Субота, 09 листопада 2013, 00:34

Навколо нас панує замішання, ми уражені різноманітними психозами або ризикуємо захворіти ними. Ісус же у євангельській події простий і прямий. Сьогодні йдеться про Нього і про нас, про наше майбутнє в Ньому, про наше воскресення, одно слово, як би вам це не було дивно, про Церкву.

Так, вже десять років поспіль у третю неділю після Воздвиження Чесного Хреста Господнього, читаючи це Євангеліє, ми поступово віднаходимо багато аналогій між описаною подією і тим, що переживаємо.

Гадаю, сьогодні Господь запрошує нас піти далі, бо йдеться направду про Церкву, яку ми утворюємо, і якою стаємо через Євхаристію, де Він щонеділі єднає нас зі собою, зі своїм Тілом. У цьому сенсі – центральна фраза прочитаного сьогодні Євангелія – «І він віддав його матері» (Лк. 7,15). Ця фраза не може не нагадати нам ту визначну подію, коли Ісус сказав: «Жінко, ось син твій» (Йо. 19, 26). А сьогодні разом з Богородицею Він звертається до нас: «Ви – моє Тіло, ви – моя Церква на землі!».

Того дня в Наїні зібрався численний люд. Сьогодні на нашій землі цілий народ вбиває своїх дітей і збирається разом лише на їх похорон. У тогочасній події була лише одна життєдайна сила – це Ісус і юнак, якого він повернув до життя і віддав матері. Сьогодні в нашому краї є тільки одна життєдайна сила, яка не приносить смерти, а повинна давати життя – Церква, Ісус і ми!

Проте наша Церква дуже понівечена, чи то пак, ми самі, спричиняємося до її понівечення. Убивають не моцартів, а Тіло Христове! Всі говорять про християн. А хто говорить про Церкву? Якщо ми не говоримо про Церкву, то не говоримо і про Христа. Дехто навіть висловлюється «від імени всіх християн». А що позначає ця множинність, як не розділення Церков? Бо Церква на нашій землі – це спільнота різних Церков. Заперечувати це – означало б заперечувати Христа.

Отже, через Євхаристію, яка є нашим воскресенням, і в якій Ісус каже нам встати, Його дух мав би закарбувати в наших серцях упевненість у трьох речах. По-перше, ми християни тільки завдяки тому, що Святий Дух єднає нас з Христом. По-друге, ми належимо до тієї чи иншої Церкви тільки тоді, коли намагаємося, – а це треба робити завжди! – бути у сопричасті з иншими, инакше будемо атрофованими, паралізованими членами Тіла. І третє: ми єднаємося у сопричасті з иншими Церквами тільки для того, аби служити спасенню, воскресенню всіх жителів нашого краю. Поза тим існує тільки індивідуалізм, навіть, якщо він «побожний». А індивідуалізм – це антиєдність. Він проти Церкви, проти Христа, проти Бога, Пресвятої Тройці, любови, сопричастя. Індивідуалізм – це смерть.

У сьогоднішній євангельській події можна виділити три елементи, які мають стати для нас джерелом життя. Перший – звернення Ісуса до заплаканої матері: «Не плач!» (Лк. 7, 13). До матері всіх людей Він звертається инакше. Він каже: «Жінко!» (Йо. 19, 26). Це найніжніше слово, яким Ісус може звернутися до неї як до людини! Так само у тиші нашого серця до нас пошепки звертається Святий Дух, Котрий є для нас джерелом терпеливости і певности в тому, що ми люблені. Він не каже «Не плач!», а «Можеш бути певен, що ти люблений, адже ти – Церква!».

Другий момент, на який слід звернути увагу: Ісус сам доторкнувся до нош з покійним юнаком (див. Лк. 7, 14). Це один з небагатьох випадків у Євангелії, коли Ісус не відповідає на прохання, а виявляє ініціятиву. Так не було ні з донькою Яіра, ні з Лазарем. Що ж до нас конкретно, – а стосовно нас Він завжди так діє, – ми перебуваємо серед замішання і смерти, якщо відводимо силі надприродного Ісусового життя лише можливість відповідати на наші прохання. Чого ми тільки не просили за ці десять років? А нещастя багатьох обсіли значно більше, ніж Йова, штовхаючи у безнадію. Але «той, перед ким ми стоїмо, – живий» , і Він постійно з нами. У цьому – набагато більше простоти і правди, ніж у наших проханнях та бідканнях. Важливо погодитися, щоб Він доторкнувся до нас, і то до серця!

І, нарешті, третій момент, як підсумок усього: «І він віддав його матері» (Лк. 7,15). «Жінко, ось син твій!» (Йо. 19, 26). Так само і сьогодні Господь не перестає давати життя своєму Тілу, своїй Церкві. І Богородиця постійно присутня в нашому житті. Неможливо бути частиною Церкви, не маючи глибокого особистого зв’язку з Богородицею. Якщо ми не з нею, то позбавляємо Христа Його Тіла. Наша людська природа перебуває в труні, хоча насправді вона не наша. Вона належить Христові. Він взяв її на себе. Але ми відмовляємо Йому в можливості воскресити її. А тому тільки через Діву Марію – і ви розумієте чому! – ми можемо відповісти: «Так!».

Зрештою, Богородиця є Матір’ю життя. Це відображено у слові «Жінко!», такому простому і великому, як Бог. Від Кани Галилейської до хреста і до сьогодні вона є матір’ю живих, вона – Матір живого Сина, живого Бога, живої людини, матір Церкви – живого Тіла Христа, наша матір. Вона є матір’ю надії, через яку Святий Дух постійно оживляє нас.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007