Неділя, 11 серпня 2013, 00:17

Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч з ним.

Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.

Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: «Я не втрачаю й краплини води».

Одного ранку стара амфора звірилися власникові:

- Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.

Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:

- Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.

Кожен із нас моє свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.

Часто мав я сни солодкі,

В них свої голубив мрії,

Що згасали, наче зорі,

При яскравім світлі дня.

Тільки кілька снів здійснились,

Тих, що Бог собі вподобав,

І тому я хочу мріяти,

Як дитина, все життя.

Я молився довго й щиро,

Я благав Творця щоденно,

Але Бог мовчав, неначе.

Він не чув гарячих слів.

Тільки зрідка відгукнувся,

Та із вдячності й любові

З мого серця ще палкіший

Молитовний лине спів.

Ті, кого вважав близькими,

Ті, кого любив найбільше,

З легкістю мене забули

І покинули в біді.

Тільки дехто залишився

Й втер від сліз моє обличчя.

Друзі ті поодинокі Віри додали мені.

Сіяв я багато й щедро,

Та зерно розвіяв вітер,

І знайшли птахи поживу

Десь на битому шляху.

Тільки сніп отой єдиний,

Що несу в своїх обіймах,

Додає мені надії,

 Тож засію поле знов.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро