Головна

Богослужіння Великого посту

Чотиридесятниця

Великий піст – зовсім особливий  час церковного року, насичений не частими богослужіннями, більшість яких відбуваються тільки в цей період церковного року. Народжений з практики підготовки катехуменів до Хрещення, Великий піст став часом відродження й відновлення всіх християн, що дотримуються візантійського церковного обряду.

Великий піст складається  з двох головних частин: Чотиридесятниці  — 40-денного посту, і Страсної седмиці. Якщо Чотиридесятниця присвячена переважно  нашому покаянню й духовному відновленню, то під час Страсної седмиці увага  віруючих зосереджена вже не на собі (не на боротьбі зі своїми пристрастями), а на найголовніших подіях у земному  житті Сина Божого — останніх днях Його перебування в Єрусалимі, Таємній  Вечері, зрадництві, суді, розп’ятті й смерті, яка через зішестя в пекло переходить у торжество Воскресіння.

Чотиридесятниця починається з понеділка першої седмиці посту й закінчується в п’ятницю шостої седмиці — у підсумку маємо рівно 40 днів посту. Перша великопісна служба відбувається вже ввечері в Прощену неділю. На цій вечірні вже звучать великопісні розспіви, а наприкінці служби відбувається «чин прощення»: священнослужителі й парафіяни просять прощення один в одного, щоб увійти в майбутній піст вільними від образ і отримати прощення своїх гріхів від Господа.

Протягом усього Великого посту в будні не відбувається Євхаристія. Виключення робиться тільки для Великого Четверга й Благовіщення, якщо воно припаде на цей період. Великопісні буденні служби —  довші за звичайні, вони пронизані  настроєм «світлого суму», за словами  прот. Олександра Шмемана. За кожною службою  читається великопісна молитва преподобного Єфрема Сиріна із трьома або (частіше) шістнадцятьма поклонами. На часах читаються кафізми й співаються спеціальні «тропарі часу», у яких час дня співвідноситься з подіями історії спасіння: зішестя Святого Духа у 3-й час, розп’яття Спасителя на Хресті у час 6-й і Його смерті у 9-й час. На буденних утренях стихословляться біблійні пісні, а крім звичайних канонів святим, пам’ять яких припадає на даний день, співаються великопісні трипіснці — канони, що складаються із трьох пісень. Від цих канонів дістала назву й великопісна богослужбова книга — Тріодь, тобто «трипіснець». Щосуботи замість трипіснця співається четверопіснець — канон, що складається з 6, 7, 8 і 9-ї пісень. На вечірні читаються дві паремії: із книг Буття й Приповістей. Ще одна паремія — із книги Ісаї — читається на 6-му часі, куди вона потрапила з константинопольської лекціонарної системи (у Константинополі Ісаю читали на службі тритекти, але в чернечому часослові ця служба відсутня, і читання паремії перенесли на 6-й час).

Увечері у великопісні будні читається велике навечір’я замість звичайного малого. З понеділка по четвер на першій седмиці на навечір’ї читається Великий покаянний канон св. Андрія Критського — один із шедеврів візантійської церковної гімнографії. Цей же канон, але вже не частинами, а повністю, входить до складу так званого «Маріїного стояння» — утрені четверга п’ятої седмиці, присвяченої пам’яті преподобної Марії Єгипетської.

Хоча під час  Великого посту з понеділка по п’ятницю Євхаристія не відбувається, віряни мають можливість причащатися на літургії Передосвячених Дарів. Святі Дари для здійснення такої літургії освячуються в недільні дні. Спочатку літургія Передосвячених Дарів призначалася для всіх неєвхаристійних днів Великого посту, тепер же вона відбувається у середи і п’ятниці, а також у дні Віднайдення глави Іоанна Предтечі, 40-ка мучеників Севастійських, якщо вони припадуть на будній день, у четвер 5-ї седмиці й у Великі Понеділок, Вівторок і Середу. Літургія ця побудована на основі вечірні, і піст у дні її служіння, за задумом, повинен бути особливо тривалий — до вечора, тобто до часу причащання.

У суботи впродовж Великого посту відправляються літургії свт. Іоанна Златоустого, а у неділі — свт. Василя Великого. Виключення становить 6-а неділя Великого посту — свято Входу Господнього в Єрусалим, коли відбувається літургія Златоустого. Упродовж тривалого часу в Константинополі головною літургією була літургія Василя Великого, чин якої у формулярах розташований перед літургією Іоанна Златоуста й, на відміну від останньої, містить повний текст усіх молитов. У тексті ж Златоустової літургії в більшості стародавніх рукописів пропущені всі молитви, що стосуються початкової частини служби (молитви антифонів, входу й Трисвятого). На перше місце літургія Іоанна Златоуста стала виходити тільки починаючи з рубежу X-XI століть. Зрештою, справа дійшла до того, що в сучасній практиці Церков, що дотримуються візантійського обряду, Златоустова літургія служиться щодня крім неєвхаристійних днів Великого посту, а літургія святого Василя Великого - тільки десять разів на рік. Але прикметно, що дні, у які нинішній устав пропонує звершення літургії святого Василя Великого, - це найбільш важливі дні церковного року: Великий Четвер, Велика Субота, Навечір’я Різдва Христового й Богоявлення, п’ять неділь Великого посту (а також власне день пам’яті свт. Василя). Таким чином, підтверджується правило, сформульоване отцем Робертом Тафтом: літургійна структура зазнає найменшим змін у найважливіші дні церковного року. Безумовно, найважливішими днями церковного року для візантійського обряду залишаються Великоднє тридення (від Розп’яття до Воскресіння), побудоване за його зразком богослужіння Різдва й Богоявлення, а також Великий Четвер і Чотиридесятниця. Збережені в церковному уставі дні служіння літургії свт. Василя показують, що раніше в Константинополі вона призначалася для всіх недільних і святкових днів церковного року.

Богослужбова  книга Пісна Тріодь сформувалася протягом VIII-X століть з гімнографічного доробку різних авторів, що жили як у цей період, так і більш ранніх. Нинішня Тріодь сполучає в собі кілька «пластів» гімнографії, що відбивають епохи розвитку уставу. Частина пісень Тріоді відповідає більш ранній ієрусалимській богослужбовій традиції, частина — післяіконоборницькій константинопольській. Так, у нинішньому уставі читання євангельської притчі про блудного сина призначене на підготовчу неділю за два тижні до початку посту, але в той же час канон на утрені в другу неділю посту присвячений темі блудного сина, на ту ж тематику написані стихири в будні дні 3-ї седмиці посту. Піснеспіви 3-го тижня посту в цьому найдавнішому ієрусалимському «зрізі» великопісного уставу присвячені притчі про митаря й фарисея, 4-го тижня — про милосердного самарянина, 5-го тижня — про багатія і Лазаря.

Нинішній устав по-іншому розподіляє основні «пам’яті» упродовж посту. У першу неділю відбувається пам’ять святих пророків і торжества православ’я (спогад поновлення іконовшанування в 843 році). В 2-у неділю — пам’ять свт. Григорія Палами (за аналогією з торжеством православ’я: в XIV столітті візантійська Церква відстояла богослов’я свт. Григорія Палами про нетварні енергії), а за київською традицією в цю неділю відбувається пам’ять усіх преподобних Печерських.

Третя неділя посту — тиждень Хрестопоклонний: на всеношній з вівтаря виноситься хрест і покладається на середині храму протягом усієї наступної седмиці. Ця традиція пов’язана з константинопольською практикою виносити часточку древа Хреста Господнього для поклоніння всім, хто збирався прийняти хрещення у Велику Суботу: із середини Великого посту починалася посилена підготовка катехуменів до прийняття святого Хрещення. З цієї ж причини й на літургіях Передосвчених Дарів із середи четвертої седмиці додається спеціальна єктенія про «тих, хто просвіщаються», тобто про тих, хто готується найближчим часом прийняти Хрещення.

Четверта й  п’ята неділі Великого посту присвячені відповідно преподобному Йоану Листвичнику й Марії Єгипетській. Походження цих пам’ятей пов’язане з тим, що дні їх шанування за календарем припадають на час Великого посту й найчастіше трапляються в будні дні. Але в давнину в будні дні посту устав забороняв співати служби святим, і для того, щоб не «загубити» свята цих двох дуже шановані в Палестині святих, було вирішено закріпити дні їхньої пам’яті за днями недільними. Цікаво, що нинішній устав дозволяє скасовувати служби святим Іоанну Лествичнику й Марії Єгипетськійв ці неділі, якщо вони проспівуються у призначений день відповідно до церковного календаря. А старообрядницький типікон пропонує поміняти місцями пам’яті преподобних Іоанна Лествичника й Марії Єгипетської, якщо день пам’яті прп. Марії за календарем збіжиться з 4-ою неділею Великого посту.

У першу суботу Великого посту відбувається пам’ять великомученика Феодора Тирона (на згадку про його чудесне явлення архиєпископові Константинополя в часи Юліана Відступника); зв’язок цього спогаду із суботою такий самий, як і у випадках із прп. Йоаном Листвичником і Марією Єгипетською — щоб не «загубити» пам’ять святого, що збігається з буднім днем. Друга, третя й четверта суботи присвячені поминанню спочилих; але якщо в одну із цих субот трапиться пам’ять 40-ка мучеників Севастійських, то заупокійне богослужіння не відправляється. Субота 5-ї седмиці називається «суботою Акафіста», або «Похвалою Пресвятої Богородиці»: на утрені цього дня читається Акафіст — видозмінений кондак з 24 строф із приспівом «Радій, Невісто неневісная», авторство якого, вочевидь, складене: до кондака преподобного Романа Сладкоспівця (VI століття) «хайретизми» дописав монофелітскьий Константинопольський патріарх Сергій ( 20-і роки VII століття). Субота Акафіста за походженням тісно пов’язана із Благовіщенням: це видозмінене святкування Благовіщення, перенесене на суботу. Крім того, синаксар (повчальне читання після 6-ї пісні канону) суботи Акафіста зв’язує цей день із пам’яттю рятування Константинополя від навали персів і сарацин.

З 6-ї суботи Великого посту — Лазаревої — починається другий етап Великого посту: Страсна Седмиця.

Крім уставних богослужінь, у парафіяльній практиці українських церков укоренилося звершення так званих пасій у чотири неділі (або п’ятниці) Великого посту: із другої до п’ятої. Ця служба, складена в середині XVII століття митрополитом Київським Петром (Могилою), містить у собі євангельські читання про Страсті Христові, по черзі з кожного із чотирьох Євангелій, а також деякі пісні з богослужіння Великої П’ятниці — стихира «Прийдіте, ублажим Йосипа пріснопам’ятного», прокимен «Розділивши ризи Моя собі», антифон «Днесь висить на дереві». Наприкінці чину виголошується проповідь, до якої ретельно готуються. Крім того, пасія може містити в собі й читання акафіста Хресту або Страстям Христовим. У 1702 році чин пасії був уперше надрукований у Києво-Печерській Лаврі як додаток до діючого уставу.

Андрій ДУДЧЕНКО

 

Великий покаянний канон св. Андрія Критського

свящ. Андрій ДУДЧЕНКО

Одна з характерних особливостей богослужіння Великого посту – читання чи спів Великого покаянного канону святителя Андрія Критського. Для багатьох вірян цей канон – чи не єдина відмінність великопісного часу від решти церковного року, адже у суботи та неділі під час Великого посту особливостей зовсім мало, а з буденних служб серед вірян найбільш популярні дні, коли читається канон св. Андрія Критського.

У практиці Східної Церкви цей канон прочитується частинами на великому повечір’ї з понеділка до четверга першої седмиці Великого посту, а на утрені четверга п’ятої седмиці, у день так званого «Маріїного стояння» — співається повністю. Кожен тропар канону, згідно з древньою традицією, супроводжується трьома земними поклонами. За виконання канону повністю кількість поклонів перевищує 750.

Святитель Андрій КритськийВеликий покаянний канон належить перу святителя Андрія Критського (660-740) – візантійського ритора та гімнографа. Саме цей святий увів у візантійський церковний вжиток новий жанр – канон, що поступово витіснив популярний раніше кондак. Новий жанр виявився пов’язаним із дев’ятьма «біблійськими піснями». Кожна з пісень канону починається ірмосом, котрий є «зв’язкою» між тематикою біблійної пісні та змістом канону. Ірмос задає метрику та мелодію для тропарів канону, котрі, власне, розкривають зміст. Тропарі канону виконуються почергово з віршами біблійних пісень: друга пісня, як найбільш «скорботна», виконується тільки в період Великого посту. Свт. Андрій був автором і зовсім коротких канонів – лише з трьох пісень, так званих «трипіснців», що були покладені в основу великопісної богослужбової збірки – Тріоді пісної.

Великий покаянний канон – найбільш відомий шедевр святителя Андрія. Окрім того, перу святого належать канони на головні церковні свята – Різдво Христове, Богоявлення, Стрітення, Благовіщення, Неділю Ваій (Вербну), Пасху, Преображення, Різдво Богородиці, Зачаття св. Анни, Різдво Іоанна Предтечі, Усікновення глави Йоана Предтечі та ін.; ці канони друкуються в сучасній богослужбовій мінеї. Написав св. Андрій і канон Пасхи, що вийшов з богослужбовго вжитку.

Натомість Великий покаянний канон, схоже, був задуманий для келійного, а не богослужбового читання. Дехто вважає, що писав цей канон св. Андрій незадовго до своєї смерті. Ймовірно, при цьому Критський архипастир пригадував ганебний випадок зі свого життя: 712 року святитель брав участь у церквовному соборі, скликаному імператором Філіппіком для поновлення монофелітської єресі. На цьому соборі св. Андрій разом зі святителем Германом, згодом патріархом Константинопольським, підписав документи, котрі проголошували анафему Шостому Вселенському собору, тобто фактично став на бік монофелітства. Відомості про це наводить історик Феофан Сповідник, спочилий 817 року, і цей епізод увійшов у текст житія свт. Андрія.

Епоха, в яку жив св. Андрій Критський, була складною для Східної Римської імперії та її Церкви. З кінця V ст. західна половина колись єдиної імперії вже знаходилася під владою варварів. 614 року почала потерпати і Візантія: набіги персів на Палестину та Єрусалим призвели до пограбування дорогоцінних для християн святинь. Хрест Господній потрапив у полон до язичників. А в середині сьомого століття почався рішучий наступ ісламу. Християнська імперія втрачала все більше і більше території. Окрім того, східні області відділялися і від Церкви – монофізитський розкол, що спалахнув у п’ятому столітті, призвів до відділення від «халкідонітів» значних регіонів на східних рубежах імперії. А за життя св. Андрія Церква вже зазнала гонінь від самих візантійських імператорів, котрі стали на бік іконоборницької єресі. У ці непевні часи, коли не тільки майбутнє туманне, але й теперішнє під загрозою, церковний народ охоплювало глибоке покаянне почуття. Може, саме тому канон св. Андрія став настільки популярним? Текст Великого покаянного канону зустрічається вже у найдавніших зі збережених до нашого часу рукописних Тріодях – як слов’янських, так і грецьких.

Грецька Тріодь X століття (Sinait. gr. 734-735) розташовує текст канону у четвер п’ятої седмиці Великого посту, але не в складі денного послідування, а окремо, попереджуючи його заголовком: «Того ж дня сідальні, співані на Великий канон». Ймовірно, це значить, що канон нещодавно був введений у літургічний обіг і не закірпився в складі традиційних богослужінь. У грецькій Тріоді XI століття (Vatop. 315-949) канон Андрія Критського розділений на 5 частин для виконання з понеділка до п’ятниці на 5-й седмиці посту. Таким самим чином, тільки без зазначення седмиці, канон поділено і в слов’янській Тріоді (РГАДА. Тип. 137). А ще одна Тріодь XI століття (Vat. 771) призначає часом виконання канону 5-ту неділю посту.

Усю біблійну історію св. Андрій переплітає з іносказаннями та робить її ілюстрацією до моральних розмірковувань. Перші сім з половиною пісень канону присвячені переважно героям та подіям старозавітної історії, у середині восьмої пісні підводиться підсумок зверненню до старозавітних образів: «Зі Старого Заповіту усіх нагадав тобі, душе, для прикладу», — і увага піснеписця переключається на новозавітні події. Кожен з добрих або злих персонажів біблійної історії – вервечка прабатьків, патріархів, суддів, царів, пророків, ізраїльтян та їхніх сусідів – стає для св. Андрія приводом розмірковувати про власний гріховний стан. Злі вчинки стають приводом розмірковувати про свої гріхи, а добрі – про відсутність своїх чеснот. Спастися, згідно зі св. Андрієм, можна через віддалення від пороків та пристрастей і наслідування чеснотам святих. В іншому разі недбалий грішник приречений горіти в полум’ї пекла, котре є не що інше, як полум’я його власних пристрастей.

Разом з Великим каноном на 5-й седмиці посту співають 16 тропарів «Блажен», що належать також перу св. Андрія Критського. У сучасній Тріоді вони друкуються на ряду після 6-ї пісні Великого канону. Окрім того, після 6-ї пісні друкується кондак «Душе моя, душе моя, встань, чого спиш ти». Кондак цей написано славетним гімнографом преподомним Романом Солодкоспівцем, і в початковому вигляді являв собою розгорнуту поему з 20-30 строф, що закінчуються одним і тим самим рефреном. Цікаво, що повний текст цього кондака відомий за єдиним рукописом XI ст. (Patm. 213, видано в серії Source Chretiennes, збірка 128). У цьому кондаку прп. Роман розвиває тему зрадництва Юди та хресних страждань Спасителя, але в сучасному обігу від усього кондака залишилася лише ввідна строфа, яка задає тему й метрику всьому твору.

Для того, щоб відчути «атмосферу» Великого посту як часу каяття та оновлення, варто не пропустити зовсім особливе богослужіння на п’ятій седмиці Великого посту – так зване «Маріїне стояння». Це утреня четверга 5-ї седмиці, у парафіяльній практиці найчастіше її служать в середу ввечері. Окрім Великого покаянного канону, за цією службою читається житіє преподобної Марії Єгипетської як приклад справжнього навернення від безодні гріха до висот праведності.

 

Літургія Передосвячених Дарів

Одна з найкрасивіших великопісних служб, що відбувається регулярно протягом як Чотиридесятниці, так і Страсної седмиці — літургія Передосвячених Дарів. Для багатьох саме це богослужіння є «візитною карткою» літургійних особливостей Великого посту.

Призначена спочатку для всіх днів року, коли не звершується Євхаристия, літургія Передосвячених Дарів служиться тепер лише у середи та п’ятниці Чотиридесятниці і з понеділка до середи Страсної седмиці, а також у четвер 5-ї седмиці та у дні пам’яті храмового святого або полієлейних святих, якщо вони випадуть на будній день посту. Такими днями звичайно бувають перше і друге віднайдення глави Іоанна Предтечі (24 лютого / 9 березня) та пам’ять 40 мучеників Севастійських (9/22 березня). Колись ця літургія відправлялася в усі будні дні посту, а на Страсній седмиці — і у Велику П’ятницю. До першого закриття Києво-Печерської Лаври більшовиками в 1920 році літургія Передосвячених Дарів тут відправлялася щодня у будні Великого посту, крім понеділка й вівторка 1-ї седмиці; нині ця традиція втрачена.

Літургія Передосвячених Дарів являє собою службу, побудовану на основі вечірні, метою якої є причащання віруючих Дарами, освяченими в попередню неділю на євхаристійній літургії св. Василя Великого. Хоча в багатьох храмах її звершують вранці, уставом передбачається все ж таки саме вечірнє причащання й, відповідно, строгий піст упродовж усього дня.

Передумовою до виникнення літургії Передосвячених Дарів було домашнє самопричащання християн, відоме з глибокої давнини. Уже в часи св. Василя Великого це було «тривалим звичаєм», який він схвалював. Ще раніше, у св. Іустина Філософа, знаходимо свідчення, що в його часи диякони приносили Св. Дари додому християнам, котрі з якихось причин не могли відвідати євхаристійне зібання. Про дозвіл віруючим брати додому частину євхаристійного Хліба пише Кирило Александрійський, а в працях Тертуліана домашнє причащання подається як звичайне повсякденне явище.

Найперші свідчення про існування літургії Передосвячених Дарів наводяться у «Великодній хроніці» — документі початку VII століття. Тут говориться: «Цього року за Сергія, патріарха Константинопольського, з першого тижня посту, четвертого індикту (615 року) почали співати після "Нехай направиться" під час перенесення Передосвячених Дарів зі скевофілакіону (сосудохранительниці — прибудови або окремої будівлі поруч із храмом, де готувалися дари для літургії) на престол, після того, як ієрей скаже "За даром Христа Твого", народ одразу починає "Нині сили небесні"...».

Питання про авторство літургії Передосвячених Дарів залишається відкритим. У нинішніх служебниках літургія приписується святителеві Григорію Двоєслову (Великому), папі Римському, однак цей надпис з’являється в богослужбових книгах лише з XVI століття. Більш ранні рукописи називають автором літургії Передосвячених Дарів свт. Василя Великого, Єпифанія Кіпрського, Германа Константинопольського. Можливо, закріплення імені свт. Григорія Великого за чином Передосвячених відбулося через те, що його Сакраментарій містить вказівку на практиковане в Римі у Велику П’ятницю (один раз на рік) освячення Чаші через опускання в неї Передосвяченого Хліба.

У сучасній практиці Православних Церков поширено два погляди на освячення чаші на Передосвяченій літургії. Церкви, що дотримуються давньої грецької традиції, вважають, що вино в потирі освячується через з’єднання із часткою Тіла Христового, що опускається в нього. Руська ж Церква й залежні в богословському відношенні від неї Церкви з XVII століття вважають, що вино в чаші «благословлене», але не освячене в Кров Христову. Така думка сформувалася під впливом богослов’я київського святителя Петра Могили, залежного від латинського вчення про форму й матерії таїнства. У Требнику Петра Могили вміст чаші на Передосвяченій літургії називається «простим вином» навіть після з’єднання із часткою Тіла Христового. Крім того, Петро Могила, зауважує: «Коли від Чаші п’єш або диякону подаєш, нічого не промовляй, тому шо там просте вино, а не Владичня Кров, тільки заради церемоніального звичаю вживане, замість полоскання вуст».

У той же час багато свідчень промовляє на користь грецької практики. Так, у листі Константинопольського патріарха Михаїла III до єпископа Павла Галліпольського 1174 року, який озаглавлений «Про Передосвячені», говориться про спосіб приготування Агнця для літургії в константинопольській традиції: «В останній тиждень, Сиропусний, коли звершується повна містагогія, приготуй більше святих хлібів, ніж звичайно. Після причащання хліби зберігаються в спеціально призначеній скриньці до п’ятниці. Святою Кров’ю їх не кропити, тому що чаша в кожний пісний день готується й освячується звершенням Передосвяченої літургії, під час якої Передосвячений хліб, після піднесення й роздроблення, покладається в чашу. І який смисл у попередньому змішуванні Святої Крові з божественним Хлібом? Адже Передосвячена служится тільки для того, щоб освятити святу чашу».

Професор Афінського університету священик Стефан Алексопулос наводить дані з близько 30-ти ранніх джерел, від третього до дев’ятого століття, що говорять про заготовляння тільки Тіла Христова для Передосвяченої літургії, не насиченого Св. Кров’ю. Чаша освячувалася під час літургії через покладання в неї частки Передосвяченого Агнця. Цей звичай зберігався й пізніше. Візантійський автор чотирнадцятого століття Костянтин Арменопул пише: «При заготуванні правильніше не насичувати Передосвячені Дари Кров’ю Господньою за допомогою лжиці. Так і роблять у нашій Великій Церкві». У цей час, мабуть, уже виникла й інша практика — змочувати заготовлений Агнець краплями Св. Крові. Однак практика заготовлення Агнця без окроплення або насичення його Св. Кров’ю зберігалася в греків аж до кінця XVIII – початку XIX століття.

У грузинському перекладі ієрусалимського чину літургії Передосвячених міститься молитва, що припускає освячення чаші. Молитва про сходження Святого Духа на«змішання», що знаходиться в чаші, і про його освячення є й у богослужбовій традиції нубійського християнства: «Господи Боже наш, собезначальний Всечесному Отцю Твоєму і Святому Духу, Ти, що витік для нас як джерело святості, зішли Духа Твого Святого на змішання в чаші сій і зміни його цією передосвяченою часткою…».

Після початкового виголосу «Благословенне Царство» починається звичайна вечірня: читання початкового псальма, мирна єктенія та кафізма. Кафізма на вечірнях Великого посту читається завжди 18-а, і під час її читання священнослужителі готують Святі Дари для перенесення на престол. У багатьох храмах сьогодні Дари і так зберігаються на престолі, але все одно для здійснення великого входу їх потрібно перенести на жертовник. Тому заготовлений у неділю Агнець спочатку дістають із дарохранительниці і кладуть на дискос, потім переносять на жертовник, і вже там вливають вино в потир і покривають сосуди покрівцями й воздухом («аером»).

Після «Господи взиваю», входу, співу «Світло тихе» і прокимна іде читання паремій, звичайних для великопісної вечірні. Між першою та другою паремією священик благословляє зібрання запаленою свічею і кадилом, виголошуючи: «Світло Христове просвіщає всіх». Про звичай запалення світильників під час читання Писання (читання було призначене переважно для катехуменів, що готуються прийняти хрещення у Велику Суботу) говорить свт. Іоанн Златоуст. Збереглися й світильники IV–V століть із написом «Світло Христове просвіщає всіх».

Після читань співається «Нехай направиться молитва моя» — респонсорний псальм 140. Структура цієї пісні подібна до великого прокимну. Перше згадування про кадіння під час співу даного псальма зустрічається у Феодорита Кирського. Таким чином, на нинішньому богослужінні псалом 140 виконується двічі: під час співу «Господи взиваю» разом із псальмами 141, 129 і 116, і в якості самостійної пісні. Як видно, «Нехай направиться» залишилося в чині Передосвячених як наслідок літургійної «консервативності» найбільш важливих служб церковного року.

Після співу «Нехай направиться» читається молитва прп. Єфрема Сиріна з 3-ма земними поклонами. Незважаючи на те, що в Служебнику в чині літургії Передосвячених Дарів ця молитва відсутня, на практиці вона читається двічі: у цьому місці й після Херувимської пісні.

Після цього йдуть звичайні для синаксиса єктенії: сугуба й про оглашених, а із четвертої седмиці посту — і про «тих, що просвіщаються», тобто катехуменів, що готуються прийняти хрещення вже цього року у Велику Суботу. Слідом за цим, як і в сучасному візантійському чині євхаристійних літургій, читаються дві молитви вірних і відбувається перенесення Дарів з жертовника на престол — великий вхід.

Під час великого входу співається херувимська пісня «Нині сили небесні…», відома, як зазначено вище, з початку VII століття. Сама процесія входу відбувається у мовчанні. Порядок входу раніше був звичайним: диякон ніс дискос, священик — потир, але потім виник звичай нести священикові дискос і чашу разом. Диякон у цьому випадку йде перед Дарами з кадильницею.

Після поставляння Дарів на престол читається прохальна єктенія, яка одночасно передує Молитві Господній. Виникла одного разу в цьому місці в чині Передосвячених, ця єктенія згодом виявилася продубльованою у чині євхаристійних літургій: 1) після анафори, перед співом «Отче наш» і 2) після великого входу, перед цілуванням миру. Після єктенії читається центральна молитва Передосвяченої літургії, у якій священик просить, щоб Господь позбавив «нас і вірний народ Свій» від усякої нечистоти, освятив душі й тіла, щоб із чистим сумлінням, «незасоромленим лицем» і «просвіченим серцем» усі віруючі з’єдналися через причащання із Самим Христом, істинним Богом.

Після співу «Отче наш» у главопреклонній молитві священик ще раз просить, щоб Господь удостоїв усіх тих, що зібралися причаститися животворящих Тіла й Крові. Слідом за виголосом «Передосвячена свята — святим» роздрібнюється Агнець, частка його покладається в потир і додається теплота.

Причащання в грецькій традиції відбувається за звичайним чином. У руській традиції з кінця XVII століття слідом за думкою, нібито вино в чаші не освячується в Кров Христову, утвердився звичай мовчки відпивати від чаші, причому той диякон, який буде споживати Дари, від чаші не відпиває. У зв’язку із цим же поглядом у руській традиції звичайно відмовляють у причасті дітям, що не можуть прийняти частку Св. Тіла. Під час причащання співається причасний вірш «Благословлю Господа на всякий час…» — слід від стародавньої традиції співати під час причащання повністю 33 псалом.

Підсумок богослужінню підводять подячна єктенія й заамвонна молитва, у якій священик просить, щоб Бог сподобив усіх віруючих «час посту завершити» і «неосудно досягти поклонитися і святому Воскресінню». Таким чином, позначається мета Великого посту як підготовки до Пасхи Христової.

 

Історія походження та розвитку богослужіння Пассії

З настанням Великого посту Церква пропонує вірним велике різноманіття особливих молитов і богослужінь, які допомагають відкрити у собі покаянний дух і достойно пройти шлях посту. Всі ці твори церковної піснетворчості, молитви і богослужіння здебільшого мають давнє походження і глибоко закорінені в літургійній практиці Церкви. Серед них, однак, є одне богослужіння досить пізнього походження і не має відображення в церковному Уставі (Типіконі). Воно називається Пассія.

Термін пассія походить від лат. passio, що означає «страждання, хвороба». Появу цього богослужіння часто пов’язують з католицькими впливами на православне богослужіння.

Саме на Заході в ХVІ-ХVІІ ст. вперше з’являються молитовні практики зі схожою назвою, які згодом запозичують і протестанти. Змістом Пассії є співпереживання з Христом останніх днів Його земного життя і особливо Його Хресної Смерті.

Західна традиція виконання Пассій більше подібна до театральних вистав, під час яких декілька священиків (інколи одягнутих у відповідні костюми) в ролях читають фрагменти з євангельського опису страстей Господніх. Читання часто супроводжується музикою і співом. Деякі західні композитори, наприклад, Й. С. Бах, писали музику для Пассій (маємо Страсті від Матея, Страсті від Йоана).

У ХVII ст. це богослужіння починає поширюватись у Київській митрополії. Постанова про встановлення богослужіння чину Пассії була прийнята на Київському Соборі 1629 р., а її упорядником став митрополит Київський Петро (Могила) (1596-1647). Чин Пассії з’являється друком в Цвітній Тріоді 1702 р. в Києво-Печерській лаврі. Дозвіл на долучення богослужіння чину Пассії до Цвітної Тріоді дав тодішній києво-печерський архімандрит Йоасаф Кроковський.

Маючи в руках текст та структуру чину Пассії згідно з Цвітною Тріоддю 1702 р., можна побачили, що в середині XVII ст. вона була додатком до малого повечір’я у першу, другу, третю і четверту п’ятниці Великого посту і являла собою послідовне читання євангельських фрагментів про останні дні та години земного життя Спасителя. До нього долучали піснеспіви, взяті з богослужіння Великої п’ятниці та Великої суботи. Закінчувалась Пассія, зазвичай, проповіддю.

У сучасній практиці Пассії звершуються у недільний вечір (Великого посту) ву  поєднанні з великою вечірнею, або є окремим богослужіння з власною структурою, хоча до ХХ ст. вона все ще відбувалася здебільшого в п’ятниці Великого посту в складі малого повечір’я.

Протягом Великого посту Пассія звершується чотири рази, за кількістю євангелистів. Традиційно Пассія звершується посередині храму перед Розп’яттям. Богослужіння Пассії особливо збагачують зворушливі піснеспіви зі служби Великої п’ятниці та Великої суботи. Зокрема, співають стихиру Великої п’ятниці: «Тебе, що одягаєшся в світло яко ризу…» та стихиру Великої суботи: «Прийдіть, ублажім Йосифа, завжди пам’ятного…». Невід’ємною частиною цього богослужіння є проповідь священика, присвячена «Великій, Страшній і Спасительній Жертві Господа нашого Ісуса Христа». У сучасній богослужбовій практиці існує велика кількість варіантів чину Пассії, тому корисно є з’ясувати певні особливості історичного та богословського розвитку цього чину:

Аналізуючи чини Пассії у Церквах візантійсько-слов’янського обряду на території України, можна зробити висновок, що до кінця ХІХ ст. цей чин був поширений суто в єпархіях Київської митрополії, яка на цей час перебувала під юрисдикцією Московського Патріархату. Проте, в першій чверті ХХ ст. цей обряд набуває широкого поширення і в єпархіях РПЦ за межами України. Але з появою Пассії в богослужбовій практиці цієї Церкви відбуваються певні зміни в її чинопослідуванні:

  • замість перших чотирьох п’ятниць Великого посту Пассію моляться у недільні дні (починаючи, зазвичай, не з Неділі торжества православ’я, а з другої Неділі – св. Григорія Палами);

  • замість давньої практики поєднання Пассії з малим повечір’ям з’являється і утверджується звичай молитись її після великої вечірні;

  • до Пассії додають Акафіст страстям Христовим, який у сучасній практиці є невід’ємною частиною Пассії або Служби з Акафістом Божественним страстям Христовим.

Незважаючи на те, що Пассія залишається приватним чинопослідуванням, вона вже знайшла своє місце в сучасній практиці великопісного богослужіння РПЦ і стала традиційною особливістю Великого посту.

У храмах УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ відправляється так звана «модернізована» Пассія або «Чин Божественних Страстей Христових». Вона вже має мало спільного з первісним задумом її введення в мале повечір’я. Це самостійне богослужіння з власним чином.

У чин цієї «модернізованої» Пассїї введені нові елементи: cпів алилуя (3 р.), тропар Великого четверга «Коли славнії ученики», велика єктенія, тропар «Спасіння вчинив єси…» з приспівом «Слава Страстям Твоїм, Господи», ірмоси 3-ї, 6-ї і 9-ї пісень канону Великої суботи з малими єктеніями і повтореннями тропаря «Спасіння вчинив єси…», читання Євангелія, як на утрені, з прокіменом: «Поділили собі Мої ризи і за одежу Мою кидали жереб» (Пс. 21, 19). До речі, є примітка, що замість Євангелія можна читати Акафіст Божественним Страстям або канон плачу Пресвятої Богородиці із повечір'я Страсної п’ятниці.

Модернізована Пассія — це використання літургійних текстів Страсного четверга, п'ятниці й суботи з метою наблизити вірних або дати їм передсмак участі у таїнстві страждання і воскресіння Христа, до якого прямує цілий період Великого посту.

Дотепер не існує загальноприйнятого чину Пассії для всіх Церков візантійсько-слов’янського обряду на території України. Чин Пассії звершується найчастіше відповідно до того чи іншого місцевого звичаю. УПЦ МП та УАПЦ підготували на основі сучасної літургійної практики видання для упорядкування звершення цього чину на своїх парафіях. Однак, Пассія все ж залишається приватним богослужінням, і священик може сам вирішувати, служити цю службу в час Великого посту чи ні. УПЦ КП та УГКЦ не має офіційних друкованих видань цього богослужіння. Тому в різних парафіях тієї ж єпархії можна побачити цілком різні його варіанти.

Незважаючи на статус приватного богослужіння та різноманіття варіантів, Пассія залишається досить поширеним богослужінням Великого посту в усіх Церквах візантійсько-слов’янського обряду України, оскільки своїм змістом допомагає вірним краще підтримувати покаянний дух і достойно йти шляхом Великого посту.

Петро САБАТ,

доктор богослов’я, викладач кафедри богослов’я
Українського Католицького Університету


Страсна Седмиця

Страсна Седмиця – друга і найбільш насичена унікальними богослужіннями частина Великого посту. Починаючись із Лазаревої суботи, вона веде віруючих до переживання великоднього тридення. Прямуючи подумки за Ісусом Христом в останні дні Його земного життя, ми проходимо з Ним шлях через смерть до Воскресіння.

Лазарева  субота

Друга частина  Великого посту починається з  Лазаревої суботи. У п’ятницю шостої седмиці на «Господи, взиваю» співається стихира «Довершивши корисну для душі чотиридесятницю», що знаменує закінчення першого періоду посту. З іншого боку, у нинішній Тріоді вказівка на закінчення Чотиридесятниці є і після зображальних Великої Середи: настоятель просить у братії пробачення за все, чим згрішив «і під час усієї святої Чотиридесятниці». Така двозначність нинішнього уставу пояснюється різним способом підрахунку сорока днів: якщо включати в число пісних днів неділі, то сорок днів минають у п’ятницю 6-й седмиці, а якщо неділі виключити, то 40-й день настане тільки у Велику Середу.

Святкуванню воскресіння  Лазаря присвячена почасти вся шоста  седмиця посту: у піснях з понеділка  до п’ятниці багаторазово згадується це чудо і передуючі йому події. На утрені Лазаревої суботи співається тропар «Загальне воскресіння…», спільний для цього дня і свята Входу Господнього до Єрусалима. Крім того, на суботній утрені співаються деякі недільні пісні: тропарі після непорочних «Ангельський собор», пісня «Воскресіння Христово бачивши» (хоча Євангеліє перед нею не читається), «Свят Господь Бог наш» після канону, недільні додаткові вірші до хвалитних стихир і богородичний «Преблагословенна єси, Богородице Діво». Канон Лазаревої суботи складено з двох четверопіснців — Косми Маюмського та Іоанна Дамаскина (VIII століття), які були відредаговані й доповнені до повного канону пізнішими студійськими гімнографами Феофаном та Іоанном ченцем. На каноні з цього дня й до понеділка другої седмиці після Великодня перед дев’ятою піснею не співається «Чеснішу».

На літургії Лазаревої суботи замість Трисвятого співається «Усі ті, що в Христа хрестилися»: разом з Великою Суботою цей день у давнину був переважно хрещальним днем. Причому, якщо у Велику Суботу у Візантії хрестили переважно дорослих і дітей старшого віку, то в суботу Лазаря хрестили маленьких дітей, звідси й відсутність у Лазарєву суботу будь-яких повчальних читань, пов’язаних із хрещальною тематикою, на відміну від Великої Суботи.

Вхід  Господній до Єрусалима

Наступний день — Вхід Господній до Єрусалима, одне з рухомих двонадесятих свят. Як і у всяке Господнє свято, що збігається з неділею, недільна служба відміняється, й співаються тільки пісні свята. Це єдине свято, що має два тропаря: спільний для цього дня й Лазаревої суботи «Загальне воскресіння» і другий — «З Тобою через хрещення поховані, Христе Боже наш». Другий тропар знову вказує на те, що в Лазареву суботу хрестили дітей, і багато християн у цей день згадували власне хрещення.

Багаторазово  на богослужінні Входу Господнього до Єрусалима співається стихира «Нині благодать Святого Духа нас зібрала…». Вона ж співається й під час проведення церковних соборів. Це один із прадавніх гімнографічних текстів у сучасному ужитку, набагато старший за інші стихири цього свята. Деякі пов’язують її появу із чернечим звичаєм залишати обитель на час Чотиридесятниці для усамітненого подвигу в пустелі й вертатися в монастир на Страсній Седмиці. Про такий звичай оповідає, наприклад, відоме багатьом житіє преподобної Марії Єгипетської, яке читається за богослужінням на утрені п’ятої седмиці Великого посту.

За всеношною після читання Євангелія читається молитва на благословення ваій — пальмового листя або інших галузок, що розпустилися. У нашій практиці звичайно ваія окропляють святою водою, хоча ніде в уставі про це не сказано, і греки тільки благословляють, але не окропляють гілки. Благословлені ваія роздаються народу настоятелем під час цілування Євангелія, і все стоять із цими гілками до самого причащання, зустрічаючи в такий спосіб Ісуса Христа. Мається на увазі, що всеношна дійсно звершується вночі, і після закінчення відразу служиться літургія. На відміну від попередніх неділь Великого посту, коли служилась літургія св. Василя Великого, у це свято відправляється літургія св. Іоанна Златоуста, у чині якої присутні всі елементи господського свята: антифони, вхідне й задостойник.

Великі  Понеділок, Вівторок і Середа

На вечірні в день Входу Господнього до Єрусалима у стихирах уже з’являється тематика Страстей. На малому навечір’ї співається трипіснець св. Андрія Критського. Майже для кожного дня Страсної Седмиці Тріодь містить два канони: один з них, авторства Косми Маюмського, співається на утрені, другий, написаний, як правило, Андрієм Критським — напередодні на навечір’ї.

У Великі Понеділок, Вівторок і Середу відбуваються богослужіння, включаючи літургію Передосвячених Дарів, що майже не відрізняються від буденних служб Чотиридесятниці. Тропар один для перших трьох днів: «Ось Жених гряде опівночі», — закликає християн у духовному пильнуванні зустріти Спасителя, що йде на страждання й смерть. Пісні трьох перших днів Страсної Седмиці містять згадування подій, що відбулися в останні дні перед Страстями Спасителя. У Великий Понеділок згадується проклін безплідної смоківниці, що росте на шляху до Ієрусалимського Храму, а також Йосип Прекрасний, проданий братами в єгипетське рабство. У Великий Вівторок — притча Христова про десять дів. У Велику Середу — помазання блудницею миром ніг Ісуса Христа і зрада Іуди. Усі ці теми докладно пояснюються в синаксарях після шостої пісні канону на утрені. На вечірні й утрені в ці дні читаються уривки з Євангелія, відповідні до дня. Читаються й паремії: дві на вечірні й одна на 6-му часі, але на відміну від Чотиридесятниці, паремії беруться із книг Виходу й Іова (на вечірні) і Єзекіїля (на 6-му часі).

На часах теж читається Євангеліє, але вже не вибрані уривки, а повністю — починаючи з першого розділу Євангелія від Матфея й до 17-го розділу Євангелія від Іоанна (до прощальної бесіди Ісуса з учнями, яка входить до числа страсних читань утрені Великої П’ятниці). Читання Євангелія на часах — один із найпізніших елементів нинішнього уставу, у практику цей звичай увійшов не раніше XV століття. Символічно ці читання зображують Ісуса Христа, що вчить у Храмі в останні дні перед стражданнями. Читання Євангелій у монастирях заповнювало собою майже весь день, між утренею, що кінчається на світанку, і до початку вечірні.

У Велику Середу відбувається остання в році літургія Передосвячених Дарів і після її закінчення останній раз читається молитва преподобного Єфрема Сирина. Останній раз у цей день читаються і кафізми — до вечора Світлої суботи. У цей же день на «Господи взиваю» на «і нині» співається стихира єдиної відомої жінки-піснописця Касії «Господи, як у численні гріхи впала жона…». Преподобна Касія (IX століття), поетеса шляхетного походження, засновниця монастиря в Константинополі, відома як автор стихири на Різдво Христове «Августу єдиноначальствующу» і четверопіснця Великої Суботи, включаючи ірмоси «Хвилею морською». Четверопіснець Великої Суботи пізніше був перероблений у повний канон, і від первісного творіння св. Касії в богослужбовому вжитку залишилися тільки ірмоси.

Великий Четвер

Богослужбова  тематика Великого Четверга — спогад Таємної вечері Спасителя, за якою Ісус уперше причастив учнів Своїм Тілом і Кров’ю. Тропар дня — «Коли славні ученики…» — уводить тему Таємної вечері, яка потім розкривається в читанні Євангелія від Луки, 22,1-39, і розвивається в каноні Косми Маюмського. Паремія із пророка Єремії читається на 1-му часі, а не на шостому.

Божественна літургія св. Василя Великого в цей день з’єднується з вечірнею — таким чином, уставом передбачається тривалий, упродовж усього дня, строгий пост. На вечірні читаються три паремії: із книг Виходу й Іова, звичайні для днів Страсної Седмиці, і третя — із книги пророка Ісаї, предзнаменування Страстей Христових. Остання паремія стосується читань власне літургії і є залишком прадавньої практики читання за Божественною літургією трьох уривків з Писання: старозавітного пророцтва, Апостола і Євангелія.

Після третьої  паремії співається Трисвяте, і читаються  Апостол і Євангеліє. Апостольське читання взяте з послання апостола Павла до Коринфян і являє собою  найдаавнішу згадку про Таємну вечерю (послання апостола Павла до Коринфян написане раніше за всі чотири Євангелія). Євангельське читання складене: у текст Євангелія від Матфея включені фрагменти Іоанна й Луки, так що в підсумку виходить найдовше євангельське читання за літургією з усього церковного року. За літургією кілька разів співається гімн «Вечері Твоєї тайної…» — замість Херувимської пісні, причасного вірша й заключного тропаря «Нехай сповняться уста наші…». На літургії в цей день, як правило, дуже багато причасників, а крім того, частина Св. Дарів готується для причащання хворих упродовж усього року.

Після заамвонної молитви літургії в монастирях або архієрейських соборах відбувається чин умивання ніг, що згадується в Тріоді. Текст чину друкується в архієрейському Чиновнику або Великому Требнику. Під час його здійснення диякон читає оповідальні фрагменти відповідного зачала Євангелія від Іоанна, а архієрей — репліки Ісуса Христа, написані від першої особи. Навколо архієрея сидять 12 священиків, що зображують апостолів. Під час читання слів «й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний» архієрей обмиває ноги священиків водою й витирає їх «рушником», яким він препоясан, подібно Спасителеві на Таємній вечері. Це чинопослідування вперше відоме в Єрусалимі в VI-VII століттях. Припускають, що воно стало відображенням тенденції, що поширилася вже тоді, підкреслювати «художній символізм» страсного богослужіння.

У Великий Четвер можуть відбуватися й інші особливі чини. Так, у цей день Патріарх у деяких Помісних Церквах освячує миро. Освячення мира в цей день пов’язане зі звичаєм звершувати хрещення у Велику Суботу. У Візантії в кафедральних соборах і повсюдно на Русі в цей день здійснювали чин обмивання святого престолу, який тепер не друкується в богослужбових книгах. Цей чин виник у Константинополі і являв собою приготування до великодніх торжеств: прибирання храму починалося з обмивання престолу у Великий Четвер.

Крім того, у Великий Четвер у давнину, коли був розповсюджений інститут покутників (відлучення від повноти церковного спілкування на тривалий час за серйозні гріхи), могло відбуватися прийняття покутників у спілкування із Церквою. Звідси походить візантійський звичай здійснювати в цей день таїнство Єлеосвячення, або Соборування, відоме з XIV століття. На той час Єлеосвячення стало не тільки звершуватися над хворими, але й розумітися як особливий рід покаяння. І донині в грецькій практиці у Великий Четвер після утрені відбувається загальне Єлеосвячення. Відмінна риса цього чину — відсутність семи помазань у седмеричному циклі апостольких та євангельських читань і молитов. Помазання єлеєм відбувалося одноразово, наприкінці чину, при цілуванні Євангелія. Ця ж практика була в ужитку й на Русі — повсюдно до середини XVII століття, а потім у найбільших соборах і монастирях. Звичай здійснювати Єлеосвячення в інші дні Великого посту й інших багатоденних постів з’явився в Україні (а також Росії та Білорусі) лише в останні роки ХХ століття.

Велика  П’ятниця

Велика П’ятниця відкриває собою великоднє тридення. Це головні дні літургійного року, присвячені центральним подіям історії нашого спасіння: переходу Сина Божого від Хреста через Зішестя в пекло до Воскресіння з мертвих. Богослужіння Великої П’ятниці починаються з «Послідування святих і спасительних Страстей Господа нашого Ісуса Христа». Воно створене на основі утрені, але за уставом повинно починатися о другій годині ночі, тобто ввечері Великого Четверга через годину після заходу сонця. Читання 12-ти уривків з Євангелія, що оповідають про Страсті Господні, що чергуються зі співом антифонів, відбиває ієрусалимську традицію стаціональних богослужінь, відому вже з опису Егерії (IV століття). У Велику П’ятницю всі жителі Єрусалима й прочани разом з єпископом ходили по місцях, пов’язаних з подіями Страстей, і читали там відповідні Євангелія, а під час переходів з місця на місце співали антифони.

Після 6-го Євангелія співаються Блаженні. У сучасному уставі Блаженні співаються на зображальних або літургії, а на утрені зустрічаються тільки двічі: у Великий Четвер і в четвер 5-й седмиці Великого поста, на так званому «Маріїному стоянні» — обидві ці служби яскраво вираженого палестинського походження.

Вранці у Велику П’ятницю відбуваються Царські часи, названі так тому, що у Візантії на них приходив імператор, хоч зазвичай часи пропускав. На кожному з них читаються особливі псальми, старозавітне пророцтво, Апостол і Євангеліє. Євангелія про Страсті Христові на чотирьох часах читаються по черзі від кожного з євангелістів.

На вечірні Великої П’ятниці відбувається винос плащаниці. Після входу й прокимна читаються звичайні для Страсної седмиці паремії з Виходу й Іова, а потім — пророцтво Ісаї про стражденного Месію, Який «виправдає багатьох і гріхи їхні на Собі понесе». Апостольське читання з послання до Коринфян говорить про значення Хреста Христового: «Слово про хрест є глупотою для тих, що гинуть, а для нас, які спасаємося, це Божа сила». Євангельське читання складене, поєднує розповіді різних євангелістів. У нинішній розбивці цього складеного читання є смислова помилка: згідно з Лукою, один з розбійників, повішених поруч із Ісусом, покаявся, але в складеному читанні після розповіді Луки про розсудливого розбійника розташоване оповідання Матфея зі словами «Так само ж розбійники, розп’яті з Ним, насміхалися з Нього» (Мф. 27, 44). Варто відзначити, що сучасні видання богослужбових вказівок Московської Патріархії рекомендують вставляти уривок з Луки про покаяння розсудливого розбійника не до, а після цитованого вище 44-го вірша 27-го розділу Євангелія від Матфея.

Винос плащаниці з вівтаря на середину храму відбувається при співі відпустительних тропарів на вечірні. У категоріях «художнього символізму» це позначає зняття тіла Ісуса із Хреста і поховання. Плащаниця являє собою великого розміру плат із зображенням лежачого в труні тіла Спасителя. Спочатку в літургійний вжиток у візантійському обряді ввійшов воздух («аер») — прямокутний покрив для Святих Дарів, яким покривали Євангеліє під час процесії входу. Сам термін «плащаниця» входить у вжиток в слов’янських книгах тільки з кінця XVI століття, і в Тріоді досі відсутня згадка про винос плащаниці.

На навечір’ї Великої П’ятниці співається канон «на плач Пресвятої Богородиці» авторства Симеона Логофета —пізніший, ніж інші канони на навечір’ях цієї седмиці, написані Андрієм Критським. Цей канон зазвичай читає священик, стоячи перед плащаницею.

Велика  Субота

«Субота ця преблагословенна, бо нині мертвий Христос воскресне на третій день», — співається в кондаку Великої Суботи. Перебуваючи посередині між Хрестом і Воскресінням, Велика Субота є унікальним днем церковного року, коли плач перетворюється на радість. Це єдина субота в році, котра є днем строгого посту: літургія (св. Василя Великого) у цей день відбувається ввечері. У тематиці цього дня сполучаються найглибший кенозис Слова Божого, «навіть у пекло зійшовшого» у пошуку занепалого Адама, і початок перемоги над пеклом і смертю.

Утреню Великої Суботи часто називають службою «поховання плащаниці», хоча насправді похованню тіла Спаситтеля літургійно відповідає винос плащаниці на вечірні Великої П’ятниці. А ходіння із плащаницею навколо храму у Велику Суботу, за зауваженням прот. Олександра Шмемана, означає переможну ходу Ісуса Христа пеклом і руйнування пекла.

Значну частину  утрені займає спів «Непорочних» — 17-ї кафізми, що входить звичайно до складу недільних (у сучасній практиці втрачено), суботніх і заупокійних богослужінь. Співання «Непорочних» чергується з «похвалами» — невеликими репліками, які до кінця кафізми стають усе коротше. Їхня тематика поступово міняється від похоронного плачу до руйнування пекла й чекання Воскресіння. Відразу після кафізми співаються недільні «тропарі після Непорочних»: «Ангельський собор здивувався…».

Канон Великої Суботи являє собою твір трьох авторів. До початкового четверопіснця св. Косми Маюмського (кін. VII – нач. VIII століття) в IX столітті до повного канону дописала пісні св. Касія, уже згадана вище (див. опис служб Великої Середи), вона ж написала і ірмоси «Хвилею морською». Наприкінці IX – початку Х століття тропарі Касії повністю переписав єпископ Ідрунтський (Отрантський) Марк, автор перших «Маркових розділів» у нашому типіконі. Чому так відбулося, до кінця неясно. В XII столітті Феодор Продром писав, що «чоловіки» визнали непристойним з’єднувати четверопіснець св. Косми з піснями, написаними жінкою. Хоча не виключено, що бажання переписати творіння Касії виникло із прагнення привести канон до єдиного вигляду — із трьома тропарями в кожній пісні (у Касії їх було по два) і акровіршем (у Касії був відсутній).

Після канону співається недільний ексапостиларій «Свят Господь Бог наш», а перед великим славослів’ям — недільний богородичний «Преблагословенна єси, Богородице Діво» (як і в суботу Лазареву). Після славослів’я відбувається хід із плащаницею навколо храму. У Тріоді цей хід позначений як «вхід з Євангелієм», і нинішня процесія являє собою розвиток практики входу. Вхід наприкінці утрені був особливістю константинопольського богослужіння. Згодом Євангеліє під час процесії входу стали обертати літургічним вохдухом, а пізніше воздух набув самостійної літургічної функції як плащаниця.

Наприкінці процесії після входу в храм читаються паремія, Апостол і Євангеліє. Паремія взята із книги пророка Єзекіїля — пророцтво про сухі кості, що воскресають за велінням Божим. Апостол з послання до Коринфян говорить про Христа як про «нову Пасху». Потім співається «Алилуя» з недільними віршами псальма «Нехай воскресне Бог». У євангельському читанні говориться про варту, поставлену біля труни Спасителя на прохання первосвящеників і фарисеїв.

Літургія Великої Суботи відбувається в сполученні з вечірнею. Ця служба сповнена хрещальної тематики. У давнину переважно в цей день відбувалося хрещення дорослих, що проходили інтенсивну підготовку до цього таїнства впродовж усього Великого посту. Для того, щоб було достатньо часу звершити хрещення (у баптистерії, за межами власне храму), на вечірні належить читати значно більшу, ніж звичайно, кількість паремій. Остання з паремій, 15-а, з книги пророка Данила, належить вже до читань літургії, а не вечірні.

Хрещенню присвячене апостольське читання з послання до Коринфян: «Ми всі, хто хрестився в Христа Ісуса, у смерть його хрестилися». Цей же уривок читається і під час звершення таїнства Хрещення. Перед Євангелієм замість звичайного «Алилуя» співаються вірші 81-го псальма «Воскресни, Боже, суди землі…». Під час співу духівництво переоблачається з темного вбрання у світле й починається недільна тематика. Євангельське читання Великої Суботи — 28-й розділ Матфея — свідчить про порожню гробницю на світанку першого дня тижня і явленння воскреслого Спасителя.

З інших  богослужбових особливостей літургії  Великої Суботи — хрещальна пісня «Усі ті…» замість Трисвятого, тропар «Нехай мовчить всяка плоть людська» замість Херувимської пісні. Після відпусту літургії, яка, згідно з уставом, повинна закінчитися о «другій годині ночі» (через 2 години після заходу сонця) відбувається благословення хліба й вина для підкріплення сил людей, що моляться, залишаються в храмі слухати читання книги Діянь Апостольських перед великодньою утренею. Благословляються тільки хліб і вино, без звичайних єлею та пшениці. Пов’язане це з тим, що на трапезі після літургії Великої Суботи устав дозволяє тільки хліб, вино й фрукти, і тому немає смислу благословляти єлей і пшеницю, з яких раніше в монастирях варили для братії кашу.

Остання служба Великої Суботи — так звана великодня полуношниця, під час якої ще раз співається канон Великої Суботи «Хвилею морською». Під час співу останньої пісні канону плащаниця несеться у вівтар і покладається на престолі. Наступне богослужіння почне вже власне воскресні торжества.

http://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/lithurgy/great_lent/great_lent_weeks

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/