Головна

«Можна показувати себе як великого церковного мецената, а наступного дня – красти державні гроші»

Блаженніший Святослав (Шевчук) розповів УНІАН, чому через 1025 років після Хрещення Русі в людей формується образ священика як функціонера-бюрократа, про небезпеки клерикалізації суспільства та про плани запустити греко-католицьке інтернет-телебачення.

Митрополит Андрей Шептицький у своїй праці «Як будувати Рідну Хату», написаній наприкінці 1941-го, висловлював думки щодо об`єднання всіх українських Церков у єдину помісну Церкву.

Адже якщо ми хочемо «національної хати», то в усіх справах маємо йти до єдності. Прекрасним приводом продемонструвати християнське єднання (а також показати приклад політикам) могло б стати відзначення 1025-ліття Хрещення України-Русі. Чому цього не сталося і наскільки актуальні слова Шептицького в наш час?

Ви намалювали дуже гарну перспективу... Але повернімося до слів Митрополита Андрея Шептицького. Його слова звучали як голос пророка у час, коли все падало і руйнувалося. Можна було сказати, що то був мало не апокаліптичний час. Творилися інші бачення про майбутнє, адже це був час Другої світової війни. Тоді справді ніхто не знав, що буде через два чи три роки в Європі і взагалі у світі. А Митрополит Андрей Шептицький, під натхненням Духа Святого, міг подивитися крізь призму тих подій у корінь різних, зокрема українських, питань.

Я думаю, що мова про об’єднання в той час комусь могла видаватися абсурдною, бо багато хто міг сказати, що для цього потрібно мати насамперед мир, спокій у суспільстві. А Митрополит говорить цілком протилежне, що саме духовний фундамент має бути основою, підвалиною для будівництва побудови «рідної хати». Питання державно-церковних стосунків у світлі такого бачення, на мою думку, є дуже актуальним для сьогодення. Чому?

Митрополит бачив, що коли падають державні надбудови, руйнуються, можливо, навіть ті механізми, які маніпулювали Церквою, тоді Церкви дістають свободу, щоб об’єднуватися. Бо для єднання потрібна свобода, - свобода, яка, з одного боку, походить від Духа Святого, а з іншого - свобода від якогось державного апарату, що маніпулює, використовує Церкву у своїх державних інтересах.

Цікаво, що саме тоді, коли сталінська ідеологічна машина хотіла використати Російську Православну Церкву в сенсі такої державної ідеологічної структури, Митрополит говорив про необхідність свободи для Церкви, необхідність звільнитися від прагнення бути комусь державною Церквою.

Тому, я думаю, така позиція і слово Митрополита Андрея є дуже важливими. Для того аби збудувати єдину помісну Церкву в Україні, нам сьогодні необхідно уникнути спокуси надмірної клерикалізації суспільства.

Наведу такий приклад. Учора я відвідував Мистецький Арсенал. Я мав нагоду просто подивитися, як культурне суспільство, митці реагують на перебіг святкувань 1025-річчя Хрещення Русі-України. І що я відчув? Я відчув, що сьогодні над українським суспільством справді нависла велика небезпека клерикалізації. Ця небезпека виникає, з одного боку, внаслідок, можливо, дещо незграбного втручання державних чинників у церковні справи, а з іншого – через намагання певної Церкви стати державною.

У зв'язку з цим у суспільстві (що я побачив, зокрема, на прикладі тих же митців, які дуже чутливі до таких тенденцій) витворюється образ священнослужителя як такого собі бюрократа від релігії – державного функціонера, що опікується релігійними почуттями віруючих.

Що заважає робити зараз якісь рухи до єдиної помісної християнської Церкви? Може, нещодавні обійми Глави УПЦ КП Філарета і УПЦ (МП) Володимира – перший рух до зближення?

Я думаю, що нам не так потрібно робити якихось таких публічних жестів, якоїсь такої награності для гарної картинки по телебаченню, як слід справді шукати спільного фундаменту. Це рух, екуменічний рух, розпочався 50 років тому в контексті Другого Ватиканського Собору. І тому Католицька Церква є сьогодні промотором цього об’єднавчого руху, а Митрополит Андрей Шептицький став предтечею Другого Ватиканського Собору і, як пророк, випередив час.

Що заважає об’єднанню? Я б сказав, є кілька факторів, які стоять сьогодні на перешкоді. По-перше, це певні історичні рани. Перша – рана розколу, який стався ще в 1054 році. В Україні ця рана відкрилася з новою силою після так званого Берестейського єднання. Бо єдина Київська Церква опинилася тоді наче у двох різних конфесійних вимірах. Пізніше її почали використовувати з політичною метою. Зокрема, коли Україна потрапила в орбіту Московського царства. Чому? Бо православ’я було державною релігією, а наша Церква стала переслідуваною і крок за кроком була знищена. Пізніше, в новітній час, ті рани посилилися вже в рамках совєтської ідеології.

Ще один крок був зроблений уже в час розпаду Радянського Союзу: ми знаємо, що радянські спецслужби хотіли не дати нашій Церкві вийти з підпілля. (До речі, наступного року згадуватимемо 25 років легалізації нашої Церкви). І таким чином творилися штучні перепони для того, щоб наша Церква не могла ввійти у суспільний дискурс уже незалежної України. Це – історичні рани.

Існує ще багато інших ран, наприклад, упередження Церков на побутовому ґрунті через незнання. Є певні упередження, які підсилюються неосвіченим духовенством. Утім, я нікого не звинувачую. От дуже промовистими є в тому сенсі слова Предстоятеля УПЦ Володимира (Сабодана), який сказав під час нашої останньої зустрічі, що ми втратили 20 років у незалежній Україні. Ідеться про те, що ми не писали книжок і не вчили людей про необхідність всецерковного єднання. На мою думку, це дуже глибокі слова, які випереджають час і варті великої уваги.

Митрополит Володимир говорить про те саме, що я вже сказав вище: зазвичай ті упередження є на рівні неосвіченості і незнання. І тому слово «екуменізм» набуває такого негативного дискурсу сьогодні в багатьох церковних контекстах не через те, що сама по собі ідея є грішна, а існує певне упередження і незнання, яке потім передається як притча во язицех замість чіткого розуміння, про що саме ми говоримо.

Які ще чинники стоять на перешкоді об’єднанню українських християнських Церков?

Ще можна назвати економічні (чи матеріальні) чинники. Вам, напевно, відомо, що сьогодні всі Церкви почуваються скривдженими державою, яка не вповні виконала свої обіцянки щодо церковного майна. Деколи це питання використовувалося як інструмент для того, аби розпалювати міжконфесійну ворожнечу, інколи навмисно з боку держави. Ось пригадаймо протистояння, які були в 90-х роках між різними конфесіями за храми…

Богу дякувати, що ми з того вив’язалися.

Деякі конфесії говорять: «Коли ви нам віддасте цей храм, тоді ми будемо з вами миритися». Мені це нагадує фразу з мультфільму «Троє з Простоквашино». Пригадуєте, був такий персонаж, поштар Пєчкін. Одного разу він сказав: «Ето почєму я раньше такой злой бил? Потому что у мєня вєлосіпєда нє било. А вот тєпєр я сразу же добрєть начну». Чому маємо перешкоди для єднання? Тому що я не маю цього храму. Коли отримаю, то відразу перепона зникне. Це дитяча позиція, але вона має своє підґрунтя.

Ми завжди казали, що поділ між християнами є гріхом, за який потрібно каятися. Цей гріх потрібно надолужувати – це означає: потрібно його ділами заліковувати. Тому, я думаю, коли ми будемо свідомі тих багатьох сьогоднішніх перешкод, то шукатимемо найкращих елементів, щоб це заліковувати. Однак якщо ми впадемо в гріх клерикалізації, це завжди буде на користь одної конфесії. І це завжди створюватиме нові перешкоди і нові причини для розколів та поділів.

Та якщо ми справді сьогодні, кожен у своїй конфесії, візьмемося до цієї справи духовної революції, яку Русь-Україна пережила за сприяння рівноапостольного князя Володимира, то не тільки зможемо показати істинне обличчя Христової Церкви, а й зможемо показати, що набагато більше є того, що нас єднає, ніж того, що роз’єднує.

Українське суспільство потребує євангелізації, щоб знову відкрити, що таке християнство, що означає бути християнином. І, я думаю, що сьогодні ми, християни, святкуючи 1025-ліття Хрещення Русі-України, потребуємо не так низки заходів, не запровадження державної релігії в Україні, як обговорення наслідків, які мало Хрещення рівноапостольного князя Володимира для нашого суспільства.

Хрещення Русі-України було стартом дуже потужної і духовної, і суспільної, і культурної трансформації. Наслідком такої трансформації було те, що розрізнені племена стали єдиним християнським народом, одним із найкультурніших народів Європи того часу.

Як нам потрібної сьогодні ось такої хрещальної трансформації, якщо хочете – духовної революції українського суспільства!

І хто ж її міг би здійснити?

Це завдання Церкви, яке я окреслив словом «євангелізація». Бо, на жаль, потрібно теж зважати на певний негативний спадок, який існує в пострадянському просторі. Часто все те, що спускається нам з боку влади, залишається на рівні зовнішньої формальності. І тому для нас, християн, сьогодні потрібно шукати нової парадигми державно-церковних стосунків, - парадигми, яка б, з одного боку, дозволила нам мати свободу для здійснення своєї місії в суспільстві, а, з іншого - щоб із боку влади була забезпечена паритетність чи партнерство.

Що ви маєте на увазі під партнерством?

Згідно з соціальною доктриною Католицької Церкви, кожен член суспільства має свої обов’язки, свій вид служіння для людей. Влада має одні обов’язки, Церква – інші. Але в певних моментах вони повинні бути партнерами, щоб вирішити цілу низку питань для суспільства. Бо дехто взагалі ставить питання: чи потрібні державно-церковні стосунки як такі? Я думаю, безперечно, потрібні. Потрібні правильні засади їхнього будівництва. І ось партнерство з державою, трактування Церкви не як свого підлеглого, а як партнера може забезпечити необхідну платформу, щоб вибудовувати правильно ці державно-церковні стосунки. І тому я кажу, що нам сьогодні вкрай обережно належить трактувати спокусу клерикалізації суспільства.

У сучасній постмодерній культурі ми спостерігаємо два процеси, про які я хотів би згадати. З одного боку, релігія чи все те, що стосується пошуку людиною прекрасного, вічного, досконалого, істинного, є глибоко особистою справою. І коли хтось ззовні, можливо, не дуже виважено втручається в цю сферу, це тут же створює відразу сучасної людини до тої структури, яка втручається у сферу її особистого життя, особистого релігійного життя. Цей феномен культурний, суспільний, котрий може мати як позитивний наслідок, так і негативний. Тому що релігійне життя не є лише приватною справою, ми повинні бути християнами не тільки в себе вдома за зачиненими дверима. Ми повинні бути християнами і в суспільстві.

А чи розглядаєте ви в якості партнерства з владою, наприклад, висування священика в депутати будь-якого рівня?

Ми публічно заявляли, що політика – це не є роль священика. Якщо священик відчуває, що він хоче бути депутатом, то це означає, що він не розуміє, у чому полягає його місія. Більше скажу, чому сьогодні є з боку держави така увага до Церкви? Гадаю, це намагання знайти собі державну Церкву. Бо сьогодні в Україні є криза влади, ми це бачимо.

Якщо порівняти рівень довіри, який існує до владних механізмів, і рівень довіри, який існує до Церкви, то побачимо, що це – неспіввимірні величини. Тому держава хоче, шукає державної Церкви, можна сказати, з корисливою метою. І тому Церква повинна не датися, має зберегти свою свободу, інакше вона буде так само дискредитована, як сьогодні дискредитовані структури влади.

Але Церква має дати сенс, новий сенс для служіння влади. І тільки тоді ці державні структури можуть пережити свій ренесанс. Не тоді, коли вони підкорять собі Церкву, ні. А коли вони її послухають. Коли той, хто йде до влади, розумітиме, що його метою є не зберегти свій капітал чи створити якийсь окремий суперзахист для свого бізнесу, ні. Має бути, щоб людина, ідучи до влади, хотіла послужити комусь, пожертвувати чимось для свого ближнього. Бо сьогодні стереотип чи поняття влади є абсолютно радянським: начебто владу здобувають для того, щоб панувати з усіма наслідками аж до репресивного механізму використання. І тому, вважаю, що це потрібно міняти, трансформувати у світлі прикладу князя Володимира.

Інколи доводиться чути: можна бути доброю людиною, громадянином і допомагати ближньому, і при цьому не потрібно ходити до Церкви, вистоювати служби і бити поклони. Що б ви сказали на це?

Бачите, це один із поширених закидів щодо Церкви. Чи взагалі потрібне якесь релігійне життя? Навіть більше, чи потрібно мені шукати однодумців для того, щоб жити за істиною? Чи може кожен із нас жити за істиною приватно, окремо?..

Кожен – за своїм розумінням істини…

І так воно є, на жаль. Сьогодні кожен створює свою істину, релігію, приватну побожність І це зветься постмодерною культурою… На мою думку, це виглядає як розбите дзеркало, в якому кожен бачить своє відображення, але у своєму клаптику загального дзеркала.
Ось тут і релігійне життя сприймається як частина особистого життя, про яке часом навіть не дуже коректно, культурно говорити назовні.

Так, вважається невихованим запитати, чи ходиш ти до Церкви і до якої саме…

Людина за своєю суттю є істотою соціальною, суспільною. Якщо, наприклад, людина є релігійною лише у своєму внутрішньому житті, а не має жодної можливості або навіть відваги виявити назовні, ким вона є насправді, тоді вона приречена на дволикість. І це теж сьогодні спостерігається в житті охрещених людей. Можна, скажімо, стояти близько до Глави Церкви на святкуванні 1025-ліття Хрещення і показувати себе як дуже великого церковного мецената, а наступного дня – красти державні гроші. Це трагедія християн у сучасному світі.

Створюється враження, що кожен із нас сьогодні перебуває в стані племінної роздробленості, в якій існувала Київська Русь у часи Володимира. Глибока інтуїція рівноапостольного князя Володимира підказала йому шукати духовні фундаменти для того, щоб із розрізнених племен вчинити єдиний народ Божий нових людей, як він молився про це у своїй молитві на Дніпрі, коли бачив, як кияни хрестяться.

Тому я кажу: нам потрібна духовна трасформація українського суспільства. Коли через ту силу, яка випливає з Хрещення, ми можемо знову відчути себе єдиним народом, - не територією, де живуть люди, поділені на різні регіони і конфесії, а справді єдиним народом, який має єдину віру, вірить в єдиного Бога і визнає єдине Хрещення. Це три елементи, які лягають в основу екуменічного руху Католицької Церкви.

У суспільстві зараз багато говорять про загальний занепад моральності, всеохопну байдужість, жорстокість. ЗМІ постійно повідомляють про жахливі нелюдські злочини… Як Церква може допомогти змінити цей стан?

Мораль, чи християнська мораль, – це лише вияв, часом суспільний вияв, духовного життя. Бути морально доброю людиною, спираючись лише на суто людські зусилля, емоції, ресурси, неможливо. Тому-то ми кажемо, що мораль має релігійну основу. Християнин має силу бути морально добрим. Чому? Бо християнин як віруюча особа черпає цю силу в Бога. Неможливо виконати заповіді Божі, не черпаючи для цього сили від самого Бога. Коли хтось каже, що він добрий, морально правильний і не потребує якоїсь сторонньої допомоги, часто поступає як добрий фарисей, в якого є гарно відпрацьована система самовиправдання. Така суто людська мораль завжди схильна до злого, схильна виправдовувати зло, шукати для нього певні причини, але ніколи не дасть засобів, як можна його вилікувати.

Бог є Спаситель, той самий, який дав заповідь «не убий» чи «не вкради», Він є той, який дає тобі силу, можливість, щоб такого не чинити. У тому полягає, я вважаю, сила прикладу князя Володимира, бо він знайшов того, хто зробив його святим, хто допоміг йому бути праведним володарем.

Він розумів, що його людські сили щодо об`єднання народу зазнали невдачі. І тоді він звернувся до сили Божої. Він знайшов, пізнав єдиного Бога і охрестився. Це дорога до християнської віри князя Володимира. Я думаю, що тією дорогою сьогодні повинен пройти кожен українець, кожен охрещений, бо ми деколи навіть не знаємо, що з нами сталося в хрещенні, не знаємо, що ми можемо отримати в храмі. І тому не приходимо…

Якось я чув таке порівняння теперішнього Папи Франциска (тоді він був іще кардинал Бергольйо), коли він говорив про тих людей, які хочуть жити праведно, але не хбажають ходити до Церкви, користати з тої допомоги, що її у храмі отримують: «Уявіть людину, в якої великі фінансові проблеми. Їй кажуть: "Ось, наприклад, у неділю туди-то прибуде кредитор, який надасть тобі безкоштовний кредит, що його ти не мусиш повертати". Чи можете ви знайти таку людину, як не піде, щоб взяти гроші від того кредитора? Очевидно, що коло того кредитора була б велика кількість людей і всі хотіли б до нього доступитися, щоб отримати якнайбільше. А це те, що відбувається під час кожної Божественної Літургії в храмі. Приходить Спаситель, у якому є вирішення всіх наших проблем. І ми мусимо правильно зрозуміти це і, так би мовити, по-християнському дозріти, що всяке добре даяння і всякі добрі звершення «свише есть». «Походить від Тебе, Отця світла», - ці слова ми чуємо на кожній Службі Божій.

Можливо, ми не вповні усвідомлюємо, у чому полягає глибина змісту Христового таїнства, яке рівноапостольний князь Володимир передав нам як великий спадок віри. Тому я кажу, що наше суспільство потребує євангелізації, духовної революції й оновлення, яке стало першим наслідком Хрещення Русі-України.

Ви говорили, що багато стереотипів, зокрема щодо УГКЦ, постає через елементарне людське незнання. Можливо, потрібно більше піару?

Нашій Церкві, на жаль, сьогодні не приділяють належної уваги. Коли якась подія відбувається в Православній Церкві, вона притягує увагу мас-медіа. Коли подія якась в УГКЦ, хтось зумисне чи ненавмисне не хоче про це говорити або чути. Тому було б дуже добре, якби всі мас-медіа України ставилися однаково до всіх конфесій. Водночас ми вимагаємо цього від держави, чи від президента, чи від когось іншого.

Я б хотів, щоб також наші мас-медіа, зокрема незалежні (а такі ще є в Україні), просто однаково об’єктивно ставилися до всіх конфесій, в тому числі і до нашої Церкви. І тоді вони матимуть набагато більше свободи і можливості усувати ті стереотипи, ламати ті мури, які чиясь ідеологія колись на якусь Церкву накладала.

А як УГКЦ допоможете ламати стереотипи? Яким чином у вас будується співпраця зі ЗМІ?

Я думаю, що і мас-медіа потребують євангелізації, адже вони – частина суспільства. Бо інколи журналісти не вповні розуміють певну церковну ідеологію, значення церковних символів і тому їм важко інтерпретувати певні події, які відбуваються. Треба допомогти ліквідувати релігійну безграмотність, яка сьогодні панує в Україні.

У нас є кілька методів роботи зі ЗМІ. Наприклад, наш Український католицький університет у Львові відкрив свій факультет журналістики, який не тільки проводить семінари, а має програму вишколу журналістів, котрі, з одного боку, відповідають усім вимогам сучасної нецерковної мас-медійної журналістики, а з іншого - краще ознайомлені з церковним життям, термінологією, незалежно від конфесій.

Ми намагаємося мати періодичні зустрічі з пресою. Крім того, на часі відкриття нашого інтернет-телебачення. І таким чином ми намагатимемося бути присутніми в інформаційному просторі і працювати зі світською пресою.

Я намагаюся спілкуватися з журналістами, бо справді відчуваю: таке спілкування важливе для мене, як для Глави Церкви. Бо тоді я краще розумію, чим живе наше суспільство, тому що вважаю, що журналістика – це мистецтво. А справжній журналіст – це той, хто професійно і чесно виконує свої обов’язки, а не працює на чиєсь ідеологічне замовлення.

Розмовляла Ярослава Парака

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/