Субота, 29 червня 2013, 01:38

Недарма хтось сказав, що зорі квітнуть на землі. Проте так, як вони здивували мене цього вечора, навіть годі описати.

Жадібно впиваюся рідним повітрям. Воно п`янке під цю пору, наче міцний трунок. До щему в душі проникає в мене, зрошує своєю прохолодою, торкається спомином.

Від вечорової тиші, що ледь помітно розгойдується на сріблистому човнику місяця, мені стає щораз затишно і безпечно. З кожним новим кроком наближаюся до рідного дому, повертаюся до нього такою, як я є.

А коли після вишневих садків вузька змійка стежки вигляне на вибоїсту дорогу, то завше опиняюся перед неповторною картиною. Стою якусь мить наче зачарована: така мала і велична серед привабливої краси вечорової. Я німію перед невимовним дивом. Питаю Тебе, Боже, чи то все для мене? Ні, не молюся тоді ні словами, ані подумки, бо знаю, що нічого не можу дати взамін, нічого кращого понад  те, що отримала. Нічого більше від того, що просто буду вдячною, пам`ятатиму про Тебе і Твої дари. Тоді знаходжуся в полоні, полоні краси і принади, розкоші та багатства; не маю нічого, а посідаю все. Я у Твоїй присутності...

Мене привітно із широко відкритими очима зустрічають зорі. Пригадую, як вперше ми з мамою їх шукали на небі. Здається, тепер до них можна дістати рукою, особливо низько нахиляється Велика та мала ведмедиця.

Тоді так і хочеться зачерпнути кухлем із зірок Ведмедиці горня запашного чаю з духмяних трав та цвіту та й пити, пити вдосталь, залишаючись наодинці ген далеко за північ .

Спомин тонесенькою цівочкою, ледь помітною хмаринкою із п`янким ароматом піднімається у піднебесся...

Автор бажає залишатися невідомим.