея, якого він колись намалював. Питаю: «Чи можу я це взяти?» А господиня відповідає: «Та беріть, бо ми все-одно будемо спалювати»!

Я забрав і це була сенсація. Тут таки є містика, бо так співпало, що на той рік припадала  ювілейна дата – здається сторіччя від дня  народження цього художника. У Національному музеї робили виставку його творів і я сказав директорові, аби зробили місце також для моєї картини, бо знайшов його «Мойсея». То з мене всі почали сміятися, ніхто не вірив, казали, що отець Севастіян фантазує.

Ви колись натякали, що маєте шматочки хреста, на якому був розіп’ятий Ісус. Це справді так чи уже ваша містифікація? Взагалі розкажіть трохи про себе…

У 1972 році я вступив до монастиря монахів-студитів. Це було 2 червня, пам’ятаю і досі. Тоді мені було десь 23 роки. З того часу пішло моє життя у монастирі, пізнавання того монашого життя. Потім приготування до богословських студій, до священства, зложення вічних обітів. Усе це проходило дуже швидко, але скажу вам, повторюся, що я не йшов, аби зробити кар’єру у духовному сані, бо ніколи не належав до кар’єристів. Тим паче, що за часів Радянського Союзу стати священиком не означало, що ти матимеш легке життя. Навпаки, бути монахом при комуністах означало, що кожної днини і кожної хвилини ти можеш стати жертвою тієї безбожної атеїстичної влади. Тим паче, що я мав такий динамічний характер і не сидів на місці, як інші монахи чи монахині. У 80-их роках почав збирати цю колекцію. Чи я не боявся? Звичайно, що боявся. Тоді у металевому бідоні знайшов цілий сховок мощей святих і шматочки хреста. На них натрапив коли їх уже хотіли викидати, спалювати. Я на те подвір’я прийшов і кажу: «Віддайте мені!» Мені і віддали. Працював над ними не одну ніч — усе вичищав, перебирав і так дальше. Потім треба було їх десь заховати, то я у курнику під підлогою викопав яму, вимурував її і там тримав ті святині…

Так звідки вони взялися в Україні, бо послухати вас, то такі реліквії не є чимось особливим. Прийшов і забрав собі…

Ой, це окрема історія.  Прийде час і я все розкажу, покажу. Але це вже є друга серія (сміється). Скажу тільки, що у 1909 році їх в Україну привезли з Ватикану. Там є прах багатьох святих: Петра, Григорія, Івана Златоустого, Йосафата… Також звідти я і взяв мощі Святого Хреста, за які ви мене питаєте. Зараз вони знаходяться у моїй церкві на постійній експозиції. Окрім того маю також уламок столу за яким проходила Свята вечеря… Попросив  одного студента, який добре знає латинку і він мені усе вичитує — сортуємо, підписуємо. Хочу колись взяти і, до прикладу, в ікону Святого Петра вставити його мощі, в образок Григорія вставити його прах і так дальше… Аби люди могли приходити і молитися. Вони взагалі такі дивні ці люди. Приходять і питають мене: «А чи нині діються чуда?» Та звичайно, що діються. Вони діються кожного дня, головне, щоб ти вірив у це. Є сила Божества і Бог робить чудо через тебе, через мене, через інші якісь речі. Є Божий провід, бо коли я прийшов на те подвір’я, то вміст бідона висипали на землю. Ті капсули були такі покриті іржею, понищені. Питаю: «Що це у вас?». А він мені відповідає? «Ет, то зараз нікому не потрібне, бо зараз Радянська імперія, то треба спалити…» Я взяв то, поклав у звичайну сітку-авоську і пішов собі, а ви тепер сприймаєте це ніби якесь надзвичайне диво. Скільки траплялося так, що телефонують мені з села знайомі і кажуть: «Отче, приїжджайте, бо громада села хоче спалювати ікони…» Беру автомобіль і їду. Справді, приходжу, а вони  уже лежать наготовані до вогню. Я трохи покричу і забираю їх собі. Річ у тім, що за християнським звичаєм непридатні до вжитку святині мають загинути саме у вогні. Їх не можна просто викинути. От селяни бачать, що іконка вже у поганому стані і спалюють її, а на те, що це може бути раритет з кількома сотнями літ за плечима не зважають…

Добре, але ж ви також збираєте їх у дуже знищеному стані, але зараз уся ваша колекція виглядає дуже добре. Де берете гроші на реставрацію?

Гроші є. От недавно виграв гранд у 43 тисячі доларів від американського посла в Україні. Дають приватні меценати. Звертаються до нас, що мають бажання допомогти. Ми беремо гроші, відновлюємо пам’ятку і потім пишемо, що відреставровано за сприяння такої і такої людини.

Чи не боїтеся злодіїв, бо ж крадуть навіть з музеїв, які добре охороняються людьми і відповідною технікою…

А як охороняти? По-перше, усе це знаходиться дуже високо, сюди не кожен зможе вилізти. По-друге, загратовані вікна. По-третє, в одному із псалмів написано: «Даремно пильнує сторож, коли Господь не охороняє місця цього». Якщо Господь не охоронить, то і сторож не впильнує. Тепер от недавно у Львові відзначали двадцятиріччя загибелі двох працівників Картинної галереї. Прийшли, розстріляли, викрали і пішли. Перед злодіями немає нічого закритого, але Бог не дозволить, аби з цієї колекції пропала хоча б крихта…

Автор: Степан Грицюк, Фото: Юрій Гелитович, http://bulbanews.ru/