У Євангелії від Луки читаємо: «І Він вивів за місто їх (учнів своїх) аж до Віфанії, і, взявши руки свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них і на небо возноситись. А вони поклонилися йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю».

День цей відзначається православною церквою як велике двунадесяте свято, а в народі його ще називають Знесення, Вшестя або й Щастя. Вознесіння належить до празників, котрі не мають певного числа, але співпадають із однойменним днем, яким неодмінно має бути четвер шостого тижня по Світлій неділі. Звідси й приповідка: «Не прийдеться на середу Вшестя».

Як відомо, Ісус являвся учням своїм протягом сорока днів після свого Воскресіння. Він оповідав їм про Царство Боже та про те, що Йому необхідно було знести свої муки.

У Євангеліях від Марка й Луки містяться лиш короткі відомості про цю велику подію, якою завершується земне життя Ісуса Христа. Про це описано в Діях Святих Апостолів. Зустрівшись із апостолами, Ісус Христос звелів, щоб вони не відходили з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої. Іван бо водою хрестив, — ви ж охрещені будете Духом Святим через кілька днів. Апостоли хотіли довідатись, коли це має статися? Він же відповідав їм: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і моїми ви свідками будете в Єрусалимі і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі. І, прорікши оце, як дивились вони, він угору возноситись став, а хмара забрала Його з-перед їхніх очей...»

Празник Вознесіння Господнього став загальновизнаним ще у четвертому столітті. Відомий давньогрецький історик та філософ Сократ (440 р.) назвав його «всенародним празником». У четвертому ж столітті цариця Єлена поставила храм на його честь саме на місці Христового Вознесіння.

За час свого побутування свято обросло численними народними звичаями й повір’ями. Ось як про це пише відомий етнограф Василь Скуратівський: «Якщо протягом сорока днів ще можна було христосуватися, себто казати «Христос Воскрес», то після Вшестя такі вітання вже заборонялися — бо в храмах ховають плащаницю». З цієї нагоди люди виготовляли спеціальне обрядове печиво у формі драбинок — «щоб було по чому Христові вилізти на небо».

Був звичай нести «драбинки» на могилки й поминати небіжчиків. У деяких регіонах випікали й поминальні паски та фарбували крашанки, щоправда, їх уже не освячували в церкві. Подекуди був звичай смажити тонкі млинці із пшоняного борошна. Називалися вони «божими онучами». До речі, так інколи іменують усім добре відомі налисники. За народним повір’ям, «божими онучами», якщо їх напекти вдосталь, «Господь обгортає ноги і тоді йому «не мулько» добиратися драбиною до неба. І не варто скептично посміхатися від наївності наших предків. У кожного покоління — власний життєвий і духовний досвід.

Вважалося, що на Вшестя найкраще росте будь-яке зело. Чи у полі, чи в лісі, чи в саду «все зноситься від землі до неба». Щоб не заважати його благословенному буянню, селяни у цей день не працювали, а лишень посилали молитву Творцеві.

Вознесіння — остання межа посіву зернових та городини. Цю роботу завершували до Зелених Свят, адже через десять днів надходить Трійця. За прикметами, гарна погода на Вознесіння віщує добрий врожай, а сльота — на недорід. Позаяк на таке велике свято негоже було братися за тяжку роботу, то селяни родинами йшли в поле оглянути посіви, бо жито під цю пору вже колос викидає. А в природі панує така краса, буяння й гармонія, що, як писав Олександр Довженко, хто помер такого дня, то пожалкує. А ось наші спостережливі сусіди-поляки характеризують цю пору отаким прислів’ям: «Бог — у небо, хробак — у м’ясо, а чорт — у бабу». Може й так — із народною мудрістю сперечатися даремно.

Валентина ШТИНЬКО. Газета "Волинь"

Проповідь

Життя Ісуса Христа на землі швидко добігло кінця. Спаситель помер на хресті молодим чоловіком, а потім воскрес і з`являвся апостолам та іншим особам на землі ще сорок днів. Вартувало б пізнати відчуття й сприйняття особами раптової з’яви Спасителя серед них, які ставалися свідками його приходу. Господь приходив до апостолів, про дещо навчав, а сорокового дня мав з ними зустріч і вони запитували про відбудову царства Ізраїлеві. А він відповідав їм, що це не «їхня справа», тобто не бажав, щоб вони займалися політикою та зайвою журбою. Спаситель мав для них інше завдання – щоб вони свідчили про нього всюди «аж до краю землі». Учні були дуже просякнуті мирським духом. Мимо попереднього перебування з ним, а потім зустрічей з Сином Божим, який приходив до них в дивний спосіб після воскресіння, їх цікавило їхнє забезпечення, а можливо й певні посади в уряді відбудованого Ізраїлю. Невідомо на що вони розраховували, але можемо побачити, що духовно вони були дуже кволі – журилися політичним та матеріальним життям, а Христос увесь час, не знеохочуючись, вказує їм на потребу духовного середника у їхньому житті. Це може видаватись дивним, бо вони маючи за вчителя Бога були настільки наївними та обмеженими – турбувалися за матеріальний достаток та спокійне безтурботне життя.

В розмові учнів зі Спасителем та в роздумах про Ізраїль, Юдею, Самарію й увесь світ наблизилися до гори Оливної, з котрої Спаситель став підніматися вгору поблагословивши їх. Мабуть до цього часу він жодного разу в такий спосіб не віддалявся від них, просто виходив з дому чи зникав, з`являвшись їм після воскресіння. А тепер піднісся вгору на очах своїх учнів, - не знаємо чи вони зрозуміли, що він більше не буде з ними спілкуватися в спосіб, як було до цього часу. «Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо й возсів праворуч Бога» (Мр 16,19). Його вже не було видно, а вони задивлені стояли дивлячись у небо. Господь провадив їх на гору – Він є тим, Хто веде людину до своїх висот та вказує, що прямування людини в духовному зрості немає меж. Так стоячи вони і не завважили, як біля них з`явилися два мужі у білій одежі, які звернули їм увагу, що стояти і дивитися, навіть у небо, для людини замало, - цього не вистачає, щоб стати його мешканцем. Вони повинні бути діяльними свідками, а не бездільними особами. Стояти на місці небезпечно, тому вони почули такі слова: «Чого стоїте, дивлячись…». Бездіяльно стояли робітники, яких ніхто не винайняв на роботу, але це не сподобалося господареві. І він, хоч вже була пізня одинадцята година, послав їх у свій виноградник працювати, як довідуємося із притчі, котру розповів Ісус Христос (пор. Мт 20,6). Виявилося, що й тоді можна багато зробити, а ще більше отримати.

Апостоли з радістю повернулися в Єрусалим, поклонившись Господеві. Тут вони перебували у храмі, де прославляли Господа Бога та очікували його обітниці – зіслання Святого Духа.

Спаситель підготовляв учнів до свого відходу, до розставання з ним в такий спосіб, що появлявся, а потім залишав їх. Таким чином утверджував й переконував їх, що Він про них пам’ятає та ними піклується. Господь закликає всіх людей до постійного піднесення духа, до духовного зросту, до перебування з ним нашим гідним християнським життям. І ми можемо й повинні це чинити через зріст у Божій любові, через вірність Його Заповідям й охочим прийняттям Його Волі. Творець про усіх нас пам’ятає й ніким не гордує: «Він піднімає нужденного з пороху вгору, підносить бідного з грязі, щоб його з князями посадити і дати у спадщину престол слави, бо Господні – землі основи, і він на них світ поставив» (1 Сам 2,8). Погляньмо на наше духовне життя і біймося його застою та дякуймо Божим ангелам, які перестерігають нас в цьому через звернення до апостолів, щоб "не стояли". Не радіймо тільки з того, що ми учні Христові, бо не існує запевнення вічного добра християнам, якщо їхнє життя, духовно бездіяльне, зупинилося й не рухається вперед, тобто коли занедбується освячення своєї душі. Вважаю, що ми всі маємо намір стати мешканцями неба, а до нього потрібно прямувати через постійний зріст у Господній любові. Просімо Святого Духа, щоб зрушив наше життя й утверджував на праведному шляху, допомагав нам відриватися від землі, не бути людьми, які поза туземним життям не бачать нічого. Ставаймося все більше Божими дітьми, єднаймося постійно у дусі з Богом!

Жити і бачити не вистачить для спасіння – потрібно усім своїм життям, своїми мислями, почуттями, словами та ділами, усім своїм єством активно прославляти Бога. Господь незабаром прийде забрати нас у другий світ. Чи ми духовно готові до цього важливого акту? Чи наше життя як християн спрямоване вгору, відзначається досконалістю та святістю? Апостоли увесь час думали про земне царство, а Господь вказує їм на Царство небесне. Глядімо, може й ми до цього часу ще подібні до апостолів такого рівня, що думаємо тільки за вигідне життя на землі, трудимося тільки в цьому напрямку, а до Царства небесного не готуємося або заспокоюємо себе невластивим думанням – що маємо час у нашій старості цим зайнятися. «Яку безбожний має надію, коли молиться, коли підносить душу свою до Бога?» (Іов 27,8), - запитується праведник. Але ми тут забуваємо, що не у нашій владі розпоряджатися тим, чого не посідаємо. Хто з нас знає вік свого життя? А навіть, коли б і довелось дізнатись, то хто гарантує для себе позитивну зміну, якщо привикне до байдужості або буде одягнений в негативний стан?

Апостоли стояли; ангели вказували їм, що стояння і шукання основи на землі не є запевненням вічної радості. Колись старозавітні люди мріяли про збудування вежі й утвердження свого імені та слави на землі. Вершок вежі мав сягнути неба, але гордість їхнього духа принесла шкоду їм та усім людям (пор. Бут 11,4). Тут і тепер, поки живемо, стараймося, щоб місце праці, молитви, терпіння й радості стали для нас пізнанням та виконанням волі Бога. На землі потрібно старатися про зріст в любові до Господа Бога та ближнього, а стояння на місці користі не приносить, бо це дармування і втрата часу. Хай короткий час нашого життя буде використаний нами для кращого виконання Господньої Волі, для освячення нашої душі та збудування ближнього! Можливо й до кінця цього року комусь із нас вже прийдеться зустрітися із Господом віч-на-віч, - підготовляймося всі щиро до цієї зустрічі. Хай Божа Матір допоможе нам прийняти кожне слово, що походить із Господньої волі, щоб ми стали учасниками вічного щастя.