Стара нестерпна пані (3 березня)
Субота, 02 березня 2013, 23:30
На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті знайшла листа, адресованого молодій доглядальниці.
"Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим?
Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна розуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість.
Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.
Ось що ти бачиш!
Але розкрий очі ширше. То не я!
А повім тобі, хто я насправді.
Я – наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками і дітьми, братами й сестрами панує любов.
Я – дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.
Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радості, тільки-но згадаю той день.
Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна.
Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.
Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч.
Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чолові не могли натішитись онуками.
Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.
З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.
Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.
Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: "Ніщо у світі не може тривати вічно"
Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку… Добре поглянь, аби мене помітити".
Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття… Коли б ми натомість навчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почуттів, не зрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.
«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012 (с) Бруно Ферреро