Середа, 30 жовтня 2013, 20:52

Двоєслов[1] каже: "Бог не слухає цеї молитви, якої не хоче і той, що молиться". Третя ціль молитви: якийсь корм душі. І до осягнення цеї ціли конечне потрібна є увага в молитві, як каже св[ятий] Ап[остол] Павло: "Коли молюся язиками (незрозумілими), мій дух молиться, але мій ум без пожитку, що ж отже? буду молитися духом – буду молитися умом – співатиму духом, співатиму й умом"[2].

Одначе треба запримітити, що й увага є потрійна. В усній молитві можна уважати на кожне слово  щодо його звуку, щоби не допустити ніякої похибки; друга увага, що відноситься до змислу слів, а третя, що відноситься до ціли  молитви, то є до Бога й до предмету, якого просимо; та третя найпотрібніша; і таку увагу можуть мати й прості люди, що не розуміють значіння слів. Те саме означають слова Ісуса Христа у св[ятого] Йоана: "Духом є Бог, а ті, що Йому покланяються, повинні Духом і правдою покланятися"[3]. Так молиться, хто приступає до молитви, ведений доброю волею, яку має від Божого Духа, чому не перешкоджає, що із-за людської немочи гадка відтак нехотячи від предмету відбігає, а це лучалося й святим, як каже пророк Давид: "І серце моє остави мя"[4].

Отче наш.

По Євангелію св[ятого] Луки (XI. І) Христос передав Апостолам Свою молитву, бо правильно Отченаш Господньою, Христовою молитвою називаємо, при такій нагоді: коли молився на одному місци – один з його учеників, заохочений тим Христовим прикладом і пізнаючи з цього прикладу, що молитва далеко не те, що люди часами молитвою називають, не "многомовністю", не "говоренням слів", а чимсь без кінця вищим, і бажаючи якраз такої Христової молитви научитися, сказав до Нього: "Господи, научи нас молитися, як і Йоан научив своїх учеників". На те Христос: "Коли молитеся – говоріть: "Отче наш..." По Євангелію св[ятого] Матея (VI) Христос научив Отченашу серед довшої бесіди, у якій передовсім перестерігав перед даванням милостині так, як лицеміри, щоби славили їх люди – дальше перестерігав перед такою самою молитвою лицемірів "в божницях 1) на рогах улиці", щоби "показатися людям". Відтак учить[5] приготування до молитви – "увійдіть у капличку свою", 2) "не думайте, що із-за многомовности можна бути вислухамим", і відтак щойно наводить слова Отченашу. Чи св[ятий] Лука тої цілої бесіди не помістив, а Матей залишив прошення ученика, чи що правдоподібніше, І[сус] Христос кілька разів передавав Отченаш, трудно напевно сказати. Одначе це видається безсумнівне, що як зрештою кожну науку Ісуса Христа, так і ту науку, що є не лише наукою, але й школою – давав Христос тим, що її бодай трохи бажали, тим, що як той ученик, казали або думали: "Господи, научи нас молитися". Природна річ, що це прохання, та охота научитися є потрібна до доброго приняття науки, і що наука дається й приймається в тій мірі, у якій вона є бажана.

Відповідаючи на прохання: "научи нас молитися", Ісус Христос подає очевидно більше, як саму формулку молитви, більше, як слова, подає спосіб, яким найліпше молитися, і що важніше, яким можна научитися молитися, дає свою школу. Приймаючи цю науку Ісуса Христа, ми повинні не лише уживати тих слів на молитві і відмовляти "Отче наш", це добре, похвальне, потрібне, конечне, але не вистарчає; ми повинні крім того шукати в Отченаші науки молитви і школи молитви, які Христос Апостолам і нам дає, або іншими словами: хто хоче научитися молитися, хто хоче дістати з неба той дар молитви, хто хоче, щоби й на ньому здійснилося це слово пророка: "Вилию на Давидів дім і на горожан Єрусалиму духа ласки молитви[6], най в Отченаші шукає тої науки і тої ласки. Слова передані Христом є наче брамою до неба, до того неба, яким тут на цьому світі є вже "дух ласки і молитви", до того неба, до якого прямою дорогою веде молитва. Най входить у цю школу, най в тій школі перебуває і най буде пересвідчений, що у тій школі найде те, чого бажає; научиться молитви, дістане молитву, наповниться молитвою його душа, піднесеться до стану молитви, а разом з тим духом молитви наповниться його душа премногими, пречудовими, превеликими небесними ласками, які всі разом можна обняти тим надземським, повним чару словом: Софія – мудрість.

Пробуймо разом увійти у той "Отченаш", у цю Господню молитву і бодай якийсь час у ній перебувати. Пробуймо увійти хоч на хвилину у той храм, бо "Отченаш" – це Божий храм, пробуймо почути воню того райського кадила, що зноситься перед Божий престіл, пробуймо разом відітхнути тим чистим, ясним, гірським, оживляючим і цілючим воздухом, яким цей храм переповнений. Попробуймо бодай на хвилю знести очи на цей далекий, далекий пречудний виднокруг, звернути очи на цей вид, на ті видження, що у тому храмі перед душею відслонюються; пробуймо видіти і скоштувати, як добрий є Бог; ніде цього в тій мірі не зазнаємо, як у тому храмі; пробуймо приняти те святе Причастя молитви, увійти у цю спільність молитви, почути, як нам добре і привітно у тому Божому храмі, який є й нашою хатою, як широко жити у цьому широкому пречудному святому світі, яким є цей Божий храм.

"Отченаш" не був би школою молитви, якби не вводив душі в це розположення, яке для кождої молитви є суттєве, і без якої молитва не була би молитвою.

І не лише мусить вводити душу в це розположення, але й в саму душу те розположення класти, в душі його піддержувати й утривалювати. Кажу: те розположення – хоч воно многосторонне і лише по части може бути людською мовою представлене. І яке ж воно? Воно відповідає кожному слову та кожному проханню "Отченашу".

Отче.

Перше слово "Отче" вводить наші душі в це розположення синівства супроти Божества, розположення таке нове для Жидів в хвилі, коли навчав Христос. В Старому Завіті – Завіті страху – Боже ім’я видавалося таке страшне, що коли воно, те ??????????????, було записане у святих книгах, читаючий св[яте] Письмо не смів цього імени висказати й сказати Єгова чи Ягве, а заступав те страшне ім’я другим словом Адонай, що значить Господь. Принагідно варто би завважити, що ця практика Жидів через переклад на грецьку мову сімдесяти перейшла й до нас. В псальмах наш переклад з грецького всюди словом Господь заступає Боже ім’я.

Щойно Новий Завіт відкрив, об’явив людям ту Божу прикмету, що Він є батьком, і позволив нам людям тим іменем називати  Всевишнього. Те Боже синівство – то фундаментальна правда християнства – це дар Ісуса Христа – це прямо цілий Новий Завіт – завіт благодати та любови; тому й те слово "Отче" є словом благодати і словом любови, можливим тільки у Христі й у св[ятому] Дусі; щоб його сказати, треба бути дійсно синами, "а що ви є синами, післав Бог Духа свого Сина у ваші серця, котрий кличе Авва – Отче! Тому ти вже не слуга, а Син; коли ж син то й наслідник"[7].

Хто ж зуміє змірити глибінь цього слова, цеї ласки, цього достоїнства, цього синівства, хто ж зможе оцінити вагу й вартість відношення до Бога, цього наслідства, тої зв’язи, що нас лучить з Богом. Чи ж то слово само не є якимсь предивним причастям, що нас установляє у тайну – нову зв’язь з божеством. Кажу: нову зв’язь, бо ми до Бога не тому можемо сказати "Отче", що ми Його сотворіння; Боже синівство належить до того надприродного життя, про яке достойно говорити треба би ангельської мови, а й вона ще заслаба на цю задачу.

Через це надприродне синівство ми по словам св[ятого] Петра (ІІ. І. 4) стаємо учасниками Божої природи. Почуватися до цього синівства, признавати Єгову своїм батьком, а себе Його сином (чи ж треба говорити, що прибраним сином? – прибраним, але правдивим у природному сині, – а нашому Браті по людській природі Ісусі Христі) – це перше розположення потрібне до молитви. В це розположення "Отченаш" нас вводить і то прямо, відразу, від першого слова – те розположення в душу вкладає тою практикою християнського життя, бо хто хоч раз удень відмовить "Отченаш" з якоюсь бодай малою застановою, в того життя й без спостереження буде вникати думка; "Бог - батьком" і ця думка стане провідним світлом життя і та гадка стане молитвою, може стати безупинною молитвою, хоч і не повторювана часто; вона може стало на дні душі перебувати; вона сама може молитися у нашій душі; та гадка сама стане безпереривною святою синівською молитвою до доброго Батька в небі.

Так-то школа молитви Христа відразу, від першої секунди проливає на нашу душу потоки світла й сили з неба; якби ми це вповні розуміли, нам легко приходило би, або бодай нам траплялося би те, що оповідають про св[ятого] Арсенія пустельника, що зачинав молитву вечером, звернений на Схід (як наші церкви, так ціле первісне християнство молитвою зверталося на схід – до того "Сходу з висоти"[8], бо сходом нашим Христос, тим сонцем, що сходить, – але не в географічному сході, з неба). Пустельник зачинав молитву словом "Боже" і в тому слові найшов стільки корму для душі, що словами далі не пішов, щойно схід сонця пробудив його з цього молитвенного сну й з простотою та наївністю східних людей кликнув: "Чому, сонце, перешкоджаєш мені, – я щойно зачав молитву, ще навіть не зачав":

Одним словом, "Отченаш" першим своїм словом вводить нас в молитвенний настрій надприродного духового християнського життя, зверненого до неба, до Бога, як до батька. І цей настрій в душу вкладає, в душі удержує й скріпляє. Те саме одно слово є вже знаменитою небесною школою тої молитви, що нею може цілісіньке християнське життя від початку до кінця, молитвою безперервною в день і в ночи. Щасливий вже той, що за Христом, і разом із Ним те слово життям повторить,  щасливий, хто від Христа перейме те одно слово, хоч би у школі й дальше не пішов.

Щаслива християнська хата, в якій часом те слово гомонить, і щаслива душа дитини, що на дорозі життя стрічає це слово разом із першим пробудженням у душі поняття й любови батьків.

Наш.

Друге слово Господньої молитви вводить душу у новий світ, а в душі розбуджує розположення, що може вповні рівнятися новому та ліпшому життю. Бо ми Христом научені молитвою синів до батька молимося не лише за себе, але й Христовою любов’ю у цій молитві обнимаємо братів у Христі чи у Бозі. Поклоняємося й поклін богопочитання віддаємо Небесному Вітцю за себе й за всіх наших – згадуючи, що Бог не тільки Отцем моїм, але й Отцем нашим, нас усіх. Питаємо: Кого нас усіх? Чи всіх найблищих, усіх своїх? в значінню стислому, близькому, трохи самолюбному, моїх найблищих? чи всіх нас, що належимо до одного народу, чи всіх нас, що відкуплені Христовою Кров’ю й охрещені, та маємо благодать Божого синівства в душах? Чи може і всіх охрещених, навіть грішників, чи може й всіх противникиків, що переслідували й кривдили, ворогів, чи може й не охрещених Жидів, Магометан, поган? Чи тих, що жиють, чи й тих, що ненароджені, чи й тих, що давно померли? Чи може й небесних ангелів? Мале слово "наш", а скільки в ньому проблємів, і які безмежі виднокруги, як душу чи серце розширяє не знати до яких границь – чи ж то не новий світ? Чи не нове якесь життя? Та спільність з ними – з Апостолами[9] Христа, зі всіми Божими синами, що вже такими та що такими можуть статися, бо почуття людської солідарности границь не знає й не знає того затіснення серця, що вдоволений тим, що має, нерадо з іншими ділиться. Розположення любови братньої, любови людей, що обіймає всіх, нерадо видить таких, яким не бажала би того добра, що сама даром дістала; а як далеко може йти та братня любов людей, цього й передвидіти людський розум не може. Самого Ісуса Христа та любов довела на Ґолгофту, а Христовий Апостол св[ятий] Петро, що й сам мав хресною смертю прославити Бога[10], відзиваючися до всіх християн у Понті, Галятії, Кападокії, Азії й Витанії, учив їх так: "Коли отже Христос терпів за нас тілом, і ви зоружіться тою самою думкою"[11] і ще виразніше й усильніше: "Христос терпів за нас, лишаючи нам примір, щоби ви йшли за Його слідами... що Його ранами ви стали уздоровлені"[12].

У ті далекі виднокруги любови веде Христос, бо коли перед Своєю мукою умивав ноги учеників, даючи примір покори й любови, символ того, що мав зробити на хресті, каже до учеників, – а очевидно не до них самих: "Коли отже я умив ваші ноги, Господь і Учитель, і ви повинні один одному умивати ноги"[13], а за приміром умивання ніг і хресної смерти, і євхаристичної жертви ученики Христа умиваючи бажаннями й слезами й трудами цілого життя ноги людей, цілим життям шукають способу, як ті ноги не водою, а сердечною кров’ю змивати – за приміром Христа. Шукають своєї Євхаристії й тої Євхаристії з неба просять, шукають способу, як кров пролити з любови для Бога й людей, кров не тільки пролити, але проливати так, як Христос, щодня, для кождого сотки разів на день, через ціле життя, щоби лише від того "Отченаш", від того Божого синівства, від тої звязи з Отцем і Його Сином Ісусом Христом[14] по можности ніхто не був відлучений, щоби те слово "наш" обняло всіх по можности без виїмку.

Так-то друге слово Христової школи вводить душу в розположення любови ближнього, ревність про спасення душ, аж до жертви з власного добра, солідарности й єдности всіх вибраних цілої Христової Церкви, і те ціле розположення вщіплює й утривалює в душі й веде до тої любови, що сама може бути також безупинною молитвою. І знову те слово школою, а як високою, як хосенною, молитви не лише за себе, але й за всіх братів.

Іже єси на небесіх.

Отче наш, що є в небі – там треба нам спрямувати наші бажання, ціле наше життя. Знаємо з катехізму, що Бог єством своїм безконечним, невідмінним і вічним є всюди присутний на небі, на землі і на кождому місци. Чому ж Ісус Христос каже нам в Своїй молитві звертатися до Отця, що є в небі? Там Бог відкривається перед своїми розумними сотворіннями, ангелами і святими.

Там Бога оглядають лицем в лице ті, що "прийшли з великого горя і випрали свої одежі і вибілили їх в крови агнця"[15]. Небо - це місце, де являється Божа слава, де праведним дається вічна нагорода, це місце, що є поставлене як ціль усіх змагань і стремлінь християнського життя. Небо - це місце вічного життя, "вічного мира, вічної радости, вічного відпочинку та вічного блаженства". Того життя бажати, тим життям жити, - це бути християнином. Молитва є дорогою до цього життя, тому школа "Отченашу" мусить душу вводити в це розположення вічного надприродного життя, а в душі вкладати те бажання. Тим вона й наставляє душу на молитву і учить молитви, – а як успішно! Бо наше серце там, де наш скарб, пригадувати нам на цей скарб надто часто забуваний, пригадувати, що там є той скарб, що міль його не з’їсть і злодій не вкраде[16], то прямо душу наставляти на дорогу бажання небес – молитви. Тим-то третє слово Господньої молитви підносить нас до того життя на небесах[17] – можна би сказати – вводить нас у небо – вводить надією, "Бо ми спаслися надією[18], вже "спаслися", а не спасемося.

Те третє слово Отченашу дає нам знову світ, а радше світи ясніші й славніші від усіх астральних просторів, у яких в далеких виднокругах правдива святість душі. "Будьте святими, бо й я святий", каже Бог[19]. Тим-то те слово Господньої молитви вводить нас і вкладає в нашу душу це розположення бажання святости, – праці і жертви для освячення душі, а не може бути кращого й вищого розположення до молитви, як ті високі ідеали, що були провідним світлом життя, трудів і жертв усіх Святих. В злуці з ними йти до тих самих ідеалів, що вони, прославляючи спільного Батька на небі – ось чого учать ті перші вступні слова до Господньої молитви.

Не треба хиба говорити, як відслонювати перед душею за кождим кроком щораз то нові, щораз то ширші чи вищі ідеали – це задача дійсно достойна Божої школи, і що вистарчало би тими ідеалами перенятися, з ними зжитися, щоби стати совершенними мужами, правдивими християнами, і досвідом власного життя переконатися та бути в можности ствердити, чим в життю християнииа є молитва, чим для життя молитви "Отченаш" – школа молитви.

Три перші прошення. Слова Христа, ще висловлюють три перші прошення: "да святиться ім’я Твоє, да прийдет царствіє Твоє, да будет воля Твоя" – представляють таку безмірну глибінь гадок, що деякі коментатори Господньої молитви є думки, що в сути річи всі ті прошення одно й те саме означають, чому ніяк не можна дивуватися. Бо наколи кожде майже слово святого Письма є безоднею премудрости, а радше треба сказати не майже, а кожде слово – наколи св[яте] Письмо пояснене натхненною книгою відслонює такі несподівані значіння слова, у якому чоловік не догадався ніякої глибокої гадки, пригадую слова св[ятого] Павла: Каменем був Христос[20], не можемо про ніяке слово св[ятого] Письма сказати, чи нема в ньому яких укритих тайн, тому повторяю, коли кожде слово св[ятого] Письма має й містить у собі укриті скарби, то оскільки ж більше треба це сказати про слова Ісуса Христа такого значіння, як "Отченаш".

Ті три перші прохання мають, – так треба догадатися, – сотки значінь, а сотки приноровлень; кожде з них неначе те сонце, що не тільки просвічує і загріває цілу сонішну систему і цілу нашу землицю, даючи життя всім творам, цілому людству, а рівночасно огортаючи своїм теплом найменшу комашку й найменшу травицю, приноровлюється до їх життя, до їх потреб, до їх розвою – так само те Боже слово – Божого Слова відноситься рівно добре до неба й до землі, до цілого людства й до кождої зокрема душі, і приноровлюється до кождої хоч би найдрібнішої потреби наймарнішого духового єства. Воно мусить мати тільки значінь, щоби в кождому приноровленню, а їх міліарди й міліарди, бути так цілим, якби іншого значіння не мало й у кождому приноровленню буде мати всі безконечні прикмети Божого слова. Так як у найменшому промінчику сонця спектральною аналізою можна відшукати відблиск кождого металю, котрого жар міститься в сонішному світлі. При такому положенню річи природно розходяться пояснення людей, як розходилися би й пояснення святих ангелів.

Тому й не без страху приступаю до цього пояснення, тим більше, що пишу ті слова в Підлютім без достаточної бібліотеки.

Видасться, що три перші прошення "Отченашу" містять у собі цілу Божу сторону життя людства й життя чоловіка – так як три перші Божі заповіди. Чим одно прошення різниться від другого, не легко сказати, бо в кождому все міститься. І прохаючи тих трьох дарунків, з котрих кождий є безумовно якимсь безконечним нашим добром, першим і найважнішим, треба би коротко сказати, просимо за Бога так, як Бога можемо посідати й посісти, просимо за Божого Сина, передвічну Софію, та за Животворячого Духа; тому й деякі богослови кажуть прямо, що у кождому прошенню просимо того самого, а ріжниця може бути лише в наших поняттях і в нашому способі говорення, до чого Христос знижується. Одначе думаю, що таке пояснення далеко не вистарчає, бо тим нашим ріжним поняттям мусять відповідати й різні дари – благодати, яких просимо; чи різні добра, яких величи ми вправді лише зі свого ніщо беремо, але вони (ті добра) не тільки в наших поняттях різні, але й самі в собі поміж собою різні. Щоби коротко свою думку сказати – я так розрізнив би: перше прохання відноситься до всього того, що треба назвати богопочитанням, або богопоклоненням, або призиванням імени Бога; друге – відноситься до всього, що відноситься до людської організації, до церкви, життя людства, життя суспільного й того, що в життю кождого чоловіка тим поняттям відповідає.

Третє прохання відноситься до цього, що є консеквенцією двох перших, до освячення і досконалости людства і чоловіка, а через те й його ратунку, спасення, покаяння, чи їх поправи. В кождій з тих трьох груп є Божа справа й наша в тій справі участь. Та Божа справа стається нашим добром, беремо участь в Божій службі чи Божій хвалі, загально в Божому творі, яким є царство Боже на небі, на землі і в людських душах та в Божій волі, у якій нас усіх спасення і святість. Статися  учасником Божої справи у тих трьох напрямах, це найвище, прямо безконечне добро для нас – це не що іншого, а статися причасником Бога, найвищого добра, нашого Добра.

Тих дібр бажати – це найвища й найсовершенніша молитва, що в душу вводить і в душу вкладає найсовершеннішу й найвищу чесноту: Божої любови; у тому також і школа молитви, а без сумніву скажу: чудотворна школа. Як же інакше назвати школу, котра дає учням відразу те, чого хотягь научитися і в тій мірі, в якій хотять научитися. Чоловік, що з бажанням научитися молитися являється перед Боже лице, щоби змовити "Отченаш", є прямо вислуханий, заки зачав говорити. Його бажання сповняється в міру сили й глибини того бажання. Ще не зачав представляти свого  прохання, – щойно являється перед Отцем нашим, що на небі, а вже у тому передвступному слові в душі його в міру його бажання зачинається святити ім’я Боже, у душу в міру бажання входить Боже царство, а Божа воля в тій душі в міру людської волі сповняється так, як у небі.

Очевидно, то перший проблиск, поза яким отвираються виднокруги так само безконечні, як безконечним є Бог, але у тих перших проблисках вже є те саме світло, початок того, про що чоловікови йде; вже наука дана, вже воля настроєна до молитви, стільки – скільки хотіла. Очевидна річ, коли та воля слаба, зимна, лінива, то й те небесно світло, те освячення Божого імени є далеким відблиском, хоч, якщо в душі бодай найдальший відблиск Божої любови лискавицею, що триває лише секунду, перебіжить через ум і серце, той так далекий відблиск вистарчає на те, щоби душу найбільшого грішника вирвати з аду й на віки спасти. І що ж в тому дивного? Коли той відблиск – це відблиск Божого імени, і коли в тій душі будь що будь мимо всіх невірностей, пристрастей, беззаконств з Божого дару, з благодати й на устах, але так, що й розуму й серця здалека діткнуло "святиться ім’я Боже". Що дальше, що у тих виднокругах, у тому далекому горизонті те слово приносить, що дає, що значить – про те скажемо більше. Тут лише констатуємо дійсно чудотворну силу слова.

Цілком те саме треба сказати й про друге та третє прохання. Кожде з них приносить чудотворну силу, бо це сила Божої благодати й Боже царство, що внутрі вас є це царство Боже, що є першим блиском того Божого царства, в яке входять ті, що творять волю Отця небесного[21]. Шукати того царства і того внутрі, і того в небі, -  це молитися; научитися молитися  - це є научитися шукати царства, чи шукати Бога, чи любити Бога – знову те саме.

Щоби не проволікати бесіди скажу коротко, що й третє прохання тим самим і в такій самій мірі чудотворне, в тій самій мірі є наукою молитви, так само наповняє людську волю в міру того, якою є та людська воля, малою чи великою, глибокою чи плиткою, бо Божа воля – святість наша, а святість у благодати, і святістю йдеться до Бога, та у святости посідається Бога й бажання святости, чи Божої волі – любов’ю Бога й молитвою; не можна більше чоловіка научити молитися, як коли научиться його шукати Божої волі, чи бажати Божої волі, чи говорити "да будет воля Твоя, нехай буде воля Твоя".

Да святиться ім’я Твоє. Перейдім тепер до кожного прохання зокрема. Перше прохання: "да святится ім’я Твоє".

Те слово святиться, sanctificetur, ????????, здається дуже рідко приходить в уживанню св[ятого] Письма. Жалую, що не маю конкорданції й не можу сконстатувати, коли й як ті інші, правдоподібно рідкі уступи пояснили би значіння, в якому Ісус Христос ужив тут того слова. Одначе нема сумніву, що воно може означати лише те, що при призиванню Божого  імени робить, що те ім’я в душі й в очах призиваючого робить святим або святим представляє. Що означає те слово святий як Божа прикмета, досить трудно пояснити; богослови поміж Божими прикметами, про які дискутують, про ту прикмету прямо не згадують.

Возьмім Суму св[ятого] Томи, знайдемо розправи про безконечність, всюдиприсутність і пр[оче], а про святість не знайдемо; у сотворінь, ангелів чи людей, те слово означає все, що найблагороднішого, найвищого, найліпшого в душі, все, що найбільше зближає до Бога, що найбільше робить подібним до Бога. "Все, що тільки правдиве", як каже Апостол[22], "що тільки чисте, що тільки справедливе, що тільки святе, що тільки любе, що тільки доброславне – чи яка чеснота, чи яка похвала: чого ви й научилися й приняли й чули й бачили в мені"... Ось хіба так можна описати, що є святість.

Ісус Христос Небесного Отця лише раз в Євангелію називає святим: "Отче Святий"[23] і раз праведним: "Отче праведний"[24].

Але ангели не іншим, а тим словом Бога вихваляють, як бачимо хоч би з Об’явлення Йоана (ІV. 8.). Що під  тим словом розуміють? усі Божі прикмети разом взяті, те, що разом в очах сотворіння представляє славу, велич, любов, доброту, безконечність, мудрість і пр[очі], і  пр[очі] божества. Але тоді не можна зрозуміти, чому, коли питаємо про Божу природу й її сущність (essentia metaphysica), усі богослови, оскільки пригадую собі, шукають тої есенції в єствованню Бога; єство від себе, єство абсолютне, єство, що само є, або що є, а оскільки собі пригадую, ніхто з богословів не говорить про святість Бога, як Його сущність. Може ангели тим словом "святий" збирають усі прикмети Божества не такими, якими вони є одним і з Богом і одним у Бозі, але всі прикмети, якими люди святістю до Бога доходять, чи Богови стаються подібні; але у тому знаходимо знову ту трудність, що передовсім сотворіння доходить до такого Бога, яким є сам в Собі, і якраз ціле розріжнення Божих прикмет не стоїть по стороні Бога, а по стороні ограниченого, малого, сотвореного розуму, чи ангельського, чи людського. Лишім дискусію на боці, нехай вона нам послужить лише на те, щоби ствердити тайну, яка міститься в тому слові. У тому слові якась вища всякого поняття глибінь, і ні одному, навіть найвищому розумови неприступна, в ньому велич чи неприступність, чи необнятість, чи комплекс тих усіх понять. Те слово висказує неможність осягнення, обняття того світла всім неприступного, обнятого – пізнаного так повно, як може бути поняте лише самим Божим Словом і Духом, а помимо того так нам близького й приступного, що ціле наше блаженство у видженню Його лицем у лице

Все те, що те слово "святий" значить, надить і потягає, пориває, захоплює, і може бути наслідуване. В ньому чистота й ясність, і світло без плями і без темряви, а все таки й темрява вища від усякого розуму й переповнена безмірними тайнами.

Таким має ставати чи бути Боже ім’я, призиване людьми, і цього, щоби воно було таким у призиванню, у богопочитанню, у богослуженню людей, просимо тим першим проханням "Отченашу". І лише в дуже маленькій частці можемо розуміти, яким це є й нашим добром. Ми на те й сотворені, щоби Бога пізнавати, наш розум є так для Бога, як око для світла; – розум, не пізнає Бога, є прямо в повному значінню того слова сліпим, невидючим; таж розум - це природний відблиск божества; через нього ми сотворені на Божий образ; хто не знає свого Сотворителя, не знає, відки він і якого роду, як сирота чи найда, що не знає, ким він, і звідки, і як називається?

Таж розум силою спосібною пізнавати правду може не лише в діл, на землю дивитися й мікроскопом пізнавати те, що неначе безконечно мале, він може і в небо дивитися, і телескопом мірити простори небес. Розум, що цього не знає, чи в собі не видить, розум, у якого та власть дивитися в гору заникла через брак уживання чи через злу волю й пристрасть, подібний до чоловіка, що не може на своїх ногах стояти, а як звіря на чотирох лапах повзає лише по землі. Але в безконечному, вищому значінню є нашим добром – прямо сказати – нашим життям – нашим спасенням – свято призивати Боже ім’я. І все, що на тій дорозі може стати участю людей від того першого знаку хреста, що його мама учить маленьку свою дитинку, аж до того поклону, який Всевишньому Богови віддають люди з ангелами в небі, кождий крок на тій дорозі є знаменитим і превеликим  нашим добром.

Люди гордяться бистротою ума, а не цінять тої бистроти, що дає найвище і найдальше видіти; цінять знання, а байдужі на найвище й найцінніше знання; цінять і хваляться знайомством та приязню великих славних, чи високо поставлених людей, а не здають собі справи з цього, чим для них є і чим і можуть бути відносини, розмови, приязнь, взаїмні дари, взаїмні докази любови з Всевишнім.  Люди тішаться, коли часом мають нагоду брати участь в якійсь праці чи в яких подіях, хоч би як видці здалека, коли та праця, чи ті події мають історичне значіння. А маючи щодня можність брати активну участь і таку велику, яку самі схотять, не лише в найважнішій, але прямо в одиноко важній події, що відноситься до цілого людства, події його спасення, в порівнянню з якою найвищі історичні події не мають значіння, це мало цінять і від цеї участи, цеї праці ухиляються.

Дійсно бідні, засліплені! Вони могли би з Ганібалем чи Бонапартом переходити Альпи 100 раз з меншим трудом, як був їх труд, вони з Акександром могли би здобувати Схід по Гангес і за Гангес, могли би бути членами всеісторичних конгресів, а від тої слави, від того значіння, від тих вінців і від тих нагород їм дорожча миска сочевиці. Коби бодай три рази в день відновляли в скупленню Господню молитву – та практика забирала б їм не більше, як три мінути на днину – а та практика робила б їх, поволи християнами, бо в них святилосяби Боже ім’я. Боже, чи ж не видять, яка то важна річ у них у родинному життю, чи ж не розуміють, чим для них, для їх дітей, було би, якби Боже ім’я святилося вже над колискою малих, а й над змаганнями, над трудами й терпіннями їх старих.

Стій! Подивися! чи не бачиш того світлого Ангела з неба, що розпростер свої крила над убогою хатою?.. То Боже ім’я святиться! Подивися, чи не видиш те тихе, а ясне світло, що світить у життю і у всіх змаганнях праведника, не завидуй, можеш мати те саме, Боже ім’я святиться в його життю та в його трудах. Праведний християнин святить неділю, Господній день; хто не святить святого дня, той і не бажає, щоб Боже ім’я святилося, і хоч устами це слово скаже, серце його далеке від Бога. – Щоби достойно в "Отченаши" сказати "най святиться Боже ім’я", повинен бодай трохи цього у життю бажати, – і не може Божого імени зневажати. Хто при кождій нагоді без намислу божиться, часом і на неправду, зневажає Боже ім’я; хто в святий день робить тяжку працю і не слухає Служби Божої в церкві, – хоч може те робити без великого труду, зневажає   святий день, а тим самим і Боже ім’я. Те перше прохання „Отченашу" відноситься передовсім до цілого життя молитви, є цілком аналогічне тій просьбі ученика, зверненій до Христа: "Научи нас молитися". Ми цею просьбою випрошуємо собі духа  молитви, бо в молитві передовсім святиться Боже ім’я; через молитву в життю, можна навіть сміло сказати, що хто життям прославляє Бога, безупинно молиться, його життя молиться. Ясна річ, що лише тоді життя прославляє Бога, коли чоловік щиро, добре й довго та покірно молиться. – Без такої молитви не може чоловік остерегтися гріха, не може в життю ані Бога так любити як треба, ані ближнього, як себе самого. Хоч ярмо Христа легке, християнське життя стається легким лише з молитвою, а без неї не раз дуже тяжке. Тим-то й та наша просьба є такою потребою серця чоловіка; – як треба бути правим, чесним і добрим чоловіком, як треба совісно сповняти обов’язки, як треба стерегтися самолюбства – так треба молитви й тої молитви – "най святиться  в нас і через нас Боже ім’я". Та молитва – те перше прохання "Отченашу" – це наша священича молитва. Призивати Господнє ім’я – це наше завдання, це наш обов’язок. Через нас у душах нам повірених святиться Боже ім’я; наш приклад більш, ніж наша проповідь те справляє. Але щоби й наш приклад і наша проповідь була такими, якими мають бути, треба богато молитви й богато цеї молитви, молитви про молитви й молитви за молитву. Священик, що цього не прохає, щоб його священнодійства були благословенні Богом, щоби в них дійсно прославлялося Боже ім’я, той ледви чи зуміє відповісти трудному завданню за всіх і в імени всіх молитися, і бути тим Єремієм, що молиться богато за народ[25]. Дай нам Боже, щоби ціле духовенство А[рхи]Єпархії і я недостойний, щоби ми той свій перший й найважніший обов’язок достойно сповняли; щоби в усіх церквах Єпархії богопочитання, богослуження, загальні й спільні молитви були дійсно прославлюванням безупинним Всевишнього, щоби цілий церковний обряд і всі обряди були так свято заховувані й справовані, щоби ми ними, ними всіми прославляли Бога, бо не лише в самій Службі Божій маємо прославляти Бога, кожде хрещення, кожда св[ята] сповідь, кождий вивід, а передовсім церковне правило відправлене в церкві прилюдно й приватно дома – в усьому тому треба нам Бога прославляти і від того, чи ми будемо цей обов’язок уважати за перший і найважніший, і чи будемо його сповняти, і чи достойно, з переняттям, з любов’ю, а передовсім з чистим серцем без найменшої плями на душі – від цього буде залежати цілий успіх нашої душпастирської праці, і то цілий – цілий без виїмку – і не тільки цей успіх, від цього буде залежати добро нашого народа і вічне й дочасне, і вартість, і щастя будучого покоління. Так як у нашій церкві буде прославлюване Боже ім’я, так буде прославлюване і в кождій християнській хаті, в кождій християнській родині.

Друге прохання.

Друге прохання "Отченашу": "Да прийдет царствієТвоє". Цього слова уживає св[яте] Письмо в різних значіннях, але всі ті значіння сходяться в одно. Найперше і найближче нас значіння те, в якому Христос каже: Царство Боже внутрі вас[26], розуміє під цим словом або Божу благодать, що освячує душі, або приналежність до Божого царства, яку дає та благодать. Прохання "Отченашу" може бути бране і в тому першому значінню – просячи Божого царства ми просимо й цеї Божої благодати, що в нас у душі, бажаємо, щоби вона росла, множилася; і треба ствердити, як абсолютно стисло це прохання вислухане, заки висказане, бо сама гадка просити того, щоби Боже царство до нас прийшло і бажання цього царства є добрим ділом, що множить Божу благодать, очевидно лише тоді, коли є висказане чистим серцем, душею освяченою Божою благодаттю.

Але слово Христа має інші і вищі значіння. І ті вищі значіння є більше безпосередними, першими значіннями, першими гадками Христа.

Те, що Божою благодаттю внутрі душі зачинається, безпереривною ниткою тягнеться аж там, до того царства, про яке написане у Матея[27]: "Що не кождий, хто каже мені: Господи, Господи, увійде в царство небесне", і до того царства, про яке написане в ПС[28]: "Господь на небеси приготував свій престіл і царство Його  всіми обладає". Коли св[яте] Письмо  говорить, що хтось увійде в небесне царство, то може це казати у подвійному значінню, або в тому, що блаженні будуть царствувати в небі, або в тому, що Бог буде над ними царствувати. Знаходимо вискази, що мають і те й те значіння. В Откровенню Йоана[29] говориться про царство в першому значінню: "Хто побідить, дам йому сісти зі мною на моїм престолі – як і я побідив та сів з моїм Отцем на Його престолі". А св[ятий] Павло[30] каже: "Коли терпимо і царювати будемо з ним". В другому значінню каже Давид: "Царство Твоє царство всіх віків і владичество Твоє в усякому роді і роді". Або Матей[31]: "Тоді праведні будуть світити як сонця в царстві їх Отця". – Але поміж тими двома огнивами Божого царства в людській душі й Божого царства, в якому праведні будуть світити як сонця в небі, є богато огнив посередних, які відносяться до цілого людства, до його соціяльного, сказати би, життя, до Христової Церкви. Бо наколи те, що внутрі нас, Божу благодать, називає Христос царством, то лише тому, що вона робить з нас членів Христового Тіла – Христової Церкви, що через ту внутрішну благодать ми дістаємо ту зв’язь з Апостолами і Церквою, про яку так гарно говорить св[ятий] Йоан в першому свому посланню в першій главі. Тому й прохання Христа в "Отченаші" – і наша молитва мусить обіймати Христове Боже царство ціле, всі огнива, що лучать нашу душу з Божим царством, царством усіх віків. Наша душа лише через ту зв’язь з Хрстовим царством на землі – з Церквою, доходить до царства в небі. Тим проханням "Отченашу" відкинений відай той пересадний індивідуалізм, якого у релігійному життю держаться протестанти. Вони думають, що кожда душа лише безпосередньо як одиниця лучиться з Богом і небом, та не приймають ніяких посередників. Думаю, що саме слово про царство в душі є дуже вимовною вказівкою на ту суспільність, на ту святу родину, зв’язану в одно в Христі. Лише така суспільність чи приналежність до неї може називатися царством. В науці Ісуса Христа зрештою те слово: Боже царство – уживається для означення Церкви. Якщо притчу або порівнання небесного царства до скарбу укритого в полю[32], або до купця, що шукає добрих перел, можна розуміти в значінню ласки Божої, то вже порівнання до чоловіка – господаря, що вийшов дуже рано наймати робітників,[33] або невода киненого в море,[34] або до чоловіка, що посіяв добре насіння на своїй ниві,[35] або до зерна гірчиці,[36] або до квасу, що його жінка вмішала в три міри муки[37] – мають дуже виразне суспільне значіння цього слова. Так само лише в тому значінню можна розуміти притчу про царя, що справив весілля свому синови[38]. А коли Ісус Христос уживає того слова в ріжних значіннях, згідно зрештою з цілим св[ятим] Письмом, і повторяє його в Своїй Господній молитві, ті різні значіння можуть видаватися неначе трудністю, проблємом. Можна питати, у якому значінню тут ужите це слово, але така сказати би неясніть, як є цілком природною у висказах про предмети такі невисказані, такі невимовно високі й глибокі, так з другої сторони може бути навмисне Христом допущена. Бо нема сумніву, що в багатьох Своїх науках уживав Христос того способу говорення не цілком ясного, у притчах, "бо дивлячися не бачать, а слухаючи не чують"[39], щоби, як сильно висказується пророк, затверділо серце цього народа, щоби ніколи не побачили очима і не почули ушима[40]. І Христос, і Апостоли той текст Ісаії наводять, а Христос додає рівнозначне: хто має уши слухати – нехай слухає. Здається, що й всі Апостоли не раз нарочно темно говорили; ціль такої неясности, коли вона диктована волею св[ятого] письменника, а не високістю предмету, заострити волю слухачів, приневолити їх до праці, шукання, до молитви, щоби ту трудність побороти. Світло зразу укрите, до якого тими змаганнями, боротьбою й молитвою душа доходить, є у цілому духовому життю незвичайно цінне й незвичайно заохочує до дальшої побідної праці.

Очевидна річ, що нас, проповідників Євангелія, може прямо навпаки обов’язує засада, річ якнайясніше представити, щоби тою проповіддю по можности найбільше просвітити правді людські уми; але навіть стараючися, як ми повинні, про найбільшу ясність викладу, до якого потрібна цілковита, крайна, сказати би, простота; ми дуже хибно поступали би у проповідях, якщо би ми хотіли кожду проблему й кожду тайну так розв’язати, неначе вона ясна для розуму. Так не є й так не може бути. Божа правда цілком так, як Боже єство, буде мати все безконечну глибінь і для розуму сотвореного неприступну. Навіть у небі блаженні, що лицем у лице оглядають Боже єство Пресв[ятої] Тройці, значить видять усі три Особи Божі, видять їх безпосередно й видять цілі такими, якими вона є, а одначе Божества не обіймають, не пізнають Його у тому совершенстві, у якому воно може бути пізнане. Так пізнає Бог лише Сам Себе й те пізнання, те обняття є внутрішним актом Пресв[ятої] Тройці, яким Бог Отець родить Бога Сина, в якому Бог у внутрі Себе Самого висказує, каже Своє передвічне Слово. Лише те Слово є совершенним пізнанням Божества. Тільки для Божого Слова і для св[ятого] Духа Бог є цілковито пізнаний, т[о] зн[ачить] так совершенно, як може бути пізнаний. Для всіх сотворінь навіть найвищих і найдоскональших Бог завсігди безоднею неприступного світла, тому то зі всіх образів, якими Бог представляв людям Свою природу, темрява, мрака, що наповнила храм Соломона, що показалася й при Христовому Преображенню, є може найвірніший й найдоскональший, він висловлює те святе незнання, яким є найсовершенніше знання Божества. Чим більше хто знає Бога, тим більше свідомий тої безконечної безодні неприступного світла, яким є Божество навіть для тих, що Його бачать лицем у лице; і саме найбільше для них, бо вони без кінця ліпше від усіх людей на світі – в дорозі розуміють, до якого ступня Боже єство у безконечність перевищає всякий сотворений розум.

Та сама Божа темрява лежить і на тому слові: "Да прийдет царствіє Твоє".

Те одно можемо розуміти, що коли просимо Божого царства для всіх, що з нами призивають ім’я нашого Отця на небі,то просимо не тільки за нас, не тільки за них, але за те ціле Тіло, що лучить небо з землею, людей з ангелами і святими, що Його називаємо Христовим Тілом. Чи просимо того царства і для тих, що в небі? Нова проблема. Але здається, що без сумніву в тому проханню міститься також прохання воскресення тіл, якого разом з нами й вони вичікують: "Чаємо воскресення мертвих" – і для них то хвиля великої переміни у Божому Царстві, то хвиля, у якій новим способом зачне Христос царствувати і "царству Його не буде кінця". Навіть у Символі віри ми перше говоримо: "Христос прийде судити живих і мертвих", а відтак щойно: "Його царству не буде кінця".

Але наколи у якомусь значінню можемо бажати й просити Божого царства для святих у небі, то ще більше можемо й повинні ми просити того Христового царства на земли, яким є Божа Церква на земли і щоб Йому, для Нього, до Нього з дня на день приходило Боже Царство. Бо та Церква на земли, хоч вона є Христовим царством, але доси ще переживає люті терпіння й тяжку боротьбу. У тій боротьбі, серед тих терпінь, серед переслідувань, у яких потоки крови ллються, виробляється щойно з неї і в ній та чиста Церква, яка у повнішому ще значінню є Христовим Царством[41]. Христос полюбив Церкву й Себе самого віддав за Неї, щоб Її освятити, очистивши купіллю воду через Слово, щоби Самому Собі виставити славну Церкву, що не має скази або морщини – або чогось подібного, але, щоби була свята й непорочна. У тій боротьбі, серед мук і переслідувань Церква родить діти для неба. Апостоли, так як Павло, свої діти у болях родять, і знову родять "доки Христос вобразиться у вас"[42].

Воююча Церква потребує щодня безупинно помочи з неба і є нашим обов’язком безупунно цеї помочи просити, а тої помочи просимо тим одним, але як безмірним у своїй глибині словом. Тою молитвою відповідаємо по нашій силі на завізванні Христа[43], що приказує просити за робітників на жниво. Нею просимо ласки потрібної для всіх робітників Євангелія, чистого життя, ревности про спасення душ, духа молитви, сміливости в проповіданню. Як часто св[ятий] Павло просив вірних молитви у тому намірі[44]. Тою молитвою просимо за святість християнської родини, за добрих провідників Церкви, за добрих провідників народа, за добрих єпископів і священиків, за добрі установи і пр[оче]. Скільки треба молитви, щоби того всього випросити, щоби випросити ті всі ласки і стільки-стільки інших. Зверну вам, Вс[е]ч[есні] Отці, увагу на деякі прохання, про які може зачасто забуваємо і про які майже нема нагоди говорити. Треба нам просити і за діти, що в лоні матери ще чекають на св[яте] хрещення, яким щойно стануться членами Христового Тіла: треба для них просити передовсім цеї благодати, щоби без хрещення не вмерли, а відтак для цілої молоді треба дуже богато випрошувати тих ласк, що їм так потрібні на ціле життя. Для молоді до 7-ого чи шестого року життя душпастир не може нічого іншого робити, як лише молитися – нехай же цеї молитви не занедбує.

Є ще може інше значіння, у якому просимо, щоби Боже Царство прийшло. Воно вправді прикрите тайнами, але видається, що те перше значіння цього слова "най прийде" – бо й про Божу ласку в душах і про воюючу Церкву, і про воскресення тіл – досить у нестислому значінню говориться: Най прийде Боже царство.

В першому значінню говориться таке про щось, чого ще нема і не знати, чи у тому проханню не мав Христос на думці може попри всі інші значіння й предмету Йоанового пророчого видіння. Може Христос мав на думці й святе місто, новий Єрусалим[45], що сходив з неба від Бога, приготований як невіста прикрашена для свого мужа. Св[ятий] Йоан чув великий голос, що говорив з неба: "Це намет Бога з людьми й мешкатиме з ними, а вони будуть його народом, а Сам Бог буде з ними і обітре Бог усяку слезу з їх очей і смерти більше не буде, ані смутку, ані крику, ані болю, бо перше минулося, і сказав той, що сидів на престолі, це нове все роблю".

Те відновлення всього, те "пакибитіє", те царствування Бога поміж людьми може не ідентичне з тим Божим Царством усіх віків, що від віків існує й не потребує ніякого відновлення. Може бути, що в "Отченаши" просимо й того відновленого царства, тої віднови, яку видів Йоан в пророчому видінню й якого очікуємо, а з нами разом і все сотворіння, що з нами "стогне й мучиться аж досі", очікує об’явлення Божих синів, бо й воно колись "визволиться з неволі зітління на свободу слави Божих дітей"[46].

У всіх намірах, в яких можемо просити Божого Царства, всюди стає перед нашими очима Божа справа, що є заразом і нашим добром, бо навіть коли молимося за ближніх, за Церкву, молимося й за себе – лучність у Христовому Тілі, зв’язь, що всіх нас лучить у одну святу родину, справляє, що правдиве добро є нам усім спільне. – Очевидно благодать, що освячує кожду душу зокрема, є добром, спасенням чоловіка, що її посідає, але в якомусь значінню є й вона спільним добром. Здається навіть, що усі чесноти, усі прикмети, усі добрі діла одного є також добром ближніх, передовсім тому, що з закону природи людський рід є солідарний; лише на підставі цього закона міг Христос за нас терпіти й умирати і нам купити Божу благодать. Та наша солідарність справляє, що всі можуть через одного терпіти, що взаїмно передається вартість задоситьучинення добрих діл; наші молитви завсігди, навіть коли про те забуваємо, є молитвами за всіх, так як небесний Отець є батьком нас усіх, тим-то можна й сказати, що все неначе є спільним добром. Наше добро є добром ближніх, але з другої сторони добро ближнього є й нашим добром. – Здається не було би більшого щастя у життю, як жити серед святих, діставати їх добрий приклад, користати з вислуханих їх молитов, мати до діла з людьми покірними, добрими, лагідними, милосердними, терпеливими – був би рай на землі, як усі були би добрими і святими.

Крім того Божі дари не раз є давані людській суспільности як такій, і тоді в найстислішому того слова значінню є спільними добрами; як триюмф вітчини і побіда над ворогами є добром усіх, так і спільним добром є триюмф Церкви, тої нашої вітчини на віки.

З якої-будь сторони возьмемо друге прохання Господньої молитви, всюди йде про наше добро; та молитва вводить нас, дає нам, скріпляє в нас ті поняття нашої солідарности й лучности в Бозі; любови до цеї родини, якої ми всі членами, святої гордости, що до тої родини належимо, святої любови її членів, вона вчить дбати про загальне  добро більш, як про своє, бо ж воно оскільки ж важніше від свого власного добра; вона вкінци учить нас молитви, бо мати наведені поняття й бажання є найліпшою мотитвою, молитвою чистої любови для Бога й людей, а через повторювання так легко та молитва любови вщіплює в наше серце й чесноту любови, що вже є безупинною молитвою, хоч треба їй очевидно безупинного  піддержування і устною і умовою молитвою. Це ж є правда віри, що акт Божої любови, оцінювання Божої доброти такою, якою є, себто добротою над усе, і відповідний тому оціннюванню акт волі чи бажання – такий акт вистарчає, щоби влити в душу надприродну чесноту Божої любови, той акт вистарчає і до прощення гріхів, навіть найтяжших, бо природно Божа любов мусить бути злучена з волею – задоситьучинити Богови за гріхи підданням їх під суд, під Трибунал св[ятої] Церкви. Які то важні правди віри, спосібні спасти навіть великого грішника, навіть тоді, коли би умирав, бажаючи сповіди, а без можливости сповідатися. Наколи так перед смертю оцінюючи Божу доброту, як найвищу – тої Божої доброти забажає хоч би у формі вічного спасення, вже тим самим  актом очищується його душа з гріхів і запевняється йому вічне спасення. Чи ж не треба сказати, що дійсно чудотворна Господня молитва, молитва, якої кожде слово приносить спасення чоловікови доброї волі.

Чи не чудотворною школою молитви ті Господні пресвяті слова, що ми їх за Христом та з Ним повторюємо, які так простують наші наміри, так звертають нашу душу до неба, так ослаблюють усі злі пристрасти, а скріпляють добрі чесноти; щасливі ми, що нам Ісус Христос цей скарб лишив, щасливі, що маємо в руках такий певний спосіб приподобатися Всевишньому, таку просту дорогу стягати на себе Його благадать і благословенство; щасливі ми, що в душах носимо цей прапор, те святе знамя, яким значені всі Божі діти, всі члени цього святого роду, до якого належать і Апостоли, і Євангелисти, і Мученики, і Ісповідники, і церковні Учителі, діви і монахи, пустельники й Христові воїни того святого роду, що видав таких великих, таких знаменитих героїв, того роду святого, що Пр[ечисту] Діву Марію має за матір. Щасливі ми, що маємо такого Брата Христа – посередника між небом і землею, що нам такі дарунки лишив, – а такі знову щодня дає святою благодаттю!

Третє прохання.

Третє прохання Господньої молитви: "Да будет воля Твоя". Не без зворушення зачинаю про те святе слово писати. Воно так зрослося з психікою нашого народа, що мимоволі приходять на думку ті довгі покоління бідних, так часто кривджених, так рідко щасливих людей, що в поті чола ціле житгя працюючи відзначалися такою незвичайно цінною чеснотою, що її Апостол Христа називає терпеливістю Святих. Не раз бідні не багато знали про віру, не раз мудрих проповідей не багато чули, не раз навіть слів Господньої молитви не уміли без блуду повторити, не раз навіть тих слів не розуміли. Те одно слово: "да будет воля Твоя" розуміли і серед хрестів і тягарів життя; це слово уміли повторяти навіть ті бідні поміж ними, що то зі злої привички безупинно, без пошани повторяли пресвяте Господнє ім’я й клялися на що-небудь, навіть і на неправду, коли гіркий біль стискав серце, а хрест пригнітав утруджені працею рамена; вони  уміли знестися високо в небо тим простим словом: "нехай буде Божа воля". Не раз ти думав, що маєш перед собою темного чоловіка, пияка, що може не умів заховувати VII. заповіди, а в якійсь хвилі будилися у цьому серці чувства героя.

Трудно побороти в собі глибокого зворушення на гадку тих довгих рядів, що не раз з таким підданням Божій волі клали буйні голови на полях битви – як знаю наш нарід і як подивляю великі його прикмети – незасліплений і на великі його блуди, думаю, що більша часть поляглих у боях – так часто без св[ятої] Сповіди, без молитви, без можности положити на собі знак св[ятого] хреста, умирали з тим словом на устах – за тих вічне спасення можна бути супокійним; вони поступили у тому ділі як найліпші християни, поступили так, що наколи би був їх перед смертю сповідав найбільший богослов або найбільший святий, не був би міг дати їм ліпшої ради й коротшим словом спасти умираючого. Бо в тому слові чудотворна сила; бо то молитва прямо принесена з неба; на ній, сказав би ти, ще значні сліди ангельських рук, що її з неба приносять.

Ви, сироти, – діти поляглих у боях, ви, браття їх і сестри, може ще родичі та вдовиці по них, – заховайте як дорогоцінну пам’ятку по них це слово: "да будет воля Твоя". Не могли вони лишити вам  іншої пам’ятки, умирали далеко від своїх на чужині, але якщо були би могли вам одним словом дати і потіху, і пам’ятку, і неначе завіщання, були би не що іншого сказали, як те, що ось тепер кажу; у тяжкій недузі, у годині смерти повторіть за Ісусом Христом  конаючим у Гетсиманському городі й заливаючимся кров’ю – "нехай буде воля Твоя", бо ті слова не лише прикрашені пурпурою крови тих ваших дорогих померших, – вони прикрашеі й пурпурою крови самого нашого Спасителя. Пам’ятайте на те у ваших терпіннях і перед смертю, пам’ятайте на те, що Ісус Христос, заки пішов на муки, перебув страшну внутрішню муку конання, що була такою великою, що аж витиснула з Його тіла кровавий піт; кров’ю насякла ціла одежа й аж на землю спливали її потоки; у хвилях конання повторюйте з Ним і за Ним "да будет воля Твоя".

Словом: най буде Божа воля, ми передовсім годимося та приймаємо всі зарядження Божого провидіння щодо нас, годимося на всі хрести, терпіння, на всі хороби й на саму смерть у тих обставинах, в яких Боже провидіння схоче нам її дати. Молитва, що нас усю ту Божу волю учить приймати є знаменитою школою життя. Акт приняття з Божої волі смерти так, як Господь Бог дасть і коли дасть – то акт великої вартости і великої заслуги перед Господом Богом, що може освятити нашу останню годину й випросити на цю хвилю Боже благословення. Великого значіння перед Господом Богом є приняти з Божих рук і з любови для Бога, найліпшого Отця, що лише з любови до нас, для нашого спасення, дає нам ті терпіння й добре про ті два такі глибоко християнські акти часом подумати; але не треба осібних актів та осібної молитви, бо вони містяться і в тому проханню "Отченашу". Тим проханням ми й заслугуємо й випрошуємо Божу благодать, потрібну нам до християнського перенесення тих хрестів нашого життя аж до найбільшого – смерти.

"Отченаш" і приготовляє нас на цю хвилю терпіння і учить нас по-християнськи її переносити й Божою благодаттю озолочує, сказати би, кожний хрест.

Божа воля – святість наша: в обох значіннях Бог хоче нашої святости, а ми виконуючи Його волю – доходимо до неї. Бог не хоче смерти грішника, а щоби навернувся та жив[47], тому прохання відноситься прямо й безпосередньо до навернення нас самих, бо хто ж з нас не є грішником, якому треба навернення; відноситься і до християнського життя, серед якого Боже провидіння нас так провадить своїм святим законом і натхненнями святої Своєї благодати, що йдучи Господньою дорогою ми повинні з дня на день освячуватися. Наш Отець в небі Святий, будьмо ж і ми святими. "Будьте святими, бо й Я святий", каже Господь в Третій Книзі Мойсея[48].

ЛАЕВ, річник XLVI, Львів, 15. січня 1933 р., ч. 1, с. 1-26.

 

Божа мудрість.

Школа молитви.

(Продовження).

"Не кождий, хто каже мені: Господи, Господи, увійде до небесного царства, але той, хто творить волю Мого Отця, що на небесах"[49]. Ось дорога до неба, дорога до святости, бо святість не що іншого, як умовиною, без якої не можна до неба дістатися. До небесного царства не увійде нічого скверного, а тільки ті, що є записані в книзі життя агнця[50]. Як ми всі без найменшого винятку покликані до вічного спасення – запрошені неначе Богом до Його Царства, так і всі ми покликані до святости. Та святість очевидно не нашою заслугою, а даром з неба вливається в душу кождої дитини в хвилі хрещення; та святість - то освячаюча Божа благодать. Вона в душі росте з кождим добрим ділом і достойним приняттям кождої Тайни і кождою побожно відмовленою молитвою. Ту святість прилюдно Церква признає кождому християнинови, тим то й кождий християнин має право до св[ятого] Причастя приступити, і священикови не вільно відмовити Причастя, хиба одному публичному грішникови, значить чоловікови, що дає всім згіршення. Ту святість признає Церква єлеопомазанням чоловіка, що по християнськи жив, а умираючи не може сповідатися, бо є непритомний і похороном такого ж християнина, значить, зложенням тіла у землі серед молитов, кадила й кроплення свяченою водою – так признає Церква й тіло чоловіка святим. Та святість отримана дитиною при хрещенню є очевидно найменшим ступнем святости, вона в міру зросту й розвою чоловіка повинна рости, а росте сповненням Божої волі, заховуванням Божих заповідей. Хоч Божі заповіди не є такі тяжкі[51] і Христове ярмо, як Він сам каже, легке, наша слабість, неміч, така велика, що без Божої благодати ми не в силі сповняти Божої волі. Безконечний скарб Божих дарів, освячаючої благодати й Божої любови носимо неначе в глиняних посудах по сильному висказови св[ятого] Павла[52]. Тому треба нам і бажати тої Божої помочи, без якої нічого доброго зділати не можемо, і те бажання висказувати в молитвах.

Молитва, яка щодня пригадує нам, що ми без Божої благодати нічого доброго не можемо зробити, та пригадує, чим є ті добрі діла, якими має бути переповнене наше життя. Вона вчить тої Божої ласки бажати й тої Божої ласки просити, є знаменитою школою життя і школою молитви, є неначе щоденним пригадуванням того апостольського слова: "Хто думає, що стоїть, нехай уважає, щоби не впасти"[53], є наукою покори, тої скарбниці всіх чеснот, є джерелом Божої благодати і прямо дверми до неба.

Так-то при кождому проханню "Отченашу" отвираються далекі перспективи на ціле християнське життя, у кождому слові укритий скарб, у кождому слові рай так, що треба здержуватися й обмежуватися до скупого говорення про ті всі предмети, які на гадку насуваються і то не якимсь натягненим способом, не шукаючи далеко того, про що мало б ся говорити, але беручи тільки перше й найконечніше значіння кожного слова. Ось зіставмо лише те, на що безпосередно  вказує третє прохання. Перше  погоджування на Божу волю в терпіннях, в смерти – те погоджування росте аж до тої чесноти чеснот, що є любов хреста й терпіння, бажання хреста й терпіння. Дальше заховування Божих заповідей, слабість і неміч в тій справі, ласка потрібна до неї, покора, якої та неміч учить, осторожність в поступованню, бажання Божої благодати й прошення її.

Ясна річ, що кождий з тих предметів є незвичайної ваги в християнському життю й безмірно важним предметом християнської проповіди. Пояснюючи "Отченаш", можна про кождий предмет лише дещо, те що найконечніше й найважніше сказати. Одно хиба потішає, що природа річи така, що кожде слово безоднею правд, кожде слово укритим скарбом, проповідникови в немочи його вистане на ту безодню, на ті скарби хоч здалека вказувати, хоч здалека показати, як у кождому слові міститься все християнство, ціле об’явлення, ціле небо. Чи ж не ціле небо міститься у тому слові, що його ще треба в тому короткому зібранню додати, а те слово: святість. Те, через що всі машканці неба є ними, те, що робить їх подібними до Бога, те, що все робило святих такими учителями Євангелія, такими проповідниками у християнському життю, таким приміром для нас усіх.

Четверте прохання.

Четверте прохання "Отченашу": "хліб наш насущний дай нам днесь". Можна те слово приймати в двоякому значінню. Насамперед у значінню, сказати би, матеріальному; через слово "хліб" висказуємо все те, що для дочасного життя щоденно треба, але можна, і відай треба під "хлібом" розуміти й надприродний хліб Пресвятої Євхаристії; він є також насущним – щоденним кормом, бо щоденне його споживання приносить чоловікови безмірний хосен, невисказане добро. А поза Євхаристією ще в дальшій перспективі під таїнственним хлібом розуміємо Божу благодать, що через св[яті] Тайни уділяється. Тому грецьке слово Євангелія по Матеєви перекладають словом "насущний", себто потрібний до удержання життя, але й словом "надсущний", supersubstantialis, що майже відповідає слову надприродний; хліб, що сходить з неба. Тим проханням учить нас Ісус Христос бажати й просити того, що конечне для життя, для себе й ближніх, заразом бути вдоволеним тим, що конечне; не бути захланним на те, що не конечне; учить нас євангельського убожества у тому ступні, до якого кождий з нас покликаний.

Тим проханням просимо дальше св[ятого] Таїнства Євхаристії й потрібних нам у кождій хвилі життя таїнств; просимо того, щоби без таінства не вмерли, щоби ми достойно й добре сповідалися; щоби ми не тратили таінственної благодати – тих таїнств, що на ціле життя дані: Хрещення, Миропомазання, Священство, або на цілий період життя, як: Супружество. Дальше просимо й того, що до хліба в св[ятому] Письмі є порівнане, того корму душі, яким є Боже слово, про яке написане: "Не хлібом одним жиє чоловік, а всяким словом, що виходить з Божих уст"[54]; тим словом просимо всього що потрібне для слухання й проповідання Божого Слова, чи то для себе, чи то для ближніх. У тих усіх напрямах простувати людську волю, освячувати й підносити вгору її бажання, є наставляти її на дорогу, що веде до безупинної молитви, то є, давати їй школу святости й школу молитви. Бог не тільки не забороняє, але навпаки, хоче, щоби ми молилися за наші щоденні потреби; того нам прямо й потрібно у християнському життю, бо мусимо пам’ятати, що й щоденний хліб і все, що до удержання життя потрібне, є дарами Божими, природними дарами, але Божими, що їх маємо з Божих рук очікувати й від Бога просити. А коли каже просити, позволяє й бажати; бо те, чого вільно просити, того можна й бажати. Молитва не є чимсь іншим, як висловом перед Богом наших бажань; можна би сказати, всіх наших добрих і позволених бажань. Бо бажання, що його перед Богом не можна висказати, бажання чогось, чого просити не можна, є бажанням, якого не повиннося мати. Бог позволяє дбати про хліб, одначе не позволяє ані виключно за нього дбати, ані так дбати, як це роблять погани; не позволяє про ті потреби журитися: "Не журіться отже, кажучи: що їстимемо, або що питимемо, або в що одягнемося? бо всім тим журяться погани: знає прецінь Ваш Отець небесний, що вам треба того всього"[55]. І зараз ставить неначе закон, по якому буде Його святе Провидіння заспокоювати всі потреби людей: "Шукайте, - каже, – перш Божого царства і Його правди, а це все доложиться вам"[56]. В міру того, як хто передовсім дбає про Божі справи, запевняє йому Бог заспокоєння всіх потреб. Коли не дбає, не заперечує Бог вправді свого Провидіння, не перестає "казати сонцю Свому світити на добрих і на злих"; але уживає неначе свого права опертого на наведеному законі й недостатком-бідою, часом нуждою склонює людську волю до того, щоби піднесла очи в небо та шукала Божого царства, щоби зійшла на цю дорогу християнського бажання, в якому "все докладається". Усильно ще раз і ще раз, примірами взятими з природи, учить Ісус Христос людей надіятися на Бога й здаватися на Боже Провидіння. "Глядіть на птиці небесні"... "подивіться на пільні лелії" – "на пільну траву". Тому "не журіться вашою душею, що вам їсти або пити; ані вашим тілом, у що одягнутися"[57]. Бог, що дав життя-душу, що є більша від їди, дасть і меншу – їду; хто дав тіло, що є більше, дасть і менше – одежу. Бог птиці кормить, лелії прикрашує гарнішим одягом від того, що його Соломон уживав. Чи ж ви не ліпші від птиць, лелій, трави?[58] Журбу свою про дочасне заступіть бажанням вічних дібр, бо щасливі, блаженні, голодні й жадні, але не дібр дочасних, а Божої правди; "Вони будуть насичені"[59] і все проче доложиться їм, а навпаки жадні й голодні дочасних дібр не тільки не будуть насичені, але можуть бути карані, бо "не можна Богови служити і мамоні"[60]; не можна двом панам служити, або одного зненавидить, а другого полюбить, або одного буде держатися, а другим стане погорджувати[61].

Старий Завіт, у якому дочасні добра були благословенством і який за заховання заповідей обіцює дочасні добра, картає захланність: "Горе вам, що прилучуєте дім до дому й ріллю до ріллі"[62]. Оскільки ж більше цілий Новий Завіт є переповнений погрозами на богатих, то є  на тих, що до дочасних дібр прив’язані й жадні тих дібр. "Ну ж тепер богачі! плачте над вашими злиднями, що на вас прийдуть. Ваше богацтво зниділо, а ваші одежі поїли молі, ваше золото й срібло поржавіло, а їх ржа буде вам на свідоцтво, і з’їсть ваші тіла як огонь... це плата робітників, що жали ваші ниви, котру ви задержали, кличе; і крики женців дійшли до ушей Господа Саваота"[63]. "І ще кажу вам: лекше перейти верблюдови крізь ушко голки, як богатому ввійти в Боже царство"[64]. "Горе вам богатим, бо ви отримали вашу потіху, горе вам насиченим, бо будете голодні, горе вам, що тепер смієтеся, бо плакати і ридатимете"[65]. І цілий Новий Завіт має ту ціль, щоби людське серце відірвати від надмірного прив’язання до сотворінь, до дочасних дібр, а піднести його до оцінення того добра, яким є Бог. І ті дві категорії ніяким способом не можна помішати; або ціниться Бога над усе, або ціниться що іншого вище Бога. Можна взагалі сказати, що кождий гріх є ціненням чогось, якогось марного й низького добра над Бога, Його ласки і вічних дібр, коли поміж тими двома родами дібр не може бути ніякого порівнання. Бо саме порівнання є неначе пониженням безконечної Божої доброти. Тому й для матеріаліста так цілковито неприступне й незрозуміле Євангелія, бо носить у душі засадничу й глибоку перешкоду звернення до Бога; про нього написано: "Йому Богом черево"; він не лише не може любити Всевишнього Бога в небі і не може правдивою молитвою до Нього звернутися, до нього хиба відноситься те слово Якова[66]: "Просите й не дістаєте, бо зле просите", а може й те слово[67]: "Хто відвертає свої уши і не слухає закона, того молитва буде мерзька".

Просячи того хліба, що з неба сходить, а яким є Пресвяте Тіло й Кров Господа Нашого, просимо передовсім голоду того корму, спраги тої чаші, бо в міру того голоду й тої спраги дається нам благодать цього таїнства. Тою молитвою просимо достойного приготовання, просимо оминення того нещастя, яким є святокрадське Причастя; "не в суд і в осудження, не як Юда" хочемо приймати Божественне, пречисте, безсмертне, пренебесне, животворяче й страшне Христове Таїнство.

Таким чином "Отченаш" вводить нас у св[яту] Євхаристію, учить нас Євхаристичних чеснот, себто тих, що їй відповідають і нашу слабу та грішну волю підносять до того прямо небесного бажання. Тому й ніяка людська мова не зуміє висказати глибини тайн укритого скарбу, яким є й те слово, вартости тої молитви та тої школи. Вкінци молитвою за насущний хліб просимо й цього духовного хліба, яким є Боже Слово; для себе самих за знання, за розуміння й за таке слухання, хоч би лише у читаннях, яке може бути кормом душі. Просимо для вірних за ту добру літературу, якої нам так брак, за побожні католицькі книжки, за всі засоби пропаганди тої літератури; за те, щоби ті побожні книжки людям подобалися, щоби приносили бажаний успіх; просимо й для себе за духа проповідництва й за всі прикмети й дари, а їх так богато, а яких доброму проповідникови треба; просимо й за Божі благодати для тих, що будуть слухати нашої проповіди. Здається, що успіхи нашої ж душпастирської праці передовсім, як не виключно, зависять від ревности наших молитов, бо ми будь що будь передовсім жерцями й молитвенниками, ми передовсім посередниками між Богом і людьми. І того в нашому народі так дуже треба, і те передовсім у нас люди цінять. Треба нам бути для народа провідниками в богатьох справах його життя; правда – згода на те! Треба нам бути дорадниками – і те правда; займатися всіми горожанськими і суспільними установами – і те правда. Але тисяч разів важніше те, що нарід називає відправою, бо очевидно не йде про те, щоби говорити: Господи, Господи, – хоч би гарним голосом і у гарному фелоні – йде про те, щоби так молитися, щоби молитва була вислухана, щоби мати "дерзновеніє", щоби знати орудувати тою силою, якою є молитва. А що на другому місци ми є проповідниками Божого слова й у тому Господня молитва не тільки нашою школою, в якій ми є учениками, але й школою, в яку треба нам наших вірних конечно ввести.

П’яте прохання.

Дальше говоримо в "Отченаши" так: "І остови нам долги наша, як і ми оставляємо должником нашим"; значить: "даруй нам наші довги, як і ми даруємо дашим довжникам", а в XI гл[аві] Луки виразно: "відпусти нам наші гріхи, бо й ми відпускаємо кождому, що проти нас згрішив". Оба ті значіння містяться в тих словах, чи будемо "Отченаш" говорити по Євангелію св[ятого] Матея, чи по Євангелію св[ятого] Луки. Та ріжниця представлення є ще одним доказом на те, про що ми вже згадали, що Ісус Христос ті самі науки не раз повторював у ріжних місцях і ріжним людям, але не все тими самими словами. Оба значіння до себе дуже зближені, бо кождий гріх є й довгом; слово довг більше обіймає, бо ми винні не тільки титулом гріха, ми винні й титулом Божого дару, не досить на Божу хвалу зужитого. Що ми маємо, чого не одержали, коли й життя, душа, всі її власти й кожда днина життя, і кождий акт кождої власти душі й тіла, й всі його прикмети та сили – все те Божі дари, за які від нас Всевишньому належиться не тільки подяка, але передовсім служба. В першій мірі треба нам тих дарів так уживати, як Бог хоче – уживати на Божу славу: "Чи їсте чи п’єте – все на славу Божу робіть"[68], щоби в усьому прославлявся Бог. "Так сповняти наші добрі діла, щоби люди прославляли Отця небесного" – на те треба передовсім признавати й пам’ятати, що все те, що нам Бог дав, дав нам неначе до часу, що по людському способі говорення все те неначе позичене, як талани євангельської притчі[69] на те, щоби ми добре уживаючи тих таланів – Божих дарів, заробили собі на те, що вже буде неначе наше стале на віки – вічна нагорода. Довгами треба би ще назвати ті рештки гріха, це, що після відпущення гріха лишаємося винні Божій справедливости. Це, що ділами покаяння, молитвами, постами та милостинями можемо справедливому Богови сплатити.

Ціле Євангеліє, а ліпше сказати: ціле Боже об’явлення є коментарем до тих слів "Отченаш-у". Бо ціле Боже об’явлення оповідає про упадок чоловіка і про милосердне прощення Небесним Отцем, котрий так полюбив нас грішників, що Сина Свого прислав на землю для нашого спасення. Все, що міститься в Божому об’явленню, якимсь способом відноситься до того діла відкуплення й спасення. Тому й кожда євангельська притча те діло пояснює, кожда іншу часть того діла, або з іншої сторони. Але є притчі, що особлившим способом оповідають про це діло; так притча про блудного сина, так притча про лукавого раба.

Перша представляє безмірну любов милосердного Отця, який лише чекає на поворот сина й проти нього вибігає, випереджує його покуту своєю добротою та милосердям. За нас іще грішників Христос на хресті помер, випередив наші покаяння, вийшов напроти нас, даром Свого життя й безнастанним прощенням випереджує неначе наше покаяння.

Друга притча про недоброго слугу представляє умовину прощення, а саме те, що прощаючи – даруючи довги, Бог від нас домагасться як умовини, без якої прощення не буде, або як у притчі стоїть, навіть даровані довги будуть стягнені, бо "коли відпустите людям їх провини, відпустить і вам Отець ваш Небесний, а коли не відпустите людям, то й ваш Отець не відпустить вам ваших провин"[70].

У словах "Отченашу" у св[ятого] Матея позволяється нам просити відпущення довгів і провин у тій самій мірі, як ми відпускаємо провини і даруємо довги: "прости так, як і ми". По Євангелію св[ятого] Луки вимагає Христос перед молитвою прощення довжникам, тим, що провинилися проти нас і лише на підставі вже даного прощення позволяє Христос просити прощення. "Прости, бо й ми простили"[71]. Цілком так, як на іншому місци Євангелія каже Ісус Христос: Коли маєш дар принести, а пригадаєш собі, що має твій брат щось проти тебе, йди, простися з ним, а відтак щойно прийди. Чи одним чи другим способом установляє Христос повну рівновагу між способом, яким ми обходимося з ближнім, і способом, яким Бог з нами обходиться. У тому одному рівноваги нема, що в наших відношеннях до ближніх іде про дрібні справи, про маленькі довги, сто динарів, а в наших відношеннях до _:Бога іде про – 10.000 талантів[72]. Бо навіть, коли кривда заподіяна нам людьми є по нашому дуже велика, вона є малим довгом в порівнанню з тим, що ми винні Богови і задля дарів і задля гріхів. У тому зіставленню нашого поступовання супроти ближніх і Бога супроти нас – є безконечно милосердне віддання неначе в наші руки Божого мило­сердя супроти нас. Та засада, цілком справедлива, є для нас з обох сторін пречудним небесним дарунком. Раз, що запевнив нам дарування довгів від Бога, а друге, що запевняє нам таке саме прощення від ближніх. Ті слова "Отченашу" є цілючим ліком на всяку злобу, уразу чи пам’ять кривд, прямо приневолюють до цеї такої християнської, такої євангельської, а такої людяної чесноти, якою є милосердя й лагідність; приневолюють, кажу, бо хто не хоче простити ближньому, хто пам’ятає урази, хто жадний пімсти, той хиба не посміє "Отченаш" говорити, стягаючи на себе з боку Божої справедливости поступовання таке, як його; чоловік мстивий "Отченаш-ом" стягає на себе небесну пімсту; а коли візьмемо текст св[ятого] Луки, то чоловік пам’ятний на кривду, не посміє в молитві неправди говорити, не посміє сказати: "Прости, бо я простив"[73]. Те поставлення перед наші очи кривд заподіяних нами й нам в одному реченню, і те безумовне жадання прощення ближнім, або образи Бога молитвою богохульною або брехливою, та ділємма, в котрій в котрій ми є поставлені серед молитви, то прямо суд Соломона на нас; справджуються тут слова старця Симеона: "що відкрилися думки многих сердець"[74]. Так, в дійсности, та молитва так відкриває, відслонює саме дно душі і що на тому дні може бути злого. Так бодай діється, коли розуміємо слова молитви й коли ті слова до себе приноровлюємо, тоді воно входить як меч аж до дна душі. Дійсно як "слово Боже живе й успішне й остріше від усякого обосічного меча й проникаючи аж до розділення душі й духа, як суставів так мозків і судить думки та наміри серця"[75].

Те слово "Отченашу" є дійсно знаком автентичности Божого об’явлення; тільки Божа Мудрість могла подати таку науку, такий лік і научити такої молитви. Так представляються ті слова чудотворними вже на перший погляд навіть тому, що над ними лише дуже поверховно застановиться, хто лише їх перше значіння порозуміє.

Але ті небесні слова, що нам Христос вкладає в уста, мають і свою безмірну глибінь, і душі відслонюються такі далекі, такі безмірні перспективи, що знову й про ті слова треба сказати, що вони є цілим світом, є небом, що відслонюють нам найвищі ідеали християнського життя й святости. Бо прощення, даровання, якого просимо, нам уже дане, і вільно нам з цеї криниці черпати стільки тої живої води, скільки самі схочемо; можемо собі цю криницю замкнути, можемо від неї відвернутися, можемо і не приняти Божого дарунку; – так поступаємо, коли на урази пам’ятаємо. Але саме в собі Боже милосердя й прощення дане й зіставлення Божого милосердя з нашим поступованням є знову наукою без кінця вимовною. Є прямо повторенням: "Весь той довг я дарував тобі, бо ти благав мене. Чи ж не слід було й тобі помилувати свого товариша, як і я тебе помилував?"[76] А в тих словах вже неначе чується відгомін грому, щось з того: "слуго лукавий...", щось з того: "й розгнівався його пан..." Так як і в слові: весь довг я дарував тобі – в далекій перспективі являється Христос умиваючи ноги й чується далекий неначе відгомін Його пресвятих слів: "І ви повинні один одному умивати ноги". І нехотячи чоловікови пригадуються слова св[ятого] Апостола, що й він тяжко Бога образив відреченням Xриста й над словом "Отченашу" зі сльозами через ціле життя застановлявся: "Отже, коли Христос терпів за нас тілом, і ви зоружіться тою самою думкою"[77]. І знову: "Бо й Христос терпів за вас, лишаючи вам примір, щоби ви йшли за його слідами"[78]. А щоби трудну до приняття науку, ту науку Христа конче нам передати, з одної сторони пригадує, що "любов покриває множество гріхів"[79]. Тим словом заохочує до великої може, але святої жертви. І знову: "Коли праведний ледви спасеться, то безбожник і грішник де буде міг показатися[80]", і погрозую й заохотою вказує на конечність наслідувати Боже милосердя не тільки як будь, але аж до повної жертви зі себе та в любові супроти тих, що нас скривдили йти аж на Голгофту. Так зрозумів верховний Апостол потрійне питання Христа: "Чи любиш мене"[81]. Не інакше розумів Христа і улюблений Його ученик, що при Тайній Вечері склонив голову на груди Спасителя: "По сім пізнали ми любов Божу, що Він Свою душу положив за нас – і нам треба класти душі за братів"[82].

Не дивота, що Святі, як про те часто в їх життях читаємо, так привикли добром за зле платити, що люди, що їх кривдили або образили, могли бути певні скорше або пізніше від них заплатою дістати доказ особлившої любови. Так приміром з багатьох наведу того святого, що мені на гадку приходить – так стало поступав св[ятий] Франц Салєзій. А чи ж інакше поступав св[ятий] Павло? Він, щоби стати учасником Євангелія[83], значить прямо, щоби спастися, "зробився всіх невільником..." "став для всіх", значить, і для противників і для тих, що його переслідували. Чи ж що іншого значать ті слова: "Аж до цеї години ми і голодні, і жаждучі, і нагі, і биті в лице, і тиняємося, і трудимося, працюючи своїми руками. Нас лають, а ми благословимо, нас переслідують, а ми терпимо, нас лихословлять, а ми молимося. Ми стали мов сміттям цього світа, ометицею всіх аж досі"[84].

І не тільки так поступав в практиці, що сам жертвував себе за людські душі[85], але і в теорії пояснював, що так повинно  бути. Христос "за всіх помер", каже, "щоби живі жили вже не для себе, але для того, що вмер за них і воскрес". Тому додає св[ятий] Павло: "від нині нікого не знаємо по тілу"[86]. Значить, ми винні Христу, щоби лише Його справу в людських душах :бачити – це довг нашої любови до Христа; не пам’ятати на обиди, їх цілком вичеркати з пам’яти, це зрештою простий обов’язок християнської любови, бо "любов є терпелива й ласкава і ... все зносить..., і все перетерпить"[87]. Любови не годиться ставляти границь, не можна сказати: досі, а не дальше. Наколи хто зі самолюбства, бо не для чого іншого, пам’ятає заподіяну собі обиду, вже не над усе любить Бога – вже себе і свою справу ставить вище Бога. І тим усяку любов свого серця з корінням вириває, бо любов або є над усе, без ніякого застереження, або її цілком нема; так треба нам ближніх любити, бо любов ближніх є одною й тою самою чеснотою, що любов Божа, і в тому власне є те, що каже Павло: "не знаємо по тілу"[88]. Наші відносини до ближніх не тіло нормує, а віра та Божа благодать. Та наука у цілому Євангелію і у всіх Апостольських посланнях, як Павлових так і соборних, є так многократно потверджена, так доказана, що не сумніваюся сказати, що це наука віри, наука Богом об’явлена. Очевидна річ, що до цеї жертвенної любови ближніх ми обов’язані лише в деяких, може рідких випадках; не пам’ятати на кривди ми все обов’язані, добром за зле платити лише часом з огляду на особливші обов’язки. Так душпастир мусить з нараженням власного життя сповідати хорого, хоч би найбільшого ворога.

І не введи нас во іскушеніє.

У шестому проханню благаємо "і не введи нас во іскушеніє" – очевидна річ, не просимо, щоби Бог віддаляв від нас усі покуси, бо покуса є досвідченням душі, вона не тільки не є гріхом, а навпаки нагодою до добрих діл; вона виробляє чесноту в душі; вона сталить душу, тому і св[ятий] Яків прямо каже: "З повною радістю приймайте, мої браття, коли попадаєте в ріжні покуси"[89], – просимо того, щоби нас покуса не побідила, щоби ми покусі не улягли й не упали в бою, просимо Бога, щоби не допустив нашого упадку в покусі. Те Христос називає – бути "введеним у покусу". А що ціле життя боротьбою і упинним пасмом пукуси, досвідчення на нас спадають зі всіх сторін, від диявола, від світа, від нас самих, просимо побіди в тих усіх і в тій цілій боротьбі; просимо  тої благодати витривання в Божій благодати аж до кінця, яка є рівнозначна з вічним спасенним, про що вище я вже обширно говорив. Св[яте] Письмо небесну нагороду, яку представляє премногими й пребогатими образами і називає ріжними словами, признає передовсім побідникови, так в богатьох місцях називає спасенного Об’явлення Йоана. А св[ятий] Павло християнське життя часто порівнує з воїнством, зі службою воїна – у І[суса] Христа – Христового воіна. Просячи побіди в покусах, просимо тих усіх прикмет, що роблять доброго жовніра. Всі  вони дарами з неба; і чеснота мужности і дар св[ятого] Духа, що його мужністю називаємо і второпність, витривалість і терпеливість, і стільки інших чеснот. Одначе на першому місци належать тут чеснота й дар Господнього страху.

По людськи беручи, без огляду на Боже об’явлення, страх видається не прикметою, а навпаки слабістю й то прямо противною чесноті мужности. Люди, що мало знають і мало застановляються над наукою Ісуса Христа, схильні думати, що страх не є чеснотою і не є добрими ділами те, що зі страху випливає. Одначе так не є. Злим є лише той страх, що лучиться з бажанням гріха, коли хто сердечно хотів би гріха, а здержується від зовнішного діла лише обавою злих його наслідків – кари. Такий невільничий страх тому й не має вартости, що не відвертає душі від злого. Коли відвертає від злого, коли чоловік зі страху перед Божою карою відвертається від гріха й гріха дійсно не хоче – добре робить, хоч товчок його поступовання – страх може ще далеким від синівської любови. Хто хвалиться, що страху перед карою Божою, перед пеклом ніколи не відчуває – тому сміло в очи можна сказати, що без найменшого сумніву багато разів у життю допустився учинків, яких стидається, учинків противних совісти, власному пересвідченню. Бо дуже не легко чоловікови завсігди лише із синівської любови до Бога поступати; не легко боятися більше, ніж кари, ображення батька – такий синівський страх повний любови є вже чеснотою дуже духово вироблених і високо стоячих людей, людська слабість, сила пристрастей така, що чоловікови прямо треба й цього мотиву, страху перед Божою карою, страху перед пеклом. І коли той безперечно нищий мотив здержує чоловіка від злого, то віддає йому велику прислугу й є правдивою чеснотою. Тому шестому проханню відповідає страх Господень, бо ним випрошуємося перед злом, будучим чи можливим, а ті акти чи чувства волі, якими вона відвертається від зла, називаємо страхом. До побіди він тим причиняється, що учить зазделегідь приготовляти побіду й зазделегідь осторожно всього оминати, що могло би довести до погрому. Учить шукати середників побіди й самої побіди у того, що сказав: "Я псбідив світ". Те шукання й старання про все, що до побіди належить, та обава погрому є найпотрібнішою прикметою борця, що хоче бути все в усіх відносинах життя побідоносним. Мужність не каже закривати очи на небезпеку, не позволяє легковажити її, навпаки, вимагає, щоби сміло їй в очи подивитися, здати собі справу з цілого положення, зі своєї слабости й потреби і так зоружитися, щоби ворога побідити. А що  ворог і витревалий, і злобний, і постійний, і сильний, "як лев, що ричить", що безупинно настає, що зі всіх сторін нападає, у тій боротьбі не можна занедбати ніякої осторожности і через легкодушність стратити або й не набути хоч би другорядної сили.

А що Господня молитва силою вже першого слова є благанням потрібних дарів не лише для нас самих, але для усіх братів, що є молитвою загальнохристиянською, як не загальнолюдською, що є також суспільною молитвою – те слово "не введи нас во іскушеніє" має свою глибінь і далеку перспективу в тріумфі Христа в Його святій Церкві. Ті кольосальні, безмірні, великанські змагання поміж добром і злом на цілому світі, в яких учасниками всі народи всіх століть, в яких, як у життю одиниці приходять наче хвилі то поразки, то побіди, то упадки, то двигання – будуть закінчені – ми це віримо, кінцевою побідою Христа. І ми зверхнім вождем армії запрошені до участм в боротьбі та участи в побіді – не тільки тому, що йде і про нашу особисту побіду, про побіду добра над злом у нашому життю й у нашому серці – про побіду Божої благодати над властями тьми в нас самих. Ціла та боротьба є нашою боротьбою. Вона наша й тому, що йде про нашу справу, про наших братів, про наш рід, про нашу всіх будучність, йде про нашу небесну вітчину, йде про нашого Христа й Нашого Бога. Та бо­ротьба й та будуча побіда – тріумф і тому наші, що ми начальним вождом запрошені до участи цілим життям у боротьбі й побіді. А ті слова "Отченашу" є повторенням завізвання до цеї загально людської боротьби й побіди. Чи ж треба дальших горизонтів, вищої перспективи? Чи людський розум може "зрозуміти з усіми святими, що це ширина, довжина, висота й глибина"[90] кождого Божого слова й кождої Божої справи. А чого розум обняти не може, як же вискаже слаба бесіда? Як наповнитися всею повнотою Божою[91], хіба той це зуміє, що в ньому як у Павлі, буде жити Христос і в його бесіді Христос промовляти. Христос, в якому укриті всі скарби мудрости й знання[92]. Лиш Він – Христос зміг би вповні висказати, що мав на гадці, коли нас учив цеї молитви за побіду і чим та побіда, за яку просимо й якою та укрита манна і цей білий камінь,[93] і той залізний жезл,[94] і та книга життя,[95] і те все, що "ані око не виділо, ані ухо не чуло, ані розум обняти не може, що Бог приготовляє" побідникови. На нашу молитву: не дай нам упасти в покусі, Бог певне відповість Своєю благодаттю, на ту молитву лише чекає, а навіть перед молитвою вже "Бог вірний, що не допустить спокушувати вас більше того, що можете, але разом з покусою пішле й поміч, щоби ви могли витримати"[96] Отченаш і той дар благодати, яким Отченашом просимо помочи в покусі – є вже тою поміччю, обіцяною св[ятим] Павлом.

Семе прохання.

Ізбави нас от лукаваго. Останнє прохання "Отченаш-у" є тільки чи поясненням чи доповненням попереднього прохання. Бо ми через те вибавляємося від злого, що Бог помагає не упасти  в покусі. Тому то св[ятий] Лука те останнє прохання опускає так, як і опускає третє прохання, показуючи, що воно неначе повторенням першого й другого[97]. Мимо того не без причини церковна практика приняла обширнійший текст по Євангелію Матея й не без причини уживаємо й того семого прохання. Воно вправді пояснює й доповнює шесте, але перед очи християнина виразніше, яскравіше ставить цю фундаментальну проблему всякої, а передовсім християнської етики, проблему злого. Чим є зло? Відки воно? як і чим від нього увільнитися – ось питання, на які поза християнською вірою і поза християнською етикою так трудно найти відповіди. Не треба мені пригадувати, до якого ступня ті два поняття й відповідаючі їм предмети стисло зі собою і нерозірвано зв’язані.

У християнській вірі й у християнській етиці поняття добра й зла сталі й ясні. Добром найвищим Бог, в якімось навіть значінню – єдине добро Бог – "ніхто добрий, тільки один Бог"; посередно добрами називає християнство все те, що до Бога веде й до Бога зближає. Злом – брак того добра; – очевидно для того, якому це добро яким-небудь способом належиться мати. Тим то найправдивішим злом – гріх. Але злом і все те, що стається в нас причиною гріха, хоч може це бути й без нашої вини. Так злом буде незнання того, що знати кому належиться. Злом – помилка й блуд; злом – склонність волі до зла, а розуму до блуду. Прохання про освободження від злого обіймає тому всі ті роди зла.

Святе Письмо словом гріх називає часто не тільки грішний вчинок, себто добровільне й свідоме переступлення Божих заповідей, але й грішний звичай і пристрасть, і все, що є безпосередною й найближчою причиною гріха. Так св[ятий] Павло говорить про закон гріха, про царствовання гріха над нами[98]. Так само у тому самому ширшому значінню цього зла можемо й ми говорити, коли шукаємо того, що молитва "Отченаш" учить нас оминати, перед чим каже нам випрошуватися й в чому вона Господні дороги промощує в нашому серци, простуючи й даючи відповідний напрям нашій волі й нашим бажанням. Здається й цього не треба навіть повторювати, бо те саме в кождому проханню з різних сторін вертається, що тим упорядкуванням нашої волі й нашого серця, тим вкладанням у наше життя правильного бажання й правильної молитви є "Отченаш" безупинною Божою школою християнського життя та молитви. Не будемо – само собою розуміється – старатися вже не то вичерпати, але навіть і поверховно вказати на безмірну ширину, глибінь і висоту тих наук, що скуплюються коло поняття гріха, а консеквентно коло поняття покаяння, хоч з того боку браний предмет не відбігав би далеко від прямого пояснювання чи аналізи останнього прохання Господньої молитви. Бо тим проханням бажаємо собі й просимо покаяння й всього того, що до покаяння потрібне. Але може задалеко завело би нас таке представлення справи. Може корисніше на підставі науки св[ятого] Письма представити не так потребу чи добро покаяння, як радше саму суть зла чи гріха шукаючи у кождому елементі здобутому нашою аналізою вказувати на безмірну перспективу, яку кожний з тих елементів перед нашими очима отвирає. На вступі лиш одна увага, котра потрібна до створення собі цеї далекої перспективи. Око нашого тіла є так побудоване, а передає душі такі образи, що предмет поставлений близько ока видається великим, а предмет віддалений від ока видається малим; великість зменшується в міру віддалення. Коли застановляємося й коли придивляємося тому, що є моральним злом, то відношення перемінюється на впрост противне, чим ближчі ми предмету, тим цей предмет для наших очей менший; чим дальше ми, тим той предмет стається більший. До того спостереження вернемо пізніше й сконстатуємо, що воно не тільки є безперечне, але що воно могло би бути майже уняте у формі якогось математичного чи геометричного правила. Може вдасться нам знайти й причину того дивного явища й ту причину зіставити загальними дуже в нашому етичному життю принципами, чи навіть Божими законами. Вже тепер спостерегти ту дивну, прямо парадоксальну неймовірну перспективічну засаду – послужить нам до колосального аргументу: якщо навіть зблизька представлене моральне зло покажеться нам безоднею величи у своїй злобі чи безоднею низькости, а сконстатуємо, що той кольос в наших очах є образом міліони разів зменшеним самого предмету в собі – то будемо ми могти з цього вносити, які безодні безодень отворилися б, якби ми могли не зблизька придивлятися на зменшений образ, але придивитися йому з тої перспективи, з якої він представляється не зменшеним. Ми собі тоді з конечности скажемо: коли той гріх є з того пункту виджений у зменшенню може безмірному ще так великий, яким же великим він представляється виджений з протилежного боку.

Перейдім тепер до поняття гріха в св[ятому] Письмі, шукаймо елементів, з яких те поняття зложене.

Гріх у св[ятому] Письмі представлений передовсім як неволя. Так в Євангелію Йоана каже Христос: "Кождий, хто допускається гріха, є невільником гріха"[99]. До того відносяться всі такі вискази, як н[а]пр[иклад] нехай не царює гріх у вашому смертельному тілі..., не віддавайте ваших членів, оружжя неправедности гріхови... най гріх над вами не панує[100]. Не буду наводити багато текстів, скажу лише, що Єремія[101] називає гріх ланцами та поворозами, якими в’яжуть невільників, а в іншому місци[102] тяжкими кайданами; Ісаія[103] називає гріх поворозами марноти, а в іншому місци[104] великим тягарем; св[ятий] Йоан[105] каже: "Хто чинить гріх, є від диявола" – гріх ділом диявола; книга Премудрости[106] називає гріх царством пекла на землі; Еклезіяст[107] тяжким ярмом, а Екл[езіаст][108] мідяними путами або[109] залізним ярмом. По думці св[ятого] Павла ми всі були "невільниками гріха"[110].

Ті всі назви відповідають тій правді, про яку кождої днини життя переконуємося власним досвідом, що безупинно під нашими ногами отвирається дорога, що прямо веде в неволю. Кожний з нас знає неволю злого звичаю, неволю пристрастей, неволю якогось понижаючого зв’язку. В "Отченаши" просимо проте свободи того всього, що в нашій душі є початком, чи небезпекою, чи таки вже дійсно якимись в’язами, оковами, що змшують нас проти нашої волі йти туди, куди не хочемо. Того зрештою досвідчав і сам св[ятий] Апостол Павло: "Виджу інший закон, що воює проти закона мого ума й не роблю того добра,що хочу, а роблю те зло, чого не хочу"[111]. Зрештою і класичний світ те саме спостерігав: Video bona proboque deteriora sequor. Просимо свободи, що зачинається від цього освободження малих, дрібних, щоденних поворозів до свободи Божих дітей. "Коли вас Син освободить, справді свобідні будете"[112] – "правда освободить вас"[113]. – Ця свобода тут зачинається й мусить довести до освободження від смерти, бо ж і це неволя. – Бажаючи цеї свободи, воскресення, того слова уживаємо не за символ, а за реальну дійсність, хочемо і смерть під ноги взяти, через того, що своєю смертю смерть потоптав. Усяку смерть, і ту, що у гріб впихає, і ту, що ще гірша – пхає у безодню, смерть "вторая".

Ми просимо свободи від усякого тягару, усякого ярма, а досвід нас учить, яким тягарем може бути у життю закид нечистої совісти, а яким страшним закидом той, що від нього легший млинський камінь, завішений на шиї. – А у перспективі здалека бачимо ту свободу, з якою душа в небо злітає, увільнена від тягару не лише гріха, але й грішного тіла і цілої матеріальної природи, що так пригноблює й держить у такій неволі. Приноровім до поняття неволі закон відворотної перспективи, про який ми вище сказали, чи ж не є найгіршою неволею та, що у кайдани заковує душу й тіло до того ступня, що перестається бажати свободи, що тратиться поняття свободи, що чоловік у кайданах уважає себе свобідним. Ланци гріха видаються грішникови чимсь цілковито зносним, він чується в них добре. – Чим дальше від тюрми, тим вона страшнішою, тим більшим злом.

На другому місци гріх у св[ятому] Письмі представлений як темрява: "Світло прийшло в світ, та люди полюбили тьму більше, як світло"[114]. Христос прийшов, щоби просвітити тих, що сидять у темряві й тіни смертній[115]. – Зі Старого Завіта навести хіба треба Премудрість Соломона[116], у якій гріх названий "узами тьми" та "довгою ніччю", а деінде крайною глупотою[117] і кайданами темряви[118]. Семе прохання "Отченаш-у" висказус бажання світла від тих слабоньких промінчиків, що доходять до темряви нашого життя, аж до світла правди, що нас освободжує[119]. До того світла життя, яке нам дає Христос[120] – до світла світа, яким є Христос, аж до того світла, яким світитимуть праведні у царстві Свого Вітця[121], аж до того світла неприступного, в якому перебуває Всевишній[122], і яким є Всевишній[123], перед очими котрого й небеса не є чисті[124]. І знову відворотна перспектива: хто сидить у темряві, не розуміє світла й може світла ненавидіти й не йде до світла[125]; в міру, як від темряви віддалюється, і в міру, як світло пізнає, стає вразливим на зло темряви, незнання, блуду. А хто міг би взнестися у ті височини, у яких і світло місяця темрявою[126], був би вразливий на найменшу помилку, болів би над кожним незнанням.

В св[ятому] Письмі буває гріх дальше представлений як недуга, гниль, як язва, пошесть, як укушення гадини. "Неулічима недуга твоя, – каже Бог через Єремію[127] – дуже зла твоя рана".

Ісус Христос порівнює гріх з ранами в притчі про доброго Самарянина[128] і взагалі грішників називає недужими, коли каже: Здорові не потребують лікаря.

Гріх дальше представлений у св[ятому] Письмі образами тілесних недуг, прокази, сліпоти, параліжу і самої смерти.

Тому в "Отченаши" просимо тут і здоровля від того початку, від смерти й недуги нашого дочасного життя, від тої надії, яку дає лікар, коли лише приходить до хорого, бо не потребують здорові лікаря, а^: недужі – аж до того здоровля, яким дасть Бог усі тішитисямемо, коли "Бог зітре усяку сльозу з очей спасенних і смерти вже більше не буде, ані смутку, ані крику, ані болю більше не буде"[129].

Вкінці у св[ятому] Письмі представлений гріх як те, що наймерзенніше, найогидніше, найнижче, найпідліше, найплюгавіше, це, що найбільше віддалене від благородности, краси, святости, доброти, порядку. Гріх - це зрада Бога[130], отвертий бунт[131], "мерзість запустіння"[132], гній й робацтво[133], осквернення, бруд[134]. Одним словом, все, що протилежне тому ядерно св[ятим] Павлом представленому ідеалови: що тільки правдиве, що тільки чисте, що тільки справедливе, що тільки святе, що тільки любе, що тільки доброславне, чи яка чеснота, чи яка похвала – це розважайте[135].

На дорозі до Бога чим ближче ціли, тим усі чесноти й добрі діла і гарні прикмети стаються  щораз більше одним; на тій самій лінії віддаляючися від Бога, щораз більше розходиться те, що одним словом зле у безконечні розділення і розгалуження крови й болота, підлоти й низькости.

Св[ятий] Павло дає нам у багатьох уступах своїх посланій довгі прямо катальоги чи то гріхів чи мерзенних власностей грїшників. Наведу лиш один, бо не знати, чи не треба приноровити його особлившим способом до наших часів: "В останні дні настануть люті часи, бо люди будуть самолюбні, грошолюби, чванливі, горді, хулителі, родичам непокірні, невдячні, безбожні, без любови, непримиримі, клеветливі, непоздержливі, люті, недобролюбиві, зрадники, нахабні, надуті, любячі розкоші більш, як Бога, що мають позір побожности, але відпекуються її сили"[136].

З того гадючого гнізда, з тої смердячої кльоаки, якою щораз більше стається світ, чи дивно, що християнська душа рветься до свободи, до світла, до здоровля й життя, до неба, до Бога, рветься молитвою й в словах "Отченашу" знаходить в міру своєї щирости й доброї волі зараду на все зло, у якому цілий світ у злі лежить.

Потреба безконечности

Застановляючися над словами Господньої молитви, ми у кожному слові находили перспективу, що вела наш ум і наше серце у безконечні простори. Кожне Боже слово мусить носити на собі це знамя Божої величи, безконечної висоти, віддали чи глибини і бодай здалека відповідати безконечному Божому єству.

У молитві ми й з природи річи склонні до цього, щоби цеї безконечности шукати. Без неї ми мусимо почуватись безрадними й цілковито немічними – у повному значінню цього слова; ми чуємося, чи повинні чутися тим розслабленим при овечій купелі, що довгі-довгі літа не міг рушитися, бо не мав чоловіка, щоби його вніс у купіль[137]. Легше ось тій гусениці, що ціле життя переживає на травиці ось тут у Підлютім, увійти у взаємини з римським папою, чи з японським мікадом, – як нам маленьким хробакам землі увійти у взаємини з Сотворителем вселенної, Всевишнім Паном неба й землі, а молитва з природи річи є таким входженням у взаємини, розмвою, уділюванням духового нашого єства з духовим єством Божества. Щоби до Божества досягнути, щоби молитися, а оскільки ж більше, щоби Йому подобатися, щоби бути вислуханим, треба нам безконечности. І шукаємо цеї безконечности, щоби в якій-небудь формі бодай щось з неї найти. Звідси н[а]пр[иклад] пророк Давид, а за ним усі святі Отці Старого й Нового Завіта й ціла Церква на землі, а може й Церква в небі, уживає цеї форми, що так часто приходить у псальмах: "Хваліть Його всі ангели його, хваліть Його всі сили Його"[138]. Сотки таких текстів знайдемо, тому й їх не наводимо, хиба пригадаємо пісню трьох молодців у Вавилоні. Душа пророка шукала зв’язку з ангелами, щоби розтягнути ділання своєї душі по можности у безконечність. У тому бажанню розширення властей душі поза себе, звертається він і до сотворінь, і мертві навіть сотворіння взиває до хвалення Бога; звертається до сонця, до місяця, до звізд і до світла, до небеса небес, до хмар на небі, до огня, граду, ночи, морозу, бурі, всіх звірят, вужів та птиць на небі, звертається до царів землі та до всіх народів, до молодців і дівиць, до старців і дітей; у зв’язку з тими всіми сотворіннями шукає Давид розширення свойого єства по можности до безконечних просторів матеріальних і духових у всіх можливих їх напрямах, що бодай трохи й бодай здалека відповідатимуть Божій безконечности.

Те саме бажання і та сама  потреба душі віднайдеться у тій так природній, а так християнській практиці  шукання у св[ятому] Письмі способів молитви, щоби від людей, що їх молитва була колись вислухана, научитися того, що треба, щоби й наша молитва була вислухана, щоби свою неміч скріпити неначе їх силою, щоби рукою дальше сягнути, як нам слабість нашої природи на це позволяє. Не будучи в можности рукою сягнути в безконечність, рукою торкнутися неба, ті руки витягаємо разом з тими, що їм колись удалося руки витягнути аж до неба. Тому християнська душа, стаючи вірою перед Божим престолом, у безконечних просторах небес, радо уживає слів чужих людей, що їх примір знаходить в Євангелію. І так з двома сліпцями буде кричати духом та говорити: "Помилуй нас Сину Давидів"[139]. Часом скаже з Петром: "Звели мені прийти до Тебе по воді"[140], або стане говорити з учеником: "Господи, научи мене молитися"[141] або з хананейською жінкою буде повторяти: "Так, Господи, але ж бо і пси їдять кришки, що подають зі стола їх господарів", і знову з нею: "Господи, поможи мені"[142]. І християнське чувство буде радо з тою хананейською жінкою шукати Божої помочи у власному пониженню й упокоренню, свідоме цього, що Бог гордим противиться, а покірним дає благодать. Часом з кровоточивою невістою, що нераз 12 літ безуспішно шукала помочи у людських лікарів і в людських ліках, і стративши ціле майно, не найшла ніякої пільги, а доходила до щораз гіршого, скаже собі: "Коли доторкнуся бодай його одежі, буду здорова"[143], або з Яіром про свою душу скаже те, що він про доньку: "Моя донька конає, прийди, вложи на неї руку, щоби одужала й жила"[144]. Або з митарем буде повторяти: "Боже милостивий будь мені грішному", і то на порозі церкви, не сміючи очей до неба піднести. Або скаже з учениками: "Учителю, чи тобі байдуже, що погибаємо"[145]; та ж так часто в життю повстає буря, в якій думаємо, що погибаємо; а хиба найчастійше буде християнська душа уживати того, хиба найкращого способу молитви, якого у Кані галилейській ужила сама Пресвята Діва, представляючи саму лише потребу: "вина не мають"[146].

Усюди шукає християнська душа того розширення в напрямі у безконечність, якого вимагає велич Божа, а людська неміч. Та сама гадка пробивається у премногих обрядових молитвах, яких уживає св[ята] Церква. Яке ж інше значіння мають ті слова: "Нині і присно і во віки віков", додавані до всякого славослов’я? У кожному акті богопочитания ми бажаємо той акт розтягати в безконечні віки, чи може повторяти його у бетконечність. Ми неначе невдоволені безконечністю перед себе, будучого, ми її і в зад шукаємо "і нині і присно". – Яскравіше те бажання в зад висказує св[ятий] Апостол Тадей у закінченню свойого послання, бажаючи "самому Богови нашому Спасови через Ісуса Христа нашого Господа славу й велич і державу і власть перед усяким віком і тепер і по всі  віки вічні". Ту саму гадку висказує св[ятий] Василій у тій так богатій змістом молитві, що її ми священики шість разів у день повторяємо: – "Иже на всякоє время и на всякий час... покланяємий" – той поклін богопочитання, що шукає Бога за собою перед усяким початком якого-небудь існування, а перед себе розтягається у безконечні вічні віки віків – буде природно безконечности шукати і в просторах. Невдоволена тим поклоном, яку Божеству віддає на місци, у якому перебуває її тіло, людська душа хотіла би цей поклін віддати на кожному місци цілої вселенної. То є, що св[ятий] Василій у наведеній молитві висказує тими словами: "на небеси й на земли покланяємий". Ми неначе невдоволені матеріальними просторами землі і вселенної взносимося й у духовні неба й небеса небес, щоби Божеству всюди честь віддати, де лише можемо шукати Божества. Ту саму гадку висказують і деякі молитви Літургії св[ятого] Йоана Золотоустого, так нпр. у першій молитві вірних ми бажаємо та просимо бути в можности "призивати Тебе на всякоє время і місто". Так само в молитві "Достойно" кажемо: "...Тобі покланятися на всяком місті владичества Твоєго". Таким способом у всіх напрямах і думання й бажання шукаємо розтягнутися у безконечність і то не безуспішно. Бо якщо йде про предмет нашого бажання, нашого прохання, наша молитва обіймає ціле небо і в дійсности у безконечні мислені простори, в перспективі у безконечні світи від нас віддалені взноситься поза чи понад небесами небес, досягаючи самого єства того, "ЩО ЄСТЬ" і обіймаючи Його актом пізнання і актом бажання любови.

А якщо йде про суб’єктивне розположення нашої душі, щоби взнестися до предмету нашого бажання, шукаємо і находимо це розширення в многих буденних, а милих християнському серцю практиках. Але не лише в предметі і в суб’єктивному розположенню нашої душі, але й в существі наших душ суб’єктивно, а у вартости наших молитов об’єктивно ми бажали би, шукаємо й зходимо її, а знаходимо її в нашій спільности з Христом.

Розбираючи значіння Отченашу ми не звернули досі уваги на це, що найважніше, а відай найважніше це, що говорячи Господню молитву, ми повторюємо за Христом і з Христом Його молитву, а бажаннями сердець лучимося з Його бажаннями, бажаннями й намірами Його Серця.

Якщо "Отченаш" у кождому слові носить знамя неба, якщо по кожній вираженій тут мисли можна пізнати Боже об’влення, Боже діло й Христом дане спасення, наколи "Отченаш" у кожному слові отвирає кожній душі, що лише хоче, чудотворні керниці цілючої води, то повторювання за Христом і з Ним Його молитви є чимсь так невисказаним, так небесним, так високо понад землею і понад усе, що є тілом, що того не можна інакше висказати чи назвати, як що це якась друга Євхаристія, кожним словом молитви духовно причащаємося Христа, стаємо Його причасниками. Господньою молитвою ми їмо Його наміри, Його бажання, Його серце, Його молитву; словами "Отченаш-у" п’ємо Його чесноти, Його передвічну мудрість, Його безконечну святість, Його світло. Тими словами доторкаємо Його доброти, доторкаємо Його Серця, в Ньому перебуваємо, в Ньому жиємо, Ним стаємося, наш слабий розум лучимо з Його мудрістю, нашою волею лучимося з Його святістю.

Молитва "Отченаш" дана нам Христом, щоби до Причастя приготовляти так, як на Службі Божій перед Причастям прилюдно всі разом ту молитву повторяємо й щоби в Причастю з Ним лучитися, а після Причастя з Ним Його словами молитися.

"Отченаш" є дійсно євхаристичною молитвою. Відмовляючи її в Христі, через Христа, разом з Христом, ми виконуємо в практиці ту злуку з Ним, яку нам дає Пресвята Евхаристія. Ми словами "Отченашу" приносимо Всевишньому богопочитання, що ціле спочиває на євхаристичній жертві і з тої жертви родиться. А всі прохання нашої молитви є так само проханнями попертими євхаристичною жертвою, викупаними у Христовій Крови.

Священики приносять очевидно жертву особлившим способом, але приносять її й вірні несвященики, бо не священиків самих, а й цілий християнський нарід називає св[ятий] Петро[147] царським священством та святим народом; а на іншому місци каже, що всі вірні мають як живучі камені будуватися на тому камени, яким є Христос і ту цілу будову побудовану з нас на Христі називає святим священством, щоби приносити духовні жертви через Ісуса Христа приємні Богови[148]. Слова "Отченашу" це та духовна жертва, мила Богу через Ісуса Христа, яку й не священики приносять. Хто лише кормиться євхаристичним хлібом, хто п’є чашу євхаристичного вина, той в "Отченаши" входить у ту Богови милу зв’язь з Божеством, яка має безконечну вартість і безконечну силу й є прямо достойною Бога.

Молитву "Отченаш" говоримо з тим розположенням у Христі, а до того розположення додаємо безконечні предмети наших молитов і безконечні бажання нашого серця, що взносяться понад усі простори й понад усякий переминаючий час, взносимося у ті сфери, де тисяч літ перед Божими очима як день вчорашній, що минув на далекому та низькому світі. Тоді у "Отченаши" приносимо Всевишньому євхаристичну жертву, не тільки ту жертву, що її приносимо тепер у Службі Божій як священики, або як вірні присутні на Службі Божій через руки священика, але і ту жертву Евхаристії, що від 20 віків близько й по вічні віки наперед людство з Богом єднає й приносить Божеству безконечну хвалу й поклонення й благодарення і задоситьучинення й прохання за ціле небо на цілу вічність для цілої землі; ту Пресв. Евхаристію віків, у якій єднаємося з Апостолами, що перші Служби Божі приносили й з Пречистою Дівою Марією, що перша св[яте] Причастя приняла і з довгими рядами мучеників, що до євхаристичної чаші, яку держимо в руках, доливали потоки своєї крови й зі всіми жертвами Святих і зі всіми їх молитвами, що їх небесні ангели складали через довгі ряди століть перед Божим Престолом.

У тій Пресв[ятій] Євхаристії віків ми учасниками тої драми, що при Тайній Вечері зачалася, а закінчиться тоді, коли доверше буде діло Христа і коли перестане дійствувати, якщо така хвилі в незнаних нам зарядженнях Божої волі має колись наспіти, коли перестане дійствувати Євхаристична Жертва.